ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 листопада 2023 року
місто Київ
справа № 753/7014/20
провадження № 61-8405св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Білоконь О. В., Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.
(суддя-доповідач),
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Фонд соціального страхування України, Правління Фонду соціального страхування України,
треті особи: Кабінет Міністрів України, ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року, ухвалене суддею Колесником О. М., та постанову Київського апеляційного суду від 03 травня 2023 року, ухвалену колегією суддів у складі Болотова Є. В., Кулікової С. В., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивачки
Позивачка ОСОБА_1 29 квітня 2020 року звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання незаконною та скасування постанови Правління Фонду соціального страхування України (далі - Фонд) від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії Фонду соціального страхування України» (справа № 753/7014/20).
Також ОСОБА_1 06 листопада 2020 року звернулася до суду з іншим позовом до відповідачів про визнання незаконним та скасування наказу Фонду від 10 вересня 2020 року № 40-к «Про виплату сум, належних при звільненні ОСОБА_1 »; поновлення на посаді директора виконавчої дирекції Фонду з 15 травня 2020 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; визнання незаконними та такими, що не відповідають дійсності, фактів та результатів, зазначених в інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року (справа № 753/18830/20).
Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що 24 січня 2020 року розпорядженням № 34-р «Про затвердження призначення ОСОБА_1 директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України»
Кабінет Міністрів України на підставі частини другої статті 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» призначив її директором виконавчої дирекції Фонду.
Стверджувала, що, незважаючи на призначення її на посаду Кабінетом Міністрів України, без участі представника Кабінету Міністрів України та заслуховування звіту про результати роботи за 2, 5 місяці на посаді директора виконавчої дирекції Фонду постановою від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії Фонду соціального страхування України» Правління Фонду cтворило тимчасову комісію, затвердило її персональний склад, відсторонило ОСОБА_1 з 22 квітня 2020 року від виконання обов`язків директора виконавчої дирекції Фонду на період роботи тимчасової комісії Фонду зі збереженням середньомісячної заробітної плати, поклало виконання обов`язків директора виконавчої дирекції Фонду з 22 квітня 2020 року на начальника фінансово-економічного управління виконавчої дирекції Фонду Михайленко Т. О.
Відсторонення, на переконання позивачки, відбулося незаконно, усупереч приписам статті 46 КЗпП України, а Правлінню Фонду повноваження щодо відсторонення директора від посади Законом України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не надано. Відсторонення працівників від займаної посади передбачено виключно статтею 46 КЗпП України, статтею 72 Закону України «Про державну службу», статтею 55 Закону України «Про запобігання корупції». Передбачених законом підстав для відсторонення у Правління Фонду не було, а посада директора виконавчої дирекції Фонду не є посадою державного службовця, оскільки Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджений його правлінням.
Зазначила, що фактично та юридично її було усунуто від виконання обов`язків директора, що насправді є звільненням її від цих обов`язків, а тому аналогічно до процедури звільнення з ініціативи роботодавця потрібно було відібрати у неї пояснення, що є заслуховуванням звіту директора за певний період, і на підставі цього переходити до питання звільнення, а не відсторонення позивачки від виконання обов`язків директора Фонду, які на неї поклав Кабінет Міністрів України.
Позивачка переконана, що у своїй діяльності Правління Фонду порушило пункти 1.2, 1.3, 4.4 Регламенту роботи правління, провівши позачергове засідання Правління Фонду за іншим порядком денним, ніж той, що був затверджений 15 квітня 2020 року Міністерством соціальної політики України. Проте за жодним з пунктів порядку денного позачергового засідання Правління Фонду не було проведено засідання постійних комісій, що є також порушенням пункту 4.4 Регламенту Фонду.
Основні завдання Фонду перелічені в пункті 2.1 статуту Фонду і серед них немає завдання, для виконання якого постановою Правління від 22 квітня 2020 року № 5 була створена тимчасова комісія.
Вважала, що Правління Фонду порушило Регламент, не зазначивши у постанові від 22 квітня 2020 року № 5 порядку обрання голови комісії та заходів щодо організаційно-технічного забезпечення роботи комісії.
Стверджувала, що оскаржувана постанова не містить даних, які б надавали Правлінню Фонду правової можливість відсторонити позивачку або ж звільнити її з займаної посади, а така постанова є незаконною і підлягає скасуванню.
Зазначила, що тимчасова комісія Фонду склала інформацію з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, втім зміст цієї інформації не містить жодних правових та юридичних доказів та підстав.
ОСОБА_1 у позовній заяві обґрунтувала, чому, на її переконання, факти та результати, які містяться в інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, не відповідають дійсності.
Вважала, що члени тимчасової комісії Фонду на чолі з головою комісії ввели в оману членів Правління Фонду, подавши документи без будь-яких підтверджень, без отримання пояснень директора виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 щодо встановленого у інформації, в результаті чого 14 травня 2020 року Правління Фонду прийняло постанову № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1» з займаної посади, взявши за основу неперевірену, викривлену та неправдиву інформацію тимчасової комісії.
Зазначила, що такі дії призвели до незаконної втрати позивачкою роботи, вона отримала і проблеми зі здоров`ям, і неспроможність утримувати свою неповнолітню дитину.
Стосовно порушень під час звільнення позивачка також зауважила, що роботодавець в день звільнення не ознайомив її із наказом про звільнення, не розрахувався з нею повністю і не видав оформлену трудову книжку.
Враховуючи, що розпорядженням від 24 січня 2020 року № 34-р «Про затвердження призначення ОСОБА_1 директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України» Кабінет Міністрів України на підставі частини другої статті 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» вирішив призначити ОСОБА_1 директором виконавчої дирекції Фонду, то відповідно до приписів саме цього Закону повинно було відбуватися і звільнення директора виконавчої дирекції Фонду.
Водночас розпорядження Уряду про звільнення ОСОБА_1 з посади директора виконавчої дирекції Фонду не видавалося, тому позивачка вважала, що на момент звернення до суду з позовом не є звільненою із займаної посади.
Позивачка наголошувала, що звільнення відбулося у період її тимчасової непрацездатності, що є порушенням частини третьої статті 40 КЗпП України. Також вона є викривачем корупції, оскільки звернулася офіційно із заявою до правоохоронних органів про здійснення корупційних діянь посадовими особами підрозділу Фонду, тому не може бути звільненою із займаної посади на підставі частини шостої статті 31 КЗпП України та Закону України «Про протидію корупції».
Додатково звертала увагу, що вона є матір`ю-одиначкою, одна виховує малолітню дитину, тому не може бути звільненою згідно з частиною третьою статті 184 КЗпП України.
Зазначила, що оскаржила до суду в іншому судовому провадженні постанову Правління Фонду від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії фонду соціального страхування України» та Дарницький районний суд міста Києва ухвалив заборонити Фонду, будь-яким його органам управління, а також будь-яким іншим органам ухвалювати рішення, спрямовані на відсторонення, звільнення, припинення повноважень директора виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 , а колегією Міністерства юстиції України схвалено рішення про скасування реєстраційної дії в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 23 квітня 2020 року №10711070009035093.
Стислий виклад заперечень сторони відповідача та позиція третіх осіб
Фонд позов не визнав, вважаючи, що Правління Фонду на законних підставах прийняло оскаржувану постанову від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії Фонду соціального страхування України», керуючись приписами Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», ЦК України, КЗпП України.
Фонд стверджував, що постанова Правління від 14 травня 2020 року № 7, якою звільнено ОСОБА_1 з посади директора виконавчої дирекції відповідно до пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з виявленням невідповідності займаній посаді, з дня наступного після дня закінчення тимчасової непрацездатності, була ухвалена на законних підставах, без будь-яких порушень з дотриманням процедури її прийняття.
Посилання позивачки на те, що вона не може бути звільнена в період тимчасової непрацездатності, а також оскільки вона є матір`ю-одиначкою, яка одна виховує неповнолітню дитину, і є викривачем посадових осіб Фонду у вчиненні корупційних діянь, на переконання відповідача, не відповідають дійсності. ОСОБА_1 звільнена із займаної посади не з дня ухвалення постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 чи дня, який наступав за ним, а з першого дня після виходу її на роботу з лікарняного - 10 вересня 2020 року, як зазначено у постанові про звільнення.
Позивачка не є одинокою матір`ю, яка сама виховує неповнолітню дитину, оскільки суд стягнув аліменти на її користь на утримання дитини з батька дитини, і той зобов`язаний утримувати їх дитину. ОСОБА_1 не є викривачем посадових осіб у вчиненні ними корупційних діянь, оскільки такі її заяви до правоохоронних органів доводять лише про реалізацію нею свого права на звернення із заявою про вчинення особою (особами) корупційних діянь і виконання з цього приводу правоохоронними органами своїх процесуальних обов`язків щодо отримання таких звернень та розслідування викладеної інформації.
Третя особа Кабінет Міністрів України просив ухвалити рішення згідно з вимогами чинного законодавства, зазначивши, що Уряд не має стосунку до предмета спору.
Третя особа ОСОБА_2 просила відмовити у задоволенні позову, зміст її відзиву є аналогічним змісту пояснень Фонду.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою від 11 лютого 2021 року Дарницький районний суд міста Києва об`єднав в одне провадження цивільну справу № 753/18830/20 за позовом ОСОБА_1 до Фонду, Правління Фонду, треті особи: Кабінет Міністрів України, ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням в одне провадження зі справою № 753/7014/20 за позовом ОСОБА_1 до Фонду, Правління Фонду, треті особи: Кабінет Міністрів України, ОСОБА_2 , про визнання незаконною та скасування постанови Правління Фонду від 22 квітня 2020 року № 5.
Об`єднаній цивільній справі присвоєно номер № 753/7014/20.
Рішенням від 05 серпня 2022 року Дарницький районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що Правління Фонду на законних підставах ухвалило оскаржувану постанову від 22 квітня 2020 року № 5, створивши тимчасову комісію, відсторонивши ОСОБА_1 , яка обіймала посаду директора виконавчої дирекції Фонду, від виконання нею повноважень, що належить до компетенції уповноваженого вищого органу Фонду - Правління Фонду. Таке рішення було спрямоване на унеможливлення здійснення ОСОБА_1 управлінської діяльності на час роботи тимчасової комісії Фонду з метою вивчення питання дотримання нею ( ОСОБА_1 ) законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування у період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, а тому немає підстав для визнання незаконною та скасування постанови Правління Фонду від 22 квітня 2020 року № 5.
Оцінюючи інформацію тимчасової комісії Фонду, суд вважав, що інформація як документ, а також її зміст не можуть бути оскаржені за своєю природою, оскільки не несуть за своєю сутністю організаційних, розпорядчих або адміністративних функцій і не входять до складу прав та інтересів, які можуть бути порушені суб`єктом правовідносин у розумінні статті 16 ЦК України. Інформація як документ є підставою для ухвалення рішення (розпорядження, постанови тощо) відповідним органом, який має на це повноваження. Викладені обставини у згаданому документі не були спростовані позивачкою шляхом надання доказів згідно зі статтями 76-80 ЦПК України та/або регламентуванням дій позивача приписами чинного законодавства на час перебування на посаді до відсторонення.
За таких обставин суд виснував, що у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконними та такими, що не відповідають дійсності, фактів та результатів, встановлених в інформації тимчасової комісії, потрібно відмовити.
Суд врахував, що постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 і № 8 були предметом оскарження в Дарницькому районному суді міста Києва, рішенням від 16 вересня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування постанов правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 і № 8 суд відмовив.
Оскільки на день ухвалення рішення судом першої інстанції не було будь-яких доказів скасування постанови Фонду від 14 травня 2020 року № 7 про звільнення ОСОБА_1 , позивачка не надала до суду доказів про незаконність її звільнення, тому підстав для поновлення позивачки ОСОБА_1 на роботі суд першої інстанції не встановив.
Твердження позивачки про те, що вона не могла бути звільнена у період тимчасової непрацездатності, а також, що вона є матір`ю-одиначкою, яка одна виховує неповнолітню дитину і є викривачем посадових осіб Фонду у вчиненні корупційних діянь, суд відхилив, оскільки позивачка ОСОБА_1 була звільнена із займаної нею посади не з дня ухвалення постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 чи наступного дня, який був за ним, а з першого дня після виходу її на роботу з лікарняного - 10 вересня 2020 року, як зазначено у постанові Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 про звільнення. Суд встановив, що ОСОБА_1 не є одинокою матір`ю, яка сама виховує неповнолітню дитину, адже рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 жовтня 2016 року зобов`язано батька дитини утримувати їх неповнолітню дитину до досягнення нею повноліття і з нього стягнуто аліменти на користь позивачки ОСОБА_3 на утримання малолітнього сина. За висновками суду, ОСОБА_1 не є викривачем посадових осіб Фонду у вчиненні ними корупційних діянь, оскільки такі її заяви до правоохоронних органів підтверджують виключно реалізацію нею свого конституційного права на звернення із заявою про вчинення особою (особами) корупційних діянь і виконання з цього приводу правоохоронними органами своїх процесуальних обов`язків щодо отримання таких звернень та розслідування викладеної у них інформації.
Суд відхилив доводи позивачки про те, що відповідачі порушили процедуру звільнення ОСОБА_1 , яка призначена на посаду розпорядженням Кабінету Міністрів України, і таким же розпорядженням її повинно бути звільнено, а не постановою Правління Фонду, оскільки такі доводи позивачки за висновками суду не узгоджуються і спростовуються приписами статті 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».
Оскільки суд відмовив позивачці у поновленні її на роботі, тому встановив, що вона не має права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу при звільненні, як похідної вимоги від поновлення на роботі.
Постановою від 03 травня 2023 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що посилання позивачки на постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року у справі № 753/8428/20 як на преюдиційне рішення у цій справі суд оцінив критично, адже предметом розгляду у цій справі було встановлення підстав для визнання незаконними та скасування постанови Правління Фонду від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії Фонду соціального страхування», визнання незаконними та такими, що не відповідають дійсності, фактів, встановлених в інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, визнання незаконним та скасування наказу виконавчої дирекції Фонду від 10 вересня 2020 року № 40-к «Про виплату сум, належних при звільненні ОСОБА_1 », та, як наслідок, поновлення ОСОБА_1 на посаді та виплата середнього заробітку.
Натомість у справі № 753/8428/20 предметом позову було визнання незаконними та скасування постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 про звільнення ОСОБА_1 та постанови від 14 травня 2020 року № 8 про покладення обов`язків директора виконавчої дирекції Фонду на ОСОБА_2 ОСОБА_1 у цій справі ставила питання про її поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку у зв`язку з незаконним звільненням.
У зв`язку з наведеним апеляційний суд виснував, що цей спір має самостійні предмет та підстави позову, а позивачка обґрунтовує свої позовні вимоги з посиланням на інші фактичні обставини.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 02 червня 2023 року із застосуванням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 травня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявниця зазначила що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права, як підстави касаційного оскарження цих судових рішень визначила те, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14, від 15 жовтня 2019 року у справі № 908/1090/18, від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19, від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19, від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17, від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1041/17, відповідно до яких преюдиційними є факти, установлені судовим рішення, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 205/5260/16, від 03 травня 2018 року у справі № 314/3916/15-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 658/1795/17-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17, від 01 серпня 2018 року у справі № 306/3460/14-ц, від 22 серпня 2018 року у справі № 623/2000/15-к, від 17 вересня 2018 року у справі № 796/138/18, від 20 лютого 2019 року у справі № 1512/2-234/11, від 19 червня 2019 року у справі № 759/501/17, від 18 листопада 2020 року у справі № 320/4225/17, від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/17, від 13 січня 2021 року у справі № 199/9888/18, від 03 березня 2021 року у справі № 759/14741/19, від 04 серпня 2021 року у справі № 161/19560/18, від 22 вересня 2021 року у справі № 453/1459/14-ц, щодо застосування статей 367, 382 ЦПК України;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18, від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16, від 16 червня 2021 року у справі № 344/4709/20, від 15 вересня 2021 року у справі № 127/7780/20, щодо застосування частини третьої статті 99 ЦК України;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2021 року у справі № 757/9133/18-ц, за змістом яких оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 501/2316/15-ц, згідно з якими вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалося порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні), до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі, чи визнання судом факту, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 761/8294/21, щодо захисту трудових прав викривачів в Україні;
- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 липня 2021 року у справі № 664/2551/18, відповідно до яких невиконання судового акта є бездіяльністю, що полягає в незастосуванні заходів, які потрібні для його виконання, за умови, якщо суб`єкт був зобов`язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідачі та треті особи не скористалися правом подати до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 27 червня 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі, а ухвалою від 06 листопада 2023 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Верховний Суд наголошує, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права (зокрема, пункту 2 частини першої статті 40, частини першої статті 46, статті 147-1 КЗпП України, Закону України «Про професійний розвиток працівників», статті 16 ЦК України, частини другої статті 8, пункту 3 частини другої статті 54 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», частин першої та третьої статті 82 ЦПК України) без визначення та наведення підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України не підлягають оцінці Верховним Судом як такі, що неналежно викладені та не є підставою касаційного оскарження судових рішень. Виключно посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування судом норм матеріального права та зазначення норм права, які, на думку заявника, невірно застосовані судом, без зазначення на обґрунтування наявності випадків, визначених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов`язкового викладення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 24 січня 2020 року розпорядженням №34-р «Про затвердження призначення ОСОБА_1 директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України» Кабінет Міністрів України призначив ОСОБА_1 директором цієї виконавчої дирекції.
Це розпорядження ухвалено на підставі частини другої статті 8 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», відповідно до якої виконавчу дирекцію очолює директор, який призначається та звільняється Правлінням Фонду, а в разі неприйняття Правлінням Фонду рішення про призначення директора виконавчої дирекції протягом двох місяців таку кандидатуру для затвердження Кабінетом Міністрів України вносить керівник центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення, за погодженням з комітетом Верховної Ради України, до предмета відання якого відносяться питання загальнообов`язкового державного соціального страхування.
Оцінка правомірності видання цього розпорядження була предметом судового розгляду, і рішенням від 05 серпня 2020 року у адміністративній справі № 640/2124/20 Окружний адміністративний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство соціальної політики України, Фонд, ОСОБА_1 , про визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 34-р «Про затвердження призначення ОСОБА_1 директором виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України».
Правління Фонду 22 квітня 2020 року ухвалило постанову № 5 «Про створення тимчасової комісії Фонду соціального страхування України», відповідно до якої утворило тимчасову комісію Фонду зі складу членів Правління з метою вивчення дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства України про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, затвердило її персональний склад, зобов`язало тимчасову комісію Фонду в термін до 15 травня 2020 року винести для розгляду на засідання Правління Фонду інформацію про результати своєї роботи, відсторонило ОСОБА_1 з 22 квітня 2020 року від виконання обов`язків директора виконавчої дирекції Фонду на період роботи тимчасової комісії Фонду зі збереженням середньомісячної заробітної плати, поклало виконання обов`язків директора виконавчої дирекції Фонду з 22 квітня 2020 року на начальника фінансово-економічного управління виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_2 .
У період роботи тимчасової комісії Фонду члени правління встановили численні порушення директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 за період роботи на посаді з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року приписів КЗпП України, Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», Закону України «Про оплату праці», Закону України «Про відпустки», Закону України «Про захист персональних даних», Закону України «Про інформацію» та інших законів і нормативно-правових актів, Статуту Фонду, Положення про виконавчу дирекцію Фонду, колективного договору, Положення про умови оплати та стимулювання праці працівників Фонду.
У своїх висновках члени тимчасової комісії запропонували провести екстрене засідання Правління Фонду з розгляду інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування у період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року.
Постановою від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1» Правління Фонду за результатами роботи тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року звільнило ОСОБА_1 з посади директора виконавчої дирекції Фонду відповідно до пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з виявленням невідповідності займаній посаді з дня, наступного після дня закінчення тимчасової непрацездатності.
У пункті 2 цієї постанови визначено виконавчій дирекції Фонду здійснити нарахування та виплату всіх сум, належних ОСОБА_1 під час звільнення, та здійснити інші передбачені законодавством дії у разі звільнення працівника (статті 40, 44, 47, 49, 115 КЗпП України).
Також 14 травня 2020 року постановою № 8 Правління Фонду поклало з 15 травня 2020 року на начальника фінансово-економічного управління виконавчої дирекції Фонду Михайленко Т. О. виконання обов`язків директора виконавчої дирекції Фонду з доплатою різниці в посадових окладах.
Обидві постанови Правління Фонду були предметом оскарження в Дарницькому районному суді міста Києва, і рішенням від 16 вересня 2021 року у справі № 753/8428/20 Дарницький районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування постанов Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 і № 8.
Відповідно до шести листків непрацездатності позивачка ОСОБА_1 , починаючи з 14 травня 2020 року, перебувала безперервно на лікарняному і за листком непрацездатності, серія АЛА, № 005969, їй визначено стати до роботи 10 вересня 2020 року.
Аналогічна інформація міститься й у виписці з медичної карти стаціонарного хворого № 13527 відділення кардіології; лише день виписки зазначено 08 вересня 2020 року.
Відповідно до наступного листка непрацездатності ОСОБА_1 перебувала на лікарняному з 11 вересня 2020 року, стати їй до роботи визначено 21 вересня 2020 року.
Відомостей про те, що позивачка перебувала на лікарняному 10 вересня 2020 року, немає.
10 вересня 2020 року, у перший день після виходу ОСОБА_1 з лікарняного, виконавча дирекція Фонду видала наказ від 10 вересня 2020 року № 40-к «Про виплату сум, належних при звільненні ОСОБА_1 ».
Про перебування позивачки 10 вересня 2020 року на роботі свідчить також її участь в цей день в судовому засіданні у Корольовському районному суді м. Житомира, що підтверджується копією наказу про відрядження і не заперечувалося всіма учасниками справи.
Листом від 10 вересня 2020 року № 2173-07-1 виконавча дирекція Фонду повідомила ОСОБА_1 про складові виплати, нараховані їй при звільненні, і зазначила загальну суму для виплати 33 413, 12 грн.
Згідно з платіжним дорученням від 10 вересня 2020 року № 14014 позивачці виплачені всі необхідні суми при звільненні шляхом перерахування на її банківський картковий рахунок.
Спору щодо розміру виплати або неотримання згаданих грошових сум позивачкою суд не встановив.
Листом від 10 вересня 2020 року № 2174-09-1 виконавча дирекція Фонду повідомила ОСОБА_1 про направлення на адресу її місця проживання копії постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7, копії наказу виконавчої дирекції Фонду від 10 вересня 2020 року № 40-к, повідомлення від 10 вересня 2020 року № 2173-07-1, а також запропонувала надати трудову книжку, яка знаходиться у неї згідно з власноручним записом від 12 травня 2020 року, для внесення до неї відомостей про звільнення.
Документи відправлені позивачці цінним листом з описом вкладення і отримані нею 17 вересня 2020 року.
Постановою від 11 квітня 2023 року у справі № 753/8428/20 Київський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Апеляційний суд скасував рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 вересня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання протиправною та скасування постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 про звільнення ОСОБА_1 та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення позову.
Суд визнав протиправною та скасував постанову Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1».
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Право, застосоване судом
Кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).
Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата є винагородою, обчисленою, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно зі статтею 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Відповідно до частини першої статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Частиною першою статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи та подальшим звільненням, вважаючи, що постанови відповідача про відсторонення та звільнення є незаконними, факти та результати перевірки тимчасової комісії Фонду не відповідають дійсності, а тому вона підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Щодо вирішення позову в частині вимоги про поновлення на роботі
Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).
У постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 922/643/19 Верховний Суд виснував, що факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер.
Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який набрав законної сили. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постанова Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 902/201/19).
У постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17 Верховний Суд наголосив, що «преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.
Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.
Преюдиційно встановлені обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.
Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу».
Проте не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1041/17).
Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Отже, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17).
У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 813/8801/14 Верховний Суд виснував, що частина четверта статті 78 КАС України (яка є аналогічною нормі частини четвертої статті 82 ЦПК України, визначає преюдиційні підстави звільнення осіб, які беруть участь у справі, від доказування обставин з метою досягнення процесуальної економії - за наявності цих підстав у суду не буде необхідності досліджувати докази для встановлення певних обставин.
Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що набрав законної сили. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів,
а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії (постанова Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі № 910/6356/19).
Верховний Суд встановив, що постанова про звільнення позивачки не була предметом розгляду у справі, що переглядається, та оскаржена ОСОБА_1 в іншому судовому провадженні, проте фактичною підставою позову ОСОБА_1 у справі, що переглядається, визначила незаконність постанови Фонду про її звільнення.
Постановою від 11 квітня 2023 року у справі № 753/8428/20 Київський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 . Як зазначено, апеляційний суд скасував рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 вересня 2021 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання протиправною та скасування постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 про звільнення ОСОБА_1 та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення позову.
Суд визнав протиправною та скасував постанову Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1».
Визнаючи протиправною та скасовуючи постанову Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 про звільнення ОСОБА_1 , апеляційний суд встановив таке. Позивачка під час призначення її на посаду надала усі необхідні документи як про освіту, так і про наявний стаж та досвід роботи. Фонд за результатами роботи тимчасової комісії не зажадав пояснень позивачки щодо встановлених порушень у її діяльності як виконавчого директора, не встановив, чим викликані такі порушення - недостатньою кваліфікацією чи винними діями ОСОБА_1 , Фонд не пропонував ОСОБА_1 переведення її, за її згодою, на іншу роботу. Суд встановив, що у справі немає доказів на підтвердження виконання Фондом вимог закону та нормативно-правових актів щодо видання постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1».
Апеляційний суд, відхиляючи у цій справі доводи позивачки про те, що в іншому судовому провадженні встановлена незаконність постанови Правління від 14 травня 2020 року № 7, факти чого становлять преюдицію, помилково не врахував такі обставини у сукупності з іншими обставинами під час вирішення позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 на роботі, а тому висновки суду про відмову у задоволенні позовної вимоги про поновлення на роботі є помилковими, не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга статті 367 ЦПК України).
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд констатує, що апеляційний суд усупереч приписам частин першої та другої статті 367 ЦПК України належно не з`ясував фактичних обставин справи щодо пред`явленого позову, не надав належної оцінки зібраним у справі доказам у сукупності та кожному окремо, безпідставно не взяв до уваги і не перевірив доводів позивачки про існування підстав для її поновлення на роботі, враховуючи, що в іншому судовому провадженні суд визнав протиправною та скасував постанову Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1», а тому дійшов помилкових висновків про обґрунтованість рішення суду першої інстанції у частині відмови у задоволенні позову про поновлення ОСОБА_1 на роботі.
Тож апеляційний суд, належно не врахувавши усі обставини справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не забезпечив повного та всебічного її розгляду, не перевірив доводів позивачки про її незаконне звільнення, що підтверджується рішенням суду в іншій справі, що має преюдиційне значення у справі, що переглядається. У наслідку це призвело до помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у цій частині вимог.
Так само помилковими є висновки суду першої інстанції у цій частині, який, незважаючи на те, що рішення суду першої інстанції у справі № 753/8428/20 не набрало законної сили, вважав, що обставини законності постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1» встановлені судовим рішенням.
У зв`язку з наведеним оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про поновлення на роботі підлягають скасуванню із ухваленням у цій частині нового рішення про задоволення позову, адже підстава позову - незаконність постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1» - підтвердилася під час розгляду справи судом.
Вирішуючи питання про дотримання позивачкою строку звернення до суду з цією позовною вимогою, Верховний Суд врахував, що згідно з пунктом 1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Оскільки ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі під час дії карантину, встановленого постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами), тому строк звернення до суду з позовом вона не пропустила у зв`язку з його продовженням на строк дії такого карантину.
Щодо дати, з якої позивачка підлягає поновленню на роботі
Визначаючи, з якого саме моменту ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі, Верховний Суд врахував, що за встановленими обставинами справи постановою від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1» Правління Фонду за результатами роботи тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року звільнило ОСОБА_1 з посади директора виконавчої дирекції Фонду відповідно до пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку з виявленням невідповідності займаній посаді з дня, наступного після дня закінчення тимчасової непрацездатності. 10 вересня 2020 року, у перший день після виходу ОСОБА_1 з лікарняного, виконавча дирекція Фонду видала наказ від 10 вересня 2020 року № 40-к «Про виплату сум, належних при звільненні ОСОБА_1 », листом від 10 вересня 2020 року № 2174-09-1 повідомила ОСОБА_1 про направлення на адресу її місця проживання копії постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7, копії наказу виконавчої дирекції Фонду від 10 вересня 2020 року № 40-к, повідомлення від 10 вересня 2020 року № 2173-07-1, а також запропонувала надати трудову книжку, яка знаходиться у неї згідно з її власноручною розпискою від 12 травня 2020 року, для внесення до неї запису про звільнення.
Тож, враховуючи, що на момент прийняття постанови Фонду від 14 травня 2020 року № 7 позивачка перебувала на лікарняному та у цій постанові визначено, що датою звільнення є наступний день після закінчення тимчасової непрацездатності ОСОБА_1 , обґрунтованим є висновок, що ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі з 11 вересня 2020 року, адже останнім її робочим днем і днем звільнення було 10 вересня 2020 року.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 звільнена з 14 травня 2020 року (дня прийняття постанови від 14 травня 2020 року № 7), Верховний Суд відхиляє, оскільки такі не узгоджують із встановленими обставинами справи.
Посилання заявниці у касаційній скарзі на правовий висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 501/2316/15-ц, згідно з якими вимушений прогул визначається як період часу, з якого почалося порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні) до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі, чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, не спростовують таких висновків Верховного Суду про визначення дати звільнення у справі, що переглядається.
Заявниця не навела правового висновку Верховного Суду про те, що дата звільнення не може бути визначена в наказі (постанові) із настанням певної події як у справі, яка переглядається. Сам лише факт видання постанови про звільнення позивачки без настання відповідної події - вихід її на роботу після завершення тимчасової непрацездатності - не є завершеним рішенням роботодавця про звільнення працівника. У період непрацездатності працівника такий наказ міг бути скасований як роботодавцем, так і судом (враховуючи, що у справі № 753/8428/20 ОСОБА_1 звернулася з позовом про визнання незаконного та скасування постанови від 14 травня 2020 року № 7 вже 27 травня 2020 року, тобто до виходу на роботу 10 вересня 2020 року).
Тож Верховний Суд виснував, що позивачка підлягає поновленню на роботі з 11 вересня 2020 року.
Щодо інших доводів касаційної скарги в частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі
Враховуючи, що Верховний Суд встановив існування підстав для задоволення позову в частині вимоги про поновлення на роботі ОСОБА_1 у зв`язку з незаконністю постанови Правління Фонду від 14 травня 2020 року № 7 «Про звільнення директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України ОСОБА_1», суд касаційної інстанції не встановив потреби у наданні оцінки іншим доводам касаційної скарги щодо незаконності звільнення позивачки та наявності підстав для її поновлення на роботі.
У зв`язку з наведеним Верховний Суд не встановив потреби перевіряти та надати оцінку таким доводам касаційної скарги.
Щодо вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
Позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вирішення позову про поновлення на роботі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) зазначила, що вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати, розмір якої обраховується згідно з Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100), і сама виплата, відповідно, названа середньою заробітною платою.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тож в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Ця норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим, і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період, за який він обраховується, є сталим для звільненого працівника.
Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися приписів чинного законодавства.
Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою.
Верховний Суд у цій справі встановив, що суди не досліджували питання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а тому суд касаційної інстанції з урахуванням меж касаційного перегляду справи, встановлених у статті 400 ЦПК України, не вправі самостійно вирішувати це питання, а тому у цій частині оскаржувана постанова підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Зробивши висновки про направлення справи на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд, застосовуючи принцип процесуальної економії та враховуючи повноваження суду апеляційної інстанції з дослідження доказів та встановлення обставин справи, врахував, що суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову про поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не усунув порушення, допущені судом першої інстанції, що має зробити під час нового апеляційного розгляду цієї справи з урахуванням висновків Верховного Суду про скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позову про поновлення та ухвалення в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову.
Водночас Верховний Суд наголошує, що суд апеляційної інстанції під час нового апеляційного розгляду справи має врахувати, що у постанові від 09 грудня 2015 року у справі № 6-2123цс15 Верховний Суд України зазначив, що виплати середньомісячної заробітної плати виплачуються поновленому працівнику саме за час (період) вимушеного прогулу, а отже, середньомісячна заробітна плата не може бути стягнута за період, коли працівник був тимчасово поновлений, працював на посаді та отримував заробітну плату згідно з умовами трудового договору.
Підсумовуючи, під час нового апеляційного розгляду справи апеляційному суду потрібно буде встановити період та розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, на які має право позивачка, з урахуванням встановлення усіх обставин справи, зокрема, періоду, протягом якого позивачка перебувала у вимушеному прогулі.
Також апеляційному суду потрібно врахувати, що постановою від 27 грудня 2022 року № 1442 «Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України» Кабінет Міністрів України постановив припинити з 01 січня 2023 року, реорганізувавши шляхом приєднання до Пенсійного фонду України Фонд соціального страхування України.
У зв`язку з наведеним під час нового апеляційного розгляду справи суд апеляційної інстанції має з`ясувати питання, чи виконана ця постанова Кабінету Міністрів України, чи відбулася реорганізація Фонду, чи внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про припинення такої юридичної особи, як Фонд, а також вирішити питання про процесуальне правонаступництво відповідача.
Щодо застосування до спірних правовідносин частини третьої статті 99 ЦК України та частини першої статті 46 КЗпП України
Заперечуючи проти оспорюваної постанови Правління Фонду від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії Фонду соціального страхування України», заявниця у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій посилається на неправильне застосування судами приписів частини третьої статті 99 ЦК України та частини першої статті 46 КЗпП України. Заявниця стверджує, що висновки судів у цій частині не відповідають правовим висновкам Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах.
ОСОБА_1 стверджує, що правила частини третьої статті 99 ЦК України не поширюються на спірні правовідносини, адже Фонд є юридичною особою публічного права, коли частина третя статті 99 ЦК України регулює правовідносини юридичних осіб приватного права.
Водночас у постановах від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18, від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 Велика Палата Верховного Суду не формувала таких правових висновків.
Так, у справі № 921/36/18 позивач звернувся до господарського суду із позовом до приватного акціонерного товариства та сільської ради про визнання недійсним рішення наглядової ради приватного акціонерного товариства про відсторонення позивача від виконання повноважень директора товариства.
У справі № 915/540/16 позивач звернувся до господарського суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, оформленого протоколом, яким позивача звільнено з посади директора товариства з обмеженою відповідальністю та призначено директором цього товариства іншу особу.
У зазначених справах Велика Палата Верховного Суду застосувала до спірних правовідносин частину третю статті 99 ЦК України, врахувавши правову природу правовідносин, які виникли між сторонами, не робивши загального висновку про те, на які саме правовідносини поширюється дія частини третьої статті 99 ЦК України, а на які ні.
Враховуючи, що у постановах від 10 вересня 2019 року у справі № 921/36/18, від 04 лютого 2020 року у справі № 915/540/16 Велика Палата Верховного Суду не сформулювала правових висновків про розмежування застосування правил частини третьої статті 99 ЦК України у правовідносинах юридичних осіб приватного і публічного права, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про суперечність висновків судів першої та апеляційної інстанцій наведеним висновкам Великої Палати Верховного Суду у згаданих постановах.
Додатково Верховний Суд врахував, що заявниця у касаційній скарзі не навела правових висновків Верховного Суду щодо застосування чи незастосування частини третьої статті 99 ЦК України у правовідносинах юридичних осіб публічного права, яким є Фонд.
У постановах від 16 червня 2021 року у справі № 344/4709/20, від 15 вересня 2021 року у справі № 127/7780/20, на які заявниця посилається у касаційній скарзі, Верховний Суд не формував правових висновків щодо застосування чи незастосування частини третьої статті 99 ЦК України у правовідносинах юридичних осіб публічного права, а лише зазначив, що Фонд та його органи належать до юридичних осіб публічного права, що реалізують владні управлінські функції, які мають загальнодержавне значення і поширюються на необмежене коло осіб.
Щодо доводів заявниці про те, що до спірних правовідносин підлягали застосуванню правила статті 46 КЗпП України, то Верховний Суд врахував, що в цій частині касаційна скарга не містить належного викладу підстав касаційного оскарження судових рішень, які визначають межі касаційного перегляду справи.
Тож Верховний Суд виснує, що такі доводи касаційної скарги не підтвердилися.
У зв`язку з наведеним Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення позову про визнання незаконною та скасування постанови Правління Фонду від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії фонду соціального страхування України» підлягають залишенню без змін, адже в цій частині підстави касаційного оскарження не підтвердилися, заявниця в цій частині належно не обґрунтувала із визначенням підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини другої статті 382 ЦПК України, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, а підстав для виходу за межі доводів та підстав касаційної скарги в цій частині Верховний Суд не встановив.
Щодо застосування до спірних правовідносин приписів статей 201, 275, 299 ЦК України
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позову про визнання незаконними та такими, що не відповідають дійсності фактів та результатів, зазначених в інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, заявниця визначила підставою касаційного оскарження судових рішень їх невідповідність правовим висновкам Верховного Суду, зробленим у постанові від 24 грудня 2021 року у справі № 757/9133/18-ц, про те, що недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, потрібно визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням. Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.
В оцінці застосовності наведеного правового висновку Верховного Суду до спірних правовідносин потрібно враховувати не лише те, що позивачка просить визнати незаконними та такими, що не відповідають дійсності, факти та результати, зазначені в інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, а й те, з яких підстав позивачка оскаржує такі факти та результати.
Верховний Суд врахував, що, звертаючись до суду з позовом про визнання незаконними та такими, що не відповідають дійсності, фактів та результатів, зазначених в інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року, позивачка не обґрунтовувала його тим, що така інформація порушує її особисте немайнове право на ділову репутацію, а лише стверджувала, що такі факти та результати не відповідають дійсності та не могли бути підставою для висновку про доцільність її звільнення відповідно до пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України.
Відповідно до частини другої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Враховуючи, що позивачка не просила спростувати інформацію як таку, що порушує її ділову репутацію, наведений правовий висновок Верховного Суду щодо застосування приписів статей 201, 275, 299 ЦК України не підлягає врахуванню у справі, що переглядається.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Підсумовуючи, Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, зробив висновок про скасування оскаржуваних судових рішень у частині вирішення позовних вимог про поновлення ОСОБА_1 на роботі та ухвалення в цій частині нового про часткове задоволення позову, а також про скасування постанови апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка є похідною від вимоги про поновлення на роботі, з направленням справи у цій частині на новий апеляційний розгляд у зв`язку з нездійсненням дослідження доказів, потрібних для визначення періоду та розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивачки.
Під час нового апеляційного розгляду справи суду потрібно буде встановити період та розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, на які має право позивачка, з урахуванням встановлення усіх обставин справи, зокрема, періоду, протягом якого позивачка перебувала у вимушеному прогулі, а також з`ясувати питання, чи виконана постанова Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2022 року № 1442 «Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України», чи відбулася реорганізація Фонду, чи внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про припинення такої юридичної особи як Фонд, а також вирішити питання про процесуальне правонаступництво відповідача.
В інших частинах оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін у зв`язку з тим, що підстави касаційної скарги не підтвердилися.
Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Також потрібно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на приписи законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Тож питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про обґрунтованість заявленої у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, існують правові підстави для направлення справи на новий судовий розгляд в частині позовних вимог у зв`язку з нездійсненням дослідження доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
За приписами пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Розподіл судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновків про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі, то в цій частині суд касаційної інстанції здійснює перерозподіл судових витрат зі сплати судового збору за цю частину позовних вимог в усіх судових інстанціях.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про поновлення на роботі, а тому за правилами частини шостої статті 141 ЦПК України судовий збір за подання позову у розмірі 840, 80 грн, за подання апеляційної скарги у розмірі 1 261, 20 грн та за подання касаційної скарги у розмірі 1 681, 60 грн підлягає стягненню з Фонду в дохід держави.
Судові витрати, понесені позивачкою зі сплати судового збору за подання позову, зі сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг в частині позовних вимог про визнання незаконною та скасування постанови Правління Фонду від 22 квітня 2020 року № 5 «Про створення тимчасової комісії фонду соціального страхування України», про визнання незаконним та скасування наказу Фонду від 10 вересня 2020 року № 40-к «Про виплату сум, належних при звільненні ОСОБА_1 »; визнання незаконними та такими, що не відповідають дійсності фактів та результатів, зазначених в інформації тимчасової комісії Фонду з вивчення питання щодо дотримання директором виконавчої дирекції Фонду ОСОБА_1 законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 31 січня 2020 року до 22 квітня 2020 року покладаються на позивачку.
Розподіл судових витрат зі сплати судового збору в усіх судових інстанціях за позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає здійсненню за результатами нового апеляційного перегляду цієї справи.
У таких висновках Верховний Суд керується тим, що в ухвалі від 19 січня 2022 року у справі № 500/2632/19 (провадження № 11-436апп21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у тому разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Водночас у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, тоді розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що в цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій і не ухвалив нове рішення за позовною вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а виснував про направлення справи у цій частині на новий судовий розгляд, то немає підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції у цій частині.
Судові витрати, в тому числі понесені заявницею у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду справи по суті, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Питання про прийняття або відхилення доказів на підтвердження понесених судових витрат підлягає вирішенню повноважним судом під час розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 травня 2023 року у частині вирішення позовної вимоги про поновлення ОСОБА_1 на роботі скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.
Поновити ОСОБА_1 на посаді директора виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України з 11 вересня 2020 року.
Постанову Київського апеляційного суду від 03 травня 2023 року у частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати, справу в цій частині направити на новий апеляційний розгляд.
В інших частинах рішення Дарницького районного суду міста Києва від 05 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 травня 2023 року залишити без змін.
Стягнути з Фонду соціального страхування України в дохід держави відшкодування зі сплати судового збору за подання позову про поновлення на роботі у розмірі 840, 80 грн, за подання апеляційної скарги - 1 261, 20 грн та за подання касаційної скарги - 1 681, 60 грн, а всього - 3 783, 60 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді О. В. Білоконь
І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
