Постанова

Іменем України

30 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 606/2647/19

провадження № 61-11479св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 08 лютого 2021 року у складі судді Ромазан Л. С. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у складі колегії суддів: СташківаБ. І., Парандюк Т. С., Щавурської Н. Б.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про стягнення заборгованості.

Позов обґрунтований тим, що 27 серпня 2014 року між ОСОБА_1 (інвестором) та ФОП ОСОБА_2 (учасником) було укладено договір про спільну діяльність, відповідно до якого сторони зобов`язалися спільно діяти в сфері будівництва, розвитку інфраструктури та здійснювати господарську діяльність у майновому комплексі (закладі громадського харчування типу «кафе», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ). За умовами договору позивач інвестував кошти в розмірі 15 000,00 євро у вказану діяльність, з метою отримання прибутку. Проте, відповідач умови договору не виконав, а тому позивач вважає, що відповідач повинен йому повернути вклад та сплатити штрафні санкції, передбачені договором. На час звернення до суду із позовом загальна сума заборгованості за договором становить 749 501,51 грн.

Позивач просив суд стягнути з відповідача в його користь платіж в розмірі 15 000,00 євро в перерахунку на національну валюту України - гривню станом на день прийняття рішення, штраф - 2 250,00 євро за курсом у гривні станом на день прийняття рішення, пеню в розмірі 287 981,52 грн.

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 08 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивовано тим, що ОСОБА_1 , як учасник спільної діяльності інвестував кошти на спільну діяльність з метою отримання прибутку, однак не дотримався умов договору про спільну діяльність від 27 серпня 2014 року, не звернувся з питанням про припинення шляхом складання окремої угоди про розірвання договору, а тому вимога про стягнення інвестиційних коштів є передчасною.

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 08 лютого 2021 року скасовано та постановлено нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто із ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 внесеного інвестиційного вкладу у розмірі 15 000,00 євро, штраф у розмірі 2 250,00 євро та пеню у розмірі 287 981,52 грн за несвоєчасне повернення вкладу інвестору.

Стягнуто із ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати у розмірі 18 737,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції не врахував вимоги статей 76-80, 89 ЦПК України, не надав оцінки усім наявним в матеріалах справи доказам та дійшов висновків, які не відповідають обставинам справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, фізична особа - підприємець ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та закрити провадження у справі.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі та витребувано її з Теребовлянського районного суду Тернопільської області.

Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2021 року зупинено виконання постанови Тернопільського апеляційного суду від 11 травня 2021 року до закінчення касаційного провадження.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 925/1321/16, від 28 серпня 2018 року у справі № 902/458/16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18.

В касаційній скарзі зазначається, що суди попередніх інстанцій безпідставно вирішили, що позивачем зроблено внесок у заявленій сумі (жодного належного доказу на підтвердження такого факту не надано).

Суд апеляційної інстанції долучив до справи додаткові докази з порушенням статті 83 ЦПК України.

Суди не звернули увагу на те, що спір у вказаній справі підвідомчий господарським судам.

Відсутній висновок Верховного Суду щодо відносин, які виникають з договору про спільну діяльність між фізичною особою та фізичною - особою підприємцем.

Доводи інших учасників справи

У липні 2021 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що 27 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_3 було укладено договір про спільну діяльність (а. с. 15-18).

Власником об`єкта нерухомості (житлового будинку, який перебуває у стадії реконструкції під заклад громадського харчування типу «кафе»), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є відповідач (учасник) на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, яке видане державним реєстратором прав на нерухоме майно реєстраційної служби Теребовлянського районного управління юстиції Тернопільської області Козачинською В. М. 31 січня 2014 року, індексний номер 17183755, та зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Земельна ділянка, на якій знаходиться об`єкт нерухомості, належить учаснику на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯМ номер 163701, виданого Мшанецькою сільською радою Теребовлянського району Тернопільської області 14 листопада 2012 року на підставі рішення сесії Мшанецької сільської ради Теребовлянського району Тернопільської області від 01 листопада 2012 року № 107 та зареєстрованого 14 листопада 2012 року Управлінням Держкомзему у Теребовлянському районі Тернопільської області в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за номером 612500001004656. Площа земельної ділянки становить 0,25 га.

Зі змісту пункту 1.1 договору випливає, що сторони за договором зобов`язались спільно діяти в сфері будівництва, розвитку інфраструктури та здійснювати господарську діяльність у майновому комплексі (закладі громадського харчування типу «кафе», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на умовах даного договору.

Відповідно до пункту 3.1 договору позивачем (інвестором) було внесено 15 000,00 євро на виконання умов договору про спільну діяльність, укладеного між сторонами, що підтверджується актом внесення вкладу від 27 серпня 2014 року (а. с. 19).

Із пунктів 9.1, 9.2 договору відомо, що договір діяв до 27 серпня 2017 року, однак міг бути пролонгований (продовжений) сторонами за взаємною згодою на невизначений або визначений строк.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки рішення суду першої інстанції скасоване судом апеляційної інстанції, доводи стосовно скасування рішення суду першої інстанції відхиляються.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Щодо підвідомчості вказаної справи

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Згідно із частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають, зокрема, з цивільних та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

У частині першій статті 1 ЦК України указано, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна і суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена у статті 20 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів стороною яких є фізична особа яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Згідно із частиною першою статті 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.

Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статус підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи.

Наявність у фізичної особи статусу суб`єкта господарювання не означає, що усі правовідносини за її участю є господарськими.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 910/16713/15 та від 17 жовтня 2018 року у справі № 922/2972/17.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (див. висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 216/181/16-ц).

Вказаний висновок підтримано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 331/5054/15-ц (провадження № 14-164цс19).

Отже, вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах як суб`єкт господарювання та чи можна визначити ці правовідносини як господарські.

З матеріалів справи відомо, що договір про спільну діяльність укладено між фізичною особою ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_3 , який як фізична особа є власником об`єкта нерухомості, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Загальні положення про спільну діяльність в Україні регулюються главою 77 ЦК України, що свідчить про належність цього інституту до галузі цивільного права.

Одним із учасників правочину є фізична особа без статусу суб`єкта підприємницької діяльності - позивач у цій справі.

У касаційній скарзі відповідач звертає увагу, що позивач обґрунтовує свої вимоги порушенням його корпоративних прав, проте із договору про спільну діяльність не вбачається, що між сторонами виникли корпоративні відносини.

Враховуючи вищезазначене, дана справа підлягає розгляду судом цивільної юрисдикції.

Щодо розгляду справи по суті

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

Частиною першою статті 1131 ЦК України передбачено, що умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Згідно зі статтею 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Частиною першою статті 1133 ЦК України визначено, що вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки.

Внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом (частина перша статті 1134 ЦК України).

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1141 ЦК України у разі відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників договір простого товариства припиняється.

При цьому частина друга зазначеної статті регулює порядок повернення учасникам договору простого товариства, у разі його припинення з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 1141 ЦК України, речей, переданих у спільне володіння та (або) користування учасників, які їх надали. Зокрема, у разі припинення договору простого товариства речі, передані у спільне володіння та (або) користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали, без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін. Поділ майна, що є у спільній власності учасників, і спільних прав вимоги, які виникли у них, здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, тобто в порядку поділу спільної часткової власності.

Крім того, учасник, який вніс у спільну власність річ, визначену індивідуальними ознаками, має право у разі припинення договору простого товариства вимагати в судовому порядку повернення йому цієї речі за умови додержання інтересів інших учасників і кредиторів.

Згідно із статтею 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

З матеріалів справи відомо, що вищезазначений договір діяв до 27 серпня 2017 року (відповідно до пункту 9.1 договору про спільну діяльність).

Верховний Суд у постанові від 18 листопада 2019 року у справі № 910/16750/18 зазначив, що закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору, що прямо передбачено частиною четвертою статті 631 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції установив, що позивач ОСОБА_1 належним чином виконав умови договору про спільну діяльність та вніс вклад в розмірі 15 000,00 євро, що надало можливість відповідачу відкрити заклад громадського харчування типу «кафе», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Розділом 4 вказаного договору встановлено обов`язки учасника ФОП ОСОБА_2 , серед яких є виконання умов договору, проведення діяльності, передбаченої в пункті 1.1 договору згідно із вимогами чинного законодавства та відповідних нормативно-правових актів, вжиття інших заходів для досягнення цілей, передбачених пунктом 1.1 договору та ін.

У пункті 9.4 договору про спільну діяльність від 27 серпня 2014 року зазначено, що в разі припинення дії даного договору, в тому числі і внаслідок його розірвання, учасник до дня припинення його дії, в тому числі і до дня підписання додаткової угоди про розірвання даного договору зобов`язаний повернути інвестору його вклад у валюті вкладу, за даним договором у повному розмірі готівкою на руки або на рахунок, вказаний інвестором.

Тому, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що внесений інвестиційний вкладпідлягає стягненню із відповідача.

Крім того, на підставі пункту 10.4 вказаного договору, у зв`язку з порушенням пункту 9.4 договору (неповернення інвестиційного вкладу), апеляційний суд стягнув з відповідача на користь позивача штраф та пеню.

Враховуючи вищевказане, а також те, що скаржник в касаційній скарзі не наводить доводів стосовно правильності розрахунку штрафу та пені, тому підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції в цій частині відсутні.

Доводи про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права є необґрунтованими, оскільки відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу як за наявними в ній, так і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Подібний висновок щодо застосування апеляційним судом частини восьмої статті 83 ЦПК України Верховний Суд зробив у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 182/3440/20 (провадження № 61-738св22).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 925/1321/16, від 28 серпня 2018 року у справі № 902/458/16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 916/1261/18є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Доводи скаржника у касаційній скарзі про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах не заслуговують на увагу з огляду на те, що заявник, вказуючи зазначені підстави касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції, виконуючи вимоги пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не навів належного обґрунтування щодо застосування якої норми права Верховному Суду потрібно сформулювати висновок із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року.

Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

У частині третій статті 436 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін та поновити її виконання.

Керуючись статтями 389, 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 11 травня 2021 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Тернопільського апеляційного суду від 11 травня 2021 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров