ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 336/6427/20
провадження № 61-7504св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач -ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Шаповалова Олена Георгіївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Писаренком Сергієм Юрійовичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2023 року у складі судді Галущенко Ю. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Дашковської А. В., Подліянової Г. С., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Шаповалова О. Г., про визнання договору дарування недійсним.
Позов обґрунтований тим, що він є непрацездатною особою, за станом здоров`я та віком потребує догляду та матеріальної допомоги. Після смерті дружини, з 2013 року проживає один у будинку АДРЕСА_1 частин якого належить йому на праві власності.
З огляду на його стан здоров`я, вік та перебування у лікарнях будинок залишався без нагляду.
Він прийняв пропозицію відповідачки, яка є його родичкою та проживає на одній з ним вулиці, щодо надання йому допомоги.
22 жовтня 2013 року він склав на неї заповіт.
У 2014 році за ініціативою ОСОБА_2 , яка повідомила про необхідність доопрацювати документи, укласти новий договір щодо догляду за ним та для обслуговування будинку, він звернувся до уповноваженої особи, де підписав, як з`ясувалось пізніше, договір дарування.
Через похилий вік, хворобливий стан та довіру до родички він не розумів, який документ підписав, вважав, що в оспорюваному договорі передбачені всі права і обов`язки, про які сторони домовились, а саме: довічне утримання в обмін на житловий будинок.
Він помилився щодо правової природи правочину. Договір дарування є вкрай невигідним для нього, іншого житла він не має, потребує сторонньої допомоги та підтримки, проте відповідачка не надає матеріальної допомоги, не забезпечує ліками, продуктами харчування, заборгувала з оплатою комунальних послуг, внаслідок чого у 2020 року до будинку припинено газопостачання. Відповідачка змінила ставлення до нього, не навідувала під час хвороби, створює йому незручності у користуванні помешканням, порушує його спокій.
Просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений 14 січня 2014 року між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований у реєстрі за № 33.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2023 року у позові відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів вимоги жодними належними і допустимими доказами, які у сукупності відповідають вимогам достатності, посилання в позові на незадовільний стан здоров`я (станом на 2008, 2010 роки), який не перешкоджав йому усвідомлювати свої дії та керувати ними, та похилий вік, суд не взяв до уваги, оскільки вони не мають правового значення для вирішення цього спору.
Надані позивачем в судовому засіданні усні пояснення щодо його власного бачення, які обов`язки мала виконувати відповідачка на його користь, не спростовують презумпцію правомірності правочину, встановлену статтею 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), добровільне волевиявлення позивача на укладення оспорюваного договору та його підписання з дотриманням вимог закону. Позивач не навів суттєвих і беззаперечних обставин які підтверджують визнання договору дарування недійсним та безпідставно вважав, що внаслідок укладання договору дарування у відповідачки як обдарованої виникли зустрічні зобов`язання.
Тому немає правових підстав, передбачених статтями 215, 203 ЦК України, для задоволення позову про визнання недійсним договору дарування.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника Писаренка С. Ю. залишено без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2023 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, погодився з висновками суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не довів, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилився стосовно правової природи укладеного ним правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи цей договір, він усвідомлював його істотні умови і правові наслідки його укладення.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що до укладення договору нотаріус попередньо ознайомив позивача з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений сторонами правочин, що підтверджується змістом оспорюваного договору, підписаного позивачем.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач на час укладання спірного договору потребував сторонньої допомоги не підтверджено належними доказами.
Копія виписки з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого ОСОБА_1 , яка містить рекомендації щодо потреби стороннього нагляду і підтримуючого лікування, апеляційний суд не взяв до уваги, оскільки заявник не довів об`єктивних обставин, які унеможливлювали своєчасне надання суду першої інстанції вказаного документа, також апеляційний суд не встановив, що зазначена виписка містить дату 24 січня 2022 року, а отже, не підтверджує обставин, які існували на час виникнення спірних правовідносин, - укладання договору дарування у січні 2014 року.
Матеріали справи містять також заяву ОСОБА_1 приватному нотаріусу Шаповаловій О. Г. про те, що він, як дарувальник, стверджує, що на момент відчуження частки житлового будинку він не перебуває у шлюбі та не проживає однією сім`єю без укладання шлюбу, права користування будинком у третіх осіб немає.
Водночас ОСОБА_1 не зазначив, які саме положення договору дарування є такими, що спричинили неправильне розуміння ним його правової природи.
ОСОБА_1 не обґрунтував належним чином, як саме його внутрішня воля щодо складання договору дарування та волевиявлення на передання житлового будинку ОСОБА_2 були змінені під впливом останньої.
Посилання позивача на те, що після укладання договору, а саме до 2019 року, ОСОБА_2 сумлінно виконувала свої зобов`язання, без вказівки, які саме зобов`язання, не є тими обставинами, які могли вплинути на його волевиявлення.
Тобто недоведеним є факт неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин, що вплинуло на його волевиявлення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У травні 2023 року ОСОБА_1 через адвоката Писаренка С. Ю. направив засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року, просив їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20, у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15.
Заявник вказує, що оспорюваний правочин вчинений під впливом помилки, оскільки ОСОБА_1 під час укладення помилявся щодо обставин, які мають істотне значення, а саме вважав цей договір - договором довічного утримання.
Під час укладення договору він не отримав свого екземпляру договору, отже, можливості перечитати його положення чи звернутися з ним до юристів для отримання консультації у нього не було.
Проте відразу після укладення правочину відповідачка певний час виконувала усно взяті на себе зобов`язання - доглядати за позивачем, отже, він був впевнений, що договір діє належним чином і причин підозрювати невідповідність його волі та перечитувати його зміст у нього не було.
Крім того, позивач потребував та потребує сторонньої допомоги, що підтвердили свідки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , що підтверджується випискою з медичної карти амбулаторного хворого.
Також, жодними належними та допустимими доказами не підтверджено, що він мав намір укласти саме договір дарування.
Таким чином, внаслідок поведінки відповідачки він помилився щодо правової природи правочину та обов`язків сторін. Насправді, ОСОБА_1 у 2013 році вже зробив заповіт на користь відповідачки, тому він міг погодитись тільки на договір довічного утримання. Договір дарування є вкрай невигідним правочином для ОСОБА_1 , оскільки на момент його укладення йому було більше 72 років, іншого житла він не мав та постійно потребував сторонньої допомоги та підтримки. ОСОБА_1 фактично не передав своє майно відповідачці, продовжував сплачувати всі комунальні платежі та продовжує проживати у будинку.
Аргументи інших учасників справи
У серпні 2023 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивований тим, що на день укладення договору дарування волевиявлення позивача було вільним і ніякої помилки він не припускався. Два нотаріуси йому надавали консультації, він мав час на роздуми, він був ініціатором укладення договору дарування.
Станом на 14 січня 2014 року здоров`я ОСОБА_1 було задовільне. У 2013-2014 роках він на стаціонарному лікуванні не перебував. Стороннього догляду та допомоги не потребував.
Отже, суди дійшли правильного висновку про відсутність належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 під час укладення договору дарування помилився стосовно природи договору у зв`язку з похилим віком, станом здоров`я, матеріальною залежністю.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У серпні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження за касаційною відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
22 жовтня 2013 року ОСОБА_1 склав заповіт, яким заповів все належне йому майно ОСОБА_2 (т. 1, а. с.13-14).
Відповідно до умов договору дарування, який був укладений 14 січня 2014 року та посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Шаповаловою Ю. В., ОСОБА_1 (дарувальник) подарував, а ОСОБА_2 (обдаровувана) прийняла в дар належні дарувальнику на праві власності 21/50 частину житлового будинку АДРЕСА_2 (т. 1, а. с.15-16).
14 січня 2014 року приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Шаповалова Ю. В. на підставі вказаного договору дарування від 14 січня 2014 року, зареєструвала право власності ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно (т. 1, а. с. 18-21).
Позивач не має дітей, все життя підтримував родинні відносини з батьком відповідачки ОСОБА_6 , який є його племінником та проживає на одній АДРЕСА_3 .
Отже, ОСОБА_2 є родичкою позивача, його двоюрідною онукою.
Актом огляду медико-соціальної експертної комісії, серія АД № 168331, випискою з історії хвороби від 10 серпня 2015 року № 2384/963 підтверджується, що ОСОБА_1 , є пенсіонером за віком, має другу групу інвалідності загального захворювання, у 2008, 2010 роках переніс ішемічні інсульти, у 2015 році лікувався у стаціонарі у відділенні аритмії та серцевої недостатності: з 24 липня 2015 року - 10 серпня 2015 року, виписаний з покращенням під нагляд дільничного лікаря (т. 1, а. с. 9-12).
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частиною першою статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Тлумачення вказаної норми дозволяє виснувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення, можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі - без доведення наявності такої вади волі у дарувальника, як помилка під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суди встановили, що до укладення договору нотаріус попередньо ознайомив позивача з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений сторонами правочин, що підтверджується змістом оспорюваного договору, підписаного позивачем.
Сторони укладеного договору дарування ствердили, що умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін, цей договір не має характеру фіктивних та удаваних угод (пункт 8 договору дарування).
За змістом пункту 6 договору дарування дарувальник свідчив, що умови договору відповідають інтересам дарувальника, узгоджені з ним. Укладання договору не пов`язане з виконанням обдарованою будь-яких дій матеріального або немайнового характеру на користь дарувальника зараз або в майбутньому.
Свідок ОСОБА_6 , який є батьком відповідачки, пояснив суду, що будинок на АДРЕСА_2 належав його родині, до 1998 року він мешкав за цією адресою, а після купівлі власного будинку належну йому 1/3 частину подарував брату. Після смерті дружини ОСОБА_1 , який є його дядьком, залишився проживати сам, підтримував родинні стосунки з сім`єю відповідачки, отримував всю необхідну допомогу. З іншими родичами, в тому числі і тими, які мешкають з ним в одному будинку, стосунки у позивача не склалися. Саме позивач запропонував оформити заповіт, а потім подарувати належну йому частину будинку відповідачці, щоб вона переїхала проживати до нього, і він не залишався самотнім. З цією метою він оформив на його ім`я довіреність для підготовки документів щодо відчуження будинку. Після розлучення відповідачка опинилась у скрутному матеріальному становищі, виникли борги за газ, після цього між позивачем та відповідачем виник конфлікт.
Свідок ОСОБА_7 , яка бувала в гостях у відповідачки, також пояснила, що ОСОБА_2 жила разом з дідусем, з яким у неї були родинні стосунки.
Суд надав оцінку показанням свідка позивача - ОСОБА_5 , зазначивши про те, що обставини оформлення документів на спірний будинок на відповідача стали їй відомі у 2018-2019 роках зі слів позивача, що не узгоджуються з тими підставами, якими обґрунтовано позов. Крім того, свідок не повідомила жодних обставин, які стосуються укладання оспорюваного договору у 2014 році, пояснивши, що вони їй невідомі. Свідок ОСОБА_5 стверджувала, що протягом 5 років після смерті дружини (у 2013 році) ОСОБА_1 обслуговував себе самостійно, а в 2018 році вона почала йому допомагати, оскільки внучка весь день була на роботі, приходила тільки у ввечері.
Показання свідка позивача - ОСОБА_8 також не містять відомостей про факти, які є предметом доказування у цій справі, а лише підтвердили той факт, що позивач був достеменно обізнаний, що передав право власності на будинок онучці, однак у 2020 році після виникнення конфлікту щодо оплати за спожитий газ вирішив переглянути своє рішення.
Обидва свідка зазначили, що ОСОБА_1 потребує допомоги саме на момент розгляду справи в суді першої інстанції.
Допитана як свідок приватний нотаріус Шаповалова О. Г., пояснила що за давністю подій конкретних обставин нотаріального посвідчення оспорюваного договору не пам`ятає, проте зазначила, що при посвідченні договору дарування ОСОБА_1 , як й іншим дарувальникам, зокрема, було роз`яснено, що цей договір є безвідплатним, не покладає ніяких обов`язків на обдаровану та не містить інших умов, які обдарована мала б виконати в обмін на дарунок. Підстав відмовити у вчиненні нотаріальної дії не було, не було сумнівів щодо усвідомлення ОСОБА_1 , який саме договір він укладає та на яких умовах.
У матеріалах справи є заява ОСОБА_1 приватному нотаріусу Шаповаловій О. Г. , згідно з якою він як дарувальник стверджував, що на момент відчуження частки житлового будинку він не перебував у шлюбі та не проживав однією сім`єю без укладання шлюбу, право користування будинком у третіх осіб відсутнє (т. 1, а. с. 93-94).
Підставою для встановлення другої групи інвалідності (до якої належить позивач) є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до обмеження життєдіяльності особи при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді, або допомоги (Положення про порядок, умови, критерії встановлення інвалідності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2009 року № 1317).
Медичні документи, які надано суду першої інстанції, свідчать про те, що починаючи з 2010 року та станом на час укладання договору дарування (січень 2014 року) ОСОБА_1 на стаціонарному лікуванні не перебував та постійного стороннього догляду не потребував.
Верховний Суд зазначає, що зміна рішення дарувальника або ставлення до його наслідків після укладення таких правочинів, зміна стосунків з обдарованим не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент їх укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладених правочинів, що виникли після моменту укладення, не впливають на їх дійсність, а можуть бути підставами для їх розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.
Отже, конфлікт позивача з відповідачем не свідчить про наявність помилки зі сторони дарувальника під час укладення ним оспорюваного правочину.
Посилання позивача на те, що спірний будинок є його єдиним житлом та він продовжує проживати у будинку після укладення договору, без доведення належними, допустимими та достатніми доказами помилки під час укладення оспорюваного договору, не є підставою для задоволення позову. Суди не встановили, що відповідач чинить позивачу перешкоди у можливості користування будинком.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_1 добровільно уклав оспорюваний договір дарування належної йому частини будинку, спірний договір підписаний, що не заперечується сторонами, а тому між ними досягнуто згоди щодо всіх умов, та врахувавши, що доказів того, що, підписуючи спірний договір, позивач вважав, що укладає договір довічного утримання, не надано, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позовних вимог.
Доводи касаційної скарги про те, що позивач не передав відповідачці майно за договором дарування, спростовуються матеріалами справи.
Відповідно до пункту 10 договору дарування прийняттям подарунку вважатиметься одержання обдарованою оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення.
Позивач не заперечував той факт, що після укладання спірного договору він передав відповідачу всі правовстановлюючі документи на будинок, ключі від будинку, ОСОБА_2 оселилась у подарований будинок.
Доводи касаційної скарги про те, що при укладенні договору заявник не отримав свого екземпляру, Верховний Суд до уваги не бере, оскільки у разі, якщо заявник не мав примірнику вказаного договору дарування, він міг звернутись до відповідного нотаріуса для надання йому копії такого договору.
Посилання заявника на копію виписки з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого ОСОБА_1 , яка містить рекомендації щодо потребування стороннього нагляду і підтримуючого лікування, Верховний Суд відхиляє, оскільки зазначена виписка датована 24 січня 2022 року, а тому не підтверджує обставин, які існували на час виникнення спірних правовідносин - укладання договору дарування у січні 2014 року.
Доводи касаційної скарги про те, що жодними належними та допустимими доказами не підтверджено, що позивач мав намір укласти саме договір дарування є необґрунтованими, оскільки суди встановили, що ОСОБА_1 добровільно уклав саме договір дарування.
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що він сплачує всі комунальні платежі не підтверджені матеріалами справи.
Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц, від 19 травня 2021 року у справі № 718/955/20, у постанові Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15 щодо наявності чи відсутності помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, є безпідставними, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать наведеним висновкам у постановах Верховного Суду та Верховного Суду України, як приклад неоднакового застосування норми права у подібних правовідносинах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
При цьому, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Однак питання щодо визнання недійсним договору дарування вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи та поданих сторонами доказів.
З огляду на встановлені судами обставини справи та підстави касаційного оскарження Верховний Суд погоджується з висновками судів, що позивач не довів, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилився стосовно правової природи укладеного ним правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним, оскільки, під час укладення договору позивач усвідомлював його істотні умови та правові наслідки укладення.
Верховний Суд зауважує, що як суд касаційної інстанції, він не наділений повноваженнями встановлювати обставини справи, досліджувати докази та надавати їм правову оцінку.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, оскаржуваних рішень суду першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Писаренком Сергієм Юрійовичем, залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 02 лютого 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 18 квітня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. С. Олійник
В. М. Ігнатенко
І. М. Фаловська
