Єдиний державний реєстр судових рішень
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 лютого 2024 року
м. Київ
справа № 758/5941/21
провадження № 61-6393св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Дитячо-юнацька спортивна школа міста Києва з плавання,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання на постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2023 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А., у справі за позовом ОСОБА_1 до Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання про поновлення на роботі, визнання незаконними актів, наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання (далі - ДЮСШ міста Києва) про поновлення на роботі, визнання незаконними актів, наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що 06 січня 2019 року його прийнято на роботу на посаду інструктора-методиста ДЮСШ міста Києва.
З лютого 2020 року у нього з відповідачем почалися проблеми, пов`язані із затримкою виплати заробітної плати.
05 лютого 2020 року він звернувся до ДЮСШ міста Києва з листом щодо надання пояснень причини невиплати заробітної плати.
12 лютого 2020 року він отримав лист, у якому директор ДЮСШ міста Києва Аксамітовська Н. О. вимагала від нього надати пояснення щодо його відсутності на робочому місці за адресою: місто Київ, вулиця Кирилівська 105 , у період з 06 грудня 2019 року до 10 лютого 2020 року.
14 лютого 2020 року він повторно звернувся до роботодавця із листом, в якому просив надати відповідь щодо невиплати у повному обсязі заробітної плати, одночасно вказавши, що відповідно до наказу від 30 серпня 2019 року № 37 його робоче місце визначене на території оздоровчого табору « Лідер » за адресою: місто Київ, вулиця Юнкерова, 16 .
01 квітня 2020 року він отримав відповідь ДЮСШ міста Києва, в якій зазначалося про те, що заробітна плата йому не виплачується у зв`язку із його відсутністю на робочому місці відповідно до актів від 14 січня 2020 року, 31 січня 2020 року, 14 лютого 2020 року та 21 лютого 2020 року.
У зв`язку із порушенням законодавства про оплату праці він звернувся до суду з позовом до ДЮСШ міста Києвапро виплату заробітної плати. Під час розгляду справи № 758/2628/20 відповідач не надав жодних доказів на спростування позовних вимог, натомість бухгалтерія ДЮСШ міста Києвадолучила копії документів про нібито його звільнення з роботи з 24 лютого 2020 року.
Вказана інформація викликала у нього сумнів, а тому 25 лютого 2021 року він направив на адресу директора ДЮСШ міста Києва лист, у якому просив підтвердити факт припинення з ним трудових відносин, надати копію наказу про його звільнення та внести відповідний запис у трудову книжку. Однак відповіді на це звернення він не отримав.
Станом на дату подання цього позову він так і не ознайомлений у належний спосіб із наказом про звільнення.
Вважає своє звільнення та дисциплінарні стягнення, які йому передували, незаконними та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи та вимогам трудового законодавства.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 , з урахуванням збільшення позовних вимог, просив суд:
- поновити строк звернення до суду;
- визнати незаконними акти відповідача про його відсутність на робочому місці від 16 грудня 2019 року № 1, від 18 грудня 2019 року № 2, від 26 грудня 2019 року № 3, від 14 січня 2019 року № 4, від 31 січня 2020 року № 5, від 14 лютого 2020 року № 6, від 21 лютого 2020 року № 7;
- визнати незаконними накази ДЮСШ міста Києва про притягнення його до дисциплінарної відповідальності від 20 грудня 2019 року № 2, від 24 грудня 2019 року № 3, від 31 грудня 2019 року № 4, від 16 січня 2020 року № 3-1, від 31 січня 2020 року № 5, від 17 лютого 2020 року № 5-1, від 21 лютого 2020 року № 5-2;
- скасувати наказ відповідача від 24 лютого 2020 року № 10-к про звільнення з роботи та поновити його на посаді інструктора-методиста ДЮСШ міста Києва;
- стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 лютого 2020 року до дати поновлення на роботі.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року у складі судді Рибалка Ю. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та його подальше звільнення є правомірними та такими, що відповідають вимогам трудового законодавства, у зв`язку з чим відсутні підстави для задоволення позову.
Посилання сторони позивача на те, що ОСОБА_1 не знав про своє звільнення, не заслуговують на увагу, оскільки у 2020 році він звертався до суду з позовом про стягнення з відповідача невиплаченої заробітної плати та під час розгляду справи № 758/2628/20 подавав відповідь на відзив, до якої сам долучив копію наказу про звільнення з роботи від 24 лютого 2020 року № 10-К, що свідчить про наявність у нього станом на 20 липня 2020 року копії оскаржуваного наказу.
Відповідач вчинив всі необхідні дії для повідомлення працівника про притягнення до дисциплінарної відповідальності, однак, незважаючи на численні спроби, у тому числі у телефонному режимі повідомити позивача про це, останній не з`являвся та ухилявся від ознайомлення та отримання копій наказів.
Тому відсутність підпису позивача про ознайомлення з наказом про звільнення з роботи не свідчить, що його не ознайомлено зі змістом такого наказу. Відповідач підтвердив свої заперечення достатніми, належними та допустимими доказами, а саме, що позивач не з`являвся на робочому місці без поважних причин.
Також суд врахував наказ ДЮСШ міста Києва від 18 грудня 2019 року про визначення місця роботи позивача у центральному приміщенні за адресою: місто Київ, вулиця Кирилівська, 105 . Як пояснила представник відповідача у судовому засіданні, про зміну місця роботи позивачу неодноразово повідомлялося також у телефонному режимі, але він ігнорував такі вимоги керівництва.
Постановою Київського апеляційного суду від 29 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником М`яготіною О. Д. , задоволено частково.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Визнано незаконними накази ДЮСШ міста Києва про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності від 20 грудня 2019 року № 2, від 24 грудня 2019 року № 3, від 31 грудня 2019 року № 4, від 16 січня 2020 року № 3-1, від 31 січня 2020 року № 5, від 17 лютого 2020 року № 5-1, від 21 лютого 2020 року № 5-2.
Скасовано наказ ДЮСШ міста Києва від 24 лютого 2020 року № 10-к про звільнення ОСОБА_1 з роботи.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді інструктора-методиста ДЮСШ міста Києва.
Стягнено з ДЮСШ міста Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 643 050,18 грн без урахування податків та інших обов`язкових платежів.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що позивача було звільнено з посади інструктора-методиста ДЮСШ міста Києва з 24 лютого 2020 року на підставі доповідної записки, актів про відсутність ОСОБА_1 на роботі з 06 грудня 2019 року до 24 лютого 2020 року.
Разом із тим за прогули в період з 06 грудня 2019 року до 21 лютого 2020 року на позивача вже було накладене дисциплінарне стягнення у вигляді догани, тоді як матеріали справи не містять і сторона відповідача не надала належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 24 лютого 2020 року.
Отже, звільнення позивача відбулося з порушенням вимог пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки після застосування до нього дисциплінарних стягнень у вигляді догани за проступки, вчинені станом на 21 лютого 2020 року, ОСОБА_1 не порушував трудову дисципліну.
Крім того, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в частині оскарження наказів відповідача про оголошення позивачу доган через його відсутність на робочому місці з 06 грудня 2019 року до 21 лютого 2020 року, суд першої інстанції не звернув уваги, що зазначені накази також видані з порушенням вимог КЗпП України.
Так, з матеріалів справи відомо, що оскаржувані накази про оголошення доган видані з підстав відсутності працівника на роботі в місті Києві на вулиці Кирилівській, 105 , тоді як згідно з наказом відповідача від 30 серпня 2019 року № 37, з яким позивача ознайомлено під особистий підпис, робоче місце останнього визначено на території оздоровчого табору « Лідер » за адресою: місто Київ, вулиця Юнкерова, 16 .
Вказуючи на законність притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, відповідач посилався на наказ від 18 грудня 2019 року № 1-1 про визначення працівникам робочого місця за адресою: місто Київ, вулиця Кирилівська, 105 , однак належних доказів на підтвердження ознайомлення позивача з цим наказом роботодавець суду не надав.
При цьому посилання відповідача на те, що позивачу в телефонному режимі було повідомлено про його нове робоче місце за адресою: місто Київ, вулиця Кирилівська, 105 , є безпідставним та ґрунтується на припущеннях, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження передання працівнику інформації у такий спосіб.
За таких обставин оголошення позивачу доган за відсутність на робочому місці, на якому він не був зобов`язаний перебувати, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.
З огляду на викладене оскаржувані накази відповідача про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у вигляді доган та його звільнення видані без дотримання норм чинного трудового законодавства, що є підставою для їх скасування та поновлення ОСОБА_1 на посаді інструктора-методиста ДЮСШ міста Києва з виплатою йому середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Разом із тим акти відповідача про відсутність працівника на роботі не є рішеннями, які можуть бути предметом судового оскарження, а тому позов у цій частині не підлягає задоволенню.
Під час розгляду справи у суді першої інстанції відповідач вказував, що позивач пропустив визначений статтею 233 КЗпП Українимісячний строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.
Зі змісту позовної заяви вбачається, що ОСОБА_1 стало відомо про звільнення не від роботодавця, а під час розгляду іншої справи (№ 758/2628/20) за його позовом про стягнення з відповідача невиплаченої заробітної плати. Водночас матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження ознайомлення позивача із оспорюваним наказом від 24 лютого 2020 року № 10-к або вручення йому трудової книжки із записом про звільнення.
Крім того, Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-ІХ), який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Отже, визначені статтею 233 КЗпП України строки продовжені 02 квітня 2020 року до закінчення карантину, який на момент розгляду цієї справи не закінчився. Доказів того, що до 02 квітня 2020 року позивачу було вручено наказ про звільнення чи видано трудову книжку матеріали справи не містять, а тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_1 пропустив місячний строк для звернення до суду з позовом про поновлення на роботі.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
28 квітня 2023 року ДЮСШ міста Києва подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2023 року, а рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року залишити в силі.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування правових висновків, викладених: (1) у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, щодо розрахунку середнього заробітку; (2) у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, у постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, щодо зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України; (3) у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, щодо неврахування вимог про застосування позовної давності та застосування зворотної дії закону до спірних правовідносин; (4) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 582/1001/15-ц, щодо встановлення факту доведення належним способом змісту документа до відома працівника; (5) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 182/7775/15-ц, відповідно до яких умовою справедливого судового розгляду є дотримання принципу рівності сторін. Цей принцип передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази в умовах, що не є істотно гіршими за умови опонента.
Касаційну скаргу ДЮСШ міста Києва мотивовано тим, що апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених судом першої інстанції, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.
Вказує, що згідно з актом від 24 лютого 2020 року № 9-1 позивача в телефонному режимі ознайомлено із текстом наказу від 24 лютого 2020 року № 10-к про звільнення з роботи, а отже, належним чином доведено до відома працівника зміст відповідного документа.
Отже, місячний строк для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про поновлення на роботі закінчився 25 березня 2020 року, тобто до набрання чинності Законом № 540-ІХ, 02 квітня 2020 року.
Таким чином, подавши цей позов лише у квітні 2021 року, ОСОБА_1 без поважних причин пропустив визначений статтею 233 КЗпП України місячний строк для захисту трудових прав, що є окремою підставою для відмови у позові.
Визначений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.
Вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, оскільки після запровадження карантинних обмежень та у зв`язку із введенням воєнного стану інші працівники відповідача отримували заробітну плату у розмірі 2/3 від посадового окладу. Отже, у разі залишення позивача на роботі останній не зміг би отримувати суму коштів, присуджену судом, через зменшення рівня оплати праці працівників.
Крім того, в адвоката М`яготіної О. Д. були відсутні повноваження на представлення інтересів позивача у суді першої інстанції, оскільки ордер на надання правничої (правової) допомоги не містив обов`язкового реквізиту, а саме дати його видачі.
Аргументи інших учасників справи
У червні 2023 року ОСОБА_1 , через представника М`яготіну О. Д. , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
У липні 2023 року ДЮСШ міста Києва подала відповідь на відзив ОСОБА_1 на її касаційну скаргу, в якій просила відхилити цей відзив у зв`язку з його необґрунтованістю.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В. від 16 травня 2023 року відстрочено ДЮСШ міста Києва сплату судового збору у розмірі 18 308,00 грн до ухвалення судового рішення у справі, відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Подільського районного суду міста Києва.
30 травня 2023 року справа № 758/5941/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В. від 31 травня 2023 року зупинено виконання оскаржуваної постанови апеляційного суду в частині стягнення з ДЮСШ міста Києва на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу до закінчення касаційного провадження у справі.
Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 10 січня 2024 року у зв`язку з обранням судді Погрібного С. О. до Великої Палати Верховного Суду призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 січня 2024 року справу № 758/5941/21 передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В. від 19 лютого 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Встановлено, що на підставі наказу від 06 січня 2019 року № 4 ОСОБА_1 прийнятий з 08 січня 2019 року на роботу на посаду інструктора-методиста з плавання ДЮСШ міста Києва (том 1 а. с. 4).
Наказом ДЮСШ міста Києва від 30 серпня 2019 року у зв`язку з неможливістю перебування адміністрації відповідача за юридичною адресою: місто Київ, вулиця Кирилівська, 105 (через закриття басейну), зокрема, ОСОБА_1 визначено робоче місце на території оздоровчого табору « Лідер », який розташований на вулиці Юнкерова, 16 у місті Києві (том 1 а. с. 35).
Наказами відповідача від 20 грудня 2019 року № 2, від 24 грудня 2019 року № 3, від 31 грудня 2019 року № 4, від 16 січня 2020 року № 3-1, від 31 січня 2020 року № 5, від 17 лютого 2020 року № 5-1, від 21 лютого 2020 року № 5-2 позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани за порушення трудової дисципліни, а саме відсутність на робочому місці (том 1 а. с. 71-84).
Вказані накази видані на підставі актів від 16 грудня 2019 року № 1, від 18 грудня 2019 року № 2, від 26 грудня 2019 року № 3, від 14 січня 2019 року № 4, від 31 січня 2020 року № 5, від 14 лютого 2020 року № 6, від 21 лютого 2020 року № 7, в яких зафіксовано факт відсутності позивача на робочому місці (том 1 а. с. 71-84).
Згідно з наказом від 24 лютого 2020 року № 10-к ОСОБА_1 звільнено з посади інструктора-методиста з плавання ДЮСШ міста Києва з 24 лютого 2020 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (за прогули без поважної причини). Підставою для видання цього наказу слугували: доповідна записка Голові Київського міського фізкультурно-спортивного товариства (далі - КМФТ) «Україна»; акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі з 06 грудня 2019 року до 24 лютого 2020 року; акт про відмову надати письмове пояснення (том 1 а. с. 85).
Апеляційний суд також встановив, що за прогули в період з 06 грудня 2019 року до 21 лютого 2020 року на позивача вже було накладене дисциплінарне стягнення у вигляді догани, тоді як матеріали справи не містять і сторона відповідача не надала належних і допустимих доказів відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 24 лютого 2020 року, зокрема акта про відсутність працівника у цей день на роботі та доповідної записки Голові КМФТ «Україна», хоча саме згадані документи визначені у наказі від 24 лютого 2020 року № 10-к як підстава для звільнення позивача.
Крім того, оскаржувані накази про оголошення доган видані з підстав відсутності працівника на роботі в місті Києві на вулиці Кирилівській, 105 , однак згідно з наказом ДЮСШ міста Києва від 30 серпня 2019 року № 37, з яким позивача ознайомлено під особистий підпис, робоче місце останнього визначено за адресою: місто Київ, вулиця Юнкерова, 16, Оздоровчий табір «Лідер» . Водночас сторона відповідача не довела факту відсутності ОСОБА_1 на роботі у спірний період за названою адресою.
Вказуючи на законність притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, відповідач посилався на наказ від 18 грудня 2019 року № 1-1 про визначення деяким працівникам робочого місця за адресою: місто Київ, вулиця Кирилівська, 105 , однак належних і допустимих доказів на підтвердження ознайомлення позивача з цим наказом роботодавець суду не надав.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання незаконними актів не оскаржується, а тому в силу положень наведеної частини першої статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядається.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо суті спору
Статтею 43 Конституції України визначено, щокожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно зі статтею 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один із заходів стягнення, якими є догана і звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП України).
Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Згідно зі статтею 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Підставою застосування догани є вчинення працівником протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності), яке визнається дисциплінарним проступком. Протиправність поведінки працівника полягає в порушенні ним своїх трудових обов`язків, закріплених нормами трудового права: КЗпП України, правилами внутрішнього розпорядку, статутами, положеннями, посадовими інструкціями, трудовим договором (контрактом), колективним договором, а також у порушенні або невиконанні правомірних наказів та розпоряджень роботодавця.
Дисциплінарним проступком визнаються діяння, що пов`язуються з невиконанням чи неналежним виконанням працівником своїх обов`язків без поважних причин. Тобто наявність поважних причин у такому разі свідчить про відсутність вини працівника.
Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 266/1124/16-ц (провадження № 61-27649св18).
За змістом положень статей 147-1, 149 КЗпП України, статті 81 ЦПК України у справах щодо притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності обов`язок доказування правомірності застосування дисциплінарного стягнення покладається на роботодавця.
Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантії, наданих порушнику для захисту своїх законних прав та інтересів, направлених проти безпідставного застосування стягнення.
Разом із тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування всіх обставин його вчинення, в тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.
Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.
Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.
Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності не має значення, чи призвів вчинений ним дисциплінарний проступок до настання реальних негативних наслідків - для накладення дисциплінарного стягнення цілком достатньо фіксації самого факту винного вчиненого працівником порушення трудової дисципліни, а наявність чи відсутність шкідливих наслідків може бути врахована тільки при визначенні тяжкості проступку та виборі виду дисциплінарного стягнення.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 24 липня 2019 року у справі № 359/4316/17 (провадження № 61-25878св18), від 30 березня 2020 року у справі № 489/7807/18 (провадження № 61-15378св19) та від 20 травня 2020 року у справі № 754/4355/17 (провадження № 61-47954св18).
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Прогул, під яким розуміється відсутність на робочому місці без поважних причин більше трьох годин протягом робочого дня, за своєю правовою природою є порушенням трудової дисципліни (дисциплінарним проступком), під яким варто розуміти невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 22, 24 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 частини першої статті 40, пунктом 1 частини першої статті 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника. Під час розгляду позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального навчального закладу).
Таким чином, визначальними факторами для вирішення питання про законність звільнення з роботи за прогул є не тільки встановлення самого факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а й встановлення поважності причин відсутності.
Законодавством не визначено перелік обставин, за наявності яких прогул вважається вчиненим з поважних причин, тому, вирішуючи питання про поважність причин відсутності працівника на роботі, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати будь-які докази із числа передбачених ЦПК України.
Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. За змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.
Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений у частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
Поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому повноваження суду під час вирішення трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
Частиною другою статті 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що оскаржувані накази про оголошення доган видані з підстав відсутності працівника на роботі на вулиці Кирилівській, 105 в місті Києві , тоді як згідно з наказом ДЮСШ міста Києва від 30 серпня 2019 року № 37, з яким позивача ознайомлено під особистий підпис, робоче місце останнього визначено за адресою: місто Київ, вулиця Юнкерова, 16, Оздоровчий табір «Лідер» , проте сторона відповідача не довела факту відсутності ОСОБА_1 на роботі у період з 06 грудня 2019 року до 21 лютого 2020 року за названою адресою, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виснував, що у цьому конкретному випадку роботодавець неправомірно застосував до працівника вказаний вид дисциплінарного стягнення.
Крім того, встановивши, що за прогули в період з 06 грудня 2019 року до 21 лютого 2020 року на позивача вже були накладені дисциплінарні стягнення у вигляді доган, тоді як сторона відповідача не надала належних і допустимих доказів на підтвердження відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 24 лютого 2020 року, зокрема матеріали справи не містять акта про відсутність працівника у цей день на роботі та доповідної записки Голові КМФТ «Україна», хоча самезгадані документи визначені у спірному наказі від 24 лютого 2020 року № 10-к як основна підстава для звільнення позивача, апеляційний суд дійшов правильного по суті висновку про те, що ДЮСШ міста Києва не мала законних підстав для звільнення працівника із займаної посади згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що припинення з позивачем трудових відносин за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП Українивідбулося незаконно, що є підставою для скасування наказу про звільнення, поновлення ОСОБА_1 на роботі у ДЮСШ міста Києва та виплати йому середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Щодо строку звернення до суду з цим позовом
Крім зазначених фактичних й правових обставин, під час вирішення спору про поновлення на роботі суду слід чітко визначитися зі строком звернення до суду з позовом.
Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Отже, повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, норма статті 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно випадків звільнення працівника і встановлює альтернативу: у такому випадку строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, залежно від того, яку з цих дій було вчинено раніше.
Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
При цьому норми КЗпП України не містять вичерпного переліку причин, які можна вважати поважними при пропуску строку звернення до суду, вони враховуються у кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Тобто поважність причин означає, що працівник не ставився безвідповідально до питання про захист своїх прав, але його зверненню за захистом перешкоджали об`єктивні причини.
Як роз`яснив Пленум Верхового Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін.
Оскільки строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін, тому у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
У позовній заяві ОСОБА_1 просив поновити строк звернення до суду, вважаючи, що такий строк ним не пропущений, оскільки відповідач не видавав йому трудової книжки, як і не вручав копію наказу про звільнення. Разом із тим про існування згаданого наказу він дізнався лише у лютому 2021 року під час розгляду справи № 758/2628/20 за його позовом до ДЮСШ міста Києвапро виплату заробітної плати, оскільки саме тоді центральна бухгалтерія відповідача долучила до матеріалів справи копії документів про нібито його звільнення з роботи з 24 лютого 2020 року. 25 лютого 2021 року він направив на адресу директора ДЮСШ міста Києва лист, у якому просив підтвердити факт припинення з ним трудових відносин, надати копію наказу про його звільнення та внести відповідний запис у трудову книжку, однак відповіді на це звернення так і не отримав.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимоги, взяв до уваги вказані доводи позивача та, врахувавши те, що матеріали справи не містять і сторона відповідача не надала доказів на підтвердження видання ОСОБА_1 трудової книжки та/або вручення копії наказу про звільнення, в тому числі станом до 02 квітня 2020 року, і що він подав до суду позов про поновлення на роботі у квітні 2021 року, дійшов висновку про непропущення ОСОБА_1 встановленого законом місячного строку звернення до суду з цим позовом про поновлення на роботі.
При цьому суд апеляційної інстанції послався на Закон № 540-ІХ, яким строки, визначені статтею 233 КЗпП України, продовжено на строк дії карантину, який був введений в Україні з 12 березня 2020 року.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» визначено, що з 12 березня 2020 року до 03 квітня 2020 року на усій території України установлено карантин.
Надалі Кабінет Міністрів України неодноразово продовжував строк дії карантину і лише 27 червня 2023 року своєю постановою № 651 відмінив з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Законом № 540-ІХ, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 489/5441/21 (провадження № 61-8548св22) зазначено, що строки, визначені статтею 233 КЗпП Українина час дії карантину продовжуються автоматично, а тому особа, яка звертається до суду поза межами цих строків у період карантину, не повинна звертатися до суду з відповідним клопотанням про поновлення їй такого строку. Отже, Верховний Суд дійшов переконання, що висновки апеляційного суду та доводи касаційної скарги щодо пропущення позивачем строку для звернення до суду із позовом, з посиланням на загальні правила про позовну давність, є помилковими, висловленими без врахування пункту 1 Прикінцевих положень КЗпП України. У цій справі позивач оскаржував наказ про звільнення від 21 квітня 2021 року, звернувшись до суду з позовом у серпні 2021 року.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 947/8885/21 (провадження № 61-7480сво22) міститься правовий висновок про те, що запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину, що визначено пунктом 1 глави XIX Прикінцевих положень КЗпП України. При цьому вирішувати питання поважності пропуску такого строку не потрібно.
У справі, яка переглядається, встановивши, що матеріали справи не містять належних і допустимих доказів на підтвердження видання роботодавцем ОСОБА_1 трудової книжки та/або вручення копії наказу від 24 лютого 2020 року № 10-к про звільнення з роботи в період до 02 квітня 2020 року, а отже, до набрання чинності Законом № 540-ІХ, місячний строк, визначений статтею 233 КЗпП України, не закінчився, суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши до спірних трудових правовідносин пункт 1 глави XIX Прикінцевих положень КЗпП України, яким строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжено на час дії карантину, обґрунтовано виснував, що позивач не пропустив строк для звернення до суду із позовом про поновлення на роботі.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого в означеній вище частині ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 582/1001/15-ц, від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 182/7775/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, у постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16, у якій предмет позову становили вимоги про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, наведено правовий висновок щодо застосування статті 117 КЗпП України, якою встановлено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, тоді як у справі, яка переглядається, спірні правовідносини стосувалися, зокрема, поновлення працівника на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.
У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), у якій предмет позову становили вимоги про стягнення заробітної плати за роботу у вихідні дні, компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, Велика Палата Верховного Суду частково відступила від правової позиції Верховного Суду України, сформульованої у наведеній постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 (про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України), вказавши, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц (провадження № 14-429цс19), у якій предмет позову становили вимоги про стягнення вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу, трьох відсотків річних від простроченої суми заборгованості з виплати вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки виплати вихідної допомоги, компенсації за невчасно виплачений середній заробіток, трьох процентів річних від простроченої суми заборгованості з виплати середнього заробітку, стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, наведено правовий висновок про застосування приписів статей 44, 94, 117 КЗпП України (щодо права працівника на стягнення компенсації за невчасно виплачену вихідну допомогу та за невчасно виплачений середній заробіток, а також на вихідну допомогу та стягнення середнього заробітку через її невиплату), в тому числі виснувано, що приписи статті 625 Цивільного кодексу України не застосовуються до трудових правовідносин.
Отже, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно стягнув середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, з посиланням на наведені постанови суду касаційної інстанції, в яких містяться правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України, є неспроможними, оскільки правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 582/1001/15-ц (провадження № 14-286цс18), у якій предмет позову становили вимоги про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення невиплаченої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди, наведено правовий висновок щодо застосування пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, згідно з яким підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку зі зміною істотних умов праці. У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що звільнення позивача за пунктом 6 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося відповідно до вимог закону, оскільки на виконання положень частини третьої статті 32 КЗпП України роботодавець завчасно, тобто за 2 місяці, запропонував працівнику нові умови праці, що підтверджувалося направленим позивачу письмовим повідомленням, яке він отримав особисто 18 серпня 2015 року. Окрім того, 27 серпня 2015 року комісією працівників відповідача було складено акт про відмову від ознайомлення із запропонованими умовами праці, які були зачитані позивачу особисто. Разом із тим згоди працювати за нових умов працівник не надав.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 182/7775/15-ц (провадження № 14-252цс19),у якій предмет позовів становили вимоги про визнання кредитного та іпотечного договорів такими, що припинили дію, а зобов`язання за цими правочинами - припиненими, вказано, що умовою справедливого судового розгляду є дотримання принципу рівності сторін; цей принцип передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу і докази, в умовах, що не є істотно гіршими за умови опонента.
Разом із тим наведений висновок Великої Палати Верховного Суду, на який посилався заявник у цій справі, стосувався питання поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, а не пропущення визначених статтею 233 КЗпП України строків для звернення до суду за вирішенням трудового спору.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21), у якій предмет позову становили вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, вказано, що правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою. Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці. На підставі системного аналізу частини другої статті 233 КЗпП України, згідно з якою у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.
Однак висновки суду апеляційної інстанції у цій справі не суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у зазначеній постанові, оскільки при винесенні рішення про поновлення на роботі апеляційний суд одночасно прийняв рішення про виплату позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
У постанові Верховного Суду від 07 вересня 2022 року у справі № 679/1136/21 (провадження № 61-5238св22), у якій предмет позову становили вимоги про стягнення заборгованості за кредитним договором, вказано, що, враховуючи взаємозв`язок норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, колегія суддів дійшла висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень Цивільного кодексу України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню і у тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом, була збільшена за домовленістю сторін на підставі статті 259 Цивільного кодексу України.
Однак на відміну від вказаної справи у справі, яка переглядається, вирішувався трудовий спір, тому суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин саме пункт 1 глави XIX Прикінцевих положень КЗпП України, яким строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжено на час дії карантину.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Таким чином, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення спору по суті, колегія суддів дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду у цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які послався заявник у касаційній скарзі.
З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Перевіряючи доводи касаційної скарги щодо відсутності в адвоката М`яготіної О. Д. повноважень на представлення інтересів позивача у суді першої інстанції з огляду на те, що ордер на надання правничої (правової) допомоги не містить обов`язкового реквізиту, а саме дати його видачі, колегія суддів Верховного Суду керується таким.
Частиною першою статті 58 ЦПК України передбачено, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Згідно з частиною першою статті 60, частиною першою статті 64 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник. Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки.
Відповідно до частини четвертої статті 62 ЦПК України повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».
Згідно з частинами першою-третьою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги. Ордер - письмовий документ, що у випадках, встановлених цим Законом та іншими законами України, посвідчує повноваження адвоката на надання правової допомоги. Ордер видається адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об`єднанням та повинен містити підпис адвоката. Рада адвокатів України затверджує типову форму ордера. Повноваження адвоката як захисника або представника в господарському, цивільному, адміністративному судочинстві, кримінальному провадженні, розгляді справ про адміністративні правопорушення, а також як уповноваженого за дорученням у конституційному судочинстві підтверджуються в порядку, встановленому законом.
Пунктом 11 Положення про ордер на надання правничої (правової) допомоги, затвердженого рішенням Ради адвокатів України від 12 квітня 2019 року № 41 (далі - Положення № 41), передбачено, що ордер, встановленої цим Положенням форми, є належним та достатнім підтвердженням правомочності адвоката на вчинення дій в інтересах клієнта.
Згідно з пунктом 12 Положення № 41 ордер містить такі реквізити: серію, порядковий номер ордера; прізвище, ім`я, по батькові або найменування особи, якій надається правова допомога; посилання на договір про надання правової допомоги/доручення органу (установи), уповноважених законом на надання безоплатної правової допомоги, номер (у випадку наявності) та дату цього документа; назву органу, в якому надається правова допомога адвокатом із зазначенням, у випадку необхідності, виду адвокатської діяльності; прізвище, ім`я, по батькові адвоката, який надає правничу (правову) допомогу на підставі ордера, номер та дату його свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, найменування органу, який його видав; номер посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане; ким ордер виданий (назву організаційної форми); адресу робочого місця адвоката, якщо вона відрізняється від адреси місцезнаходження адвокатського бюро/адвокатського об`єднання, яке видає ордер; обмеження повноважень, якщо такі передбачені договором про надання правничої (правової) допомоги; дату видачі ордера; підпис адвоката, який видав ордер, у разі здійснення ним індивідуальної діяльності (у графі «Адвокат»); підпис адвоката, який надає правову допомогу, якщо ордер, виданий адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням (у графі «Адвокат») тощо.
У постанові від 05 грудня 2018 року у справі № П/9901/736/18 (провадження № 11-989заі18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ордер, який видано відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є самостійним документом, що підтверджує повноваження адвоката. Виходячи зі змісту частин першої, третьої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 400-1 Кримінального кодексу України).
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція),необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та в рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог, що визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
На підтвердження повноважень у суді першої інстанції адвокат М`яготіна О. Д. надала: копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 000517 від 04 квітня 2019 року (том 1 а. с. 207) та ордер серії АА № 1133288 (том 1 а. с. 206), у якому зазначено, що надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги від 16 серпня 2021 року № 16/08/21.
Також названий ордер містить: назву суду, в якому адвокат надає правову допомогу, - «Подільський районний суд міста Києва»; прізвище, ім`я, по батькові адвоката, який надає правничу (правову) допомогу на підставі ордера, - М`яготіна О. Д. ; номер та дату її свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, найменування органу, який його видав; номер посвідчення адвоката України, ким та коли воно видане; ким ордер виданий - Адвокатське об`єднання «АДВОКАРЕС»; адресу місцезнаходження адвокатського об`єднання. Разом із тим у ордері не проставлено дату його видачі.
Cвідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії КВ № 000517 від 04 квітня 2019 року у встановленому законом порядку не скасовувалося та недійсним не визнавалося, а згідно з відомостями з Єдиного реєстру адвокатів України право М`яготіної О. Д. на здійснення адвокатської діяльності не припинялося.
Колегія суддів Верховного Суду вважає, що саме по собі непроставлення у згаданому ордері дати його видачі, за наявності у цьому документі всіх інших необхідних реквізитів, передбачених пунктом 12 Положення № 41, не спростовує повноваження названого адвоката на представництво інтересів клієнта у суді першої інстанції. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги.
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення питання про визнання незаконними наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу було зупинене ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2023 року, то необхідно поновити її виконання у вказаній частині.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Стаття 136 ЦПК України визначає, що у разі відстрочення сплати судового збору такі судові витрати стягуються під час ухвалення судового рішення у справі.
Згаданою ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2023 року було відстрочено ДЮСШ міста Києва сплату судового збору у розмірі 18 308,00 грн до ухвалення судового рішення у справі.
Таким чином, оскільки Верховний Суд касаційну скаргу залишив без задоволення, то ізДЮСШ міста Києва до спеціального фонду Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 18 308,00 грн.
Керуючись статтями 136, 141, 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2023 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання про визнання незаконними наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишити без змін.
Поновити виконання постанови Київського апеляційного суду від 29 березня 2023 року в частині стягнення з Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 643 050,18 грн.
Стягнути із Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір за подання касаційної скарги на постанову Київського апеляційного суду від 29 березня 2023 року у розмірі 18 308 (вісімнадцять тисяч триста вісім) грн 00 коп. за такими реквізитами: отримувач коштів - ГУК у м. Києві/Печерс.р-н/22030102; код отримувача (код за ЄДРПОУ) -37993783; банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), номер рахунку отримувача (стандарт ІВАN): UA288999980313151207000026007; код класифікації доходів бюджету - 22030102; найменування платежу - «Судовий збір (Верховний Суд, 055)».
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко О. М. Ситнік
