Постанова
Іменем України
07 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 761/39955/20
провадження № 61-4929св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - Адміністрація Державної прикордонної служби України,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної
в м. Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2021 року у складі судді Фролової І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Гуля В. В., Шебуєвої В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Основний зміст позовної заяви та її обґрунтування
У грудні 2020 року Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення із службової квартири та зняття з реєстрації.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу у Державній прикордонній службі та був звільнений з неї указом Президента України від 31 серпня 2019 року за № 346/2019.
Під час проходження військової служби в Одеському гарнізоні Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України
ОСОБА_1 був забезпечений постійною житловою площею за місцем служби за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 53,64 кв. м, житловою площею 28,41 кв. м. Зазначену квартиру ОСОБА_1 станом на момент подання позовної заяви не здав.
У подальшому ОСОБА_1 було переведено для проходження військової служби до Адміністрації Державної прикордонної служби України, де він був забезпечений службовою житловою площею для тимчасового проживання на період проходження служби, у вигляді 3-кімнатної службової квартири
АДРЕСА_2 (у подальшому, відповідно до розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації в м. Києві від 03 березня 2018 року № 116 поштову адресу було змінено на номер будинку з «3-А» на «5-Б») на родину з 4-х осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (дружина), ОСОБА_3 (дочка), ОСОБА_4 (дочка).
Після звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення ОСОБА_1 листом Адміністрації Державної прикордонної служби від 02 червня 2020 року за вих. № 0.704-5764/0/6-20 було повідомлено про необхідність здачі службового житла (службової квартири
АДРЕСА_3 ) та запропоновано у добровільному порядку вивільнити та здати зазначене службове житло, що відповідачами зроблено не було.
Позивач у позові посилався на те, що невиконання відповідачами законних вимог Адміністрації Державної прикордонної служби щодо виселення із службового житла порушує соціальні права інших військовослужбовців та членів їх сімей, які перебувають на обліку та в списках осіб, що потребують отримання службового житла.
Враховуючи викладене, Адміністрація Державної прикордонної служби просила суд виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із службової квартири за адресою: АДРЕСА_4 та зобов`язати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 знятись із реєстрації за вищевказаною адресою.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 проходив військову службу в органах державної прикордонної служби з 1994 року та є військовим пенсіонером, має військову вислугу 35 років, з них
25 років прослужив в органах державної прикордонної служби, тому посилання позивача на можливість виселення відповідача з родиною зі службового приміщення, наданого Адміністрацією Державної прикордонної служби, суд не вважав за доцільне, оскільки пунктом 2 частини першої
статті 125 ЖК України передбачено, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 , не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2022 року апеляційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду
м. Києва від 18 травня 2021 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неможливість виселення відповідача та членів його сім`ї зі службового приміщення, наданого Адміністрацією Державної прикордонної служби України, без надання іншого рівноцінного житла, оскільки пункт 2 частини першої статті 125 ЖК України передбачає, що без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років. Відповідач та члени його родини не володіють іншим житлом, тому позбавлення відповідача, членів його родини, у тому числі малолітніх дітей, житла, буде неспіврозмірним втручанням у його особисте життя і не відповідатиме законній меті та суспільній необхідності.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та доводи особи, яка її подала
У червні 2022 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку Адміністрація Державної прикордонної служби України подала касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 18 травня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2022 року, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Підставами оскарження вказаних судових рішень Адміністрація Державної прикордонної служби України зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 463/6203/17, посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування норм права у подібних правовідносинах (пункти 1 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги заявник обґрунтовує тим, що враховуючи, звільнення ОСОБА_1 з військової служби, його виключення зі списків особового складу, зняття з усіх видів забезпечення, а також той факт, що відповідач забезпечений іншим житлом, яке надавалося йому раніше та не було здане, а саме 2-кімнатна квартира АДРЕСА_5 , вимоги позивача стосовно визнання відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації за адресою зазначеної службової квартири є законними та обґрунтованими.
Заявник зазначає, що на час розгляду справи відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування абзацу третього статті 125 ЖК України у подібних правовідносинах, а саме наявність певної кількості років вислуги на військовій службі в установі, що надала службове житло чи наявність певної кількості років вислуги на військовій службі взагалі, як умови при якій особу не можна виселити з службових жилих приміщень без надання інших жилих приміщень
Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником - ОСОБА_5 , на касаційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України, у якому він просив зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 проходив військову службу в Державній прикордонній службі та був звільнений з неї Указом Президента України від 31 серпня 2019 року за № 346/2019.
Під час проходження військової служби в Одеському гарнізоні Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України
ОСОБА_1 був забезпечений постійною житловою площею за місцем служби за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 53,64 кв. м, житловою площею - 28,41 кв. м, що підтверджується списком військовослужбовців та членів їх сімей, які взяті на облік по місцю роботи для отримання житла у м. Одеса, а також протоколом № 4 засідання гарнізонної комісії Південного напряму ПВУ від 25 жовтня 2001 року про розподіл виділених квартир (а. с. 10-14, 15-18).
Таким чином, службове житло за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 отримав у жовтні 2001 року за місцем служби в м. Одеса на сім`ю у складі 3-х осіб: він, дружина ОСОБА_6 та дочка ОСОБА_7 .
У подальшому, 19 грудня 2005 року, шлюб між ОСОБА_6 та
ОСОБА_1 було розірвано і у вищевказаній квартирі залишилися проживати колишня дружина відповідача та дочка (а. с. 50).
Через певний час, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 скористалися своїм правом на приватизацію житла, у рівних долях приватизували житло за адресою:
АДРЕСА_1 , та 28 квітня 2012 року відчужили його на підставі договору дарування (а. с. 51-52).
Також встановлено, що ОСОБА_1 було переведено для проходження військової служби до Адміністрації Державної прикордонної служби України, де він був забезпечений службовою житловою площею, для тимчасового проживання на період проходження служби, у вигляді 3-кімнатної службової квартири АДРЕСА_6 на АДРЕСА_7 (в подальшому, відповідно до розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації у м. Києві від 03 березня 2018 року № 116 поштову адресу було змінено на номер будинку з «3-А» на
«5-Б») на родину з 4-х осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (дружина),
ОСОБА_3 (дочка), ОСОБА_4 (дочка), що підтверджується витягом з розпорядження Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації
від 20 квітня 2018 року за № 255, а також ордером № 016075 на право зайняття службового жилого приміщення.
Після звільнення з військової служби та виключення з усіх видів забезпечення відповідачу листом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 02 червня 2020 року за вих. № 0.704-5764/0/6-20 було повідомлено про необхідність здачі службового житла (службової квартири АДРЕСА_3 ) та запропоновано у добровільному порядку вивільнити та здати зазначене службове житло.
Проте, як встановлено судами, відповідачами вказане житло не звільнено.
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
За змістом частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із статтею 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
У відповідності до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
У відповідності до пункту 43 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові приміщення (стаття 119 ЖК України, постанова
від 04 лютого 1988 року № 37), до нього віднесено військовослужбовців Державної прикордонної служби до одержання ними постійного жилого приміщення.
Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що це право обмежується часом. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.
Положення статті 125 ЖК України визначають випадки коли особу не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, зокрема осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років (абзац третій зазначеної статті).
Чимало законів неодмінно формулюються більшою чи меншою мірою нечіткими термінами, тлумачення та застосування їх є питанням практики.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що оскільки ОСОБА_1 проходив військову службу в органах державної прикордонної служби з
1994 року, на цей час є військовим пенсіонером, має військову вислугу
35 років, з них 25 років прослужив у органах державної прикордонної служби, спірне службове житло набуте ним правомірно, з огляду на положення абзацу третього статті 125 ЖК України відсутні підстави для виселення відповідачів зі спірного службового житла без надання іншого жилого приміщення, після його звільнення із служби.
Профільним Законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». При цьому сам порядок забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями визначається постановою Кабінету Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» (далі - Порядок) (і чинною до 02 квітня 2021 року Інструкцією про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженої наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України від 20 грудня 2007 року № 1040, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 січня 2008 року за
№ 16/14707).
Згідно із абзацами 1, 3 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті (абзац 4 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Зазначені положення кореспондують положенням абзацу 3 пункту 3 Порядку та пункту 1.5 Інструкції.
Ураховуючи, що під час проходження ОСОБА_1 військової служби у Одеському гарнізоні Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України держава забезпечила його та членів його сім`ї жилим приміщенням, ОСОБА_6 (як колишній член сім`ї військовослужбовця) та його дочка ОСОБА_7 скористалися своїм правом на приватизацію житла, у рівних долях приватизували житло за адресою: АДРЕСА_1 , та 28 квітня
2012 року відчужили його на підставі договору дарування, колегія суддів не погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про неможливість виселення ОСОБА_1 зі спірного службового житла без надання іншого жилого приміщення на підставі статті 125 ЖК України.
Виходячи зі змісту статей 48, 118, 119, 124 125 ЖК України, статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» заборона виселення поширюється на військовослужбовців, звільнених з військової служби і не забезпечених житлом для постійного проживання у межах норми.
Перед відповідачем ОСОБА_1 , як військовослужбовцем, держава виконала свій обов`язок, передбачений частиною першою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», та забезпечила його житловим приміщенням для постійного проживання, з можливістю приватизації, право на яку реалізовано бувшими членами його сім`ї.
Виходячи із необхідності забезпечення загальнонаціональної та економічної безпеки і добробуту, ефективного витрачання матеріальних ресурсів, захисту прав військовослужбовців, які не забезпечені ані постійним, ані службовим житловим, а також принципів рівності та справедливості, на військовослужбовців, а також членів їхніх сімей, які були забезпечені постійним житлом у межах норми, не поширюються гарантії, передбачені статтею 125 ЖК України.
З припиненням військової служби вказаної категорії військовослужбовців припиняється право на користування службовим житловим приміщенням, наданим на період її проходження, що виключає можливість застосування статті 125 ЖК України під час розгляду спору про виселення без надання іншого житла (яке вже було надано державою).
Подібний правовий висновок щодо застосування положень
статті 125 ЖК України було висловлено Верховним Судом у постанові
від 22 квітня 2019 року у справі № 463/251/16-ц.
Ураховуючи наведене, передчасним є висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для виселення після звільнення з військової служби військовослужбовця та членів його сім`ї, уже забезпеченого один раз постійним житлом у межах норми відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», із службового житла, наданого йому на час проходження служби, з підстав наявності у нього стажу роботи (військової служби) не менш як десять років (абзац 3 статті 125 ЖК України).
Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім`ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб - курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували надання житла у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).
Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).
Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна потреба у застосуванні такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02,
§ 60-63).
Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, § 110).
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява
№ 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява
№ 17365/14.
У справі, яка переглядається, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у виселенні відповідачів, суд апеляційної інстанції не у повній мірі надав оцінку застосуванню до цих правовідносин статті 8 Конвенції щодо пропорційності втручання у право особи на житло.
Верховний Суд у постанові від 09 грудня 2020 року у справі № 442/7187/18 (провадження № 61-22108св19) зазначив, що будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби у виселенні відповідача є, зокрема черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло (постанова Верховного Суду від 22 січня
2020 року у справі № 761/45386/17 (провадження № 61-11341св19)).
Суд апеляційної інстанції не надав оцінки доводам апеляційної скарги Адміністрації Державної прикордонної служби України про те, що відповідачу раніше надавалось службове житло, яке не було здане, а саме 2-кімнатна квартира АДРЕСА_5 . Натомість в Державній прикордонній службі України перебувають у черзі особи, які потребують отримання службового житлового приміщення, а саме військовослужбовці, які проходять військову службу в особливий період. Такі обставини мали бути враховані судами під час вирішення питання про виселення осіб із службового приміщення у зв`язку з тим, що відпали правові підстави для правомірного проживання у такому житлі.
За військовослужбовцями, призваними на військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, зберігаються жилі приміщення, які вони займали до призову на строкову військову службу та військову службу під час мобілізації, на особливий період або на військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період (абзац 2 пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей»).
Матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_1 проходить військову службу на момент розгляду цієї справи.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Згідно з пунктом 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Враховуючи, що порушення норм процесуального права допущені судом апеляційної інстанції, то справу необхідно передати на новий розгляд до цього.
Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводами і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Адміністрації Державної прикордонної служби України задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович
