справа № 758/5941/21 головуючий у суді І інстанції Рибалка Ю.В.
провадження № 22-ц/824/736/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
П О С Т А Н О В А
Іменем України
29 березня 2023 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Лобоцької В.П.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дитячої юнацької спортивної шкоди міста Києва з плавання про поновлення на роботі, визнання незаконними актів, наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
В С Т А Н О В И В:
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив визнати незаконними акти про відсутність на робочому місці від 16 грудня 2019 року №1, 18 грудня 2019 року № 2, 26 грудня 2019 року № 3, 14 січня 2019 року № 4, 31 січня 2020 року № 5, 14 лютого 2020 року № 6, 21 лютого 2020 року №7; визнати незаконними накази відповідача про притягнення його до дисциплінарної відповідальності від 20 грудня 2019 року № 2; 24 грудня 2019 року № 3; 31 грудня 2019 року №4; 16 січня 2020 року № 3-1; 31 січня 2020 року № 5; 17 лютого 2020 року № 5-1; 21 лютого 2020 року № 5-2; скасувати наказ про звільнення від 24 лютого 2020 року за №10-к у зв`язку із безпідставністю звільнення та поновити позивача на посаді інструктора-методиста ДЮСШ м. Києва з плавання; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, виходячи з розрахунку 818,13 грн. за кожен день, починаючи з 24 лютого 2020 року по дату поновлення на роботі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 06 січня 2019 року ОСОБА_3 було прийнято на посаду інструктора-методиста ДЮСШ м. Києва з плавання. Трудовий договір з ним укладено не було. Позивач вказує, що з лютого 2020 року почались проблеми із затримки з виплатою заробітної плати. На усні звернення до відповідача, щодо затримки виплати заробітної плати позивач відповіді не отримав. 05 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача з листом щодо надання пояснень причини невиплати заробітної плати. 12 лютого 2020 року позивач отримав лист за підписом директора ДЮСШ м. Києва з плавання ОСОБА_4 про надання пояснень щодо його відсутності на робочому місці за адресою: АДРЕСА_1 , у період з 06 грудня 2019 року по 10 лютого 2020 року. Зазначає, що 14 лютого 2020 року він направив повторний лист на адресу директора ДЮСШ м. Києва з плавання з проханням надати відповідь щодо не виплати у повному обсязі заробітної плати з поясненнями, що відповідно до наказу № 37 від 30 серпня 2019 року його робоче місце визначене на території «Оздоровчого табору «Лідер», за адресою: АДРЕСА_2 . 01 квітня 2020 року на адресу позивача надійшла відповідь ЦБ ДЮСШ, з поясненням, що заробітна плата йому не виплачується у зв`язку із його відсутністю на робочому місці, відповідно до актів від 14 січня 2020 року, 31 січня 2020 року, 14 лютого 2020 року та 21 лютого 2020 року, у зв`язку із чим за період прогулу заробітна плата не нараховується. У зв`язку із порушенням Конституційних прав на оплату праці, позивачем подано позов до суду про виплату заробітної плати, справа №758/2628/20. У процесі судового розгляду, відповідач не надав жодних документів, які б заперечували або спростовували позовні вимоги, натомість відповідач Центральна бухгалтерія ДЮСШ надав копії документів про нібито звільнення позивача від 24 лютого 2020 року. Ця інформація викликала у позивача сумнів, адже ДЮСШ м. Києва з плавання в процесі розгляду справи жодними документами не підтвердила і не спростувала цього факту. 25 лютого 2021 року позивачем направлено лист на адресу директора ДЮСШ м. Києва з плавання щодо повідомлення його про звільнення, надання копії наказу про звільнення та внесення відповідного запису у трудову книжку. Однак, відповіді на дане звернення позивачем не отримано. Станом на дату подання позову, позивач так і не повідомлений про звільнення, не ознайомлений з наказом про звільнення та запису у трудову книжку не зроблено.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року у задоволенніпозову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач посилається на аналогічні обставини викладені у позовній заяві та зазначає, що обставини справи в рішенні суду містять виключно вибіркові факти, що були зазначені саме відповідачем, а не позивачем. Судом прийнято без належних доказів факт належного повідомлення позивача на підставі телефонних дзвінків, які жодним чином не підтверджені документально. Позивач вказує, що судом повністю проігноровані всі докази надані ним на ствердження його незаконного звільнення. Зазначає, що акти про відсутність на робочому місці складені з порушенням усталеної практики їх оформлення, а самі акти містять факт відсутності на роботі і на вихідних і в святкові дні. Також, судом проігноровано той факт, що відповідачем було направлено один лист з проханням надати пояснення про відсутність на роботі від 12 лютого 2020 року за період з 06 грудня 2019 року по 10 лютого 2020 року, в період коли відповідач вже 5 разів застосував дисциплінарні стягнення до позивача, тож цей лист не містив інформації про повторність такого звернення для отримання пояснень, адже представник відповідача дуже активно стверджував, що про всі акти і накази позивача належно повідомляли по телефону. При цьому, позивач своїм листом від 14 лютого 2020 року надав пояснення щодо свого місцезнаходження відповідно до наказу від 30 липня 2019 року №37, що також не взято судом першої інстанції до уваги. Суд в оскаржуваному рішенні стверджує про належне звільнення позивача за систематичне невиконання посадових обов`язків, хоча позивача звільнено за прогул. При цьому, судом не взято до уваги, що відповідач не надав належного підтвердження ознайомлення позивача з відповідною посадовою інструкцією (відсутній підпис позивача про ознайомлення). Крім того, суд не прийняв до уваги два накази від 24 лютого 2020 року про притягнення до дисциплінарної відповідальності за №5-2 та про звільнення за прогул №10, що були видані в один день і за однакових підстав, що є грубим порушенням законодавства. ОСОБА_3 також зазначає, що відповідачем не було надано доказів проведення повного розрахунку з ним при звільненні. Щодо застосування перебігу строку позовної давності, то позивач вказує про те, що рішення суду в цій частині не відповідає обставинам справи та вимогам ст. 233 КЗпП України, оскільки початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про поновлення на роботі слід вважати день вручення наказу про звільнення, або день видачі трудової книжки. Проте, докази того, що наказ про звільнення було вручено позивачу у матеріалах справи відсутні, під час розгляду справи зазначені обставини судом також не встановлені. Тому, висновок суду щодо ймовірної обізнаності позивача зі змістом зазначеного наказу та, у зв`язку з цим, пропуску строку передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, на звернення з відповідним позовом до суду, є помилковим.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує про те, що апелянт всупереч свого процесуального обов`язку, передбаченого ст. 12, 81 ЦПК України, не надав суду жодних доказів у розумінні ст. 77-80 ЦПК України, що останній не був обізнаним із прийнятим наказом про звільнення № 10-к від 24 лютого 2020 року, при цьому, самостійно до матеріалів справи залучає докази направлення відзиву по справі № 758/2628/20, до якого долучає наказ про звільнення та відповідні акти про відсутність на робочому місці (Т 1. а.с. 61-62), а, відтак, такі посилання апелянта є недоведеними, необґрунтованими та такими, що не змінюють наведених висновків суду щодо недоведеності позовних вимог. Відповідач вказує, що позивачу було достовірно відомо про його звільнення, відповідно у останнього не було жодних перешкод для звернення з відповідною позовною заявою у місячний строк, при цьому доказів у розумінні вимог ст. 76-80 ЦПК України до суду не надано. З огляду на наведене, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовної заяви.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 08 січня 2019 року позивач прийнятий на роботу на посаду інструктора методиста з плавання до Дитячо-юнацької спортивної школи міста Києва з плавання, що підтверджується копією наказу ДЮСШ м. Києва з плавання від 06 січня 2019 року № 4.
Наказом ДЮСШ м. Києва з плавання від 30 серпня 2019 року у зв`язку з неможливістю перебування адміністрації ДЮСШ м. Києва з плавання по юридичній адресі: АДРЕСА_1 , а саме закриття басейну, зокрема ОСОБА_1 визначено робоче місце « АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 35).
Наказами від 20 грудня 2019 року № 2; 24 грудня 2019 року № 3; 31 грудня 2019 року №4; 16 січня 2020 року № 3-1; 31 січня 2020 року № 5; 17 лютого 2020 року № 5-1; 21 лютого 2020 року № 5-2 позивача було притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани за порушення трудової дисципліни, а саме відсутність на робочому місці (т. 1, а.с. 71-84).
Вказані накази видані на підставі актів від 16 грудня 2019 року №1, 18 грудня 2019 року №2, 26 грудня 2019 року №3, 14 січня 2019 року №4, 31 січня 2020 року №5, 14 лютого 2020 року №6, 21 лютого 2020 року №7 в яких зафіксовано факт відсутності позивача на робочому місці (т. 1, а.с. 71-84).
Згідно наказу від 24 лютого 2020 року №10-к, ОСОБА_1 звільнено з посади інструктора-методиста з 24 лютого 2020 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України (за прогули без поважної причини). Підставою стало: доповідна записка Голові КМФТ «Україна», акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі з 06 грудня 2019 року по 24 лютого 2020 року, акт про відмову надати письмове пояснення (т.1, а.с. 85).
Згідно із ст. 147 КЗпП України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.
Для правомірного накладення дисциплінарного стягнення роботодавцем необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку. Невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності.
Підставою застосування догани є вчинення працівником протиправного винного діяння (дії чи бездіяльності), яке визнається дисциплінарним проступком. Особливе значення при визначенні діяння працівника як дисциплінарного проступку має наявність у вчиненні цього діяння вини працівника - умислу чи необережність. Характерні ознаки умислу: усвідомлення працівником суспільної шкідливості своєї поведінки; передбачення негативних наслідків такої поведінки; бажання настання шкідливих наслідків у результаті своєї поведінки або свідоме допущення їх.
Необережність характеризується тим, що працівник, який вчинив дисциплінарний проступок, передбачав можливість настання шкідливих наслідків своєї поведінки, але легковажно розраховував на їх відвернення або не передбачав можливість таких наслідків, хоча повинен був і міг їх передбачити.
Дисциплінарний проступок визначається, як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків.
Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
Саме на роботодавцеві лежить обов`язок надати докази фактів винного вчинення працівником дисциплінарного проступку. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати всі обставини, за яких вчинено проступок. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності в обов`язковому порядку має бути встановлена вина, як одна з важливих ознак порушення трудової дисципліни.
Частиною шостою статті 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збережені роботи.
У відповідності до п. 2 ст. 148 КЗпП України за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
У постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16 викладено правовий висновок про те, що з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.
Звільняючи позивача з посади, відповідач зазначених норм закону не дотримався.
Так, з наказу відповідача № 10-к від 24 лютого 2020 року вбачається, що позивача було звільнено з 24 лютого 2020 року на підставі доповідної записки Голові КМФТ «Україна», актів про відсутність ОСОБА_1 на роботі з 06 грудня 2019 року по 24 лютого 2020 року.
В той же час, з матеріалів справи вбачається, що за відсутність на роботі з 06 грудня 2019 року по 21 лютого 2020 року на позивача вже було накладене дисциплінарне стягнення у вигляді догани, на підставі вище зазначених актів про відсутність ОСОБА_1 на роботі (т. 1, а.с. 71-84).
Зазначеними діями відповідач грубо порушив вимоги ч. 2 ст. 148 КЗпП України.
Жодних доказів відсутності позивача на роботі 24 лютого 2020 року матеріали справи не містять, як і не містять доповідної записки Голові КМФТ «Україна», яка зазначена в наказі про звільнення в якості однієї з підстав звільнення (т. 1, а.с. 85).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в частині оскарження наказів відповідача про оголошення доган позивачу через відсутність останнього на робочому місці з 06 грудня 2019 року по 21 лютого 2020 року, суд першої інстанції не звернув уваги, що зазначені накази також видані з порушенням вимог КЗпП України.
Так, з матеріалів справи вбачається, що оскаржувані накази про оголошення доган позивачу, а саме від 20 грудня 2019 року № 2; 24 грудня 2019 року № 3; 31 грудня 2019 року №4; 16 січня 2020 року № 3-1; 31 січня 2020 року № 5; 17 лютого 2020 року № 5-1; 21 лютого 2020 року № 5-2 були винесені з підстав відсутності позивача на роботі в АДРЕСА_1 .
Як слідує з пояснень позивача, наданих ним на вимогу адміністрації відповідача, він був відсутній на робочому місці в АДРЕСА_1 , оскільки наказом відповідача №37 від 30 серпня 2019 року його робоче місце визначено «Оздоровчий табір «Лідер» за адресою АДРЕСА_2 (т. 1, а.с. 35), з яким він був ознайомлений під підпис.
Вказуючи на законність притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності, відповідач посилався на наказ № 1-1 від 18 грудня 2019 року про визначення позивачу робочого місця в АДРЕСА_1 (а.с. 200 т. 1). Однак належних доказів ознайомлення позивача з зазначеним наказом відповідач суду не надав. При цьому, відповідач вказував, що позивачу в телефонному режимі було повідомлено, що його нове робоче місце визначено за адресою: АДРЕСА_1 . Натомість, доказів таких телефонних дзвінків і переданої у такий спосіб інформації матеріали справи не містять.
Отже, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач не був зобов`язаний перебувати в АДРЕСА_1 , оскільки йому було доведено його робоче місце в АДРЕСА_2 , відсутність на якому відповідачем не доведена.
За таких обставин, оголошення доган позивачу за відсутність на робочому місці, на якому він не зобов`язаний був знаходитись, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства.
З огляду на викладене, оскаржувані накази відповідача про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності та накладення стягнення у вигляді доган та наказ про звільнення, винесені без дотримання норм чинного законодавства та підлягають скасуванню, а позивач поновленню на посаді, як такий, що звільнений без достатніх правових підстав.
В той же час, оскаржуючи акти відповідача про відсутність позивача на роботі, ОСОБА_1 не звернув уваги, що зазначені акти не є рішеннями, які можуть бути предметом судового оскарження, оскільки є лише способом фіксації суттєво значущих обставин справи, які можуть бути підставою до ухвалення тих чи інших рішень в майбутньому.
В даному випадку, зазначені акти самі по собі не створюють для позивача жодних наслідків на відміну від наказів про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності чи звільнення, а, відтак, належним способом захисту в даному випадку буде оскарження зазначених рішень відповідача, що і зроблено позивачем.
Таким чином, підстав до задоволення позову в частині оскарження актів відповідача про відсутність позивача на роботі апеляційний суд не вбачає.
Щодо застосування строків позовної давності, на чому наполягав відповідач, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідач вказував, що позивачем пропущено строк для звернення до суду з позовом із вимогами про поновлення на роботі.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.
У сфері регулювання трудових відносин скорочена позовна давність визначена в ст. 233 КЗпП України.
Так, відповідно до п. 2 ст. 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачу стало відомо про його звільнення не від роботодавця, а під час розгляду іншої справи щодо виплати йому заробітної плати (№758/2628/20). Доказів ознайомлення позивача із наказом від 24 лютого 2020 року №10-к про звільнення матеріали справи не містять, як і не містять доказів вручення позивачу трудової книжки, яка містить запис про звільнення.
Крім того, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» №540-IX від 30 березня 2020 року, який набрав чинності 02 квітня 2020 року, КЗпП України, було доповнено главою XIX такого змісту:
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ. 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину".
Отже, строк, визначений ст. 233 КЗпП України, було продовжено 02 квітня 2020 року до закінчення карантину, який на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції не закінчився.
Доказів того, що до 02 квітня 2020 року, позивачу було вручено наказ про звільнення чи видано трудову книжку і з моменту такого вручення до звернення позивача до суду сплив місячний термін, матеріали справи не містять. За таких обставин, відсутні підстави вважати, що позивачем пропущено визначені ст. 233 КЗпП України строки.
Щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 лютого 2020 року до поновлення на роботі за рішенням суду, апеляційний суд приходить до висновку, що в цій частині позовна заява підлягає задоволенню.
Відповідно до вимог ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Відповідно до пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів / годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Згідно наявної у матеріалах справи довідки про заробітну плату ОСОБА_1 , останніми повними місяцями роботи позивача були листопад та грудень 2019 року, в яких позивач отримав заробітну плату в розмірі - 21 789 грн. 84 коп. за листопад (21 робочий день) та 13 389 грн. 84 коп. за грудень (22 робочі дні). Відтак, середньоденна заробітна плата позивача буде складати 818 грн. 13 коп. (21789,84+13389,84): 43.
Звертаючись до суду із позовною заявою, позивач просив стягнути з відповідача заробітну плату за час вимушеного прогулу з 24 лютого 2020 року по дату поновлення з розрахунком 818 грн. 13 коп. за кожен день.
Відтак, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач має право на середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 лютого 2020 року по 29 березня 2023 року, тобто, за 786 робочих днів.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу буде складати 643 050 грн. 18 коп. (818,13 грн.*786), без врахування податків та інших обов`язкових платежів, які роботодавець зобов`язаний вирахувати під час виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
За таких обставин, висновки суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду з прийняттям постанови по суті вимог позивача.
Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
При подачі позовної заяви в частині задоволених позовних вимог сплаті підлягав судовий збір за дев`ять вимог немайнового характеру у розмірі 8 172 грн. (908*9), а за вимогу майнового характеру сплаті підлягав судовий збір у розмірі 6 430 грн. 50 коп. (643 050,18*1%), що в загальному розмірі складає 14 602 грн. 50 коп.
При подачі апеляційної скарги в зазначеній частині сплаті підлягав судовий збір у розмірі 21 903 грн. 75 коп. (14 594,32*150%).
Оскільки апеляційний суд приходить до висновку щодо наявності підстав до часткового задоволення позову, а позивач в силу вимог закону звільнений від сплати судового збору, то з відповідача підлягає стягненню судовий збір в дохід держави у розмірі 21 903 грн. 75 коп.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 07 вересня 2022 року скасувати та прийняти постанову.
Позов ОСОБА_1 до Дитячої юнацької спортивної школи міста Києва з плавання про поновлення на роботі, визнання незаконними актів, наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.
Визнати незаконними накази Дитячої юнацької спортивної школи міста Києва з плавання про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності від 20 грудня 2019 року № 2; 24 грудня 2019 року № 3; 31 грудня 2019 року №4; 16 січня 2020 року № 3-1; 31 січня 2020 року № 5; 17 лютого 2020 року № 5-1; 21 лютого 2020 року № 5-2.
Скасувати наказ Дитячої юнацької спортивної школи міста Києва з плавання від 24 лютого 2020 року №10-к про звільнення ОСОБА_1 з посади інструктора-методиста.
Поновити ОСОБА_1 на посаді інструктора-методиста Дитячої юнацької спортивної школи міста Києва з плавання.
Стягнути з Дитячої юнацької спортивної школи міста Києва з плавання, місце знаходження вул. Кирилівська, 105, м. Київ, ідентифікаційний код - 26200251, на користь ОСОБА_1 , зареєстрованого за адресою АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 643 050 (шістсот сорок три тисячі п`ятдесят) гривень 18 копійок, без врахування податків та інших обов`язкових платежів.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути з Дитячої юнацької спортивної школи міста Києва з плавання, місце знаходження вул. Кирилівська, 105, м. Київ, ідентифікаційний код - 26200251, в дохід держави судовий збір у розмірі 21 903 (двадцять одна тисяча дев`ятсот три) гривні 75 копійок.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повне судове рішення складено 31 березня 2023 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.
