Єдиний державний реєстр судових рішень
Окрема думка
судді К. М. Пількова до постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2026 у справі № 910/6654/24
1. 04.02.2026 постановою Велика Палата Верховного Суду задовольнила частково касаційну скаргу Приватного підприємства «Приватна телекомпанія «Візит», скасувала постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 та рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2024 у частині позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Поверхность-Інвест» (далі - позивач) до Приватного підприємства «Візит-Сервіс» (далі - підприємство, боржник) та Приватного підприємства «Приватна телекомпанія «Візит» (далі - телекомпанія) про визнання недійсним договорів позики від 28.05.2021 на суму 990 000,00 грн, від 10.06.2021 на суму 940 000,00 грн, від 18.06.2021 на суму 305 000,00 грн та від 28.06.2021 на суму 800 000,00 грн, ухвалила нове рішення, яким у задоволенні цих вимог відмовила. Решту рішення Господарського суду міста Києва від 16.10.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 05.02.2025 змінила, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Зміна мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень виключенням посилання на фіктивність договорів зумовлена неврахуванням судами того, що кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину передано майно чи відбувся перехід прав.
Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення, зокрема, унеможливлюється звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений усупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не допускається.
Переглядаючи судові рішення в частині вирішення вимог про визнання недійсними договорів позики, Велика Палата Верховного Суду, підставно вказала на невизначення судами ознак фраудаторного правочину саме в цих правочинах, а також того, що їх укладення було необхідним для вчинення наступних правочинів із передачі майна в заставу і в подальшому у власність телекомпанії. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що за спірними договорами позики боржник не відчужував власне майно і, як встановили суди, на підставі цих договорів саме у власність боржника були передані грошові кошти в сумі 3 035 000,00 грн, а також на відсутність обґрунтування судами розумної економічної мети для боржника в одержанні коштів, фраудаторності умов позики, у зв`язку з чим суди попередніх інстанцій не мали підстав для визнання недійсними цих договорів позики з посиланням на їх фраудаторність.
Також погоджуюся з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо кваліфікації судами попередніх інстанцій договорів застави та припинення зобов`язання переданням відступного як таких, що мають ознаки, які дозволяють їх кваліфікувати як фраудаторні правочини, тобто такі, що вчинені на шкоду кредитору.
2. Втім не вважаю за можливе погодитися з висновками Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності залишення без змін судових рішень в частині визнання недійсними договорів застави та припинення зобов`язання переданням відступного з огляду на таке.
3. Велика Палата Верховного Суду послідовно у своїх рішеннях викладала висновок, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.02.2022 року у справі № 761/36873/18.
4. У судовій практиці Верховного Суду сформувався сталий підхід, за якого застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. mutatis mutandis висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)).
5. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (пункт 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).
6. Розглядаючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду виснувала про можливість позаконкурсного оспорення господарського договору як фраудаторного і з цим варто погодитися.
При цьому метою позаконкурсного оспорення господарського договору як фраудаторного, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є повернення боржнику майна задля звернення на нього стягнення, тобто що б кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав, на відміну від фіктивного правочину. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Належним способом у цьому разі є відновлення становища, яке існувало до порушення і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається. Застосування реституції як наслідку недійсності правочину насамперед відновлює права учасників цього правочину. Інтерес іншої особи полягає в тому, щоб відновити свої права через повернення майна відчужувачу. Якщо повернення майна його відчужувачу не відновлює прав позивача, то суд може застосувати іншій ефективний спосіб захисту порушеного права в межах заявлених позовних вимог.
7. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду послалася на власний висновок, викладений у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц (пункт 154), за яким якщо на виконання спірного правочину товариство сплатило кошти або передало інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспореного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 ЦК України).
8. За власним висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 10.09.2025 у справі № 367/252/24, від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить правилам статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України.
9. Однак, посилаючись на наведені у попередніх абзацах власні висновки як релевантні, Велика Палата Верховного Суду у цій справі дійшла висновку, що у разі звернення з таким позовом третьої особи (не сторони договору) з метою захисту прав та інтересів кредитора вимога про визнання недійсним фраудаторного правочину є належним та ефективним способом захисту, оскільки кредитор зазвичай зацікавлений у поверненні йому грошових коштів, а не майна, яке в подальшому слід буде відчужувати для отримання цих коштів.
10. Формулюючи такий висновок Велика Палата Верховного Суду не визначилася, яким саме чином права та інтереси кредитора в позаконкурсному оспорюванні будуть поновлені за вимогою про визнання недійсними фраудаторних договорів, зокрема, чи буде наслідком задоволення цієї вимоги приведення сторін цього договору до попереднього стану, що дозволить задовольнити вимоги кредитора.
11. Наведені висновки Великої Палати Верховного Суду суперечать її власним правовим позиціям суду, на які вона посилається в цій же постанові.
12. Вважаю, що у цьому питанні Велика Палата Верховного Суду не звернула належної уваги на те, що вимога про визнання недійсним договору може бути заявлена як стороною правочину, так і будь-якою заінтересованою особою, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин. При цьому вимоги такої заінтересованої особи мають бути спрямовані на приведення сторін правочину до того стану, який вони мали до вчинення оспорюваного правочину (стаття 215 ЦК України).
Позов у цій справі заявлений Позивачем, який не є стороною спірних правочинів, та інтерес якого полягає у поверненні боржнику майна, на яке можна звернути стягнення, у контексті чого слід врахувати, що особи, які уклали фраудаторний правочин, не зацікавлені у приведення правовідносин у попередній стан до вчинення цього правочину, тобто у поверненні майна у власність боржника.
Наведене спонукає до висновку про те, що у подібних справах щодо оспорення заінтересованою особою - кредитором правочину, вчиненого боржником з метою недопущення звернення стягнення на його майно, і за яким відбулось відчуження майна боржника, ефективним способом захисту є поєднання вимоги про визнання недійсним фраудаторного правочину з вимогою, спрямованою на повернення майна боржнику або застосування інших наслідків недійсності правочину, оскільки за такого поєднання у разі задоволення позову сторони правочину будуть приведені у стан, який був до укладення спірного договору.
Кредитор, у випадку задоволення позову, є стягувачем за такою вимогою, а боржник і особа, яка набула майно за недійсним правочином - боржниками, зобов`язаними виконати рішення.
Цей комплекс взаємопов`язаних вимог становить окремий предмет позову (визнання недійсним правочину і застосування наслідків недійсності правочину), не тотожний повністю чи в частині оспорюванню правочину, за яким виконання не відбулось (для ефективного оспорювання якого достатньо визнання правочину недійсним на майбутнє).
Саме такий підхід надає можливість особі кредитора, який не є стороною спірного правочину, ефективно поновити свої права та інтереси, по захист яких він власне і звернувся до суду.
Наведене відповідає правовим позиціям Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 08.06.2022 у справі № 2-591/11, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц, від 10.09.2025 у справі № 367/252/24, на які хоч і міститься посилання в постанові від 04.02.2026, однак сформовано протилежні висновки за відсутності обґрунтування такої позиції в контексті як нерелевантності (якщо така мала місце), так і сталої позиції щодо ефективного способу захисту і поновлення прав та інтересів кредитора - третьої особи у спорах про визнання недійсним договорів.
13. Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні (пункт 49).
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання.
14. Як постійно наголошує Велика Палата Верховного Суду у своїх рішеннях, має існувати необхідність відступу і така необхідність має виникати з певних об`єктивних причин, що повинні бути чітко визначені та аргументовані; також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих неузгодженостей (помилок), що мають фундаментальне значення для судової системи.
15. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду фактично відступила від власних висновків, не зазначивши про це в своєму судовому рішенні та не навівши мотивів відступу від цих висновків.
Велика Палата не висловилася щодо власних позицій (згадані постанови від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 та від 01.03.2023 у справі № 522/2243/15-ц), на які містилися посилання в ухвалі колегії суддів КГС ВС як підстава передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків КЦС ВС, викладених у постановах від 05.01.2024 у справі № 761/40240/21, від 23.10.2024 у справі № 601/2035/23, від 09.04.2025 у справі № 710/1431/23, від 19.03.2025 у справі № 753/12145/22, від 16.10.2024 у справі № 712/3471/22, лише вказавши про відсутність підстав для відступу від цих висновків КЦС ВС.
16. Водночас у розгляді вимог про визнання недійсними договорів застави та припинення зобов`язання переданням відступного істотним є те, що внаслідок передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо) зобов`язання припиняється за згодою сторін. Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (стаття 600 ЦК України).
При цьому факт передання боржником кредиторові відступного є однією з важливих умов, необхідних для припинення зобов`язання (постанова КЦС ВС від 28.08.2019 у справі № 469/1578/16-ц).
17. Розглядаючи спір у цій справі, Велика Палата Верховного Суду наведеного не врахувала, лишивши поза увагою те, що суди попередніх інстанцій не встановили факт передання відступного - спірних транспортних засобів, що має вирішальне значення для визначення ефективності обраного позивачем способу захисту з огляду на викладені вище висновки. При тому, що скаржник в касаційній скарзі (сторінки 10, 26 касаційної скарги) неодноразово посилався на ігнорування судами обох інстанцій його доводів про те, що після отримання транспортних засобів у власність за договором про припинення зобов`язання він не зміг здійснити реєстрацію транспортних засобів з огляду на обтяження цього майна податковою заставою, у зв`язку із чим звертався до суду про визнання протиправними дій ГУ ДПС у Полтавській області щодо включення до акта опису майна заставних транспортних засобів та зобов`язання виключити транспортні засоби з акта опису майна. Також після прийняття судом рішення на користь скаржника останній не зміг зареєструвати право власності на транспортні засоби через арешт, накладений приватним виконавцем у межах виконавчого провадження за вимогами позивача до підприємства.
Наведені доводи також містилися у відзиві на позов та апеляційній скарзі телекомпанії, яка наполягала на тому, що вказані обставини нею доведені, посилаючись, зокрема, на акт приймання-передачі майна за договором про припинення зобов`язання, відповідні судові рішення у спорі з податковою службою, листування щодо зняття арешту з транспортних засобів.
18. У зв`язку з наведеним вважаю, що питання фактичної передачі рухомого майна за договором про припинення зобов`язання переданням відступного є істотним для висновку про ефективність обраного у цій справі способу захисту, що має приводити сторони у стан, який існував до порушення, та забезпечити реальне поновлення прав позивача, тому в частині вирішення вимог про визнання недійсними договорів застави та припинення зобов`язання переданням відступного судові рішення підлягали скасуванню з направленням справи на новий розгляд в цій частині на підставі частини третьої статті 310 ГПК України.
19. З урахуванням наведених обставин, вважаю, що справа в частині вирішення вимог про визнання недійсними договорів застави та припинення зобов`язання переданням відступного підлягала передачі на новий розгляд до суду першої інстанції із скасування оскаржуваних судових рішень в цій частині та частковим задоволенням касаційної скарги.
Суддя Костянтин ПІЛЬКОВ
