УХВАЛА
27 червня 2023 року
м. Київ
cправа № 916/1174/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Южненської міської ради Одеського району Одеської області
на рішення Господарського суду Одеської області від 21.10.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 у справі
за позовом Южненської міської ради Одеського району Одеської області
до: 1) Громадської організації «Безприбуткове товариство «Спортивно-риболовний клуб «Сичавський курінь»
2) Березівської міської ради Одеської області
про припинення права власності.
У судове засіданні представники сторін не з`явилися.
ВСТАНОВИВ:
У червні 2022 року Южненська міська рада Одеського району Одеської області (далі - Южненська міська рада та/або позивач) звернулася до Господарського суду Одеської області із позовом до Громадської організації «Безприбуткове товариство «Спортивно - риболовний клуб «Сичавський курінь» (далі - СРК «Сичавський курінь» та/або громадська організація) і Березівської міської ради Одеської області (далі- Березівська міська рада) про припинення права власності на об`єкт нерухомого майна - Спортивно-рибацький клуб «Сичавський курінь» (номер запису про право власності 44946770, вчинений державним реєстратором Березівської міської ради Одеської області Шевченком Дмитром Вікторовичем), розташований за адресою: Одеська область, Лиманський район, територія Сичавської сільської ради, автодорога Одеса - Мелітополь - Новоазовськ, 53-й км, будинок 2 «в», загальною площею 202,4 кв. м (далі - спірний об`єкт нерухомості), яке зареєстроване за СРК «Сичавський курінь» (ЄДРПОУ: 35845783).
Позовні вимоги із посиланням на положення статей 19, 140, 145 Конституції України, статті 328, частини 2 статті 331, статті 376, частини 1 статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 83, частини 2 статті 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), частини 1, 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР, частини 1, 5 статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 № 3038-VI, обґрунтовані порушенням прав позивача як власника земельної ділянки внаслідок легалізації самочинного будівництва шляхом безпідставної реєстрації права власності на об`єкт самочинного будівництва за СРК «Сичавський курінь».
При цьому позивач наголошував на тому, що спірний об`єкт нерухомості є самочинно збудованим, оскільки під його будівництво не була відведена земельна ділянка, дозвіл на проведення будівельних робіт не надавався, вихідні дані не отримувалися, проект не розроблявся та не затверджувався, в експлуатацію він як закінчений будівництвом об`єкт не здавався, а відтак, громадська організація, як особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності на нього.
Окрім того, позивач, із посиланням на пункт 1 частини 1, пункт 1 частини 4 статті 24, частину 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV, зазначив про відсутність підстав для державної реєстрації права власності на спірний об`єкт нерухомого майна, оскільки постанова Одеського апеляційного суду від 22.09.2021 у справі № 504/4534/17, на підставі якої державним реєстратором внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 44946770, не є судовим рішенням щодо набуття права власності громадської організації на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.10.2022 (суддя Шаратов Ю. А.) у задоволенні позову відмовлено у повному обсязі.
Приймаючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спірний об`єкт нерухомого майна збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, а також без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи і без належно затвердженого проекту, він вважається самочинним будівництвом згідно із нормами частини 1 статті 376 ЦК України, а відтак, в силу приписів частини 2 вказаної статті СРК «Сичавський курінь» як особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набула права власності на нього.
Водночас місцевий господарський суд зазначив про те, що є неправомірною і такою, що порушує права Южненської міської ради як землевласника реєстрація державним реєстратором Березівської міської ради Одеської області Шевченком Д. В. 05.11.2021 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права приватної власності СРК «Сичавський курінь» на нежитловий об`єкт нерухомого майна (реєстраційний номер 1576569851227) на підставі постанови Одеського апеляційного суду від 22.09.2021 у справі № 504/4534/17, так як цією постановою не визнавалося право власності СРК «Сичавський курінь» на нерухоме майно, і вона не є судовим рішенням про визнання (набуття) цього права у розумінні частини 3 статті 376 ЦК України та пункту 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV. При цьому також відсутня й обставина надання СРК «Сичавський курінь» земельної ділянки у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, як необхідна умова для визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду відповідно до частини 3 статті 376 ЦК України.
Окремо суд зазначив, що позов у цій справі поданий, Южненською міською радою саме на захист права комунальної власності на землю, а не як особою, щодо якої було припинено право власності на об`єкт нерухомого майна, як про це зазначають відповідачі. І це право порушено, оскільки реєстрація права власності СРК «Сичавський курінь» на вказаний об`єкт нерухомого майна, який є самочинним будівництвом, перешкоджає позивачу реалізовувати усі правомочності власника щодо земельної ділянки на якій знаходиться цей об`єкт.
Отже, встановивши наведені обставини та з огляду на наявність порушеного права позивача, суд дійшов висновку, що Южненська міська рада має право на судовий захист, зокрема, шляхом обраного ним способу - припинення права власності СРК «Сичавський курінь» на об`єкт нерухомого майна, що відповідає нормам частини 1 статті 15, частини 1, пункту 7 частини 2 статті 16, частини 1 статті 391 ЦК України, частини 2, пункту «д» частини 3 статті 152 ЗК України.
Разом з тим, установивши, що 18.02.2022, тобто до подачі позову у цій справі, державним реєстратором Кодимської міської ради Подільського району Одеської області Петриком В. Д. (індексний номер рішення 6335143) проведено реєстрацію змін до розділу щодо об`єкта нерухомого майна (реєстраційний номер 1576569851227, дата державної реєстрації - 17.02.2022), а саме, змінено назву та вид нерухомого майна з нежитлового об`єкта нерухомого майна - Спортивно-рибацький клуб «Сичавський курінь» на об`єкт житлової нерухомості - ГРУПА БУДІВЕЛЬ СПОРТИВНО РИБАЦЬКИЙ КЛУБ «СИЧАВСЬКИЙ КУРІНЬ», а також змінено загальну площу об`єкта нерухомості з 202,4 кв. м на 306,2 кв .м і його опис, із зазначенням інших літер, номерів та їх площ, Господарський суд Одеської області дійшов висновку, що об`єкт нерухомого майна - Спортивно - рибацький клуб «Сичавський курінь» площею 202,4 кв. м вже не існує як об`єкт цивільних прав та щодо нього у СРК «Сичавський курінь» відсутнє зареєстроване право власності, а тому припинення права власності щодо цього об`єкта є неможливим. З огляду на наведене місцевий господарський суд відмовив у задоволенні позову до відповідача - СРК «Сичавський курінь».
У задоволенні позову до Березівської міської ради місцевий господарський суд відмовив з підстав того, що остання не є належним відповідачем за заявленою позовною вимогою про припинення права власності, оскільки не є особою, право власності якої оспорюється.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 (Поліщук Л. В. - головуючий, судді Богатир К. В., Таран С. В.) рішення Господарського суду Одеської області від 21.10.2022 у справі № 916/1174/22 змінено з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині даної постанови; резолютивну частину рішення Господарського суду Одеської області від 21.10.2022 у справі № 916/1174/22 залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції арґументована тим, що Южненською міською радою при зверненні з даним позовом про припинення права власності на спірний об`єкт нерухомості за особою, за якою це право зареєстровано, обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Південно-західний апеляційний суд акцентував увагу на тому, що правовий режим самочинного будівництва, визначений статтею 376 ЦК України, на яку послався суд в мотивувальній частині свого рішення, не може бути підставою для припинення права власності.
Виходячи з обставин у цій справі, належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво є вимога про усунення перешкод в користуванні земельною ділянки шляхом знесення самочинно побудованого об`єкта нерухомого майна, відповідно до положень частини 4 статті 376 ЦК України. Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою. Отже, позивачем при зверненні з позовом про припинення права власності на спірний об`єкт нерухомості за особою, за якою це право зареєстровано, обрано неналежний спосіб захисту прав, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Одеської області від 21.10.2022 та постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 у справі № 916/1174/22, Южненська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
За змістом касаційної скарги її подано на підставі положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
На обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник посилається на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 04.12.2018 у справі № 295/1377/17, від 21.12.2022 у справі № 263/18985/19 та від 21.12.2022 у справі № 926/54/22 щодо обрання належного способу захисту своїх прав.
Також скаржник посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц та від 18.06.2019 у справі № 923/705/18 акцентує увагу на тому, що при обранні належного способу захисту порушених прав, Южненська міська рада враховувала висновки Великої Палати Верховного Суду, яка неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Саме тому позивачем було обрано спосіб захисту у виді припинення права власності, що тягне за собою скасування реєстрації права приватної власності на спірний об`єкт нерухомого майна за СРК «Сичавський курінь».
Скаржник також звертає увагу на те, що Велика Палата Верховного Суду (пункт 152 постанови від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц) зазначила, що відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію драв вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.
При цьому за твердженням скаржника, підтвердженням того, що припинення права власності може бути самостійною вимогою та належним способом захисту порушених прав є висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19.12.2022 у справі № 921/318/22, від 19.12.2022 у справі № 359/3951/17, від 21.12.2022 у справі № 263/18985/19, від 08.08.2022 у справі № 521/639/23, від 03.08.2023 у справі № 727/4058/20, від 21.12.2022 у справі № 926/54/22.
Крім цього, скаржник звертає увагу на правові висновки щодо комплексного застосування положень статті 41 Конституції України, статей 328, 331, частин 2, 4, 5 статті 376 ЦК України і статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», викладені у пунктах 6.24-6.35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2023 у справі № 916/2791/13. З урахуванням чого, скаржник вважає, що положення статті 376 ЦК України передбачають способи захисту не лише у виді знесення об`єкта самочинного будівництва, а й можливості оформлення права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване, за власником земельної ділянки, на якій даний об`єкт розміщений.
Також скаржник із посиланнями на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену постанові від 18.05.2020 у справі № 916/1608/18 та положення статей 328, 376 ЦК України зауважує, що знесення спірного об`єкта самочинного будівництва є недоцільним, а отже не може вважатися ефективним та належним способом захисту порушених прав.
Скаржник наголошує на тому, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові взагалі не надав правової оцінки діям державного реєстратора та не спростовав висновок суду першої інстанції про те, що у судовій справі № 504/4534/17 не встановлювалися обставини набуття СРК «Сичавський курінь» права власності на це нерухоме майно та не перевірялась правомірність такого набуття, зокрема, наявність чи відсутність факту самочинного будівництва.
Березівська міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить рішення та постанову залишити без змін, а касаційну скаргу позивача - без задоволення.
Заслухавши доповідь головуючого судді, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
Як зазначалося вище, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у справі № 916/1174/22, яка переглядається, суд апеляційної інстанції виснував, що самочинне будівництво, правовий режим якого визначений у статті 376 ЦК України, не може бути підставою для припинення права власності, оскільки такий спосіб захисту не є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Аналогічний правовий висновок викладено у пунктах 4.20, 4.21 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.06.2023 у справі № 914/4026/21 за позовом Червоноградської міської ради Червоноградського району Львівської області до Товариства з обмеженою відповідальністю «Експрес-2» про скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування державної реєстрації права власності, припинення права власності, в якій, аналізуючи положення статті 376 ЦК України та залишаючи без змін без змін постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, з мотивів обрання неналежного способу захисту, Верховний Суд зазначив: «… у разі здійснення самочинного будівництва особа, яка вважає, що її права цим порушено, має вирішувати питання про їх захист шляхом вчинення дій, що передбачені положеннями статті 376 ЦК України. За вказаних обставин у позові належало відмовити саме з цих мотивів».
Проте, розглядаючи спір у справі № 263/18985/19 за позовом заступника керівника Маріупольської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Маріупольської міської ради Донецької області до фізичної особи, державного реєстратора Військово-цивільної адміністрації м. Торецька Донецької області Лясевича Р. В. про визнання незаконними та скасування рішень про державну реєстрацію прав в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, припинення права власності у постанові 21.12.2022, на яку посилається скаржник у тексті касаційної скарги як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив: «… Відповідно до частин першої, другої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (стаття 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Частиною першою статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», зараз і надалі у редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав.
При цьому, згідно з пунктами 1, 2, 4 частини третьої статті 10 зазначеного Закону державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав х Єдиним державним реєстром судових рішень.
Статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлено, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження (пункти 1, 3, 4 частини першою зазначеної статті).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16, від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 зроблено висновок про те, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно ніж ті, що встановлені цією статтею. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила самочинне будівництво, у силу наведених положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
Ураховуючи наведене, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній ділянці об`єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки (частина друга статті 152 Земельного кодексу України).
Встановивши відсутність доказів надання земельної ділянки відповідачу для будівництва спірного магазину, відсутність формування земельної ділянки та присвоєння їй указаної відповідачем поштової адреси, а також доказів реєстрації декларації та готовність спірного об`єкта - нежитлової будівлі, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для набуття фізичною особою права власності не нерухоме майно та незаконність здійснення оспорюваної державної реєстрації права власності за відповідачем, що має наслідком її скасування».
Підсумовуючи наведене, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладені вище висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, слід розуміти (читати) так, що вимоги власника землі про скасування реєстрації права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці та припинення її права власності на такий об`єкт є належними способами захисту порушеного права.
Втім, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не погоджується із зазначеним висновком та вважає за необхідне відступити від нього, виходячи із такого.
За змістом статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина 2). Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; застосування інших, передбачених законом, способів (частина 3).
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України кожна особа чи суб`єкт господарювання має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу у спосіб, який не суперечить загальним засадам цивільного та господарського законодавства.
Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод у користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо). Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №915/1279/17, від 20.03.2018 у справі №910/1016/17, від 17.04.2018 у справі №914/1521/17.
Поняття самочинного будівництва, правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у статті 376 ЦК України, яка унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.
Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина 2 статті 376 ЦК України). Проте в окремих випадках стаття 376 ЦК України передбачає можливість визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, як за особою, яка здійснила самочинне будівництво та і за власником (користувачем) земельної ділянки.
Аналіз вказаної норми чинного законодавства дає підстави стверджувати, що оскільки мова йде про вже збудований об`єкт або який будується, а особа яка здійснила (здійснює) будівництво без відповідного дозволу не набуває право власності на такий обєкт, його доля не може бути не вирішеною. Такий об`єкт або має перейти у власність осіб, які мають права на нього претендувати, або бути знесений.
У цьому контексті задоволення вимоги про припинення права власності на самочинно збудований об`єкт не вирішує питання законності існування нерухомої речі, а відтак не може захистити право власника землі у разі, якщо воно порушується самочинним будівництвом.
Відповідно до усталених правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у тому числі у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, на яку посилається скаржник у тесті касаційної скарги: «… державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права. Зміст приписів статті 376 ЦК України підтверджує неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені цією статтею, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного».
З огляду на наведені вище норми законодавства, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає у цьому разі належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача) земельної ділянки, який заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці є вчинення дій, що передбачені положеннями статті 376 ЦК України, а саме звернення до суду з позовом про знесення такого майна (самочинного будівництва) особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок та/або визнання за власником (користувачем) земельної ділянки права власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.
Отже, оскільки наразі існує різний підхід Верховного Суду до розуміння та тлумачення положень статті 376 ЦК України та статті 152 ЗК України під час розгляду аналогічних спорів, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі справи № 916/1174/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування положень статті 376 ЦК України та статті 152 ЗК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.12.2012 у справі № 263/18985/15 (провадження № 61-436св22), стосовно того, що вимоги власника землі про скасування реєстрації права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила самочинне будівництво та припинення її права власності на такий об`єкт є належними способами захисту порушеного права.
Відповідно до частини 3 статті 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
Колегія суддів наголошує, що без відступлення від висновку щодо застосування норми права (статті 376 ЦК України та статті 152 ЗК України) у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.12.2012 у справі № 263/18985/15 (провадження № 61-436св22), на яку посилається скаржник у тексті касаційної скарги, як на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, що належить до процесуальних повноважень лише Великої Палати Верховного Суду, правильно сформувати правову позицію у цій справі (щодо способу захисту) є неможливим.
Частиною 3 статті 303 ГПК України передбачено, що питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати може бути вирішене до прийняття постанови судом касаційної інстанції.
Відповідно до частини 4 статті 303 ГПК України про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 302 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п`ятій або шостій статті 302 цього Кодексу.
Крім цього, Верховний Суд враховує, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (справа BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28.10.1999).
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (справа LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29.11.2016). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22.11.1995).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба з`ясувати неоднозначні моменти і адаптувати норми законодавства до обставин, які змінюються (справи VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11.04.2013; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21.10.2013).
Керуючись статтями 234, 235, 302, 303 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Справу № 916/1174/22 разом з касаційною скаргою Южненської міської ради Одеського району Одеської області на рішення Господарського суду Одеської області від 21.10.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ
