П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

___________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 травня 2023 р.м.ОдесаСправа № 420/15959/22Головуючий в 1 інстанції: Дубровна В.А.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Федусика А.Г.,

суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни та Державного бюро розслідувань про визнання протиправними дії по відмові у наданні запитуваної інформації та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової О.О. та Державного бюро розслідувань (далі ДБР) та просив визнати протиправними дії начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності ДБР ОСОБА_2 по відмові у наданні запитуваної інформації згідно його запиту на інформацію від 27 жовтня 2022 року; зобов`язати ДБР надати копії розрахунково-платіжних відомостей керівника управління правового забезпечення ДБР за червень-вересень 2021 року.

В обгрунтування позову було зазначено, що у жовтні 2022 року позивач звернувся із запитом на інформацію до ДБР, у якому просив надати копії розрахунково-платіжних відомостей керівника управління правового забезпечення Державного бюро розслідувань за червень- вересень 2021 року, однак, листом за № 357Ш/10-16-06-373/22 від 03.11.2022 року за підписом начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності ДБР Згіблової О.О. надійшла відмова у задоволенні запиту на інформацію.

Позивач, посилаючись на норми ст.19 Конституції України, статті 6, 13, 23, Закону України "Про доступ до публічної інформації", ст.60 Закону України "Про запобігання корупції» вважає, що вказаний запит на інформацію підлягав задоволенню і ніяких перешкод для цього не існувало, що узгоджується з аналогічного правового висновку Верховного Суду у постанові від 24.01.2018 р. по справі №А/9901/64/18 800/131/17 за позовом громадської організації «Всеукраїнське об`єднання «Автомайдан» до Вищої ради правосуддя. При цьому, позивач вказує, що у відмові відповідачі не наводять наявність сукупності вимог щодо обмеження доступу до інформації, визначених частинами 1 та 2 ст.9 Закону № 2939-VI.

Позивач вважає, що активною та свідомою поведінкою по необґрунтованій відмові у наданні запитуваної інформації та навмисним приховуванням інформації відповідачка створила перешкоди в реалізації ним права на вільне отримання інформації. Відновленням порушеного права на отримання інформації позивач вважає визнання у судовому порядку незаконними дій ОСОБА_2 , яка безпосередньо вчинила дії по відмові у наданні запитуваної інформації, та ухвалення судом рішення про зобов`язання ДБР надати таку інформацію.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2023 року позов задоволено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, ДБР подало апеляційну скаргу, в якій зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим апелянт просив його скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову повністю.

Під час судового засідання 29 березня 2023 року, проведеного за участю представника апелянта, колегія суддів ухвалила перейти до розгляду даної справи в порядку письмового провадження.

Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для її задоволення з огляду на таке.

Судом першої інстанції встановлено, що 27.10.2022 року ОСОБА_1 звернувся до ДБР із запитом на інформацію щодо надання на адресу його електронної пошти копії розрахунково-платіжних відомостей керівника Управління правового забезпечення ДБР за червень-вересень 2022 року (а.с.4).

03.11.2022 року начальник відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності ДБР ОСОБА_2 листом за № 357ПІ/10-16-06-373 повідомила ОСОБА_1 про відсутність підстав для надання запитуваної інформації з посиланням на норми частини 1 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», статей 1, 12 Закону України «Про національну безпеку України», статті 18 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», статті 31 Закону України «Про оплату праці», статті 49 Кодексу законів про працю України тощо.

В листі було зазначено, що зважаючи на специфіку завдань, які виконує ДБР під час воєнного стану, оприлюднення запитуваної ОСОБА_1 інформації може становити пряму загрозу життю і здоров`ю працівників ДБР. Крім цього, вказаний запит ОСОБА_1 не містить жодних відомостей про наявність ґрунтовних обставин, з якими законодавство пов`язує можливість поширення інформації, яка запитується. Тому, шкода від оприлюднення такої інформації значною мірою переважає суспільний інтерес в її отриманні. Одночасно з цим повідомила, що розрахунково-платіжна відомість є первинним документом, який містить інформацію щодо заробітної плати працівника, а саме: нарахувань за видами оплат та утримань податків і зборів за відповідний період. Первинний документ (розрахункова - платіжна відомість) містить інформацію, яка не підлягає оприлюдненню, серед яких є відомості щодо утриманих податків, зборів, інших утримань з заробітку працівника та сум, які підлягають виплаті працівнику. Розрахунково-платіжна відомість працівника є персональним первинним документом конкретного працівника, яка формується та зберігається виключно в електронному вигляді та містить інформацію, яка надається лише на вимогу працівника в установленому законодавством вигляді (формі).

Вказані обставини і стали підставою для звернення з даним позовом до суду.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції зазначав, що у відповідача-1 не було підстав для відмови у задоволенні запиту позивача з посиланням на те, що відомості про встановлення розміру, нарахування і виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органу ДБР становлять інформацію з обмеженим доступом, оскільки згідно наведених вимог Закону України «Про доступ до публічної інформації», Закону України «Про запобігання корупції» інформація про розміри, види оплати праці осіб рядового і начальницького складу державної кримінально-виконавчої служби, осіб начальницького складу органів та підрозділів цивільного захисту, Державного бюро розслідувань, посадових та службових осіб органів Державного бюро розслідувань відноситься до категорії інформації, обмеження доступу до якої заборонено.

Доводи ДБР про те, що копії розрахунково-платіжних відомостей керівника управління правового забезпечення ДБР за червень-вересень 2021 року, які позивач просив йому надати, є інформацією з обмеженим доступом, прямо суперечить вимогам Закону України «Про доступ до публічної інформації», Закону України «Про запобігання корупції».

Виходячи з системного аналізу норм законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд вважав, що в цьому випадку запитувана позивачем інформація не віднесена до конфіденційної, таємної або службової, а тому відсутні підстави вважати її такою, що має обмежений доступ.

Вказане дало суду підстави для визнання протиправними дій начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності ДБР ОСОБА_2 щодо відмови у наданні такої інформації на запит позивача від 27 жовтня 2022 року, а належним способом захисту порушених прав позивача є зобов`язання відповідача надати запитувану інформацію.

Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції помилковими і такими, що не відповідають вимогам статей 2, 6, 8, 9, 73, 74, 75, 76, 77, 78 КАС України, з огляду на таке.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі та в межах повноважень у спосіб, що передбачений, як Конституцією, так і Законами України.

Відповідно до преамбули Закону України «Про доступ до публічної інформації» (далі Закон) цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Згідно з ч.1-2 ст.1 Закону публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Положеннями п.2 ч.1 ст.5 Закону визначено, що доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Згідно ч.1 та 2 ст.6 Закону інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Згідно п.2 ч.1 ст.22 Закону розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у разі якщо інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Так, з матеріалів справи вбачається, що 27.10.2022 року ОСОБА_1 звернувся до ДБР із запитом на інформацію щодо надання на адресу електронної пошти копії розрахунково-платіжних відомостей керівника Управління правового забезпечення ДБР за червень-вересень 2022 року (а.с.4).

03.11.2022 року начальник відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності ДБР ОСОБА_2 листом за № 357ПІ/10-16-06-373 повідомила ОСОБА_1 про відсутність підстав для надання запитуваної інформації з посиланням на норми частини 1 статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», статей 1, 12 Закону України «Про національну безпеку України», статті 18 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», статті 31 Закону України «Про оплату праці», статті 49 Кодексу законів про працю України тощо.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.

Слід зазначити, що наказом Державного бюро розслідувань №373 від 29 червня 2021 року затверджено Перелік відомостей, що становлять службову інформацію у центральному апараті та територіальних управліннях Державного бюро розслідувань (далі Перелік), який станом як на час виникнення спірних правовідносин, так і на даний час є чинним.

Згідно п.2.2 Переліку до відомостей, що становлять службову інформацію відносяться відомості щодо встановлення розміру, нарахування і виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органу ДБР.

При цьому, з аналізу вищевикладених вимог Закону вбачається, що формальне віднесення суб`єктом владних повноважень будь-якої інформації до службової інформації ще не є безумовною підставою для відмови у наданні такої інформації на запит заінтересованої особи.

Відповідно до положень ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Водночас, здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до ч.2 ст.6 Законом обмеження доступу до інформації має здійснюватися при дотриманні сукупності наступних вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Згідно зі ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55,56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Так, Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ХІ затверджено Указ Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», яким введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (в подальшому воєнний стан було продовжено і такий діє станом на даний час).

Згідно зі ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до ч.2 ст.20 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені частиною другою статті 64 Конституції України, статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63.

З наведеного вбачається, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, може обмежуватись право на доступ до інформації, встановлене ст.34 Конституції України.

Крім того, з огляду на запровадження в Україні воєнного стану, слід звернути увагу на міжнародні та національні гарантій захисту прав людини і громадянина.

Так, відповідно до статті 15 Європейської конвенції з прав людини (1951 року, Конвенцію ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року) «Відступ від зобов`язань під час надзвичайної ситуації» під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Згідно зі статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР № 2148-VIII від 19 жовтня 1973 року) під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов`язань за цим Пактом тільки в такій мірі, у якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов`язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії соціального походження. Це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6 (право на життя), 7 (заборона катування), 8 (заборона рабства), 11 (заборона позбавлений волі на тій лише підставі, що особа не в змозі виконати якесь договірне зобов`язання), 15 (заборона зворотної дії в часі закону, який визначає кримінальну відповідальність), 16 (право на невідчужувану правосуб`єктність) і 18 (свобода думки та совісті).

Відповідно до пункту 13 Рекомендацій (2004)20 «Про судовий перегляд адміністративних актів», прийнятих Комітетом Міністрів Ради Європи 15 грудня 2004 року (Recommendation REC(2004)10 of the Committee of Ministers to member States concerning the protection of the human rights and dignity of persons with mental disorder and its Explanatory Memorandum (Adopted by the Committee of Ministers on 22 September 2004 at the 896th meeting of the Ministers' Deputies)) держави можуть встановлювати деякі виключення з поняття адміністративних актів, які повинні бути закріплені законодавчо, зокрема, стосовно актів, пов`язаних зі сферою міжнародних відносин та забезпечення національної безпеки.

Так, підтримання високого рівня обороноздатності є найвищим державним інтересом і однією з найбільш захищених конституційних цінностей України, оскільки відповідно до частини першої статті 17 Конституції України захист суверенітету та територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, а водночас, обмеження прав людини і громадянина під час війни може бути цілеспрямованим і масовими, однак очевидним є те, що в умовах воєнного стану підстави для його виправдання є іншими ніж у мирний час.

Питання оцінки вказаних обмежень обумовлюються, серед іншого, тим, що у військовий час органи державної влади з метою здійснення оборони держави можуть надавати перевагу аргументам, які обумовлюють посилення обороноздатності (потреби оборони), а не тим, які націлені на індивідуальні права.

Згідно зі ст.17 Конституції України забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.

Засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов`язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов`язки громадян України у сфері оборони визначає Закон України «Про оборону України» від 06.12.1991 року №1932-XII (далі Закон №1932-XII).

Статтею 2 Закону №1932-XII встановлено, що оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Відповідно до ч.1-2 ст.4 Закону №1932-XII у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії, у тому числі проведення спеціальних операцій (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) у кіберпросторі.

Згідно зі ст.12 Закону №1932-XII участь в обороні держави разом із Збройними Силами України беруть у межах своїх повноважень інші військові формування, утворені відповідно до законів України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України, а також відповідні правоохоронні органи.

Інші військові формування, утворені відповідно до законів України, та відповідні правоохоронні органи, зокрема: забезпечують здійснення відповідних заходів щодо підготовки території України до оборони; беруть участь у виконанні завдань територіальної оборони та руху опору, сприяють забезпеченню правового режиму воєнного стану; розробляють та застосовують військові стандарти в межах своїх повноважень; залучаються відповідно до закону до ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, збройних конфліктів чи терористичних актів, проведення відновлювальних робіт, надання гуманітарної допомоги цивільному населенню.

При цьому, згідно зі ст.1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.

Положеннями п.3 ч.1 ст.5 вказаного закону передбачено, що ДБР вирішує завдання із запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів), крім злочинів, передбачених статтею 422 Кримінального кодексу України.

З наведеного можна дійти висновку, що ДБР є правоохоронним органом, завданням якого є, зокрема, запобігання, виявлення, припинення, розкриття і розслідування злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військових злочинів) та який відповідно до законодавства забезпечує здійснення відповідних заходів щодо підготовки та забезпечення оборони території України.

Окремо в контексті заробітної плати працівниіків ДБР слід зазначити, що відповідно до ч.3 ст.20 вказаного закону заробітна плата працівників ДБР складається з: 1) посадового окладу; 2) доплати за вислугу років; 3) доплати за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці;4) доплати за спеціальне звання або ранг державного службовця; 5) доплати за науковий ступінь.

Працівникам ДБР виплачується щомісячна доплата за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі залежно від ступеня секретності інформації: відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "особливої важливості" або "цілком таємно", - 10 відсотків посадового окладу; відомості та їх носії, що мають ступінь секретності "таємно", - 5 відсотків посадового окладу.

При цьому, слід зазначити, що типова форма розрахунково-платіжної відомості, яку запитано позивачем, затверджена наказом Державного комітету статистики №489 від 05.12.2008 року.

Із типової форми розрахунково-платіжної відомості працівника вбачається, що вона включає відомості про розмір та складові заробітної плати того чи іншого працівника за відповідний календарний період у розрізі основних та додаткових видів оплати праці, а також відомості про розмір вирахуваних податків.

Таким чином, з аналізу розрахунково-платіжної відомості можна отримати інформацію щодо наявності посадової особи доступу до державної таємниці та ступеня секретності інформації, вислуги років, визначити спеціальне звання (ранг), отримати інформацію щодо кількості відпрацьованих днів за певний період.

Сукупність зазначених даних дає змогу ідентифікувати посадову особу та її приналежність до правоохоронних органів, зокрема ДБР, визначити інформацію про доступ особи до державної таємниці та ступеня секретності інформації, що в сукупності свідчить про обгрунтованість обмеження доступу до документів з відомостями щодо проходження служби особами рядового і начальницького складу правоохоронного органу та відповідає інтересам національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку та має на меті попередження настання будь-яких негативних наслідків для таких інтересів.

Суд також наголошує, що неконтрольоване розголошення відомостей та документів щодо проходження служби особами рядового і начальницького складу правоохоронних органів (в контексті доступу осіб до державної таємниці, секретної інформації тощо) може завдати істотної шкоди інтересам національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, в зв`язку з чим, можна дійти висновку, що потенційна шкода від неконтрольованого розголошення або публікації запитуваних документів переважає суспільний інтерес в її отриманні.

При цьому, слід додати, що згідно практики ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 10 Конвенції втручання у права заявника становитиме порушення Конвенції, якщо не відповідатиме вимогам пункту 2 статті 10. Тому варто визначити, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, визначених у цьому пункті, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей (див. рішення ЄСПЛ від 26 травня 2009 року у справі «Кенеді проти Угорщини», заява № 31475/05, пункт 43).

Велика палата ЄСПЛ в рішенні від 08 листопада 2016 року у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary) (заява № 18030/11) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати в кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин (пункт 157). Для цього мають бути оцінені такі критерії (пункти 158-170):

- мета запитувача. Потрібно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії із суспільно важливих питань і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів;

- природа інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу;

- роль запитувача. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть насамперед журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов`язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань;

- готова та доступна інформація. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.

Водночас, звертаючись з даним позовом позивачем не було зазначено в чому складався суспільний інтерес щодо запитуваної інформації, а також відсутнє будь-яке обґрунтування наявного наміру позивача отримати спірну інформацію відносно посадової особи правоохоронного органу та наміру її подальшого використання.

Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, суд першої інстанції помилкового дійшов висновку про неправомірне віднесення запитуваних позивачем відомостей до службової інформації.

Отже, враховуючи факт введення на території України воєнного стану, з огляду на що на період його дії може обмежуватись право на доступ до інформації, встановлене ст.34 Конституції України, приймаючи до уваги, що з запитуваної розрахунково-платіжної відомості можна отримати інформацію щодо наявності у посадової особи доступу до державної таємниці та ступеня секретності інформації (тощо), що в свою чергу потенційно може бути направлено на послаблення національної безпеки, що, на думку колегії суддів, є недопустимим, тим більше в умовах воєнного стану, та з огляду на п.2.2 Переліку, за яким до відомостей, що становлять службову інформацію відносяться відомості щодо встановлення розміру, нарахування і виплати грошового забезпечення особам рядового та начальницького складу органу ДБР, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для надання позивачу на його запит копій розрахунково-платіжних відомостей керівника управління правового забезпечення ДБР та, відповідно, для задоволення позову.

Крім того, позивачем було подано заяву про закриття апеляційного провадження по справі з тих підстав, що представник ОСОБА_3 не надав жодного документу згідно ст.55 КАС України, в якому було б визначено його право діяти від імені відповідача без додаткового уповноваження.

Колегія суддів зазначає про безпідставність вказаної заяви та наголошує, що відповідно до положень ст.55 КАС України, юридична особа незалежно від порядку її створення, суб`єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, беруть участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи, суб`єкта владних повноважень), або через представника.

Самопредставництво юридичної особи - це право одноосібного виконавчого органу (керівника) чи голови (уповноваженого члена) колегіального виконавчого органу безпосередньо діяти від імені такої особи без довіреності, представляючи її інтереси в силу закону, статуту, положення.

У порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких підтверджуються відповідно до ч.3 ст. 55 КАС України.

Так, відповідно до наявної у матеріалах справи виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Олійник А.Д. уповноважений діяти від імені ДБР в судах без окремого доручення (самопредставництво) з усіма правами та обов`язками сторони, третьої особи у тому числі подання процесуальних документів, оскарження судових рішень, посвідчення копій (а.с. 91).

Згідно з ч.3 ст.9 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», обов`язковому відображенню в Єдиному державному реєстрі, серед інших перелічених у цій статті відомостей, належать: відомості щодо керівників державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб та осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі: прізвище, ім`я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта.

Отже, наявність відповідного запису в Єдиному державному реєстрі є належним і достатнім підтвердженням таких відомостей (інформації) для будь-якого державного органу, а тому ОСОБА_4 є уповноваженою особою на самопредставництво ДБР в даній справі.

Крім того, заперечуючи проти вказаної заяви, відповідачем надано посадову інструкцію Головного спеціаліста відділу представництва та судово-аналітичної роботи Управління правового забезпечення ДБР, тобто посади, яку займає ОСОБА_4 ..

Згідно вказаної інструкції, метою посади є безпосередня реалізація завдань та функцій Відділу щодо представництва (самопредставництва) інтересів ДБР в органах державної влади та органах місцевого самоврядування під час розгляду правових питань діяльності ДБР, також під час розгляду спорів, що виникають з правовідносин ДБР з іншими юридичними чи фізичними особами.

Також, до основних посадових обов`язків по вказаній посаді є забезпечення представництва без окремого доручення директора ДБР (самопредставництво) інтересів ДБР та директора ДБР, як суб`єкта владних повноважень, в судах України.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів доходить висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції неправильно надана оцінка фактичним обставинам справи та допущено порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державного бюро розслідувань задовольнити.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 січня 2023 року скасувати.

Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Начальника відділу організації прийому громадян, розгляду звернень та запитів Управління забезпечення діяльності Державного бюро розслідувань Згіблової Оксани Олексіївни та Державного бюро розслідувань про визнання протиправними дії по відмові у наданні запитуваної інформації та зобов`язання вчинити певні дії залишити без задоволення.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий суддя Федусик А.Г.Судді Бойко А.В. Шевчук О.А.