Постанова
Іменем України
06 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 760/18875/20
провадження № 61-5195св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року, ухвалене у складі судді Українець В. В., та постанову Київського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Гуля В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яким просила визнати, що ідеальні частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільному майні - квартирі становлять по 1/2 частині за кожним.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що з 12 травня 2007 року вона з відповідачем перебуває у зареєстрованому шлюбі.
Вказувала на те, що протягом тривалого часу вони разом не проживають, спільне господарство не ведуть та вона звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу.
Відповідно до шлюбного договору від 13 листопада 2018 року, укладеного між нею та ОСОБА_2 , сторони вирішили питання щодо розподілу майна. Зокрема, у пункті 3 договору визначено, що квартира АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі та зареєстрована на ОСОБА_2 , в подальшому буде належати їй та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21 липня 2020 року відомості щодо зазначеної квартири відсутні, а тому вона позбавлена можливості надати правовстановлюючі документи на квартиру АДРЕСА_1 .
Зазначала, що вказана квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 , а шлюбним договором передбачено, що остання належить обом сторонам, а тому у неї виникла необхідність звернутись до суду з позовом для виділення ідеальної частки в спільній сумісній власності для подальшої реєстрації 1/2 частини квартири в Державному реєстрі речових прав.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила визнати, що ідеальні частки її та ОСОБА_2 у спільному майні, а саме: квартирі АДРЕСА_1 становлять по 1/2 частині за кожним.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визначено, що частка ОСОБА_1 в спільній сумісній власності на квартиру АДРЕСА_1 складає 1/2 частини квартири.
Визначено, що частка ОСОБА_2 в спільній сумісній власності на квартиру АДРЕСА_1 - 1/2 частини квартири.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Київського апеляційного суду від 16 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року залишено без змін.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що між сторонами укладено шлюбний договір, яким визначено, що квартира АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_2 , в подальшому буде належати ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, а тому, з врахуванням вимог частини першої статті 70 СК України, з огляду на те, що шлюбний договір, укладений між сторонами, є дійсним, ідеальні частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільній сумісній власності слід визначити по 1/2 частини квартири кожному.
Суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи апеляційної скарги відповідача про не встановленням судом наявності технічної можливості для виділу частки позивача із спільної сумісної власності, зазначив, що позивач звернулась до суду з позовом про визначення ідеальної частки у праві спільної сумісної власності, а не про виділ частки у натурі, а тому доводи про необхідність отримання висновку щодо технічної можливості виділу частки є безпідставними, оскільки між сторонами відсутній спір щодо поділу в натурі неподільної речі.
Також апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про неможливість виділу по 1/2 ідеальній частці у праві власності на квартиру кожному з подружжя у зв`язку із не зазначенням розміру частки у шлюбному договорі від 13 листопада 2018 року, оскільки у шлюбному договорі правовий режим спірної квартири зазначено як спільна сумісна власність, а тому частки позивача та відповідача у праві власності на квартиру є рівними та становлять по 1/2 частини у кожного, що відповідає умовам шлюбного договору і положенням чинного цивільного та сімейного законодавства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У квітні 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що позивач звернулась суду з вимогою про поділ в натурі нерухомого майна - спірної квартири, а не про виділ частки, як зазначається в прохальній частині позовної заяви. При цьому у позові позивач посилалась на положення статті 364 ЦК України.
Суд першої інстанції, суд апеляційної інстанції не звернули належної уваги на те, що без наявності технічної можливості переобладнання квартири таким чином, щоб перетворити її на дві окремі квартири, неможливо здійснювати виділ частки у квартирі. Можливість проведення переобладнання квартири визначається виключно експертизою, та не може встановлюватись ніяк інакше.
Виділ частки з нерухомого майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, не може проводитись без попереднього визначення, чи є такий виділ можливим саме в технічному аспекті, тобто чи відповідає нерухоме майно вимогам придатності до його переобладнання таким чином, щоб перетворити його на окремі об`єкти нерухомості та забезпечити таким чином право колишніх співвласників на володіння самостійним об`єктом нерухомості, придатним до проживання.
При встановленні відсутності технічної можливості перебудування об`єкта нерухомого майна таким чином, щоб забезпечити роздільне проживання двох сторонніх осіб, проведення виділу частки з цього об`єкту виключено взагалі. Неможливість провести виділ частки за цих умов обумовлена тим, що при виділі частки відбувається зміна правового режиму нерухомого майна та відбувається одночасна зміна права спільної сумісної власності на право особистої приватної власності. Але право особистої приватної власності не може виникнути на частку в нерухомому майні, яка є складовою частиною непереобладнаного об`єкта нерухомості. Перш ніж виникне право особистої приватної власності, виділена частка в нерухомому майні має бути перебудована способом, що перетворить її на самостійний об`єкт нерухомості, придатний до постійного проживання.
Не визначаючи технічної можливості перебудування об`єкту, неможливо визначити і спосіб поділу спільного майна та обрати належний спосіб захисту
права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) визначила, що встановлення кожному з подружжя у неподільному майні ідеальної частки не є і не буде ефективним способом захисту прав та інтересів позивача та відповідача.
Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, ухвалив рішення із застосуванням способу захисту, що є неприпустимим та неналежним для відповідних правовідносин і негативно впливає на реалізацію прав як позивача, так і відповідача щодо безперешкодного володіння квартирою.
Підставами касаційного оскарження рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 березня 2023 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21) та у постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 336/1137/19 (провадження № 61-6326св21), від 16 квітня 2020 року у справі № 725/602/18 (провадження № 61-21799св19), від 28 липня 2023 року у справі № 310/7011/17 (провадження № 61-7153св20), від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц (провадження № 61-19420св18), від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У липні 2023 року ОСОБА_1 в особі адвоката Фадєєвої Н. І. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судові рішення без змін як такі, що ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У червні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
12 травня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, який розірваний рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 вересня 2020 року (справа № 760/15977/20).
На підставі договору купівлі-продажу квартири від 21 червня 2007 року ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 . Цей договір укладений за згодою дружини покупця - ОСОБА_1 , викладеної у вигляді заяви-згоди на купівлю квартири, справжність підпису на якій засвідчено нотаріально.
13 листопада 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюбний договір, згідно з пунктом 1 якого будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, і особисті майнові права, які належали кожному з подружжя на праві особистої приватної власності до укладення шлюбу, належатимуть йому в майбутньому на праві особистої приватної власності, незалежно від тривалості спільного користування і спільних вкладень (поліпшень), що були зроблені після реєстрації шлюбу.
Відповідно до пункту 3 шлюбного договору будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, а також особисті майнові права, що були чи будуть набуті кожним з подружжя під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, є особистою приватною власністю того з подружжя, на чиє ім`я таке майно буде придбано та/або зареєстровано. Під час оформлення правочинів з таким майном згода другого з подружжя не вимагається. Зокрема, на момент підписання цього договору, у власності подружжя є автомобіль «RENAULT KANGOO 1.5 СDІ», 2010 року випуску, який зареєстрований і в подальшому буде належати ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності. Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_2 , в подальшому буде належати ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності.
У пункті 11 шлюбного договору зазначено, що у випадку розірвання шлюбу будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу до або після набрання даним договором чинності, залишаються тому із подружжя, на чиє ім`я вони придбані та/або зареєстровані, за виключенням квартири, вказаної у пункті 3 цього договору. Будь-яке нерухоме та рухоме майно, в т.ч. яке підлягає державній реєстрації, особисті майнові права, придбані (набуті) під час шлюбу як спільна часткова власність, розподіляються між подружжям відповідно до часток, визначених у відповідних договорах.
Згідно з пунктом 15 шлюбного договору зміст шлюбного договору, правові наслідки вибраного ними правового режиму майна, відповідальність, права ті обов`язки, а також зміст статей 9, 92-103 СК України подружжю нотаріусом роз`яснено.
У травні 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , у якому просив визнати частково недійсним шлюбний договір, укладений між ним та ОСОБА_1 13 листопада 2018 року, а саме: визнати недійсним пункт 3 договору наступного змісту: «Єдиним виключенням з цього пункту є те, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_2 , в подальшому буде належати ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності»; визнати недійсним у пункт 11 наступну умову: «за виключенням квартири, вказаної в п. 3 цього договору»; визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , його особистою приватною власністю.
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 01 лютого 2022 року у справі № 760/12541/21, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання частково недійсним шлюбного договору, визнання права приватної власності на майно відмовлено.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який заперечує її застосування.
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Статтею 92 СК України встановлено право на укладення шлюбного договору.
Відповідно до частини першої статті 92 та частини першої статті 93 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям; шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.
Згідно з частинами першою - третьою статті 97 СК України, у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу; сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу.
Аналізуючи зміст пункту 3 шлюбного договору, відповідно до якого сторони домовились, що квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка набута подружжям у шлюбі і зареєстрована на ім`я ОСОБА_2 , в подальшому буде належати ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності, можна зробити висновок, що сторони цього договору визначили свої відносини на майбутнє, залежно від настання певної події.
Оскільки шлюбний договір є особливим способом урегулювання наявних між подружжям майнових відносин або майнових відносин, що можуть виникнути в майбутньому, засобом захисту майнових прав подружжя, а також засобом здійснення майнових обов`язків, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Відповідно до частини 3 статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Таким чином, особам надається право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Отже, принцип свободи договору відповідно до статті 6, частини першої статті 626, статті 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір
(або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом. Разом з тим сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства, заборона випливає зі змісту акта законодавства, така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 шлюбного договору прямо не встановлена законом, цей договір не визнано у судовому порядку недійсним, його правомірність презюмується згідно з вимогами статті 204 ЦК України.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
За таких обставин колегія судів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визначення ідеальних часток у спільному майні подружжя, з огляду на наявність шлюбного договору, за умовами якого спірне нерухоме майно є спільною сумісною власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , відповідно, частки позивача та відповідача у праві власності на спірну квартиру є рівними та становлять по 1/2 частини у кожного.
Посилання у касаційній скарзі на те, що у позовній заяві позивач посилалась на положення статті 364 ЦК України та фактично просила про поділ в натурі нерухомого майна, є безпідставними, з огляду на таке.
Згідно із пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Із викладеного випливає, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що відповідно до принципу jura novit curia (суд знає закони) неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У зв`язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред`явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.
У позовній заяві ОСОБА_1 , посилаючись на те, що спірна квартира зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 , а шлюбним договором передбачено, що остання належить обом сторонам, а тому у неї виникла необхідність звернутись до суду з позовом для виділення ідеальної частки в спільній сумісній власності для подальшої реєстрації 1/2 частини квартири в Державному реєстрі речових прав, просила визнати, що ідеальні частки її та ОСОБА_2 у спільному майні, а саме: квартирі АДРЕСА_1 становлять по 1/2 частині за кожним.
Отже, позивач не порушувала питання про поділ в натурі нерухомого майна.
Посилання у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у вказаних постановах, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.
Інші доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають, не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення прийнято без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться, значною мірою, до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судами, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судами неповно і неправильно.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Отже, переглядаючи законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, суд касаційної інстанції, діючи у межах повноважень визначених статтею 400 ЦПК України, не вправі здійснювати переоцінку доказів.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судових рішень, Верховний Суд не встановив.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: О. В. Білоконь Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець
