Постанова
Іменем України
27 липня 2022 року
м. Київ
справа № 757/9647/20-ц
провадження № 61-16307св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - громадська організація «Федерація велосипедного спорту України»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2
на постанову Київського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Болотова Є. В., Музичко С. Г.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до громадської організації «Федерація велосипедного спорту України» (далі - ГО «Федерація велосипедного спорту України») про визнання наказу протиправним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості із заробітної плати.
Позовну заяву мотивовано тим, що з 05 жовтня 2018 року працював
в ГО «Федерація велосипедного спорту України» на посаді генерального секретаря.
Позивач зазначав про те, що з 01 липня 2019 року відповідач порушував його трудові права, зокрема в частині виплати заробітної плати, у зв`язку із цим він звертався до управління держпраці за захистом своїх прав та зі скаргою на дії відповідача, проте відповідей по суті порушених питань від управління держпраці не отримував.
Про своє звільнення дізнався із копії наказу про звільнення, яку отримав лише 20 лютого 2020 року, після направлення запиту до відповідача.
ОСОБА_1 зазначав, що в оскаржуваному наказі вказано, що його звільнено з 20 вересня 2019 року за власним бажанням згідно зі статтею 38 КЗпП України. Підставою його звільнення є його заява, проте до листопада
2019 року позивач заяв про його звільнення не писав та не подавав.
Разом із цим, позивач зазначав, що звільнивши його із посади, відповідач
не провів з ним остаточного розрахунку, не виплатив компенсацію
за невикористані дні відпустки, а також не видав трудову книжку.
З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просив суд: визнати своє звільнення з посади генерального секретаря ГО «Федерація велосипедного спорту України» на підставі наказу від 20 вересня 2019 року № 20/09/19-ЗК протиправним; поновити його на посаді генерального секретаря
ГО «Федерація велосипедного спорту України»; стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20 вересня 2019 року по 20 лютого 2020 року
в розмірі 120 025,50 грн; стягнути заборгованість із заробітної плати
за період з 01 липня 2019 року по 20 вересня 2019 року - 62 844,65 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2020 року
у складі судді Матійчук Г. О. позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано наказ від 20 вересня 2019 року № 20/09/19 про звільнення
ОСОБА_1 з посади генерального секретаря ГО «Федерація велосипедного спорту України» протиправним та поновлено ОСОБА_1 на вказаній посаді.
Стягнуто з ГО «Федерація велосипедного спорту України» на користь
ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період
з 20 вересня 2019 року по 20 лютого 2020 року (за 106 робочих днів прогулу) 119 732,30 грн.
Стягнуто з ГО «Федерація велосипедного спорту України» на користь
ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати за період з 01 липня
2019 року по 20 вересня 2019 року - 66 643,25 грн.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що факт звернення позивача до суду із вказаним позовом про визнання наказу про звільнення протиправним та про поновлення на роботі свідчить про незгоду позивача
із звільненням. Відповідач не надав належних та обґрунтованих доказів про законність звільнення позивача, у зв`язку із цим, на думку суду першої інстанції, звільнення позивача відбулось не на підставі його заяви, а отже поза його волею.
Ураховуючи факт звернення позивача до суду із цим позовом, а також відсутність відзиву (заперечень) відповідача на позов, судом першої інстанції встановлено факт порушення прав позивача на отримання винагороди
за свою працю.
При цьому, суд першої інстанції, ураховуючи вимоги Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, вважав, що позовна вимога у частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за період
з 20 вересня 2019 року по 20 лютого 2020 року становить 119 732,30 грн,
а не як зазначив позивач 120 025,50 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року апеляційну скаргу представника ГО «Федерація велосипедного спорту України» - Денисюк Н. О. на рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2020 року задоволено. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2020 року скасовано й ухвалено нове, яким
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції, встановлюючи, що факт звернення позивача до суду із вказаним позовом щодо визнання наказу про звільнення протиправним та поновлення на роботі свідчить про незгоду позивача із звільненням, не звернув уваги на те, що позивач, на підтвердження своєї позиції, не вчиняє жодних дій щодо звернення до роботодавця з вимогою про здійснення розрахунку.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив із того, що докази, які містяться у матеріалах справи не є доказами для висновків щодо незаконності звільнення та розрахунку середнього заробітку, оскільки докази, надані позивачем, не мають оригіналів
та не підтверджені податковою службою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , просив скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував положення статей 38, 47, 48, 116, 233 КЗпП України та положення статей 79, 80, 376 ЦПК України, а також в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, від 05 серпня 2020 року
у справі № 686/20491/18, від 31 серпня 2020 року у справі № 359/5905/18
та від 05 березня 2021 року у справі № 120/3276/19-а.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 вважає, що в супереч наявним
в матеріалах справи доказам, суд апеляційної інстанції вказав встановленою обставину щодо волевиявлення ОСОБА_1 на власне звільнення
на підставі оскаржуваного наказу, визнавши наказ від 20 вересня 2019 року № 20/09/19-ЗК належним та допустимим доказом такого волевиявлення. При цьому судом не враховано, що підстави для видачі цього наказу, а саме - заяви ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням ніколи не існувало, і ця обставина не спростовувалась відповідачем під час судового розгляду.
Зазначає, що судом апеляційної інстанції встановлено відсутність порушень, що полягають у непроведенні остаточного розрахунку із позивачем у день звільнення та невидачі йому трудової книжки на підставі пояснень позивача про те, що ним було втрачено бухгалтерські та інші документи з огляду
на конфлікт керівника відповідача із третіми особами. Разом із тим, встановлення таких обставин відбулось на підставі роздруківок з невідомих інтернет сторінок, сторінок у соцмережах, тощо, що, на думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , вказує на недопустимість таких доказів.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року було відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи № 757/9647/20-ц
із Печерського районного суду м. Києва.
У червні 2022 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2022 року справу № 757/9647/20-ц призначено до розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу,
у якому ГО «Федерація велосипедного спорту України», посилалася на те,
що касаційна скарга є необґрунтованою, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції прийнято на основі повного та всебічного розгляду всіх обставин й дослідження матеріалів цивільної справи, правильного застосування норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 працював у ГО «Федерація велосипедного спорту України»
на посаді генерального секретаря (а. с. 17).
Відповідно до наказу ГО «Федерація велосипедного спорту України»
від 20 вересня 2019 року № 20/09/19-ЗК ОСОБА_1 було звільнено з роботи за власним бажанням згідно із статтею 38 КЗпП України, на підставі його заяви (а. с. 17).
Згідно із штатним розписом ГО «Фонд велосипедного спорту України» заробітна плата генерального секретаря з 01 листопада 2018 року складала 24 850,00 грн на місяць (а. с. 19).
Відсутні належні та допустимі докази подання ОСОБА_1
до ГО «Федерація велосипедного спорту України» заяви про його звільнення з посади генерального секретаря з 20 вересня 2019 року за власним бажанням.
Відповідно до скарги від 15 листопада 2019 року ГО «Федерація велосипедного спорту України» з липня 2019 року перестала виплачувати заробітну плату своїм працівникам (а. с. 8-10).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з положеннями пунктів 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Пунктами 3 та 4 частини третьої статті 411 ЦПК України передбачено,
що підставою для скасування судового рішення та направлення справи
на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливлює встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції
не відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій статті 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово
за два тижні.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір
за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган
не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (частина третя статті 38 КЗпП України).
За змістом статті 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи
в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства
(частина третя статті 38 КЗпП) - не підтверджуються або роботодавцем
не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України.
Звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або
з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того,
що ОСОБА_1 мав волевиявлення на звільнення саме з підстав, передбачених статтею 38 КЗпП України, оскільки заяву про звільнення
за власним бажанням з 20 вересня 2019 року не писав.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право
в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи
на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод
чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Отже, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови
у задоволенні такого позову.
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,
на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (стаття 89 ЦПК України), з урахуванням встановлених обставин і вимог статей 12, 81 ЦПК України, встановивши, що звільнення позивача відбулось не на підставі його заяви, а отже поза його волею, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо визнання звільнення позивача протиправним та поновлення його на роботі. При цьому відповідач не довів законність звільнення позивача за власним бажанням,
та не надав суду відповідної заяви позивача про таке бажання позивача
на його звільнення станом до дня видання відповідачем наказу про звільнення позивача.
Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
При визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається
за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100
(пункт 21 цієї постанови).
У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення
на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
Зменшуючи розмір стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 20 вересня 2019 року по 20 лютого 2020 року, суд першої інстанції правильно застосував положення статті 235 КЗпП України
та Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. Суд визначив середньоденний середній заробіток позивача на підставі поданих позивачем доказів.
Разом із цим, ураховуючи відсутність належних та допустимих доказів спростування відповідачем суми заборгованості заробітної плати за період
з 01 липня 2019 року по 20 вересня 2019 року, суд першої інстанції обґрунтовано вважав наявними правові підстави для задоволення цих позовних вимог у повному обсязі.
Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають обставинам справи і ґрунтуються на вимогах закону.
Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним
і обґрунтованим.
Установивши, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 06 вересня 2021 року скасувати.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 11 вересня 2020 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
