ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
_______________________________________________________________________
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18.05.2023м. ХарківСправа № 922/1203/23
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Приватного підприємства "Транс-Сервіс", смт. Васищеве, Харківська обл. до Департаменту економіки і міжнародних відносин Харківської обласної військової адміністрації, м. Харків Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації, м. Харків про визнання поновленими договори за участю представників:
позивача - Шевченко Д.С.
відповідачів - Бринчак М.П.
ВСТАНОВИВ:
Приватне підприємство "Транс-Сервіс" (надалі - Позивач) звернувся 31.03.2023 до Господарського суду Харківської області з позовною заявою про визнання поновленими Договори № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Зазначений позов обґрунтовано тим, що між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" та Відповідачем - Управлінням транспорту Харківської обласної державної адміністрації (нова Сторона договорів згідно додаткових угод) було укладено низку договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, серед яких зокрема, № 82 від 15 березня 2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року, які 15.02.2023 року, проте Відповідач протиправно, з порушенням умов договору, ст.ст. 525, 526 ЦК України, ст. 188 ГК України, розірвав в односторонньому порядку, повідомивши про це Позивача листом.
Позов прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі №922/1203/23 та вирішено здійснювати розгляд за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін, підготовче засідання призначено на 20.04.2023.
Ухвалою суду від 05.04.2023 по справі №922/1246/23 прийнято до розгляду позов (04.03.2023) ПП "Транс-Сервіс" (Позивач) про: - визнання укладеними Договори № 1391 від 01 серпня 2014 року та № 153 від 09 листопада 2020 року до 13 серпня 2024 року та до 19 листопада 2025 року відповідно, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 13 серпня 2024 року та після 19 листопада 2025 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року;
- визнання поновленим Договір № 62 від 27 листопада 2017 року на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022р.
Такий позов обґрунтовано тим, що між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" та Відповідачем - Управлінням транспорту Харківської обласної державної адміністрації (нова Сторона договорів згідно додаткових угод) було укладено низку договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, серед яких зокрема, 1391 від 01 серпня 2014 року, № 62 від 27 листопада 2017 року; № 153 від 09 листопада 2020 року, та які, 15.02.2023 року проте Відповідач протиправно, з порушенням умов договору, ст.ст. 525, 526 ЦК України, ст. 188 ГК України, розірвав в односторонньому порядку, повідомивши про це Позивача листом.
Зазначеною ухвалою вирішено розглядати справу (922/1246/23) за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін, що об`єднано в одне провадження та присвоєно номер - №922/1203/23.
Відповідно до ухвали суду від 13.04.2023 у справі №922/1223/23 вбачається, що останнє об`єднати в одне провадження справи №922/1203/23 та передано справу №922/1223/23 на розгляд судді господарського суду Харківської області Жигалкіну І.П., у провадженні якого перебуває справа № 922/1203/23
Згідно з матеріалів, які надійшли (колишній номер справи №922/1223/23) вбачається, що Позивач (ПП "Транс-Сервіс") звернувся з позовом до відповідачів: 1.Департаменту економіки і міжнародних відносин Харківської обласної військової адміністрації; 2. Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації, в якому просить суд: - визнати укладеним Договір № 97 від 20 березня 2018 року до 04 квітня 2023 року, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 04 квітня 2023 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року;
- визнати поновленим Договір № 55 від 30 травня 2017 року на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 р.
Попередній орієнтовний розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи складається з витрат по сплаті судового збору в сумі 5368,00 грн. та 25000,00 грн. витрат на правову допомогу.
Отже виходячи з вищезазначеного суд констатує, що справи № 922/1203/23, №922/1223/23, №922/1246/23 що об`єднані в одне провадження та розглядаються по справі за номер - №922/1203/23.
Так, ухвалою суду від 20 квітня 2023 року підготовче засідання було відкладено на "04" травня 2023 р. о 12:30, а також зазначено, що клопотання учасників справи будуть розглянуті судом в процесуальному порядку (клопотанням про закриття провадження у справі та клопотанням про повернення позовної заяви подані разом з відзивом (вх. № 9542/23 від 18.04.2023; вх. № 9150 від 13.04.2023 (у справі №922/1223/23)).
Судом було закрито підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 18 травня 2023 року о 12:30, про що постановлено ухвалу від 04.05.2023.
Представник Позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує та просить суд задовольнити їх. Визнати укладеними Договори № 1391 від 01 серпня 2014 року та № 153 від 09 листопада 2020 року до 13 серпня 2024 року та до 19 листопада 2025 року відповідно, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 13 серпня 2024 року та після 19 листопада 2025 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Визнати поновленим Договір № 62 від 27 листопада 2017 року на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
І надалі аналогічно за іншими договорами.
Зазначає, що вимоги щодо визнання укладеними договорів у зазначених редакціях стосовно строку дії договору стосується договорів, за яким термін дії погоджено попередньо сторонами не сплив, а отже договори діють та продовжує виконувати договори.
Представник Відповідачів проти позовних вимог заперечує, вважає їх безпідставними, необґрунтованим та такими, які не підлягає задоволенню.
Суд зазначає, що учасники процесу були належним чином повідомлений судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлений можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.
Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.
В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Суд зазначає, що ним були здійснені заходи щодо належного повідомлення всіх учасників процесу стосовно розгляду справи та надання до суду відповідних доказів, заперечень (за наявності), щодо вказівки на незгоду з будь-якою із обставин викладених у вимогах сторони процесу.
Так, процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу, що підтверджуються штампом канцелярії на зворотній стороні відповідного документу.
Згідно зі ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Таким чином, оскільки судом вчинені всі необхідні визначені процесуальним законом вимоги щодо повідомлення сторін, суд визнає, що Відповідач був належним чином повідомлений про розгляд справи, як того вимагають приписи ст.ст.120, 242 ГПК України, однак не скористався своїми правами на подання відзиву на позов та участь у судовому засіданні.
Крім того, господарський суд зазначає, що учасники процесу не були позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалами суду по справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.
Суд вважає за доцільне зазначити, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX (зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, та Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, та Указом від 01 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 02 травня 2023 року № 3057-IX), продовжити строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 20 травня 2023 року строком на 90 діб.
З`ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд установив такі обставини.
Між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" та Відповідачем - Управлінням транспорту Харківської обласної державної адміністрації (надалі також Управління транспорту) (нова Сторона договорів згідно додаткових угод) було укладено низку Договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, серед яких зокрема, № 82 від 15 березня 2018 року, № 48 від 30 травня 2017 року, № 97 від 20 березня 2018 року, № 55 від 30 травня 2017 року, № 1391 від 01 серпня 2014 року, № 62 від 27 листопада 2017 року; № 153 від 09 листопада 2020 року, які 15.02.2023 року Відповідач (Управління транспорту) протиправно, з порушенням умов договору, ст.ст. 525, 526 ЦК України, ст. 188 ГК України, розірвав в односторонньому порядку, повідомивши про це Позивача листом.
1. Щодо Договору № 82 від 15 березня 2018 року.
15 березня 2018 року між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" (Перевізник) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено договір № 82 про організацію перевезень пасажирів на приміських автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 82), за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміських автобусних маршрутах загального користування № 1702 Хорошеве - Харків (ст.м. "Проспект Гагаріна") через Бабаї, а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором. Сторони встановили наступні умови організації перевезень (п. 1.2. Договору): Таблиця 1 (а.с. 12 т. 1). Перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року), що передбачено п.1.3. Договору, транспортними засобами: Таблиця 2 (а.с. 12 т. 1).
Відповідно до п. 6.1., 6.2. Договору цей Договір діє з 16 березня 2018 року по 15 березня 2023 року включно і подовженню не підлягає. Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору. Сторони передбачили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку. Зокрема, згідно з п. 4.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Також, згідно з п. 4.2. Договору договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів.
При цьому, у відповідності до п. 4.3. Договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання умов Договору, якщо таке невиконання зумовлене дією обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
Умовами п. 5.4. Договору сторонами встановлено, що Договір може бути розірваний Замовником в односторонньому порядку достроково у разі: порушення Перевізником умов Договору; виявлення фактів подання на конкурс недостовірних відомостей; здійснення перевезень на маршруті без діючої ліцензії; невиконання Попередження про усунення порушення у встановлений строк; припинення перевезень без погодження із Замовником".
Додатковою угодою № 1 від 21 липня 2021 року до Договору № 82 від 15 березня 2018 року було замінено сторону Договору, а саме Департамент економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації замінено на Управління транспорту Харківської обласної державної адміністрації, та серед іншого, було внесено зміни до п. 4.1. Договору, виклавши його в наступній редакції: "У випадку припинення перевезень без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника".
2. Щодо Договору № 48 від 30 травня 2017 року.
30 травня 2017 року між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" (Перевізник) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено договір № 48 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 48), за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміському автобусному маршруту загального користування № 1671 Харків (ст. метро "Пр. Гагаріна") - Безлюдівка (ст. Удянська), а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором. Пунктом 1.2. Договору Сторони встановили умови організації перевезень: Таблиця 3 (а.с. 12 т. 1).
Відповідно до п.1.3. Договору перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 4 (а.с. 12 т. 1).
Відповідно до п. 6.1., 6.2. Договору цей Договір діє з 31 травня 2017 року по 30 травня 2022 року включно і подовженню не підлягає. Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору.
Сторони передбачили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку. Зокрема, згідно з п. 4.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Згідно з п. 4.2. Договору договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання
договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів.
При цьому, у п. 4.3. Договору сторони встановили, що звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання умов Договору, якщо таке невиконання зумовлене дією обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
17 квітня 2019 року Сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору № 48 від 30травня 2017 року, якою, серед іншого, внесли зміни: - до п. 1.3., виклавши його в наступній редакції: "Перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 5 (Додаток № 1 до позовної заяви);
до п. 5.7., виклавши його в наступній редакції: "Договір може бути розірваний Замовником в односторонньому порядку достроково у разі: порушення Перевізником умов Договору; виявлення фактів подання на конкурс недостовірних відомостей; здійснення перевезень на маршруті без діючої ліцензії; невиконання Попередження про усунення порушення у встановлений строк; припинення перевезень без погодження із Замовником".
Додатковою угодою № 2 від 21 липня 2021 року до Договору № 48 від 30 травня 2017 року було замінено сторону Договору, а саме Департамент економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації замінено на Управління транспорту Харківської обласної державної адміністрації, та серед іншого, було внесено зміни до п. 4.1. Договору, виклавши його в наступній редакції: "У випадку припинення перевезень без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника".
3. Щодо Договору № 97 від 20 березня 2018 року.
20 березня 2018 року між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" (Перевізник) та Відповідачем - Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено договір № 97 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 97), за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміських автобусних маршрутах загального користування Слобожанське (Зміївського району) - Харків (АС-3), а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором.
В п. 1.2. Договору Сторони встановили наступні умови організації перевезень: Таблиця 1 (а.с. 9 т. 2).
Перевезення здійснювати за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року), відповідно до п.1.3. Договору, такими транспортними засобами: Таблиця 2 (а.с. 9 т. 2).
Договір діє з 05 квітня 2018 року по 04 квітня 2023 року включно і подовженню не підлягає. Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору. (пункти 6.1., 6.2. Договору ).
Сторони узгодили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку. Так, п. 4.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника. Договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів. (п. 4.2. Договору).
Відповідно до п. 4.3. Договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання умов Договору, якщо таке невиконання зумовлене дією обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
17 квітня 2019 року між Сторонами укладено Додаткову угоду № 1 до Договору № 97 від 20 березня 2018 року, якою, серед іншого, внесли зміни: - до п. 1.3., виклавши його в наступній редакції: "Перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 3 (Додаток № 1 до позовної заяви);
- до п. 5.7., виклавши його в наступній редакції: "Договір може бути розірваний Замовником в односторонньому порядку достроково у разі: порушення Перевізником умов Договору; виявлення фактів подання на конкурс недостовірних відомостей; здійснення перевезень на маршруті без діючої ліцензії; невиконання Попередження про усунення порушення у встановлений строк; припинення перевезень без погодження із Замовником".
4. Щодо Договору № 55 від 30 травня 2017 року.
30 травня 2017 року між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" (Перевізник) та Відповідачем - Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено договір № 55 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 55), за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміських автобусних маршрутах загального користування Слобожанське (Зміївського району) - Харків (ст.м. "Ак. Барабашова"), а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором.
Пунктом 1.2. Договору Сторони встановили наступні умови організації перевезень: Таблиця 4 (а.с. 9 т. 2). Перевезення здійснювати за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від
02.07.2016 року), у відповідності до п.1.3. Договору, такими транспортними засобами: Таблиця 5 (а.с. 9 т. 2).
Договір діє з 31 травня 2017 року по 30 травня 2022 року включно і подовженню не підлягає. Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору. (пункти 6.1., 6.2. Договору).
Разом з тим, сторони передбачили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку. Зокрема, згідно з п. 4.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Згідно з п. 4.2. Договору договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів. Відповідно до п. 4.3. Договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання умов Договору, якщо таке невиконання зумовлене дією обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
17 квітня 2019 року Сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору № 55 від 30 травня 2017 року, якою, серед іншого, внесли зміни: - до п. 1.3., виклавши його в наступній редакції: "Перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 6 (а.с. 9 т. 2);
- до п. 5.7., виклавши його в наступній редакції: "Договір може бути розірваний Замовником в односторонньому порядку достроково у разі: порушення Перевізником умов Договору; · виявлення фактів подання на конкурс недостовірних відомостей; · здійснення перевезень на маршруті без діючої ліцензії; невиконання Попередження про усунення порушення у встановлений строк; припинення перевезень без погодження із Замовником".
5. Щодо Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року.
01 серпня 2014 року між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" (Перевізник) та Департаментом інноваційного розвитку промисловості і транспортної інфраструктури Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено договір № 1391 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір №1391), за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміському автобусному маршруті загального користування № 1198 Харків (ст. метро "Пр. Гагаріна") - Васищеве, а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором та за тарифами, затвердженими у встановленому порядку.
В розділі 2. Договору Сторони встановили наступні умови організації перевезень: Таблиця 1 (а.с. 68 т. 1).
Відповідно до п. 8.1., 8.2. Договору цей Договір діє з 14 серпня 2014 року по 13 серпня 2019 року і подовженню не підлягає. Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору.
Разом з тим, сторони передбачили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку.
Зокрема, згідно з п. 6.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів. (п. 6.2. Договору). Відповідно до п. 6.3. Договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання умов Договору, якщо таке невиконання зумовлене дією обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
10 лютого 2015 року Сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року, якою було замінено сторону Договору, а саме Департамент інноваційного розвитку промисловості і транспортної інфраструктури Харківської обласної державної адміністрації замінено на Департамент економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації.
24 жовтня 2017 року між Сторонами було укладено Додаткову угоду № 2 до Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року, якою, серед іншого, внесено зміни до розділу 1 Договору шляхом викладення його в наступній редакції: " 1.1. Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміському автобусному маршруті загального користування № 1198 Харків (ст. метро "Пр. Гагаріна") - Васищеве, а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором.
1.2. Умови організації перевезень Таблиця 2 (а.с. 68 т. 1).
1.3. Перевезення здійснювати за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 3 (а.с. 68 т. 1).
1.4. Забороняється передача Перевізником права на перевезення пасажирів на приміському (міжміському) автобусному маршруті загального користування третіми особами".
Додатковою угодою № 3 від 17 квітня 2019 року до Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року Сторони внесли зміни: - до п. 1.3., виклавши його в наступній редакції: " 1.3. Перевезення здійснювати за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 4 (а.с. 69 т. 1);
- до 8.1, виклавши його в наступній редакції: " 8.1. Цей Договір діє з 14 серпня 2014 року по 13 серпня 2019 року включно та подовжується до 13 серпня 2024 року і подовженню не підлягає".
Додатковою угодою № 4 від 21 липня 2021 року до Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року було замінено сторону Договору, а саме Департамент економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації замінено на Управління транспорту Харківської обласної державної адміністрації, та серед іншого, було внесено зміни до п. 6.1. Договору, виклавши його в наступній редакції: "У випадку припинення перевезень без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника".
6 Щодо Договору № 62 від 27 листопада 2017 року.
27 листопада 2017 року між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" (Перевізник) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено договір № 62 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 62), за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміських автобусних маршрутах загального користування № 1167 Харків (АС-3) - Хорошеве, № 1181 Безлюдівка - Харків (АС-3) та № 1622 Харків (АС-3) - Котляри, а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором.
В п. 1.2. Договору Сторони встановили наступні умови організації перевезень: Таблиця 5 (а.с. 69 т. 1 ). Відповідно до п.1.3. Договору перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 6 (а.с. 69 т. 1 ).
Відповідно до п. 6.1., 6.2. Договору цей Договір діє з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2022 року включно і подовженню не підлягає. Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору.
Сторони узгодили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку. Так, згідно з п. 4.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника. А згідно з п. 4.2. Договору договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів.
Відповідно до п. 4.3. Договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання умов Договору, якщо таке невиконання зумовлене дією обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
17 квітня 2019 року Сторони уклали Додаткову угоду № 1 до Договору № 62 від 27 листопада 2017 року, якою, серед іншого, внесли зміни: - до п. 1.3., виклавши його в наступній редакції: "Перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 7 (Додаток № 1 до позовної заяви);
- до п. 5.7., виклавши його в наступній редакції: "Договір може бути розірваний Замовником в односторонньому порядку достроково у разі: порушення Перевізником умов Договору; виявлення фактів подання на конкурс недостовірних відомостей; здійснення перевезень на маршруті без діючої ліцензії;
- невиконання Попередження про усунення порушення у встановлений строк; припинення перевезень без погодження із Замовником".
Додатковою угодою № 2 від 21 липня 2021 року до Договору № 62 від 27 листопада 2017 року було замінено сторону Договору, а саме Департамент економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації замінено на Управління транспорту Харківської обласної державної адміністрації, та серед іншого, було внесено зміни до п. 4.1. Договору, виклавши його в наступній редакції: "У випадку припинення перевезень без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника".
7. Щодо Договору № 153 від 09 листопада 2020 року.
09 листопада 2020 року між Позивачем - Приватним підприємством "Транс-Сервіс" (Перевізник) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено договір № 153 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 153), за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміських автобусних маршрутах загального користування № 1154 Харків (вул. Малом`ясницька) - Мерефа (Оболонна), а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором.
В п. 1.2. Договору Сторони встановили наступні умови організації перевезень: Таблиця 8 (а.с. 70 т. 1). Як встановлено п.1.3. Договору, перевезення здійснюються за умови наявності діючої ліцензії (наказ Державної служби України з безпеки на транспорті № 359 від 02.07.2016 року) такими транспортними засобами: Таблиця 9 (а. с. 70 т. 1).
Відповідно до п. 6.1., 6.2. Договору цей Договір діє з 20 листопада 2020 року по 19 листопада 2025 року включно та може бути подовжений у разі виконання абзацу 9 пункту 53 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня № 1081 (зі змінами). Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору.
Згідно з п. 6.3. Договору дія Договору не може бути достроково зупинена в частині відносин щодо обслуговування окремих маршрутів та/або виконання окремих рейсів, а тільки на весь об`єкт конкурсу.
Разом з тим, сторони передбачили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку. Зокрема, згідно з п. 4.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Згідно з п. 4.2. Договору договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів. Відповідно до п. 4.3. Договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання та/або неналежне виконання умов Договору, якщо таке невиконання зумовлене дією обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин).
Додатковою угодою № 1 від 21 липня 2021 року до Договору № 153 від 09 листопада 2020 року було замінено сторону Договору, а саме Департамент економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації замінено на Управління транспорту Харківської обласної державної адміністрації, та серед іншого, було внесено зміни до п. 4.1. Договору, виклавши його в наступній редакції: "У випадку припинення перевезень без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника".
Позивач посилається на той факт, що у зв`язку з військовою агресією російської федерації Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який в подальшому, відповідно до Законів України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 15.03.2022 № 2119-IX, від 21.04.2022 № 2212-IX, від 22.05.2022 № 2263-IX, від 16.11.2022 р. № 2738-IX, неодноразово продовжувався. Так, згідно із Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 07.02.2023 р. № 2915-IX, воєнний стан в Україні продовжено ще на 90 днів - до 20 травня 2023 року.
Крім того, 29.04.2022 року Кабінет Міністрів України Постановою № 512 (набрання чинності відбулося 05.06.2022 року) вніс зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 "Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту". Такі зміни передбачають, що договір про організацію перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області (або дозвіл на перевезення пасажирів на міжобласних маршрутах загального користування), строк дії якого закінчується у період дії воєнного стану в Україні, вважається таким, дію якого продовжено на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Тобто продовження строку дії договору про організацію перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області, можливе за згодою сторін та за умови підтвердження автомобільним перевізником спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним договору.
Незважаючи на збройну агресію рф, введення внаслідок цього воєнного стану в Україні та проведення бойових дій у Харківській області, Позивач продовжував виконувати умови Договору та спрямовував свої дій на забезпечення потреб населення у перевезенні пасажирів відповідно до реально існуючого пасажиропотоку, виконував мобілізаційні завдання, евакуаційні рейси тощо. Станом на теперішній час, Позивач підтверджує свою спроможність та бажання виконувати зобов`язання відповідно до укладених з ним договорів.
На підставі зазначено, Позивач щодо Договорів №82 та №48 зазначає наступне.
Враховуючи, що закінчення терміну дії оскаржуваних Договорів припав на 30 травня 2022 року та 15 березня 2023 року, тобто на момент дії воєнного стану, - Договори вважаються таким, дію яких продовжено на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Разом з тим, листами від 21.12.2022 року за № 05-06/1305 та № 05-06/1307 Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації повідомило ПП "Транс-Сервіс", що робочою групою з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, утвореною на підставі наказу Управління від 15.02.2022 року № 01- 08/07, 16.12.2022 року було здійснено перевірку виконання умов Договору 82 від 15 березня 2018 року та виявлено порушення п.п. 2.4.9., Договору № 48 від 30 травня 2017 року та виявлено порушення п.п. 4.1. Договору.
Одночасно Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації просило забезпечити виконання умов Договорів, про що проінформувати Управління на його офіційну електронну адресу.
На виконання вимог Управління, викладених у листах від 21.12.2022 року за № 05-06/1305 та № 05-06/1307, ПП "Транс-Сервіс" листами від 12.01.2023 року вих. № 11 та № 9 було надано відповідь, в якій Позивач повідомив, що перевезення на цей час за вказаним маршрутом у договорах № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року тимчасово припинено на підставі статті 30 Закону України "Про автомобільний транспорт". Крім того, потреби у транспорті загального користування на цей час мешканців Безлюдівської селищної територіальної громади забезпечені автобусами приміського маршруту "Хорошеве - Харків" в умовах воєнного стану у повній мірі. Також повідомив, що при збільшенні кількості пасажирів на цьому напрямку за запитом Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації або Безлюдівської селищної територіальної громади перевезення будуть приведені у відповідність до умов вищезазначеного договору.
Управлінням транспорту Харківської обласної військової адміністрації 25.01.2023 року надіслало листи № 05-06/136 та № 05-06/137, якими повідомило, що робочою групою з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, утвореною на підставі наказу Управління від 15.02.2022 року № 01-08/07, 23 січня 2023 року було здійснено перевірку виконання умов № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року та виявлено порушення у п.п. 4.1. договорів. А також просило забезпечити виконання умов Договорів, про що проінформувати Управління на його офіційну електронну адресу.
У відповідь на листи від за № 05-06/136 та № 05-06/137 у листах від 31.01.2023 року вих. № 19 та № 20 ПП "Транс-Сервіс" повідомило Управління про попереднє надання відповіді 12 січня 2023 року та просило погодити тимчасове припинення перевезень за договорами № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року на період дії воєнного стану в Україні.
Позивач 06 лютого 2023 року листом вих. № 28 звернувся до Управління транспорту щодо подовження строку дії Договору № 48 від 30 травня 2017 року відповідно до Постанови Кабінету Міністрів №512 від 29 квітня 2022 року та підтвердив спроможність виконувати свої зобов`язання за цим Договором.
У відповідь надані листами від 15.02.2023 року № 05-06/272 та № 05-06/267 повідомлено Позивача про розірвання Управлінням в односторонньому порядку Договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року.
При цьому, щодо розірвання Договору 82 від 15.03.2018 року Управління послалося на Акт № 22 від 16.12.2022 та Акт № 30 від 23.01.2023 року. Зазначені документи відсутні у володінні Позивача, однак Представником ПП "Транс-Сервіс" скеровано адвокатські запити задля їх отримання. Згідно проміжної відповіді Управління від 10.03.2023 року № 04-05/393 відповіді будуть надані відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 24 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Стосовно Договору № 48 від 30 травня 2017 року про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, який було укладено між Приватним підприємством "Транс-Сервіс" та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації, Управління у листі № 05-06/267 повідомило, що Договір вважається не дійсним і таким строк якого вже закінчився. Управління обґрунтовує свої дії несвоєчасністю подання листів відповідно до пунктів 53 та 4-1 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2008 року № 1081.
На думку Позивача дії Управління є розірвання з боку останнього в односторонньому порядку Договору № 48 від 30 травня 2017 року, який станом на теперішній час є чинним відповідно до Постанови Кабінету Міністрів № 512 від 29 квітня 2022 року.
8. Щодо Договорів №1391, №153 та №62 Позивач зазначає наступне.
Договір № 1391 від 01 серпня 2014 року є чинним до 13 серпня 2024 року в силу Додаткової угоди № 3 від 17 квітня 2019 року, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 13 серпня 2024 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Договір № 153 від 09 листопада 2020 року є чинним до 19 листопада 2025 року згідно п. 6.1. Договору, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 19 листопада 2025 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Закінчення терміну дії Договору № 62 від 27 листопада 2017 року припав на 31 грудня 2022 року, тобто на момент дії воєнного стану, - Договір вважається таким, дію якого продовжено на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Листами від 21.12.2022 року за № 05-06/1309, № 05-06/1308, №05-06/1304 Управління транспорту повідомило Позивача, що робочою групою з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, утвореною на підставі наказу Управління від 15.02.2022 року № 01-08/07, було здійснено перевірку виконання умов Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року та виявлено порушення п.п. 3.4.9., Договору № 62 від 27 листопада 2017 року та виявлено порушення п.п. 2.4.9., Договору № 153 від 09 листопада 2020 року та виявлено порушення п.п. 2.4.1. При цьому Управління транспорту звернулось з проханням забезпечити виконання умов Договорів, про що проінформувати Управління на його офіційну електронну адресу.
На виконання вимог Управління, викладених у листі від 21.12.2022 року за №05-06/1309, №05-06/1308, № 05-06/1304, ПП "Транс-Сервіс" листами від 12.01.2023 року вих. № 7, № 8, № 12 було надано відповідь, в якій Позивач повідомив, що перевезення пасажирів, з урахуванням існуючих потреб мешканців відповідних територіальних громад, відповідають сьогоденню в умовах воєнного стану у повній мірі, і приведені у відповідність до умов вищезазначеного договору. Також Управлінню було надано перелік транспортних засобів ПП "Транс-Сервіс" разом із копіями документів на право користування ними, які на сьогоднішній день обслуговують зазначений автобусний маршрут, та зазначено, що інших автобусів не за переліком підприємство не використовує.
25.01.2023 року Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації надіслало листи №05-06/134, №05-06/139, №05-06/135, якими повідомило, що робочою групою з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, утвореною на підставі наказу Управління від 15.02.2022 року № 01-08/07, було здійснено перевірку виконання умов Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року та виявлено порушення п.п. 3.4.7., Договору № 62 від 27 листопада 2017 року та виявлено порушення п.п. 2.4.2., № 153 від 09 листопада 2020 року та виявлено порушення п.п. 2.4.1.При цьому Управління транспорту звернулось з проханням забезпечити виконання умов Договорів, про що проінформувати Управління на його офіційну електронну адресу.
У відповідь на листи від за № 05-06/134, № 05-06/139, № 05-06/135 у листах від 31.01.2023 року вих. № 17, № 22, № 18 ПП "Транс-Сервіс" повідомило Управління про проведення роз`яснювальної роботи з усім персоналом підприємства, у тому числі і водійським складом, щодо обов`язкового дотримання норм чинного законодавства у роботі автомобільного транспорту.
Позивач 12 січня 2023 року листом вих. № 5 звернулося до Управління транспорту щодо внесення змін до договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, у тому числі, Договорів № 1391 від 01.08.2014 року, № 62 від 27 листопада 2017 року; № 153 від 09 листопада 2020 року в частині заміни рухомого складу, а саме:
До Договору № 1391 від 01.08.2014 року: Таблиця 10 (а.с. 71 т. 1).
До Договору № 62 від 27 листопада 2017 року: Таблиця 11 (а.с. 71 т. 1).
До Договору № 153 від 09 листопада 2020 року: Таблиця 12 (а.с. 71 т. 1).
Внесення даних змін обґрунтовувало введенням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 року та зменшенням пасажиропотоку.
07.02.2023 року листом № 05-06/233 Управління надало відповідь, якою фактично не заперечувало проти укладання відповідних додаткових угод, але з умовою щодо приведення 4 транспортних засобів у відповідність до Єдиної інформаційно-аналітичної системи "Шлях". Листом вих. № 31 від 13.02.2023 року ПП "Транс-Сервіс" повідомило Управління про виконання даної умови.
06 лютого 2023 року Позивач листом вих. № 26 звернувся до Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації щодо подовження строку дії Договору №62 від 27 листопада 2017 року відповідно до Постанови Кабінету Міністрів № 512 від29 квітня 2022 року та підтвердив спроможність виконувати свої зобов`язання за цим Договором.
Управління своїми листами від 15.02.2023 року № 05-06/275, № 05-06/268, №05-06/274 повідомило Позивача про розірвання в односторонньому порядку Договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування № 1391 від 01 серпня 2014 року, № 62 від 27 листопада 2017року; № 153 від 09 листопада 2020 року.
Розірвання Договору № 1391 від 01 серпня 2014 року Управління послалося на листи від 12.10.2021 року № 04-07/517 та від 22.08.2022 року № 05-06/716, Акт № 18 від 16.12.2022, Акт № 26 від 23.01.2023 року, Акт № 38 від 08.02.2022 року; а щодо Договору № 153 від 09 листопада 2020 року - на лист від 17.11.2021 року № 04-07/817, Акт № 24 від 16.12.2022, Акт № 33 від 23.01.2023 року та Акт № 34 від 08.02.2022 року. Повідомляю, що вказані документи відсутні у володінні Позивача, однак Представником ПП "Транс-Сервіс" скеровано адвокатські запити задля їх отримання. Згідно проміжної відповіді Управління від 10.03.2023 року № 04-05/393 відповіді будуть надані відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 24 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Стосовно Договору № 62 від 27 листопада 2017 року про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, який було укладено між Приватним підприємством "Транс-Сервіс" та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації, Управління у листі № 05-06/268 повідомило, що Договір вважається не дійсним і таким строк якого вже закінчився.
Управління послалося на несвоєчасність подання листів відповідно до пунктів 53 та 4-1 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2008 року № 1081.
9. Щодо Договорів №97 та №55 Позивач зазначає наступне.
Договір № 97 від 20 березня 2018 року є укладеним до 04 квітня 2023 року відповідно до п. 6.1. Договору, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 04 квітня 2023 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Закінчення терміну дії Договору № 55 від 30 травня 2017 року припав на 30 травня 2022 року, тобто на момент дії воєнного стану, - Договір вважається таким, дію якого продовжено на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Управління транспорту листами від 21.12.2022 року за № 05-06/1302 та № 05-06/1306 повідомило ПП "Транс-Сервіс", що робочою групою з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, утвореною на підставі наказу Управління від 15.02.2022 року № 01-08/07, 16.12.2022 року було здійснено перевірку виконання умов Договору № 97 від 20 березня 2018 року та виявлено порушення п.п. 2.4.1.; Договору № 55 від 30 травня 2017 року, та виявлено порушення п.п. 2.4.9. При цьому Управління звернулось з проханням забезпечити виконання умов Договорів, про що проінформувати Управління на його офіційну електронну адресу.
На виконання вимог Управління, викладених у листах від 21.12.2022 року за №05-06/1302 та №05-06/1306, ПП "Транс-Сервіс" листами від 12.01.2023 року вих. №14 та № 10 було надано відповідь, в якій Позивач повідомив, що перевезення пасажирів, з урахуванням існуючих потреб мешканців відповідних територіальних громад, відповідають сьогоденню в умовах воєнного стану у повній мірі, і приведені у відповідність до умов вищезазначеного договору.
25.01.2023 року Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації надіслало листи № 05-06/132 та № 05-06/133, якими повідомило, що робочою групою з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, утвореною на підставі наказу Управління від 15.02.2022 року № 01-08/07, 23 січня 2023 року було здійснено перевірку виконання умов Договору № 97 від 20 березня 2018 року та виявлено порушення п.п. 2.4.2.; Договору № 55 від 30 травня 2017 року, та виявлено порушення п.п. 2.4.2. Так, Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації просило забезпечити виконання умов Договорів, про що проінформувати Управління на його офіційну електронну адресу.
На листи від за № 05-06/132 та № 05-06/133 було надано відповідь у листах від 31.01.2023 року вих. № 15 та № 16, де ПП "Транс-Сервіс" повідомило Управління про проведення роз`яснювальної роботи з усім персоналом підприємства, у тому числі і водійським складом, щодо обов`язкового дотримання норм чинного законодавства у роботі автомобільного транспорту. При цьому, Позивач 12 січня 2023 року листом вих. № 5 звернувся до Управління щодо змін до договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, у тому числі, Договорів № 97 від 20 березня 2018 року та № 55 від 30 травня 2017 року в частині заміни рухомого складу, а саме:
До Договору № 97 від 20 березня 2018 року: Таблиця 7 (а.с. 9 т. 2).
До Договору № 55 від 30 травня 2017 року: Таблиця 8 (а.с. 9 т. 2).
Внесення даних змін обґрунтовувало введенням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 року та зменшенням пасажиропотоку. У своїй відповіді Управління листом від 07.02.2023 року № 05-06/233 фактично не приведення 4 транспортних засобів у відповідність до Єдиної інформаційно-аналітичної системи "Шлях". Листом вих. № 31 від 13.02.2023 року ПП "Транс-Сервіс" повідомило Управління про виконання даної умови. Так, 06 лютого 2023 року Позивач листом вих. № 27 звернувся до Управління транспорту про подовження строку дії Договору №№ 55 від 30 травня 2017 року відповідно до Постанови Кабінету Міністрів № 512 від 29квітня 2022 року та підтвердив спроможність виконувати свої зобов`язання за цим Договором.
Управління повідомило про розірвання Договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування № 97 від 20 березня 2018 року своїм листом від 15.02.2023 року № 05-06/270. При цьому, Управління послалося на Акт № 25 від 16.12.2022, Акт № 32 від 23.01.2023 року та Акт № 35 від 08.02.2022 року. Повідомляю, що вказані документи відсутні у володінні Позивача, однак Представником ПП "Транс-Сервіс" скеровано адвокатські запити задля їх отримання. Згідно проміжної відповіді Управління від 10.03.2023 року № 04-05/393 відповіді будуть надані відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 24 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
Стосовно Договору № 55 від 30 травня 2017 року Управління у листі № 05-06/269 повідомило, що Договір вважається не дійсним і таким строк якого вже закінчився. Проте, Управління послалося на несвоєчасність подання листів відповідно до пунктів 53 та 4-1 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2008 року № 1081.
Вищезазначені дії Управління ми розцінюємо ні чим іншим ніж розірванням Управлінням в односторонньому порядку Договору № 55 від 30 травня 2017 року, який станом на теперішній час є чинним відповідно до Постанови Кабінету Міністрів № 512 від 29 квітня 2022 року.
Позивач у своїх позовах зазначає, що дії Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації з розірвання в односторонньому порядку Договорів: № 82 від15.03.2018 року, № 48 від 30 травня 2017 року, № 1391 від 01 серпня 2014 року, № 62 від 27 листопада 2017 року; № 153 від 09 листопада 2020 року; № 97 від 20 березня 2018 року та № 55 від 30 травня 2017 року про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування є протиправними, такими що суперечать ст.ст. 525, 526 ЦК України, ст. 188 ГК України.
При цьому, Позивач наполягає на тому, що договори не втратили своєї чинності, що вони діють та виконуються з його боку у повному обсязі, а отже відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року, Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 07.02.2023 р. № 2915-IX, його право підлягає захисту у судовому порядку, де посилається на наступне:
- Договори № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року є поновленими на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування;
- Договори № 1391 від 01 серпня 2014 року та №153 від 09 листопада 2020 року є укладеними до 13 серпня 2024 року та до 19 листопада 2025 року відповідно, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 13 серпня 2024 року та 19 листопада 2025 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування,;
- Договір № 62 від 27 листопада 2017 року є поновленим на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування;
- Договір від № 97 від 20 березня 2018 року є укладеним до 04 квітня 2023року, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 04 квітня 2023 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування;
- Договір № 55 від 30 травня 2017 року є поновленим на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Враховуючи зазначені обставини, Позивач вимушений був звернутися до суду за захистом свого права, оскільки з боку Відповідачів порушеного договірні відносини, що порушує права Позивача виконувати свої зобов`язання, як перевізника надаючи другій стороні (замовнику) шляхом здійснення перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах договору.
Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог та надаючи свої обґрунтування у відзиві зазначає наступне.
1. Договір № 48 від 30.05.2017.
30.05.2017 між ПП «Транс-Сервіс» (переможцем конкурсу відповідно до рішення конкурсного комітету з визначення автомобільних перевізників (далі - Конкурсний комітет) від 30.05.3017) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (уповноваженим, на момент підписання, суб`єктом владних повноважень) був укладений Договір № 48 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (Договір № 48). 21.07.2021 укладено Додаткову угоду № 2 до Договору № 48, де Замовником є Управління транспорту.
06.02.2023 ПП «Транс-Сервіс» направив до Управління лист № 28 щодо продовження строку дії Договору № 48. Згідно розділу 6 пункту 1 Договору № 48 цей договір діє з 31.05.2017 по 30.05.2022 включно і подовженню не підлягає. У пункті 2 цього ж розділу зазначено, що дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено.
Згідно абзацу 8 пункту 53 Порядку строк дії договору продовжується один раз на три роки за рішенням організатора перевезень за наявності заяви автомобільного перевізника - переможця попереднього конкурсу, яку він подає за формою згідно з додатком 7, в якій, зокрема, зазначається інформація про підтверджене інвестування коштів на придбання більш нових та/або комфортабельних автобусів стосовно тих, які використовувались автомобільним перевізником на об`єкті конкурсу, а також за відсутності у зазначеного автомобільного перевізника, що здійснював перевезення за цим маршрутом протягом попереднього періоду, порушень умов укладеного попереднього договору, строк дії якого становить від трьох до п`яти років.
Відповідно до пункту 4-1 Порядку продовження строку дії договору можливе за згодою сторін та за умови підтвердження автомобільним перевізником спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним договору.
Отже, Договір № 48 визнано таким, строк якого вже закінчився та дію якого не було продовжено у зв`язку з тим, що Позивачем не було надано до Управління транспорту ХОД(В)А листи з підтвердженням спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним Договору своєчасно, як це передбачено п. 4-1 Порядку, про що було повідомлено ПП «Транс-Сервіс» листом Управління від 15.02.2023 № 05-06/267.
2. Договір № 82 від 15.03.2018.
15.03.2018 між ПП «Транс-Сервіс» (переможцем конкурсу відповідно до рішення Конкурсного комітету від 15.03.2018) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (уповноваженим, на момент підписання, суб`єктом владних повноважень) був укладений Договір № 82 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 82).
Згідно розділу 6 пункту 1 Договору цей договір діє з 16.03.2018 по 15.03.2023 включно і подовженню не підлягає. У пункті 2 цього ж розділу зазначено, що дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено.
Згідно з пунктом 5 розділу 5 зазначеного Договору контроль за виконанням умов договору здійснює Замовник та інші органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень у встановленому Законом порядку.
21.07.2021 укладено Додаткову угоду № 2 до Договору № 82, де Замовником є Управління транспорту.
Наказом начальника Управління транспорту Харківської обласної державної адміністрації від 15.02.2022 № 01-08/07 (зі змінами) утворено Робочу групу з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Наказ № 01-08/07).
Зазначеною Робочою групою проведено перевірки виконання Перевізником умов Договору № 82 та складено відповідні Акти № 22 від 16.12.2022, № 30 від 23.01.2023 та встановлено порушення розділу 2 пункту 4 підпункту 9 Договору - перевізник зобов`язаний забезпечувати виконання умов перевезень, зазначених у пункті 1.2 цього Договору та розділу 4 пункту 1 Договору - у випадку припинення перевезень пасажирів без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначати до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Управлінням направлено лист від 21.12.2022 № 05-06/1305 до ПП «Транс-Сервіс» щодо виконання умов Договору № 82. Листом ПП «Транс-Сервіс» від 12.01.2023 № 11 повідомило Управління, що на вказаному у Договорі маршруті перевезення припинено.
Згідно із абз. 9 п. 53 Порядку Договір або дозвіл може бути достроково розірвано (анульовано) організатором перевезень в частині відносин щодо обслуговування усього (усіх) маршруту (маршрутів) та/або виконання окремих рейсів з підстав, визначених підпунктом 2 пункту 55 цього Порядку.
Підпунктом 2 пункту 55 Порядку передбачено обов`язок організатора перевезень забезпечити дострокове розірвання договору або анулювання дозволу з автомобільним перевізником у разі:
- наявності фактів порушення ним умов договору або дозволу у частині незабезпечення регулярності перевезень з вини перевізника (менш як 90 відсотків за місяць), використання автобусів, що не відповідають зазначеним умовам за пасажиромісткістю, класом, технічними та екологічними показниками, відправлення автобусів з місць, що не передбачені розкладом руху. Розірвання договору або анулювання дозволу здійснюється не раніше ніж через 30 календарних днів після надісланого організатором попередження такому перевізникові про недопущення порушення умов договору (дозволу) та встановлення повторного факту такого порушення (попередження не застосовується у разі настання транспортної події з вини водія автобуса з потерпілими та/або загиблими, яка спричинена діяльністю перевізника). У такому разі для роботи на автобусному маршруті загального користування призначається організатором конкурсу автомобільний перевізник, який за результатами конкурсу визнаний таким, що зайняв друге місце (за наявності), на строк до закінчення строку дії договору або дозволу, який було розірвано (анульовано). У разі відсутності автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу визнаний таким, що зайняв друге місце, призначається організатором конкурсу до проведення конкурсу інший автомобільний перевізник, транспортні засоби якого відповідають за параметрами, класом, категорією, комфортністю і пасажиромісткістю вимогам, передбаченим для відповідного виду перевезень, один раз на строк не більш як три місяці;
- підтвердження інформації про факт подання перевізником-претендентом недостовірних відомостей для участі у конкурсі з перевезення пасажирів;
- ліквідації юридичної особи, припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, смерті фізичної особи - підприємця;
Відповідно до розділу 4 пункту 1 Договору у випадку припинення перевезень пасажирів без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначати до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Відповідачем, на підставі абз. 9 п. 53, п.п. 2 п. 55 Порядку та розділу 4 п. 1 Договору № 82 Договір було розірвано в односторонньому порядку, про що Управління повідомило ПП «Транс-Сервіс» листом від 15.02.2023 № 05-06/272.
3. Договір № 1391 від 01.08.2014.
Між ПП «Транс-Сервіс» (переможцем конкурсу відповідно до рішення Конкурсного комітету від 31.07.2014) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (уповноваженим, на момент підписання суб`єктом владних повноважень) був укладений договір № 1391 від 01.08.2014 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 1391). 10.02.2015 укладено Додаткову угоду № 1 до Договору, де Замовником є Департамент економіки і міжнародних відносин ХОДА.
Відповідно до пунктів 29 та 53 Порядку укладено Додаткову угоду № 3 від 17.04.2019 до Договору №1391, якою продовжено термін дії Договору до 13.08.2024.
21.07.2021 укладено Додаткову угоду № 4 до Договору № 1391, де Замовником є Управління транспорту ХОДА.
На підставі пункту 3 розділу 7 Договору № 1391 та Наказу № 01-08/07, робочою групою проведено перевірки виконання Перевізником умов Договору № 1391 та складено відповідні Акти № 18 від 16.12.2022, № 26 від 23.01.2023, № 38 від 08.02.2023 та встановлено порушення розділу 3 пункту 4 підпункту 9 Договору № 1391 - перевізник зобов`язаний забезпечувати відправлення чи прибуття автобусів приміського (міжміського) автобусного маршруту загального користування тільки з автостанцій та із зупинок, передбачених паспортом приміського (міжміського) автобусного маршруту; порушення розділу 3 пункту 4 підпункту 7 Договору - перевізник зобов`язаний утримувати транспортні засоби в належному технічному та санітарному стані, забезпечувати їх своєчасне подання для посадки пасажирів та відправлення.
Листом ПП «Транс-Сервіс» від 11.01.2023 № 5 звернулося до Управління, в якому попросило внести зміни до Договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, в тому числі і до Договору № 1391, в частині зміни рухомого складу.
Управління листом від 31.01.2023 № 04-05/161 звернулось до Відділу державного нагляду (контролю) безпеки на транспорті в Харківській області щодо надання інформації про належність транспортних засобів ПП «Транс-Сервіс».
Відділ державного нагляду (контролю) безпеки на транспорті в Харківській області листом від 03.02.2023 № 454/40/23-23 зазначив, що транспортні засоби: Mersedes-Benz 308D НОМЕР_1 ; Mersedes-Benz 313CDI НОМЕР_2 ; Volkswagen LT35 НОМЕР_3 ; Mersedes-Benz SPRINTER 316 CDI НОМЕР_4 відповідно Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Шлях» не належать ПП «Транс-Сервіс», про що Управління листом від 07.02.2023 № 05-06/230 повідомило ПП «Транс-Сервіс».
Разом з цим, відповідно до розділу 4 пункту 1 Договору № 1391 у випадку припинення перевезень пасажирів без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначати до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Відповідачем, на підставі абз. 9 п. 53, п.п. 2 п. 55 Порядку та розділу 4 п. 1 Договору № 1391 Договір було розірвано в односторонньому порядку, про що Управління повідомило ПП «Транс-Сервіс» листом від 15.02.2023 № 05-06/275.
4. Договір № 153 від 09.11.2020.
09.11.2020 між ПП «Транс-Сервіс» (переможцем конкурсу відповідно до рішення Конкурсного комітету від 22.10.2020) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (уповноваженим, на момент підписання, суб`єктом владних повноважень) був укладений договір № 153 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 153).
21.07.2021 1 укладено Додаткову угоду № 1 до Договору, де Замовником є Управління транспорту.
На підставі пункту 3 розділу 7 Договору № 1391 та Наказу № 01-08/07, робочою групою проведено перевірки виконання Перевізником умов Договору № 153 та складено відповідні Акти № 24 від 16.12.2022, № 33 від 23.01.2023, № 34 від 08.02.2023 та встановлено порушення розділу 2 пункту 4 підпункту 1 Договору - перевізник зобов`язаний забезпечувати перевезення на маршруті, вказаному у п. 1.2 Договору з використанням сертифікованих транспортних засобів вказаних у п.1.3, на які оформлені документи, згідно із законодавством та розділу 2 пункту 4 підпункту 2 Договору - перевізник зобов`язаний забезпечувати дотримання персоналом вимог законодавства про автомобільний транспорт.
Листом ПП «Транс-Сервіс» від 11.01.2023 № 5 висловило прохання внести зміни до договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, в тому числі і до Договору № 153, в частині зміни рухомого складу.
Управління листом від 31.01.2023 № 04-05/161 звернулось до Відділу державного нагляду (контролю) безпеки на транспорті в Харківській області щодо надання інформації про належність транспортних засобів ПП «Транс-Сервіс».
Відділ державного нагляду (контролю) безпеки на транспорті в Харківській області листом від 03.02.2023 № 454/40/23-23 (додається) зазначив, що транспортні засоби: Mersedes-Benz 308D НОМЕР_1 ; Mersedes-Benz 313CDI НОМЕР_2 ; Volkswagen LT35 НОМЕР_3 ; Mersedes-Benz SPRINTER 316 CDI НОМЕР_4 відповідно Єдиної інформаційно- аналітичної системи «Шлях» не належать ПП «Транс-Сервіс», про що Управління листом від 07.02.2023 № 05-06/230 повідомило ПП «Транс-Сервіс».
Розділом 4 пункту 1 Договору № 153 передбачено, що у випадку припинення перевезень пасажирів без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначати до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника.
Таким чином, на підставі абз. 9 п. 53, п.п. 2 п. 55 Порядку та розділу 4 п. 1 Договору № 153 Договір було розірвано в односторонньому порядку, про що Управління повідомило ПП «Транс-Сервіс» листом від 15.02.2023 № 05-06/274.
5. Договір № 62 від 27.11.2017.
27.11.2017 між ПП «Транс-Сервіс» (переможцем конкурсу відповідно до рішення Конкурсного комітету від 24.11.2017) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (уповноваженим, на момент підписання, суб`єктом владних повноважень) був укладений договір № 62 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 62). 21.07.2021 укладено Додаткову угоду № 2 до Договору № 62, де Замовником є Управління транспорту.
ПП «Транс-Сервіс» направив до Управління лист від 06.02.2023 № 26 щодо продовження строку дії Договору.
Згідно розділу 6 пункту 1 Договору № 62 цей Договір діє з 01.01.2018 по 31.12.2022 включно і подовженню не підлягає. У пункті 2 цього ж розділу зазначено, що дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено.
Як вже зазначалось вище, відповідно до пункту 4-1 Порядку продовження строку дії договору можливе за згодою сторін та за умови підтвердження автомобільним перевізником спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним договору.
Відповідачем, Договір № 62 визнано таким, строк якого вже закінчився та дію якого не було продовжено у зв`язку з тим, що Позивачем не було надано до Управління листи з підтвердженням спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним Договору своєчасно, як це передбачено п. 4-1 Порядку, про що було поінформовано ПП «Транс-Сервіс» листом Управління від 15.02.2023 № 05-06/268.
6. Договір № 55 від 30.05.2017.
30.05.2017 між ПП «Транс-Сервіс» (переможцем конкурсу відповідно до рішення конкурсного комітету з визначення автомобільних перевізників від 30.05.2017) та Департаментом економіки і міжнародних відносин ХОДА (уповноваженим, на момент підписання, суб`єктом владних повноважень) укладено договір № 55 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 55). Згодом, укладено Додаткову угоду № від 21.07.2021 №2 до Договору № 55, де Замовником є Управління транспорту.
06.02.2023 ПП «Транс-Сервіс» направив до Управління лист № 27 щодо продовження строку дії Договору.
Згідно розділу 6 п. 1 Договору № 55 цей договір діє з 31.05.2017 по 30.05.2022 включно і подовженню не підлягає. У пункті 2 цього ж розділу зазначено, що дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено.
Відповідач посилається на те, що Договір № 55 визнано таким, строк якого вже закінчився, дію якого не було продовжено у зв`язку з тим, що Позивачем не було надано до Управління транспорту ХОД(В)А листи з підтвердженням спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним Договору своєчасно, як це передбачено п. 4-1 Порядку, про що було повідомлено ПП «Транс-Сервіс» листом Управління від 15.02.2023 № 05-06/269.
7. Договір № 97 від 20.03.2018.
Разом з цим, 20.03.2018 між ПП «Транс-Сервіс» (переможцем конкурсу відповідно до рішення конкурсного комітету з визначення автомобільних перевізників від 15.03.2018) та Департаментом економіки і міжнародних відносин ХОДА (уповноваженим, на момент підписання, суб`єктом владних повноважень) укладено договір № 97 про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування (далі - Договір № 97).
21.07.2021 укладено Додаткову угоду № 2 до Договору № 97, де Замовником є Управління транспорту.
Відповідно п. 6.1 Договору цей Договір діє з 18.04.2018 по 17.04.2023 включно і подовженню не підлягає.
Згідно з пунктом 5 розділу 5 зазначеного Договору контроль за виконанням умов договору здійснює Замовник та інші органи виконавчої влади відповідно до їх повноважень у встановленому Законом порядку.
Так, Відповідач посилається на наказ начальника Управління транспорту ХОДА від 15.02.2022 № 01-08/07 (зі змінами) щодо утворення Робочої групи з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування. Де, робочою групою проведено перевірки виконання ПП «Транс-Сервіс» умов Договору № 97 та складено відповідні Акти № 25 від 16.12.2022, № 32 від 23.01.2023 та № 35 від 08.02.2023 та встановлено порушення розділу 2 п. 4 пп. 1 Договору - перевізник зобов`язаний забезпечувати перевезення на маршруті, вказаному у п. 1.2 Договору з використанням сертифікованих транспортних засобів вказаних у п. 1.3, на які оформлені документи, згідно із законодавством; розділу 2 п. 4 пп. 2 Договору - перевізник зобов`язаний забезпечувати дотримання персоналом вимог законодавства про автомобільний транспорт; розділу 2 п. 4 пп. 23 Договору - перевізник зобов`язаний організовувати роботу водіїв транспортних засобів, режими їх праці та відпочинку відповідно до вимог законодавства України.
Листом ПП «Транс-Сервіс» від 11.01.2023 № 5 висловило прохання внести зміни до договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, в тому числі і до Договору№ 97, в частині зміни рухомого складу.
Управління листом від 31.01.2023 № 04-05/161 звернулось до Відділу державного нагляду (контролю) безпеки на транспорті в Харківській області щодо надання інформації про належність транспортних засобів ПП «Транс-Сервіс».
Відділ державного нагляду (контролю) безпеки на транспорті в Харківській області листом від 03.02.2023 № 454/40/23-23 зазначив, що транспортні засоби: Mersedes-Benz 308D НОМЕР_1 ; Mersedes-Benz 313CDI НОМЕР_2 ; Volkswagen L135 НОМЕР_3 ; Mersedes-Benz SPRINTER 316 CDI НОМЕР_4 відповідно Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Шлях» не належать ПП «Транс-Сервіс», про що Управління листом від 07.02.2023 № 05-06/230 повідомило ПП «Транс-Сервіс».
Відповідно до розділу 4 п. 1 Договору № 97 у випадку припинення перевезень пасажирів без погодження із Замовником або систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі його відмови - призначати до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника,
Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства, на підставі п. 53 Порядку та розділу 4 пункту 1 Договору № 97, Договір № 97 було розірвано в односторонньому порядку, про що Управління повідомило ПП «Транс-Сервіс» листом від 15.02.2023 № 05-06/270.
Відповідач, вважає, що посилання Позивача на постанову КМУ №512 від 29.04.2022, стосовно продовження строків договорі можливо за згодою сторін та за умов підтвердження перевізником спроможності виконувати зобов`язання за договором. При цьому, Відповідач посилається на те, що під час збройної агресії рф, жодним чином нормативно-правовим актом не передбачено пом`якшення щодо виконання умов договорів про організацію перевезення пасажирів.
Відповідач посилається саме на принцип умов договору, що сторони самі обирають контрагента. Як зазначає Відповідач у своєму відзиві «вільний вибір контрагента за договором, тобто сторони шукатимуть того контрагента, який максимально підходить їм за тими чи іншими ознаками.».
Також, Відповідачем викладено свою позицію стосовно розгляду зазначених справ у господарському суді. На думку останнього, предмет позову, з яким ПП «Транс-Сервіс» звернувся до господарського суду, стосується дій Управління як суб`єкта владних повноважень під час реалізації покладених на нього управлінських функцій щодо укладення сторонами договору; договір про організацію перевезення пасажирів є публічно-правовим договором і має природу адміністративного. Відповідач посилається на встановлену Верховним Судом практику, як в обґрунтування свого твердження, що викладені в постановах від 19.08.2021 у справі № 140/13650/20, а також від 04.06.2019 у справі №903/605/17, від 05.06.2019 у справі № 234/17657/17, від 19.08.2019 у справі № 813/2803/16, від 04.12.2019 у справі №161/14289/17. З підстав чого Відповідачем було заявлено клопотання про закриття провадження у справі.
Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму, суд виходить з наступного.
Щодо поданого Відповідачем клопотання про закриття провадження у справі з підстав вирішення даної справи в порядку адміністративного судочинства, то суд відразу вважає за необхідне наголосити на наступному.
Суд не вбачає підстав для її задоволення внаслідок невідповідності викладених в ній обставин матеріалам справи та зазначає, що у даному випадку спір стосується саме договірних відносин, які існують між замовник та перевізником саме тих, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності, оскільки зачіпає майнові інтереси перевізника, як контрагента договорів, а отже даний спір підлягає розгляду у господарському суді.
Крім того, суд звертає увагу, що Східним апеляційним господарським судом було надано оцінку та встановлено обставини щодо підсудності справи, де колегії суддів у постановах від 01.05.2023 року у справі №149з-23, від 11.05.2023 року у справі №151з-23, від 10.05.2023 року у справі №122з-23, від 10.05.2023 року у справі №150з-23 виклали свої позиції та зазначили «Щодо доводів з приводу непідвідомчості спору господарському суду, судова колегія зазначає наступне.
Згідно до вимог ч.1 ст. 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, що підвідомчі Вищому суду з питань інтелектуальної власності), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
За означеними ознаками даний спір відповідає вимогами цієї норми.»
Також, апеляційною інстанцією по зазначеним справам було встановлено, що вирішуючи питання можливості розгляду даної заяви про забезпечення позову до подання позовної заяви в порядку господарського судочинства, судова колегія не встановила ознак її неприйнятності, ОСКІЛЬКИ ПРАВО, яке Заявник намагається забезпечити даною заявою, ВИПЛИВАЄ З ГОСПОДАРСЬКИХ ПРАВОВІДНОСИН та ПОЛЯГАЄ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ВИКОНАННЯ ДОГОВІРНИХ ЗОБОВ`ЯЗАНЬ на період розгляду спору в господарському суді, а САМ СПІР СТОСУЄТЬСЯ ПРАВА ЗДІЙСНЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Заявника з перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування на підставі договорів в особливий період.
Господарський суд визнає преюдиційними факти, встановлені судами при розгляді справ №149з-23, справ №151з-23, справ №122з-23, справ №150з-23, виходячи з такого.
Частиною 2 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта.
Вказаний висновок щодо застосування норм права викладено у постановах Верховного Суду від 19.01.2023 у справі №920/291/21, від 30.08.2022 у справі №904/1427/21 та від 24.05.2018 у справі №922/2391/16.
Отже, не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
При цьому, частиною 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Так, преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також рішеннями Європейського суду з прав людини від 25.07.2002 року в справі "Совтрансавто-Холдінг" проти України» та від 28.11.1999 року в справі "Брумареску проти Румунії" встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Христов проти України" від 19.02.2009 та "Пономарьов проти України" від 03.04.2008).
Господарський суд, приймаючи рішення у справі № 922/1203/23, визнає встановленим і таким, що не потребує повторного доказування, які випливають з господарських правовідносин, що полягає в забезпеченні виконання договірних зобов`язань під час розгляду спору в господарському суді, а також те, що спір стосується права здійснення господарської діяльності Перевізника (Позивача) з перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування на підставі договорів в особливий період.
Крім цього, при вирішенні цього клопотання, суд вважає за необхідне використати зміст Наукового висновку (текст якого є загальнодоступним) щодо договору про організацію перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування який був підготовлений Беляневич О.А. на підставі ч. 7 ст. 303 ГПК України, ст. 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», п.п. 1.2, 2.8, 3.2, 3.3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, на підставі звернення судді-доповідача Л.І. Рогач у справі № 903/605/17 (на цю справу, серед інших схожих, в обґрунтування свого клопотання посилається і Відповідач) та листа вченого секретаря Науково-консультативної ради при ВС. (https://coordynata.com.ua/naukovij-visnovok-sodo-dogovoru-pro-organizaciu-perevezenna-pasaziriv-na-avtobusnomu-marsruti-zagalnogo-koristuvanna).
У цій площині, зокрема, суд вважає за необхідне зазначити про питання які виникають при вирішенні юридичної долі клопотання Відповідача: ()1 Яким чином співвідносяться визначення та ознаки адміністративного договору, наведені у пункті 14 частини першої статті 3 КАС України у редакції станом до 14 грудня 2017 року, та у пункті 16 частини першої статті 4 КАС України у чинній редакції? (2) Чи містять правовідносини, що складаються між організатором та учасниками конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування під час його організації та проведення, ознаки публічно-правових відносин у розумінні КАС України? (3) Чи містять правовідносини, які складаються між сторонами договору про організацію перевезень під час його укладення та виконання, ознаки нерівності цих сторін, перебування їх у відносинах влади та підпорядкування? (4) Чи відповідає за своїми ознаками договір про організацію перевезень, укладений за наслідками проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, ознакам правового акта відповідно до визначення, наведеного у пункті 16 частини першої статті 4 КАС у чинній редакції?
Легальне визначення адміністративного договору (як в редакції КАС, чинній на момент звернення із позовом, так і чинній на цей час) логічно пов`язане із завданнями адміністративного судочинства та поняттями публічно-правових відносин та публічно-правового спору як ключовими категоріями КАС.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС).
Ознаки публічно-правового спору закріплені в п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС. За суб`єктною ознакою хоча б одна сторона публічно-правового спору повинна здійснювати публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень; спір має виникнути у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Отже, спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів, є одним з видів публічно-правових спорів і повинні відповідати загальним ознакам останніх.
До справ адміністративної юрисдикції віднесені публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.08.2018 р. у справі № 127/10129/17).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що при визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті (змісту, характеру) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Так, розгорнута характеристика справи адміністративної юрисдикції міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 р. у справі № 910/24198/16: визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору; публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин; приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника; спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить; при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин, оскільки визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Адміністративні суди повинні здійснювати судочинство за участю суб`єктів владних повноважень виключно з метою захисту прав та інтересів суб`єктивних публічних прав особи у відносинах із державою, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими і службовими особами, іншими суб`єктами при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Обов`язковою ознакою позовної форми захисту в адміністративному суді повинна бути наявність спору про право публічне, тобто спору про суб`єктивні права й обов`язки особи в публічних правовідносинах, побудованих на засадах влади і підпорядкування. Суб`єктивне публічне право, на відміну від приватних прав, безпосередньо пов`язане з особою і не має незалежного від особи об`єкта.
Відповідно, і ті спори, які виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів (п. 4 ч. 1 ст. 19 КАС), повинні мати публічно-правовий характер, тобто бути пов`язаними із захистом публічних прав позивача.
Публічно-правові відносини доволі детально досліджено в теорії адміністративного права. Так, заслуговує на увагу наступне визначення:
«Публічно-правові відносини за участю фізичних, юридичних осіб характеризуються таким становищем їх сторін, за якого один із суб`єктів діє як представник публічної влади та наділений компетенцією вирішувати питання про права, свободи й інтереси іншого суб`єкта (приватної особи). Зміст публічно-правових відносин становлять взаємні права та обов`язки сторін, які вони реалізують у публічній сфері.
Для цих відносин характерні: нормативна визначеність прав та обов`язків суб`єктів публічно-правових відносин; виникнення прав та обов`язків суб`єктів публічно-правових відносин внаслідок взяття державою чи територіальною громадою на себе зобов`язань забезпечувати права, свободи та інтереси осіб; визначальна роль спеціально-дозвільного принципу в реалізації прав та обов`язків органів публічної влади».
Пунктом 4 частини першої статті 3 КАС адміністративний договір визначено як дво- або багатосторонню угоду, зміст якої складають права та обов`язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб`єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди. За відсутності належного теоретичного обґрунтування конструкції адміністративного договору на момент прийняття КАС у 2005 р. це легальне визначення стало об`єктом численних тлумачень як судами, так і науковцями.
Разом з тим, сутність адміністративного договору як така не може залежати від редакцій Кодексу адміністративного судочинства, оскільки ключовою характеристикою такого договору за участю фізичної особи або юридичної особи приватного права є нерівність правового статусу сторін. Така юридична нерівність має місце тоді, коли особа зобов`язана підпорядковуватися суб`єкту владних повноважень в силу закону. Це безпосередньо випливає з норми ч. 1 ст. 19 Конституції України: правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Легальне визначення адміністративного договору в чинній редакції КАС (пункт 16 ч. 1 ст. 4) можна вважати більш конкретним, оскільки, в ньому закріплено кумулятивні (сумарні) ознаки адміністративного договору, до яких віднесено: 1) суб`єктний склад; 2) можливий предмет адміністративного договору (у вигляді вичерпного переліку); 3) належність взаємних прав та обов`язків учасників до публічно-правової сфери; 4) укладення на підставі закону.
За відсутності хоча б однієї з цих ознак договір не може кваліфікуватися як адміністративний.
Предметом адміністративного договору, тобто того, з приводу чого взагалі можна вступати у адміністративні договірні відносини, відповідно до зазначеної норми є: розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб`єктами владних повноважень; делегування публічно-владних управлінських функцій; перерозподіл або об`єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом; врегулювання публічно-владних управлінських відносин між сторонами як альтернатива прийняття суб`єктом владних повноважень індивідуального акту; надання адміністративних послуг.
Цей перелік є вичерпним.
Будь-які норми-визначення, в тому числі визначення адміністративного договору, є імперативними і не підлягають розширеному тлумаченню суб`єктами правозастосування. Відповідно, будь-які інші відносини в публічно-правовій сфері, за смислом пункту 16 ч. 1 ст. 4 КАС, не можуть набувати договірної форми.
Крім того, наведені ознаки адміністративного договору виключають можливість його укладання на конкурсних (конкурентних) засадах.
Закон «Про автомобільний транспорт» регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень (ст. 3 Закону).
Забезпечення організації пасажирських перевезень на приміських і міжміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області (внутрішньо обласні маршрути), покладається на Раду міністрів Автономної Республіки Крим або обласні державні адміністрації (ч. 1 ст. 7 Закону «Про автомобільний транспорт»). Відповідно до п. 2 ст. 20 Закону «Про місцеві державні адміністрації» місцева державна адміністрація забезпечує, зокрема, організацію обслуговування населення підприємствами транспорту незалежно від форм власності.
Кваліфікуючою ознакою органів державної влади та органів місцевого самоврядування як учасників відносин в сфері господарювання є наявність у них господарської компетенції. Господарською компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов`язків цих органів, які вони зобов`язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань у сфері господарської діяльності. Для реалізації своєї господарської компетенції органи державної влади та місцевого самоврядування наділяються відповідними організаційно-господарськими повноваженнями, що дає підстави відносини їх до суб`єктів організаційно-господарських відносин.
Під організаційно-господарськими відносинами у Господарському кодексі розуміються відносини, що складаються між суб`єктами господарювання та суб`єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. 3 ГК). Змістом цих відносин є права та обов`язки їх суб`єктів, що спрямовані на організацію (управління та/або регулювання) господарської діяльності.
Стаття 31 Закону «Про автомобільний транспорт» встановлює, що відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньо обласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування.
Предмет договору про організацію перевезень, укладений за наслідками проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування відображений в його назві.
Частиною 1 статті 31 визначено перелік істотних умов договору про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов`язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під`їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.
У договір можуть бути включені інші питання за згодою сторін (ч. 4 ст. 31 Закону).
Таким чином, договір про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування включає як умови організаційного, так і майнового характеру. При цьому обов`язки майнового характеру покладаються за цим договором на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
За своїм змістом договір про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування не відповідає наведеним вище ознакам адміністративного договору, в тому числі предмету, визначеному у пункті 16 частини першої статті 4 КАС у чинній редакції), і в принципі не може бути охарактеризований як правовий акт в тому розумінні, в якому поняття правового акта вживається в публічному праві (нормативно-правовий акт та правовий акт індивідуальної дії) і яке було предметом тлумачення Конституційного Суду України (органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До нормативних належать акти, які встановлюють, змінюють чи припиняють норми права, мають локальний характер, розраховані на широке коло осіб та застосовуються неодноразово, а ненормативні акти передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб`єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію// пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) від 16.04. 2009 р. № 7-рп/2009).
Визначення автомобільного перевізника на автобусному маршруті загального користування здійснюється виключно на конкурсних засадах (ст. 43 Закону «Про автомобільний транспорт»).
Конкурс є способом укладання договорів в умовах конкуренції суб`єктів господарювання, за допомогою якого відбувається встановлення договірних відносин певного виду між його організатором (власником, уповноваженою ним особою, уповноваженим органом державної влади чи місцевого самоврядування, спеціалізованою організацією) і тим суб`єктом (переможцем конкурсу), який запропонував найкращі для організатора умови договору.
Відповідно до законодавства за конкурсом можуть укладатися господарські договори різного виду (купівлі-продажу майна в процесі приватизації, державних закупівель, оренди державного та комунального майна виробничого призначення, підряду на капітальне будівництво, щодо права користування надрами, концесій державного майна тощо), кожен з яких містить умови і майнового, і організаційного характеру.
Встановлена законом обов`язковість проведення конкурсу не перетворює відносини, що виникають у зв`язку із його організацією та проведенням, на публічно-правові.
Якщо законодавством імперативно врегульовано порядок проведення конкурсу для укладення договору певного виду (в даному випадку - договору про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування), це свідчить лише про застосування відповідного методу правового регулювання відносин між учасниками конкурсу (автомобільними перевізниками) та організатором конкурсу (органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування) та їх рівного підпорядкування вимогам закону. Як відомо, імперативний метод правового регулювання (метод владних приписів) застосовується і в публічному, і приватному праві, і як такий не визначає сутність відповідних відносин.
Порядок організації та проведення конкурсу визначений статтями 43-46 Закону «Про автомобільний транспорт», а також Порядком проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.12. 2008 р. № 1081.
Застосування конкурентного способу укладення договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування має свою мету, що вбачається з аналізу зазначених актів. Відповідно до п. 5 зазначеного Порядку метою визначення автомобільного перевізника на конкурсних засадах є: реалізація основних напрямів розвитку галузі автомобільного транспорту; створення безпечних умов для перевезення пасажирів автомобільним транспортом; покращення якості та доступності пасажирських перевезень; створення конкурентного середовища; забезпечення оновлення рухомого складу; підвищення рівня безпеки перевезень пасажирів; забезпечення виконання соціально значущих перевезень.
Цією метою не охоплюються будь-які дії органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування, які можна було б визначити як владні відносно суб`єкта господарювання (автомобільного перевізника), який здійснює господарську діяльність по перевезенню пасажирів на договірних засадах.
Аналіз змісту норм частини 1 ст. 31, статей 43-46 Закону «Про автомобільний транспорт», Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування не дає підстав для висновку про те, що його сторони знаходяться у відносинах підпорядкування.
Підсумовуючи, можна сформулювати такі висновки: (1) В легальному визначенні адміністративного договору в чинній редакції Кодексу адміністративного судочинства (пункт 16 ч. 1 ст. 4) на відміну від попередньої редакції цього Кодексу, закріплено кумулятивні ознаки адміністративного договору та визначено його предмет, що дає можливість розмежовувати цей договір із господарськими договорами, що укладаються за участю органів державної влади та органів місцевого самоврядування як суб`єктів організаційно-господарських повноважень. (2) Правовідносини, що складаються між організатором та учасниками конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування під час його організації та проведення, не мають ознак публічно-правових відносин у розумінні КАС України. (3) Правовідносини, які складаються між сторонами договору про організацію перевезень під час його укладення та виконання, не мають ознак нерівності цих сторін або перебування їх у відносинах влади та підпорядкування. (4) Договір про організацію перевезень, укладений за наслідками проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, не має ознак правового акта відповідно до визначення, наведеного у пункті 16 частини першої статті 4 КАС у чинній редакції.
Проте, незважаючи на викладене вище, по справі № 903/605/17, на яку посилається Відповідач, Верховним судом і доповідачем по справі, було зроблено діаметрально протилежні і алогічні висновки та надано виниклим договірним відносинам ознак адміністративних, та ознак підпорядкування суб`єктів.
З такими висновками суд погодитись не може.
Надаючи правову кваліфікацію відносинам, що стали предметом спору, суд виходить з наступного.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч.ч. 1 та 2 ст. 2 ГПК України).
При розгляді даної конкретної справи суд застосовує та керується принципом «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що суд знає право, самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін та самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).
Водночас, одним із принципів господарського судочинства є диспозитивність, суть якого визначена у ст. 14 ГПК України та полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У юридичній науці під диспозитивністю (від лат. dispositus - упорядкований, розподілений) розуміється можливість суб`єктів самостійно упорядкувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати чи відмовитись від участі у правовідносинах, визначати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього.
Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є правова визначеність (legal certainty), яка вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (а. 6 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 №2-р/2017, а. 6 п.п. 4.1 п. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 №6-р/2019).
Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська комісія) у доповіді "Верховенство права", схваленій на 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25 - 26 березня 2011, також зазначала, що однією із складових принципу верховенства права є юридична визначеність, яка є істотно важливою для питання довіри до судової системи та верховенства права. У цій доповіді також вказано, що юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими, точними і спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (п.п. 44, 46).
Процедурний аспект принципу верховенства права базується на тому, що вимоги правотворчої та правозастосовної практики повинні відповідати певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону; вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону тощо.
Верховний суд 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18 (провадження № 61-19252св19) зазначив, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Згідно з ч.1 ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 1 ст. 16 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно з ч. 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 202 Цивільного кодексу України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
За приписами ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України).
Частиною другою статті 642 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Отже, як зазначено Позивачем та заперечується Відповідачами, між Приватним підприємством «Транс-Сервіс» (Перевізник) та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації (Замовник) було укладено низку договорів, а саме: Договір № 1391 від 01 серпня 2014 року, Договір № 153 від 09 листопада 2020 року, Договір № 62 від 27 листопада 2017 року, Договір № 97 від 20 березня 2018 року, Договір № 55 від 30 травня 2017 року, Договір № 82 від 15.03.2018 року, Договір № 48 від 30 травня 2017 року, про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, за умовами якого Замовник надає Перевізнику право на перевезення пасажирів на приміських автобусних маршрутах загального користування, а Перевізник зобов`язується здійснювати перевезення пасажирів та багажу за зверненням будь-якої особи на умовах, передбачених Договором.
Відповідно до п. 6.1., 6.2. зазначені далі Договори діють у певний період, а саме: Договір за №82 з 16 березня 2018 року по 15 березня 2023 року,
Договір за №48 з 31 травня 2017 року по 30 травня 2022 року,
Договір за №97 з 05 квітня 2018 року по 04 квітня 2023 року,
Договір за №55 з 31 травня 2017 року по 30 травня 2022 року,
Договір за №62 з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2022 року,
Договір за №153 з 20 листопада 2020 року по 19 листопада 2025 року, включно і подовженню не підлягає. Дія Договору припиняється у разі: закінчення терміну, на який його було укладено, терміну дії ліцензії, ліквідації Сторони за Договором, розірвання Договору.
Також сторони передбачили можливість розірвання Договору в односторонньому порядку. Зокрема, згідно з п. 4.1. Договору у випадку систематичного (трьох або більше разів) порушення Перевізником умов Договору, припинення перевезень без погодження із Департаментом Замовник має право достроково розірвати Договір в односторонньому порядку і призначити для роботи на автобусному маршруті загального користування автомобільного перевізника, який за результатами конкурсу зайняв наступне місце, а в разі їх відмови - призначити до проведення конкурсу іншого автомобільного перевізника. Згідно з п. 4.2. Договору договір може бути розірвано за ініціативою однієї із сторін, якщо інша сторона, порушує його умови. Сторона, яка є ініціатором розірвання договору, попереджає іншу сторону не менш як за 20 днів.
Також, суд звертає увагу, що у зв`язку з військовою агресією РФ Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» № 64/2022 від 24.02.2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб. В подальшому строк дії воєнного стану в Україні відповідно до Законів України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 15.03.2022 № 2119-IX, від 21.04.2022 № 2212-IX, від 22.05.2022 № 2263-IX, від 16.11.2022 р. № 2738-IX продовжувався неодноразово. Згідно із Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 07.02.2023 р. № 2915-IX, воєнний стан в Україні продовжено ще на 90 днів - до 20 травня 2023 року.
29.04.2022 року Кабінет Міністрів України Постановою № 512 (набрання чинності відбулося 05.06.2022 року) вніс зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту».
Згідно внесених змін визначено, що договір про організацію перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області (або дозвіл на перевезення пасажирів на міжобласних маршрутах загального користування), строк дії якого закінчується у період дії воєнного стану в Україні, вважається таким, дію якого продовжено на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
При цьому незважаючи на збройну агресію рф, введення внаслідок цього воєнного стану в Україні та проведення бойових дій у Харківській області, ПП «Транс-Сервіс» продовжує виконувати умови Договору та спрямовує свої дії на забезпечення потреб населення у перевезенні пасажирів відповідно до реально існуючого пасажиропотоку, виконує мобілізаційні завдання, евакуаційні рейси тощо. Станом на теперішній час заявник підтверджує свою спроможність та бажання виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним договору.
Водночас, листом від 21.12.2022 року за № 05-06/1305, № 05-06/1307, № 05-06/1309, № 05-06/1308, № 05-06/1304, № 05-06/1302, № 05-06/1306 Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації повідомило ПП «Транс-Сервіс», що робочою групою з контролю за виконанням умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, утвореною на підставі наказу Управління від 15.02.2022 року № 01-08/07, де зазначено наступне:- було здійснено перевірку виконання умов Договору 82 від 15 березня 2018 року та виявлено порушення п.п. 2.4.9., Договору № 48 від 30 травня 2017 року та виявлено порушення п.п. 4.1. Договору; - було здійснено перевірку виконання умов Договору № 1391 від 01серпня 2014 року та виявлено порушення п.п. 3.4.9., Договору № 62 від 27 листопада 2017 року та виявлено порушення п.п. 2.4.9., Договору № 153 від 09 листопада 2020 року та виявлено порушення п.п. 2.4.1., - було здійснено перевірку виконання умов Договору № 97 від 20 березня 2018 року та виявлено порушення п.п. 2.4.1.; Договору № 55 від 30 травня 2017 року, та виявлено порушення п.п. 2.4.9. Одночасно Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації просило забезпечити виконання умов Договору, про що проінформувати Управління на його офіційну електронну адресу.
На виконання вимог Управління, викладених у листі від 21.12.2022 року за № 05-06/1305, № 05-06/1307, № 05-06/1309, № 05-06/1308, № 05-06/1304, № 05-06/1302, № 05-06/1306, ПП «Транс-Сервіс» листами від 12.01.2023 року було надано відповідь, в якій заявник повідомив, що перевезення пасажирів, з урахуванням існуючих потреб мешканців відповідних територіальних громад, відповідають сьогоденню в умовах воєнного стану у повній мірі, і приведені у відповідність до умов вищезазначеного договору. Також Управлінню було надано перелік транспортних засобів ПП «Транс-Сервіс» разом із копіями документів на право користування ними, які на сьогоднішній день обслуговують зазначений автобусний маршрут, та зазначено, що інших автобусів не за переліком підприємство не використовує.
Щодо кожного договору окремо, ПП «Транс-Сервіс» листами звернулося до Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації щодо внесення змін до договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, у тому числі, Договори № 1391, №62, №153, №97, №55 в частині заміни рухомого складу. Внесення даних змін обґрунтовувало введенням воєнного стану в Україні з 24.02.2022 року та зменшенням пасажиропотоку. А також про те, що перевезення за вказаним маршрутом у договорах № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року тимчасово припинено на підставі статті 30 Закону України «Про автомобільний транспорт». Крім того, потреби у транспорті загального користування на цей час мешканців Безлюдівської селищної територіальної громади забезпечені автобусами приміського маршруту «Хорошеве - Харків» в умовах воєнного стану у повній мірі. Також повідомив, що при збільшенні кількості пасажирів на цьому напрямку за запитом Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації або Безлюдівської селищної територіальної громади перевезення будуть приведені у відповідність до умов вищезазначеного договору.
Позивач 06 лютого 2023 року листами за №26, за №27, за № 28 звернувся до Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації щодо подовження строку дії Договорів № 48, №55, №62 відповідно до Постанови Кабінету Міністрів № 512 від 29 квітня 2022 року та підтвердив спроможність виконувати свої зобов`язання за Договорами.
Разом із тим в подальшому, листами від 15.02.2023 року № 05-06/272, № 05-06/267, № 05-06/275, № 05-06/268, № 05-06/274, № 05-06/270 Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації повідомило ПП «Транс-Сервіс» про розірвання Управлінням в односторонньому порядку Договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, який було укладено між Приватним підприємством «Транс-Сервіс» та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації.
При цьому, Управління послалося на несвоєчасність подання листів у відповідності до п. 53 та 4-1 Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03 грудня 2008 року № 1081. А також, Відповідач при односторонньому розірванні Договорів також посилався на: - Акти перевірки виконання Перевізником умов Договору №82 від 15.03.2018 (а.с. 48 - 49 т. 3); - Акти перевірки виконання Перевізником умов Договору №1391 від 01.08.2014 (а.с. 61 - 63 т. 3); - Акти перевірки виконання Перевізником умов Договору №153 від 09.11.2020 (а.с. 73 - 75 т. 3); - Акти перевірки виконання Перевізником умов Договору №97 від 20.03.2018 (а.с. 90 - 92 т. 2).
Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Порядок укладення господарських договорів регулюється ст. 179-181 Господарського кодексу України та ст. 638-647 Цивільного кодексу України.
У відповідності до ч. 1, 2 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Аналогічні норми щодо порядку укладення договорів визначені і ст. 638-639 Цивільного кодексу України.
За приписами ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 642 Цивільного кодексу України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.
Стаття 646 Цивільного кодексу України визначає, що відповідь про згоду укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією особі, яка зробила попередню пропозицію.
Отже, за загальним правилом договір є укладеним у випадку повного і безумовного прийняття (акцепту) однією стороною пропозиції іншої сторони про укладення договору (оферти). Водночас відповідь про згоду укласти договір на інших умовах не є акцептом, а є новою офертою.
Подібну правову позицію виклав Касаційний господарський суд у постанові від 25.04.2018 у справі № 910/6002/17.
Суд звертає увагу, що на момент укладення спірного договору, так і протягом часу його безпосереднього виконання Позивачем Відповідач не ставив під сумнів та повністю визнавав умови правочину, а саме його предмет, вартість та строк виконання зобов`язання.
Щодо наданих Відповідачем актів перевірки виконання Перевізником умов Договорів, суд критично ставиться до посилання Відповідача на їх обґрунтованості, а також щодо належності доказу.
Так, відповідно до частини 2 статті 6 та частини 2 статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закон України "Про автомобільний транспорт" (далі - Закон № 2344-III). Цей Закон регулює відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень.
Згідно частини 14 статті 6 Закону № 2344-III державний контроль автомобільних перевізників на території України здійснюється шляхом проведення планових, позапланових і рейдових перевірок (перевірок на дорозі).
Процедуру здійснення державного контролю за додержанням суб`єктами господарювання, які провадять діяльність у сфері автомобільного транспорту, зокрема, вимог законодавства про автомобільний транспорт, норм та стандартів щодо організації перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом встановлено Порядком здійснення державного контролю на автомобільному транспорті, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2006 року № 1567 (далі - Порядок № 1567).
Відповідно до пункту 2 зазначеного Порядку державному контролю підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних суб`єктів господарювання, що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
За приписом пункту 3 Порядку № 1567, органами державного контролю на автомобільному транспорті є Укртрансбезпека, її територіальні органи.
Під час проведення рейдової перевірки перевіряється, зокрема, наявність визначених статтями 39 і 48 Закону документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом (пункт 15 Порядку № 1567).
Статтею 39 ЗУ «Про автомобільний транспорт» визначено, що автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення.
Документи для регулярних пасажирських перевезень:
для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування чи їх дозвіл, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, ліцензійна картка, дорожній лист, квитково-касовий лист, схема маршруту, розклад руху, таблиця вартості проїзду (крім міських перевезень), інші документи, передбачені законодавством України;
для пасажира - квиток на проїзд в автобусі та на перевезення багажу (для пільгового проїзду - посвідчення особи встановленого зразка).
Документи для регулярних спеціальних пасажирських перевезень:
для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником транспортних послуг, паспорт маршруту, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, ліцензійна картка, дорожній лист, схема маршруту, розклад руху, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи для нерегулярних пасажирських перевезень:
для автомобільного перевізника - ліцензія, документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія автобуса - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, ліцензійна картка, дорожній лист, договір із замовником транспортних послуг, документ, що засвідчує оплату транспортних послуг, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи для юридичної особи, що здійснює перевезення пасажирів на таксі:
для автомобільного перевізника - ліцензія, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія таксі - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, ліцензійна картка, дорожній лист, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів на таксі:
для автомобільного перевізника - ліцензія, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія таксі - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, ліцензійна картка, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи для юридичної особи, що здійснює перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення:
для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія легкового автомобіля - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, ліцензійна картка, дорожній лист, копія договору із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи для фізичної особи, що здійснює перевезення пасажирів легковими автомобілями на замовлення:
для автомобільного перевізника - ліцензія, договір із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія легкового автомобіля - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, ліцензійна картка, копія договору із замовником послуги, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи на перевезення пасажирів автобусами для власних потреб:
для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання автобуса на законних підставах, список пасажирів, яких перевозять, завірений підписом перевізника та печаткою, інші документи, передбачені законодавством України;
для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на автобус, дорожній лист, список пасажирів, яких перевозять, завірений підписом перевізника та печаткою, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи для водія юридичної особи на перевезення пасажирів легковими автомобілями для власних потреб - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, дорожній лист, інші документи, передбачені законодавством України.
Документи для фізичної особи на перевезення пасажирів легковими автомобілями для власних потреб - посвідчення водія відповідної категорії, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, інші документи, передбачені законодавством України.
Відповідно до частини 2 статті 6 того ж Закону, реалізація державної політики у сфері автомобільного транспорту здійснюється через центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики з питань безпеки на наземному транспорті, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з безпеки на транспорті, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015р. № 103 (далі - Положення № 103), Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра інфраструктури і який реалізує державну політику з питань безпеки на наземному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті.
Пунктом 4 Положення № 103 передбачено, що основним завданням Укртрансбезпеки, зокрема, є реалізація державної політики з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування (далі - автомобільний транспорт), міському електричному, залізничному транспорті та у сфері безпеки на морському та річковому транспорті. У відповідності до абзацу першого пункту 8 означеного Положення, Укртрансбезпека здійснює свої повноваження безпосередньо, через утворені в установленому порядку територіальні органи Згідно з пунктом 2 Порядку №1567 державному контролю підлягають усі транспортні засоби вітчизняних та іноземних суб`єктів господарювання (далі - транспортні засоби), що здійснюють автомобільні перевезення пасажирів та вантажів на території України.
Відповідно до пункту 4 Порядку № 1567 державний контроль на автомобільному транспорті здійснюється посадовими особами державного контролю під час планових, позапланових та рейдових перевірок на підставі направлення на перевірку.
Рейдова перевірка транспортних засобів проводиться в будь-який час на окремо визначених ділянках дороги, маршрутах руху, автовокзалах, автостанціях, автобусних зупинках, місцях посадки та висадки пасажирів, стоянках таксі і транспортних засобів, місцях навантаження та розвантаження вантажних автомобілів, місцях здійснення габаритно-вагового контролю, під час виїзду з підприємств та місць стоянки, на інших об`єктах, що використовуються суб`єктами господарювання для забезпечення діяльності автомобільного транспорту (пункт 14 Порядку № 1567).
Пунктом 15 Порядку № 1567 передбачено, що під час проведення рейдової перевірки перевіряється, зокрема, наявність визначених статтями 39 і 48 Закону документів, на підставі яких здійснюються перевезення автомобільним транспортом.
З аналізу норм, зазначених в розділі «Рейдова перевірка» Порядку № 1567, вбачається, що рейдова перевірка проводиться на підставі затвердженого тижневого графіку на підставі направлення. При цьому даний розділ не містить у собі обов`язок контролюючого органу направляти на адресу суб`єкта господарювання графік проведення рейдових перевірок та направлення.
Відповідно до пункту 21 Порядку № 1567 у разі виявлення в ході перевірки транспортного засобу порушення законодавства про автомобільний транспорт посадовими особами, що провели перевірку, складається акт за формою згідно з додатком 3.
Про результати перевірки транспортного засобу посадова особа робить запис у дорожньому листі із зазначенням дати, часу, місця перевірки, свого прізвища, місця роботи і посади, номера службового посвідчення та ставить свій підпис.
У разі відмови уповноваженої особи суб`єкта господарювання або водія від підписання акта перевірки суб`єкта господарювання або акта перевірки транспортного засобу посадові особи, що провели перевірку, роблять про це запис (пункт 22 Порядку № 1567).
Відповідно до пункту 24 Порядку № 1567 акти, зазначені у пунктах 20, 21 і 23 цього Порядку, реєструються в журналі обліку.
Справа про порушення розглядається в органі державного контролю за місцезнаходженням суб`єкта господарювання або за місцем виявлення порушення (за письмовою заявою уповноваженої особи суб`єкта господарювання) не пізніше ніж протягом двох місяців з дня його виявлення (пункт 25 Порядку № 1567).
Відповідно до пунктів 26, 27 Порядку № 1567 справа про порушення розглядається у присутності уповноваженої особи суб`єкта господарювання.
Про час і місце розгляду справи про порушення уповноважена особа суб`єкта господарювання повідомляється під розписку чи рекомендованим листом із повідомленням.
У разі неявки уповноваженої особи суб`єкта господарювання справа про порушення розглядається без її участі.
За наявності підстав керівник органу державного контролю або його заступник виносить постанову про застосування адміністративно-господарських штрафів, яка оформляється згідно з додатком 5.
Відповідно до пункту 29 Порядку №1567 копія постанови видається не пізніше ніж протягом трьох днів після її винесення уповноваженій особі суб`єкта господарювання під розписку чи надсилається рекомендованим листом із повідомленням.
У разі оскарження постанови про застосування фінансових санкцій стягнення сплачується не пізніше ніж протягом п`ятнадцяти днів після отримання повідомлення про залишення скарги без задоволення (абзац 2 пункту 29 Порядку №1567).
Отже, після складання посадовою особою органу державного контролю акту, в якому зафіксовано встановлені під час проведення перевірки порушення особою вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом, в органі державного контролю за місцезнаходженням суб`єкта господарювання або за місцем виявлення порушення не пізніше протягом двох місяців з дня його виявлення здійснюється розгляд справи про порушення.
При цьому розгляд справи про порушення можливий у відсутність уповноваженої особи суб`єкта господарювання лише у разі належного сповіщення суб`єкта господарювання про розгляд справи, а засобами сповіщення суб`єкта господарювання про розгляд справи про порушення визначено розписку чи рекомендований лист із повідомленням.
Виходячи з наведеного суд вважає дані дії Відповідача необґрунтованими та такими, що порушують права та обов`язки Позивача
Крім того, суд звертає увагу, що акти перевірки виконання Перевізником умов договорів не відповідає навіть формі складання акту N проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час здійснення перевезень пасажирів і вантажів автомобільним транспортом встановлений Порядком № 1567. Так, у наданих Відповідачем актах відсутні такі поля, як: місце перевірки (ділянка дороги, автостанція, маршрут); дата і час перевірки; направлення на рейдову перевірку (перевірку на дорозі) від (дата, місяць, рік) N (номер); провели перевірку транспортного засобу: марка, номерний знак (серія і номер свідоцтва про реєстрацію), водій (прізвище та ініціали (ініціал власного імені), документ, що посвідчує особу водія, (назва, серія, номер, ким і коли виданий), номер дорожнього листа, що належить (найменування автомобільного перевізника, його місцезнаходження, прізвище, ініціали (ініціал власного імені) та адреса фізичної особи - підприємця). Під час перевірки виявлено порушення у тому числі порушення, відповідальність за які передбачена статтею 60 Закону України "Про автомобільний транспорт". Пояснення водія про причини порушень.
З матеріалів справи вбачається, що спірні договори виконувалися Позивачем належним чином, враховуючи ті обставини, що через збройну агресію рф, з підстав чого введено воєнний стан в Україні та проведення бойових дій у Харківській області, що не заперечується Відповідачем.
Щодо способу захисту обраного Позивачем.
Суд зазначає, що обраний Позивачем спосіб захисту у вигляді вимоги про укладення договору із викладенням умов щодо строків дій договорів у прохальній частині позову, кореспондується з нормами передбаченими статтями 15, 16 ЦК України, де викладено, що визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до абзацу 11 частини 2 статті 20 ГК України одним із способів захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів є установлення, зміна чи припинення господарських правовідносин. Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення як один із способів установлення господарських правовідносин є належним способом захисту прав суб`єктів господарювання. (Постанови ВС: Справа № 910/6138/20, Справа № 910/6139/20, Справа № № 916/1423/18).
Виходячи з поданого позову (позовів) Приватним підприємством «Транс-Сервіс» та враховуючи наявні докази в матеріалах справи судом вбачається, що предметом позову є визнання протиправними дій Управління транспорту Харківської обласної військової адміністрації щодо розірвання Договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, укладений між Приватним підприємством «Транс-Сервіс» та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації, в односторонньому порядку та визнання їх укладеними між Приватним підприємством «Транс-Сервіс» та Департаментом економіки і міжнародних відносин Харківської обласної державної адміністрації на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Суд дослідивши питання належного виконання перевізником умов договорів про організацію перевезень пасажирів на автобусних маршрутах загального користування та констатує щодо відсутності фактичних і правових підстав для одностороннього розірвання Замовником укладеного з Перевізником договору в контексті приписів Закону України «Про автомобільний транспорт», постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2008 № 1081 «Про затвердження Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування», постанови Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту» (з врахуванням змін, внесених постановою КМУ № 512 від 29.02.2022) тощо.
Суд наголошує, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим: (а) застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; (б) обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; (в) застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; (г) застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а частина друга статті 16 ЦК України передбачає, зокрема, такі способи захисту цивільних прав та інтересів судом, як визнання права, визнання правочину недійсним, зміна та припинення правовідношення.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15 (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), 26 квітня 2022 року, справа № 941/494/20, провадження № 61-19098св21.
Належним та ефективним способом захисту є лише той, який спрямований? саме на ті правові наслідки, які захищають право.
Відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8).
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року закріплено принцип доступу до правосуддя.
Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» («Bellet v. France»), заява № 23805/94).
ЄСПЛ зауважив, що одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28 листопада 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29 листопада 2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені проти Румунії» (Lupeni greek catholic parish and others v. Romania), заява № 76943/11).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Веренцов проти України», заява № 20372/11; рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), заява № 42750/09).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).
Єдність судової практики відіграє надважливу роль у забезпеченні однакового правозастосування в судочинстві, що сприяє правовій визначеності та передбачуваності стосовно вирішення спірних ситуацій для учасників справи.
У Рішенні Конституційного Суду України № 6-р/2019 від 20 червня 2019 року зазначено, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.
Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).
Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.
Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.
Відповідно до частини першої статті 4, частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ГПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених законом випадках. А учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Зобов`язувати особу, яка звертається до суду у межах принципу диспозитивності, використовувати лише той чи інший спосіб захисту не відповідає нормам чинного законодавства і завданням, у цьому випадку, цивільного судочинства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України та не є вичерпним.
За змістом пункту 2 частини другої цієї статті способом захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та інших зроблено висновки про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
В позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява має містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них.
У статті 2 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Ні Конституцією, ні жодним законом України не передбачено можливості відмови в позові у випадку, якщо спосіб захисту є неефективним чи не передбачений законом або договором, оскільки це обмежує законодавчо встановлений принцип цивільного права, за яким право на обрання певного способу захисту порушеного права належить позивачу і обмежується лише у випадках, прямо передбачених законом.
Відмова в задоволенні позову є наслідком установлення судом факту відсутності порушення відповідачем прав позивача, оскільки розгляд справи має відбуватися з дотриманням принципу верховенства права.
Отже, будь-який спір, переданий на вирішення суду з дотриманням правил юрисдикції та підсудності, має бути розглянутий по суті заявлених позовних вимог. При вирішенні спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установлених обставин вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Тобто якщо позивач дотримався передбаченого процесуальним законодавством порядку звернення до суду за захистом своїх порушених, оспорюваних чи невизнаних прав, то в такому зверненні може бути відмовлено виключно з підстав, установлених законом, а саме невстановлення судом порушення, оспорення чи невизнання відповідачем чи відповідачами прав позивача.
Системний аналіз ст.ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, ст. 5 ГПК України дає підстави для висновку, що вимога про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону, має бути викладена у позовній заяві, а саме має бути відображена (конкретно сформульована) у змісті позовних вимог, саме це є первинною підставою для застосування судом матеріально-процесуального інструментарію закону. Інакше суд позбавляється процесуальної можливості застосувати його та визначити ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону.
Практика ВС щодо способів захисту базується на двох основних взаємопов`язаних принципах: I. спосіб захисту має бути належним та ефективним; II. Має дотримуватися принцип процесуальної економії.
Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (Постанови ВП ВС від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (п. 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (п. 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (п. 98).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кінцевому результаті ефективний? спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий? захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (пункт 145 рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява No 22414/93) та пункт 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява No 38722/02)). (п. 8.40. Постанови ВП ВС від 25.01.2022 у справі No 143/591/20).
Підставою для застосування визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного право чи інтересу є обов`язкова умова, що предмет та підстави позову визначаються тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу. Адже неухильне дотримання одного з основних принципів господарського судочинства - принципу диспозитивності (п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України) при визначенні підстав та предмету позову - є підставою для правильного визначення судом ефективного способу захисту порушеного приватного права чи інтересу. І саме принцип диспозитивності пов`язаний з ефективним способом захисту приватного права.
Диспозитивність, перш за все полягає у визначеній нормами цивільного права можливості управомочених осіб діяти ініціативно, обираючи можливі варіанти їх правомірної поведінки, тобто самостійно визначати форми реалізації комплексу наданих їм правових можливостей, а характерними рисами диспозитивного уповноважувального елемента цивільно-правового методу є, серед іншого, можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства й нормам моралі. Учасники цивільних правовідносин самостійно вибирають форми, способи, час і межі своєї юридичної та фактичної поведінки, не порушуючи прав інших, сторонніх осіб. У цьому знаходить свій вияв загальна ідея, згідно з якою в галузі приватного права особа здійснює свої суб`єктивні права вільно, на власний розсуд. Реалізація диспозитивності в цивільному процесі має на меті забезпечення ефективного системного саморегулювання там де це виправдано з точки зору досягнення завдань господарського судочинства та створення розумного балансу загальних та приватних інтересів.
КЦС у Постанові від 5 грудня 2019 року зазначив, що принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист (Постанова КГС по справі № 910/19581/16-ц від 19.06.20019 року).
Принцип диспозитивності, реалізований при здійсненні суб`єктивних прав, рівною мірою може бути застосований і до вибору способу захисту, а це означає можливість вибору заінтересованою особою способу захисту на її власний розсуд. Подібні твердження можуть викликати ілюзію можливості використання для захисту порушеного права будь-якого з існуючих способів захисту, що насправді не відповідає дійсності (Постанова ВС КЦС по справі 705/3869/18 від 05.12.2019 року).
Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 17 квітня 2018 року висловила тези, у яких чітко розмежовує правомочності носіїв суб`єктивних прав та суду. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Однак встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (165 Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/73469613).
Відповідно до ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на власний розсуд. Через цю норму закону, також, реалізується ще один з основних принципів цивільного права - принцип свободи вибору поведінки особи при реалізації свого права на захист.
Особа вільна у виборі механізму здійснення свого права на захист, а також у змозі відмовитися від реалізації цього права. Це свідчить про те, що особа вільна у застосуванні будь-яких способів захисту, які передбачені чинним законодавством. Однак перш ніж застосувати той чи інший спосіб захисту, особа, права якої порушено, невизнано чи оспорено, постає перед проблемою вибору того чи іншого способу захисту, який оптимально забезпечить відновлення її порушеного права.
У контексті визначення процесуальних ініціатив сторони процесу КГС у постанові від 19.06.2019 року вказав наступне. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, котрі не мають процесуальної дієздатності. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Попри обов`язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.06.2019 У справі № 910/19581/16-ц. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/82599569).
Оскільки окреслені питання в межах предмета спору є надто важливими в контексті визначення умов застосування процесуальних механізмів «визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу» варто проілюструвати таку судову справу.
На думку ВС у складі палати КГС, процесуально-правовий аспект захисту права включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але й необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права (Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №917/1739/19. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/84454017).
ВС в ухвалі від 23 вересня 2019 року, обґрунтовуючи передачу справи до ВП ВС, зазначив, що встановлення способу захисту, а саме з`ясування позовних вимог, обґрунтування позову певними правовими нормами, як і посилання на фактичні обставини справи та визначення предмета спору, процесуальним законом покладено саме на позивача, у зв`язку з чим у відповідача у справі виникають певні правомірні очікування, оскільки реалізація його прав на захист проти позову перебуває у прямому причинно-наслідковому зв`язку з правовими вимогами та підставами, викладеними саме позивачем.
Керуючись з аксіомою цивільного судочинства jura novit curia («суд знає закон»), при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка, проте, не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідних позовних вимог позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою), так і відповідача (який, заперечуючи проти позову, наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі) (Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №917/1739/19. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/84454017).
ВП ВС у Постанові від 4 грудня 2019 року зазначила, що суди, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального й процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом слід керуватися під час вирішення спору. ВП ВС зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, встановлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не приводить до зміни предмета позову та/або вибраного позивачем способу захисту (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/19. URL: http://reyestr.court.gov.ua/Review/86310237).
Щодо оцінки судом належності обґрунтованого позивачем способу захисту, тобто суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективний.
Відповідно до правових висновків ВП ВС, висловлених у постанові від 12.12.2018, абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що встановлений договором або законом (із 15.12.2017 цей абзац викладено в іншій редакції, згідно якою суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках). У разі якщо закон або договір не визначать ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулась до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 2 ст. 5 ЦПК у редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС). Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (Постанова ВП ВС від 12.12.2018 року по справі № 339/142/16-ц).
З початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК України остання зобов`язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати самі ти способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію «ефективності».
Здійснення таких активних дій полягають у аналізі (перевірці, тестуванню) викладених у позові вимог на предмет їх «ефективності» в аспекті спірних правовідносин, відповідності змісту порушеного права та характеру його порушення.
Наведене цілком узгоджується з теорією «судового розсуду» або «судової дискреції», які, на нашу думку, можуть бути застосовані як орієнтири у підходах до розуміння «судової ролі» або ж з огляду на завдання господарського судочинства - навіть можуть певною мірою розглядатися як обов`язок суду.
У випадку заявлення позивачем декількох позовних вимог суд у межах процесуального обов`язку здійснює пошук саме «ефективного» способу захисту буде обирати один із шляхів правомірної поведінки: зупинитися на «застосованості» у конкретній справі як ефективного способу захисту, передбаченого законом чи договором, або ж визначити «ефективний спосіб захисту, порушеного приватного права чи інтересу, який не суперечить закону». Тобто, обираючи «ефективний спосіб захисту» суддя виходить із наявних у нього дискреційних повноважень.
Способи захисту цивільних прав та інтересів встановлено у ч. 2 ст. 16 ЦК. Законом N 2147-VIII було змінено абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК. Так, починаючи з 15.12.2017, суд вправі захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що буде встановлений судом у визначених законом випадках. У свою чергу Конституція України не містить положень, які б зводились до обмеження осіб у праві на судовий захист їхніх цивільних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, у ч. 5 ст. 55 Основного Закону України міститься загальне правило про те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави є основною метою при вирішенні судом господарських справ та виконанні завдань господарського судочинства.
Суд встановлює способи захисту цивільних прав або інтересів визначені цим же Законом N 2147-VIII, де ч. 2 ст. 5 ГПК доповнено новелою господарського судочинства відповідно «визначення судом ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи», а саме: «у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Зазначена новела у процесуальній нормі, є по суті спробою імплементації у національному процесуальному законодавстві усталеної практики ЄСПЛ, відповідно до якої конвенційні права мають бути практичними та ефективними, а справедливий судовий розгляд не закінчується ухваленням рішення, оскільки судове рішення також має бути виконане належним чином. Зазначена норма запроваджена законодавцем насамперед з метою ефективного захисту приватного права або інтересу, що визначається у спосіб, встановлений самим же судом, створює нові можливості для судового захисту.
Особливістю захисту суб`єктивних цивільних прав та інтересів є можливість вибору різних порядків визнання порушення прав та правового впливу на порушника, що не обмежується способами, встановленими ст. 16 ЦК України.
Вирізняють ознаки поняття способів захисту цивільних прав: «1) підставою їх застосування є закон чи договір; 2) реалізується суб`єктом у рамках матеріального правовідношення; 3) виникає із факту об`єктивно-протиправного діяння (порушення, невизнання чи оспорювання права)»3. Наведене поняття способів захисту цивільних прав та його ознаки, на нашу думку, необхідно застосовувати також і до судових способів захисту приватних прав.
«Способи захисту суб`єктивних цивільних прав» - це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. (Постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі N° 6-55Ц15. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/43675421.).
Повертаючись до конвенційних провідників нової норми ст. 5 ГПК України, ст. 13 ЄСПЛ передбачено право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі конвенційних прав і свобод.
ЄСПЛ неодноразово, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання ст. 13 СКПЛ, вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі «Гуренка проти України» (Gurepka v.т Ukraine, no.61406/00, §59, 6.09.2005); «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоби його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey, no.21987/93, § 95, 18.12.1996); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польші» (Kudla v. Poland, no.30210/96, §158, 26.10.2000), рішення у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine, no.20390/07, $29, 16.05.2013) - Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі No 339/142/16-ц. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/79298376.
3 аналізу наведеної судової практики можна дійти висновку, що ЄСПЛ виділяє декілька конвенційних процесуальних вимог до ефективного національного засобу юридичного захисту: засіб є ефективним якщо він доступний і достатній: має бути достатнім не тільки в теорії, а й на практиці: повинен бути ефективним на практиці й по закону з урахуванням індивідуальних обставин справи. У той же час важливою ремаркою щодо змісту правової категорії «ефективний спосіб судового захисту» у приватному праві України правової категорії «ефективний національний засіб юридичного захисту» буде те, що його ефективність не залежить від впевненості в успішному результаті для заявника. У цьому випадку мета позитивного зобов`язання держави Україна за ст. 13 ЄСПЛ обмежується утворенням ефективного засобу юридичного захисту, що вступає у суперечність із головним завданням ефективного способу судового захисту для заявника - забезпечення реального результату. Тобто, ЄСПЛ не гарантує успішний результат для заявника, тому залишає широкий розсуд за національним судовим органом.
У справі N 339/142/16-ц, застосовуючи ч. 2 ст. 5 ЦПК (є тотожною за змістом ст. 5 ГПК України), ВП ВС висловила таку позицію. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
На думку суду, зазначена позиція ВП ВС не лише ґрунтується на практиці ЄСПЛ, а й ураховує останні наукові/доктринальні дослідження критерію «ефективності» в контексті обрання позивачем належного (адекватного) способу захисту приватного права та інтересу як категорії процесуального права, що є першим визначенням наукової категорії «ефективний спосіб захисту», який міститься у практиці найвищого суду у системі судоустрою України (Визначення судом ефективного способу захисту приватного права та інтересу, який не суперечить закону: монографія / А.В. Потапенко / За науковою редакцією д.ю.н., проф, І.Е. Берестової. - Київ: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва ім. ак. Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2022. - 248 с.).
Таким чином, «ефективний спосіб судового захисту» - це пред`явлена до суду вимога (матеріально-правовий захід примусового характеру) про захист приватного права чи інтересу, що відповідає змісту порушеного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
В свою чергу, застосування (визначення) судом ефективного способу судового захисту може бути обережне (пасивне) або хоробре (активне). У разі відсутності ефективного способу захисту, на думку суду, він не вправі вийти за межі позовних вимог (ч. 2 ст. 267 ГПК України). Це перше і основне легітимне обмеження суду у його праві «визначати ефективний спосіб судового захисту».
«Ефективний спосіб захисту» не може бути сюрпризом для відповідача чи інших учасників процесу під час або після оголошення рішення суду.
Визначення (вибір) із альтернативних вимог можна розглядати як хоробре (активне) застосування судом процесуальної новели «визначення судом ефективного способу захисту». Безумовно на суд буде впливати «бюрократія» процесу, але пасивна поведінка відповідача у процесі включає «активність» суду.
«Спосіб захисту, який не суперечить закону» - це пред`явлена до суду з метою ефективного захисту приватного права чи інтересу непоіменована вимога, яка не заборонена законом, ґрунтується на власному суб`єктивному уявленні позивача, що за технікою формулювання не вимагає дослівного відтворення тими словосполученнями, які застосовані у законі, однак йому не суперечить, відповідає змісту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення.
У судовій практиці вже сформовано правові позиції «застосовності» новітніх норм щодо «ефективного судового захисту» до приватних прав чи інтересів різних галузей права.
Свого часу, змінюючи тенденції у судовій практиці ВС України виходив із того, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 ЄСПЛ, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, незаборонений законом.
Оскільки положення Конституції України а ЄСПЛ мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Обмежене тлумачення касаційним судом ст. 16 ЦК суперечить зазначеним положенням та призвело до неправомірної відмови позивачу в реалізації його права на судовий захист. (Постанова Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі N° 6-20цс. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24704776. Аналогічних правових висновків ВСУ дійшов у справах N° 6-18цс11, N° 6-69цс11, N° 6-110цс12, N° 6-32цс13 та ін.).
У судовій практиці було удосконалено правові висновки щодо реалізації суб`єктивних прав через обрання ефективного судового способу захисту.
Так, з урахуванням положень п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України, ч. 1, 2 ст. 11,ч. 1 ст. 15,ч. 1 ст. 16 ЦК України, уразі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування певного (конкретного) способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин які існують між позивачем та відповідачем (Окрема думка судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду Погрібного С.О. у справі N° 753/7390/16-ц. URL:http://reyestr.court. gov.ua/Review/81772841).
Обмеженого (вичерпного) переліку способів захисту права та інтересів, які можуть бути застосовані в судовому порядку, чинне цивільне законодавство не містить.
Стаття 5 ГПК не обмежує суд у виборі способу захисту, прямо передбаченого законом, а дозволяє, керуючись принципом верховенства права, визначити не тільки прямо передбачений в нормативному акті спосіб захисту порушеного права особи, а й спосіб захисту, який не передбачений законом, але не суперечить йому. В аспекті переваг застосування судами новели слід неодмінно підкреслити нарешті відшуканий шлях законодавчого вирішення питання «відкриття» переліку способів захисту, що дозволяє позивачу з метою ефективного захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу сформулювати власну вимогу. Чинна модель «відкритого» переліку способів захисту створює можливості для позивача бути по суті творцем закону і сформулювати той спосіб захисту, який не буде передбачений у законі або договорі, однак насамперед не суперечитиме закону. У свою чергу суд, погодившись із запропонованим у позові формулюванням, закріпить його у резолютивній частині рішення, й у разі набрання таким рішенням законної сили ефективний спосіб судового захисту приватного права або інтересу набуде форми нового непоіменованого способу захисту (Лесько .А О. Захист цивільних прав та інтересів судом. ЦЕНЗОР.НЕТ. URL :https://censor.net.ua/blogs/3038431/zahist_tsivlnih_prav_ta_nteresv_sudomnov_aspekti., PotapenkoA . Effective method of judicial defence of private right and interest: advantages and risks of application ofshort story. Ефективний спосіб судового захисту приватного права та інтересу: переваги і ризики застосування новели. Visegradjournal on human rights. 2019. N°6 . P. 160).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (див. рішення у справах існування ефективного засобу правового захисту є гарантування «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia, no.41526/10, конвенційних прав у рамках національного правопорядку. §101, 24.07.2012; «Ван Остервійк проти Бельгії» (Van Oosterwijck Суди застосовують при розгляді справ ЄКПЛ та протоколи до неї, v Belgium, no.7654/76, $36-40, 6.11.1980).
ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 ЄКПЛ, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine, no.61406/00, § 123, 59, 6.09.2005);
Статтею 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, визначено, що кожна людина має право на ефективне відновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом.
Пунктом 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966, установлено, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні.
Міжнародним стандартом, що розкриває межі «активності» суду та надає відповідні рекомендації «цивільним судам» є висновок N 6 (2004) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо справедливого суду в розумний термін та ролі судді в судових процесах з урахуванням альтернативних засобів вирішення спорів. Коментуючи принцип з рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи NOR повинен (...) відігравати активну роль у забезпеченні швидкого ходу судового процесу при дотриманні прав сторін, у тому числі право на рівне ставлення. Зокрема, суд повинен мати повноваження proprio motu («з власної ініціативи») наказувати сторонам надавати такі пояснення, які є необхідними; наказувати сторонам з`являтися в суд особисто; піднімати питання права; вимагати надання доказів, принаймні в тих справах, де присутні інтереси не тільки сторін процесу; контролювати отримання доказів; виключати свідків, можливі свідчення яких не мають відношення до справи; обмежувати кількість свідків з певного факту там, де така кількість є надмірною (....)». Такі повноваження мають здійснюватися в межах предмету судового провадження.
Тобто з наведеного переліку дій активної ролі суду, суд не вправі з власної ініціативи створювати нові ефективні способи захисту прав. Насамперед суд здійснює повноваження в межах предмету судового провадження, який за українською моделлю цивільного судочинства із зазначенням відповідного способу захисту права формує позивач у справі.
Відомий суддя, вчений Аарон Барак , визначаючи формальні джерела судового розсуду, зазначав, що суддя не може вирішити справу, поки не буде мати перед собою правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися. Влада повинна визначати правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися, а також межі застосування цієї правової норми. Зазначене визначення здійснюється для сторін, однак, керуючись принципом зобов`язального прецеденту, йому надається загальна нормативна сила у справах, у яких воно застосовується. Рішення стає актом правотворчості (Барак Аарон. Суддівський розсуд. Переклад з англійської. Москва: Видавництво HOPMA, 1999. C. 129.).
При цьому вимоги про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права чи інтересу, який не суперечить закону, насамперед будуть оцінюватися судом з точки зору відповідності його предмету і підставам позову.
У справі «Ятрідіс проти Греції» (latridis v. Greece, no. 31107/96, § 65, 25.03.1999) стосовно відмови органів державної влади повернути заявникам їхнє майно (кінотеатр), Суд встановив, що існує різниця в характері інтересів, захищених ст. 13 ЄСПЛ та ст. 1 П N 1: перша забезпечує процедурну гарантію, а саме «право на ефективний засіб правового захисту», тоді як процедурна вимога, притаманна останній, є допоміжною для ширшої мети забезпечення поваги до права на мирне володіння майном. Проте поняття «юридичного спору» має тлумачитися широко, виходячи з підходу ЄСПЛ до тлумачення поняття «спір про право» (п. 1 ст. 6 ЄСПЛ). Зокрема, ЄСПЛ зазначає, що відповідно до духу ЄСПЛ поняття «спору про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.
3 початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК зобов`язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати саме ті способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію «ефективності».
Здійснення таких активних дій полягають у аналізі (перевірці, тестуванню) викладених у позові вимог на предмет їх «ефективності» в аспекті спірних правовідносин, відповідності змісту порушеного права та характеру його порушення.
Наступним елементом ланцюга алгоритму є визначення судом конкретного способу захисту цивільного права, адже право чи інтерес мають бути захищені судому конкретний спосіб захисту цивільного права, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
До подібних правових висновків ВП ВС дійшла у постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17., зазначивши, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, не визнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 11.09.2018 у справі N° 905/1926/16, від 30.01.2019у справі N 569/17272/15-Ц).
Водночас, розвиток судової практики не суперечить належному правозастосуванню, оскільки відсутність еволюційного та динамічного підходу попереджують будь-які зміни чи покрашення («Атанасовський проти «Колишньої Югославської республіки Макелонія» (Atanasouski v. «The former Yugoslav Republic of Macedonia», no.36815/03, § 38, 14.01.2010).
Іншими словами відсутність відповідної судової практики із застосування певного способу захисту не означає, що такий спосіб захисту не буле відповідати критерію «ефективності».
У справі що розглядається судовою практикою вже розроблені ефективні механізми способу захисту права цивільного. Проте прокурором було обрану іншу позицію з використанням іншого юридичного інструментарію щодо права яке підлягає захисту з його точки зору.
Особливо доречним у вирішенні даної справи суд вважає застосування Рішення Європейського суду з прав людини у справі Ейрі від 9 жовтня 1979 року, серія А, N 32, де зазначено, що «22. "Пункт 1 статті 6 гарантує кожному право вчинити будь який позов щодо його цивільних прав і обов`язків у суді або судовому органі" (див. згадане вище рішення у справі Голдера, с. 18, п. 36). Отже, пункт 1 статті 6 передбачає право пані Ейрі звернутися до Високого суду із клопотанням щодо отримання судової постанови про окреме проживання з чоловіком. 23. У зв`язку з цим доцільно розглянути твердження Уряду про те, що заявниця все одно не мала б ніякої користі від судової постанови про окреме проживання з чоловіком (див. пункт 19 (b) вище). Суд відхиляє такий порядок викладу мотивів. Судова постанова про окреме проживання є засобом судового захисту, який гарантується законодавством Ірландії, і як такий він має бути доступним кожному, хто задовольняє передбачені для цього умови. Особа сама має вирішити, який засіб судового засобу використати; отже, навіть якби виявилося, що пані Ейрі обрала засіб судового захисту, менш підходящий для неї, ніж інші у даних обставинах, то це не мало б значення».
Таким чином, підсумовуючи викладене, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково
Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Статтею 16 даного Кодексу, яка кореспондується з положеннями статті 20 ГК України, встановлено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, згідно з яким кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права та характеру правопорушення.
До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у статті 16 ЦК України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.
Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 року у справі № 912/1856/16, від 14.05.2019 року у справі № 910/11511/18, від 28.05.2020 року у справі № 910/7164/19.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить звернути вагу на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача..
У рішенні Конституційного суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в процесуальному та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб`єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення, а у разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права, суд приймає рішення про відмову у позові.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і, у разі встановлення порушеного права, з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України).
Частиною другою статті 642 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Спірні договори виконувалися Позивачем, а виконання було прийнято з боку Відповідача до 1 квітня 2023 року. Щодо умови договору - строку дії договору сторони дійшли непорозуміння.
29.04.2022 року Кабінет Міністрів України Постановою № 512 (набрання чинності відбулося 05.06.2022 року) вніс зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 «Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту».
Згідно внесених змін визначено, що договір про організацію перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області (або дозвіл на перевезення пасажирів на міжобласних маршрутах загального користування), строк дії якого закінчується у період дії воєнного стану в Україні, вважається таким, дію якого продовжено на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Продовження строку дії договору про організацію перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міському, приміському та міжміському, які не виходять за межі території області, можливе за згодою сторін та за умови підтвердження автомобільним перевізником спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним договору.
Позивачем надано суду підтвердження згоди та спроможності виконувати договір позивачем надалі. Укладання відповідачем та намагання укласти договори з іншими перевізниками свідчать про наявність згоди , потреби з боку Відповідача, задля виконання предмету договору.
Позивачем було обрано спосіб захисту у вигляді вимоги про укладення договору за із викладенням редакції умови договору щодо строку дії договору у прохальній частині.
Статтями 15, 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до абзацу 11 частини 2 статті 20 ГК України одним із способів захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів є установлення, зміна чи припинення господарських правовідносин. Визнання договору укладеним з викладенням його змісту у резолютивній частині судового рішення як один із способів установлення господарських правовідносин є належним способом захисту прав суб`єктів господарювання. (Постанови ВС: Справа № 910/6138/20, Справа № 910/6139/20, Справа № 916/1423/18).
Стосовно вимоги Позивача визнати договори поновленими, суд зазначає, що ці вимоги як спосіб захисту порушеного права сформульовано за договорами у яких термін дії припинився під час воєнного стану.
Положеннями Постанови КМУ № 512 від 29.04.2022 року унормовано, що у разі наявності згоди сторін та за умови підтвердження автомобільним перевізником спроможності виконувати зобов`язання відповідно до укладеного з ним договору договір перевезення вважається таким, дію якого продовжено на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування.
Аналогію щодо поновлення (продовження) правовідносин суд вбачає зі спорів щодо поновлення договорів оренди землі, в яких усталеною практикою ВС підтверджено саме такий спосіб захисту. В даній категорії спорів законодавець ототожнив поняття «переважне право на укладення договору оренди землі на новий строк» та «поновлення договору оренди землі».
Отже, задля перевізника, який за маршрутами вже виконував перевезення встановлено переважне право продовжити виконання за договором.
В даній справі підзаконним нормативно - правовим актом встановлено, що договори перевезення продовжують діяти. Причому жодним нормативно - правовим актом не встановлено строку в межах якого та в якій спосіб і у якій формі відповідна згода має бути акцептована стороною договору - не визначено. Так само не визначено строк в який спроможність виконувати договір повинна бути підтверджена.
Природнім та логічним в умовах воєнного стану з підстав плинності та нестабільності ситуації що обумовлює безпосереднє виконання умов договору перевізником, з`ясування згоди та спроможності протягом усього часу поки договір виконується.
Ст. 16 ЦК України визначено одним із способів захисту права - відновлення становища, яке існувало до порушення.
В даній справі Позивач просить поновити умови, за яких він може подовжувати виконувати зобов`язання за договором та які існували до порушення права на виконання договору відповідачем.
Право на поновлення договору за тим самим перевізником встановлено Законом України «Про автомобільний транспорт» та Положеннями Постанови КМУ № 512 від 29.04.2022 року.
Суд вважає належними та ефективними способами захисту порушеного права, в межах виниклих правовідносин, обраних позивачем по справі - визнання укладеними та визнання поновленими спірних договорів.
Приписами ст. 55 КУ гарантовано право кожного на захист прав і свобод в судовому порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України.
У вказаній нормі матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічний правовий висновок викладено у постанові КГС ВС від 19 вересня 2019 року у справі №924/831/17).
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» та пункті 23 рішення ЄСПЛ «Гурепка проти України № 2» наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі». «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю «питомою вагою» принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005р.).
Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, ст. 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України», № 4241/03 від 28.10.2010 року).
Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, № 32092/02 від 12.06.2008 року).
Відповідно до ч. 1 ст. 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Враховуючи те, що суд відмовив у задоволені позову, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору покладаються на відповідача.
У зв`язку із обсягом цього рішення, використанням судом наукових та доктринальних досліджень з питань пов`язаних із предметом спору, вивченням та дослідженням величезного обсягу гетерогенної і вкрай непослідовної, а подекуди взагалі не зрозумілої та алогічної практики судів і безпосередньо практики Верховного Суду з питань предмета спору, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 233 ГПК України передбачених для виготовлення повного тексту рішення.
На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
ВИРІШИВ:
Позов задовольнити.
Визнати поновленими Договори № 82 від 15.03.2018 року та № 48 від 30 травня 2017 року на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Визнати укладеним Договір № 97 від 20 березня 2018 року до 04 квітня 2023 року, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 04 квітня 2023 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Визнати поновленим Договір № 55 від 30 травня 2017 року на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Визнати укладеними Договори № 1391 від 01 серпня 2014 року та № 153 від 09 листопада 2020 року до 13 серпня 2024 року та до 19 листопада 2025 року відповідно, та, за умови продовження в Україні воєнного стану після 13 серпня 2024 року та після 19 листопада 2025 року - на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Визнати поновленим Договір № 62 від 27 листопада 2017 року на період дії воєнного стану в Україні і протягом одного року з дня його припинення чи скасування відповідно до приписів Постанови Кабінету Міністрів України № 512 від 29.04.2022 року.
Повне рішення складено "01" червня 2023 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін
