Постанова
Іменем України
06 липня 2022 року
м. Київ
справа № 148/201/21
провадження № 61-16063 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідач - державна установа «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України», відокремлений структурний підрозділ Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України»;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 квітня 2021 року у складі судді Саламахи О. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Стадника І. М., Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України» (далі - ДУ» «Вінницький ОЛЦ МЗ України»), відокремленого структурного підрозділу Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень державної установи «Вінницький обласний лабораторний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров`я України» (далі - ВСП Тульчинського МВ ЛД ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України») про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Позовна заява мотивована тим, що вона працювала на посаді фельдшера-лаборанта санітарно-гігієнічної лабораторії ВСП «Тульчинський міжрайонний відділ лабораторних досліджень ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України»».
29 січня 2018 року між нею та Міністерством оборони України в особі командувача військової частини НОМЕР_2 полковника ОСОБА_2 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на 3 роки, про що вона повідомила відповідача.
Виконуючи умови контракту, вона брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ в Донецькій та Луганській областях, забезпечення їх здійснення. Наказом командира від 15 січня 2021 року вона була звільнена у запас за станом здоров`я.
Однак, 12 лютого 2018 року її було звільнено з роботи з 29 січня 2018 року за пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку зі вступом на військову службу відповідно до контракту від 29 січня 2018 року.
Вважала, що приймаючи рішення про звільнення, відповідач порушив вимоги законодавства про працю, оскільки вона підлягала увільненню з посади у зв`язку з укладенням контракту про проходження військової служби на 3 роки із збереженням відповідно до статті 119 КЗпП України місця роботи, посади та середнього заробітку в установі, де вона працювала.
Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд: поновити їй строк звернення до суду; визнати незаконним та скасувати наказ від 12 лютого 2018 року № 11-О про звільнення з роботи; поновити її на роботі на посаді фельдшера-лаборанта санітарно-гігієнічної лабораторії ВПС «Тульчинський МВ ЛД ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України»; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за період з 29 січня 2018 року по 16 січня 2021 року у розмірі 154 847 грн 16 коп., зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 січня 2021 року.
Короткий зміст судових рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 квітня 2021 року, залишеним без змін постановою Вінницького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовано тим, що на позивача дійсно поширюються гарантії, визначені частиною третьою статті 119 КЗпП України, зокрема, щодо збереження на час проходження військової служби за працівником місця роботи, посади і середнього заробітку, проте позивач пропустила строк звернення до суду без поважних причин, а, відтак, цей строк поновленню не підлягає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм матеріального права, й ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачають вимоги пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2021 року касаційне провадження у справі відкрито та витребувано цивільну справу № 148/201/21 із Тульчинського районного суду Вінницької області.
У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 червня 2022 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що вимога про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку, який зберігається за працівниками відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України не є за своєю правовою природою вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України. А, отже, на думку заявника, не є похідною вимогою від вимоги про поновлення на роботі, а є самостійною вимогою на яку положення частини першої статті 233 КЗпП України не поширюються, так як є гарантією, передбаченою чинним законодавством, та відноситься до структури заробітної плати, а тому має вирішуватись за правилами частини другої статті 233 КЗпП України, згідно з якою у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Незалежно від того, чи нараховував відповідач їй заробітну плату у розмірі середнього заробітку чи ні, звернення до суду, з вимогою щодо виплат, гарантованих частиною третьою статті 119 КЗпП України, гарантії які поширюються на неї що визнано судами, є вимогою щодо оплати праці та не обмежується буд-яким строком.
Вважала, що служба в АТО/ООС є поважною причиною для пропуску строків для звернення до суду, оскільки вона проходила військову службу (проходила спеціальні навчання, весь час проживала на території військової частини, брала безпосередню участь в зоні проведення АТО, була поранена).
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У листопаді 2021 року ДУ» «Вінницький ОЛЦ МОЗ України», ВСП Тульчинського МВ ЛД ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України», подали відзиви на касаційну скаргу, які є ідентичними, в яких зазначили, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, підстави для їх скасування відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 працювала на посаді фельдшера-лаборанта санітарно-гігієнічної лабораторії ВСП Тульчинського МВ ЛД ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України».
29 січня 2018 року між позивачем ОСОБА_1 та Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_2 полковника ОСОБА_2 було укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового, сержантського та старшинського складу. Контракт укладено на три роки (а.с. 6-7).
Наказом від 12 лютого 2018 року № 11-О ВСП Тульчинського МВ ЛД ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України» ОСОБА_1 звільнено з займаної посади у зв`язку зі вступом на військову службу відповідно до контракту від 29 січня 2018 року (пункт 3 частини першої статті 36 КЗпП України).
Згідно з відповіддю ВСП Тульчинського МВ ЛД ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України» позивачу нараховувалась заробітна плата за грудень 2017 року у розмірі 4 648 грн 33 коп., за січень 2018 року у розмірі 3 862 грн 79 коп.
Відповідно до копії посвідчення серії НОМЕР_1 , виданого 05 грудня 2018 року заступником начальника штабу військової частини НОМЕР_5, ОСОБА_1 є учасником бойових дій.
Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_3 м. Сєвєродонецьк Луганської області від 25 листопада 2020 року ОСОБА_1 в період з 30 квітня 2018 року по 19 червня 2018 року, з 27 липня 2018 року по 11 вересня 2018 року, з 17 жовтня 2018 року по 20 жовтня 2018 року, з 02 квітня 2019 року по 18 травня 2019 року, з 08 червня 2019 року по 22 липня 2019 року, з 01 серпня 2019 року по 18 жовтня 2019 року, з 29 травня 2020 року по 05 серпня 2020 року, з 24 серпня 2020 року по час видання довідки безпосередньо брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях.
Відповідно до копії витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_3 від 16 січня 2021 року ОСОБА_1 звільнено у запас наказом від 15 січня 2021 року, направлено до зарахування на військовий облік до Тульчинського РТЦК та СП Вінницької області. У Збройних Силах позивач проходила службу з 29 січня 2018 року по 16 січня 2021 року. З даної довідки встановлено, що позивач мала невикористані відпустки: основну, додаткову, за сімейними обставинами, а також використала основну відпустку за 2018 рік (27 діб), за 2019 рік (30 діб), за 2020 рік (15 діб).
Із копії трудової книжки ОСОБА_1 встановлено, що 07 березня 2018 року вона була прийнята на посаду медичної сестри приймально-сортувального відділення медичної роти, 16 січня 2021 року звільнена на підставі наказу командира від 15 січня 2021 року (за станом здоров`я).
Записом у журналі обліку трудових книжок ДУ «Вінницький ОЛЦ МОЗ України» підтверджено, що ОСОБА_1 отримала трудову книжку 16 жовтня 2018 року.
Згідно з копією довідки військової частини НОМЕР_3 м. Сєвєродонецьк Луганської області від 10 вересня 2018 року ОСОБА_1 17 червня 2018 року під час виконання службового завдання була травмована (мінно-вибухова травма, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, акубаротравма лівого вуха), а відповідно до довідки військово-лікарської комісії військової частини НОМЕР_4 від 26 червня 2018 року зазначена травма позивача пов`язана з проходженням військової служби.
З довідки військової частини НОМЕР_3 м. Сєвєродонецьк Луганської області від 01 березня 2021 встановлено, що ОСОБА_1 в період з 30 квітня 2018 року по 19 червня 2018 року, з 27 липня 2018 року по 11 вересня 2018 року, з 17 жовтня 2018 року по 20 жовтня 2018 року, з 02 квітня 2019 року по 18 травня 2019 року, з 08 червня 2019 року по 22 липня 2019 року, з 01 серпня 2019 року по 18 жовтня 2019 року, з 29 травня 2020 року по 05 серпня 2020 року, з 24 серпня 2020 року по 10 жовтня 2020 року, з 07 січня 2021 року по 16 січня 2021 року безпосередньо брала участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації в Донецькій та Луганській областях.
Згідно з виписками з медичних карт стаціонарного хворого № 5452, № 772, № 2078/326, № 7726 ОСОБА_1 перебувала на лікуванні з приводу мінно-вибухової травми в періоди: з 19 червня 2018 року по 04 липня 2018 року; з 05 липня 2018 року по 25 липня 2018 року; з 11 вересня 2018 року по 21 вересня 2018 року; з 21 вересня 2018 року по 12 жовтня 2018 року; з 20 травня 2019 року по 07 червня 2019 року, що також підтверджується виписними епікризами № 7466 та № 5656 (а.с. 83, 85-87, 90).
Крім того, в період з 23 жовтня 2020 року по 06 січня 2021 року позивач перебувала на стаціонарному обстеженні і лікуванні у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» внаслідок мінно-вибухової травми, що підтверджується виписним епікризом № 17657 (а.с. 89).
Відповідно до копії довідки військово-лікарської комісії від 07 червня 2019 року травма ОСОБА_1 пов`язана з проходженням військової служби (а.с. 88).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.
Статтею 119 КЗпП України визначено, що працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів. За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Гарантії, визначені у частині третій цієї статті, зберігаються за працівниками, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров`я) та перебувають на лікуванні у медичних закладах, а також потрапили у полон або визнані безвісно відсутніми, на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування в медичних закладах незалежно від строку лікування, повернення з полону, появи їх після визнання безвісно відсутніми або до дня оголошення судом їх померлими.
Згідно з частиною другою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».
Аналіз зазначених норм права дають підстави для висновку, що гарантії, передбачені частинами третьою, четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконання стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Законом України від 17 березня 2014 року був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування у газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49. Таким чином, з 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період.
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу, Президент України не приймав.
Суд установив, що позивач 29 січня 2018 року уклала контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України.
Також на час укладення позивачем контракту набрало чинності рішення Ради Національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України», введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, яким констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Відповідно до примітки до статті 4 Закону України «Про Раду Національної безпеки та оборони України» кризовою ситуацією вважається крайнє загострення протиріч, гостра дестабілізація становища в будь-якій сфері діяльності, регіоні, країні.
На час укладення контракту з позивачем існувала кризова ситуація, що загрожувала національній безпеці України, а невідкладні заходи, запроваджені рішенням Ради національної безпеки та оборони України, щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності України вимагали, крім іншого, проведення часткової мобілізації, з початком якої, настав особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору
Верховний Суд зазначає, що незаконність звільнення позивача із займаної посади, його звільнення з порушенням вимог частини третьої статті 119 КЗпП України підтверджено як районним судом, так і апеляційним судом.
Строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України, а не нормами ЦК України, тому посилання заявника на неврахування положення пункту 4 частини першої статті 263 ЦК України, щодо зупинення перебігу позовної давності, є помилковими.
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (частина перша статті 233 КЗпП України).
Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права.
Звертаючись з позовом, ОСОБА_1 просила суд поновити їй строк для звернення до суду.
З урахуванням специфіки розгляду трудових спорів, строк звернення до суду за захистом трудового права є спеціальним строком для судового захисту трудових прав, встановленим положеннями статті 233 КЗпП України.
Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов`язки сторін.
Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб`єктивних трудових прав працівників.
Разом з тим ця стаття встановлює виняток для спорів про звільнення.
Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі.
Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк.
Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника.
У цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення.
Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються.
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Вказана правова норма не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого у частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами
У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску строків, визначених статтею 233 КЗпП України, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.
Наслідки пропуску строку звернення до суду у вигляді відмови в задоволенні позову застосовуються судом лише, якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але такі строки пропущено та підстав для їх поновлення не встановлено. У разі, коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач була прийнята на військову службу за контрактом, а тому вона не підлягала звільненню, що передбачено положеннями статті 119 КЗпП України, однак за захистом своїх трудових прав позивач звернулася до суду з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 отримала трудову книжку 16 жовтня 2018 року, а до суду із позовом звернулась у лютому 2021 року. При цьому позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом, а також того, що її своєчасному зверненню перешкоджали непереборні обставини, які зробили неможливим або значно утруднили таке звернення.
Висновки апеляційного суду узгоджуються із висновками щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 522/4116/19 та від 10 березня 2021 року у справі № 686/8529/20.
У постановах Верховного Суду 08 серпня 2018 року у справі № 757/19004/15-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 503/361/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 288/1466/18 зазначено, що поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.
Отже, поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду, і ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.
Під час розгляду цієї справи позивач не навела поважних причин пропуску строку звернення до суду з відповідним позовом і не підтвердила належними та допустимими доказами їх наявність.
Отже, вирішуючи спір, суди з дотриманням вимог статей 263-265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об`єктивно з`ясували обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановили правовідносини, що склалися між сторонами, й дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.
Посилання ОСОБА_1 на проходження служби служба в АТО/ООС також не може бути поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Крім того, як убачається із відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 26 листопада 2018 року у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Тульчинського міжрайонного відділу лабораторних досліджень ДУ «Вінницький обласний лабораторний центр Міністерства охорони здоров`я України» про визнання протиправним наказу про звільнення та зобов`язання поновити на роботі було відмовлено. Роз`яснено позивачу, що вказаний спір має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Проте ОСОБА_1 з листопада 2018 року не скористалася своїм право на звернення до суду.
За таких обставин доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення суду ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 29 квітня 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 03 серпня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович
