Постанова
Іменем України
01 червня 2022 року
місто Київ
справа № 755/17944/18
провадження № 61-8180св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Оксана Олексіївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Гаращенка Д. Р., Сліпченка О. І., Сушко Л. П.,
ВСТАНОВИВ:
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у листопаді 2018 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., у якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 липня 2013 року щодо відчуження квартири АДРЕСА_1 ; скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; зобов`язати приватного нотаріуса внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації речових прав на зазначену квартиру.
Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 03 жовтня 2009 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір позики, відповідно до умов якого він надав ОСОБА_4 у борг 250 000, 00 дол. США, що підтверджується письмовою розпискою, власноручно складеною ОСОБА_4 у присутності її чоловіка ОСОБА_2 .
Рішенням від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц Голосіївський районний суд міста Києва частково задовольнив позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про стягнення боргу, штрафних санкцій, процентів та збитків. Суд стягнув з відповідачів солідарно суму боргу у розмірі 116 130, 29 грн, відсотки у розмірі 203 605, 96 грн та судовий збір.
Позивач стверджував, що ОСОБА_2 , розуміючи наслідки рішення суду про стягнення боргу, разом із ОСОБА_4 перереєстрували право власності на належну їм на праві власності квартиру, загальною площею 29, 4 кв. м, житловою площею 15, 5 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , на сина ОСОБА_4 ОСОБА_3 шляхом укладення договору купівлі-продажу від 05 липня 2013 року.
На переконання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 уклав фраудаторний правочин, тобто правочин, який вчинений боржником на шкоду кредитору, метою якого було невиконання майбутнього рішення суду та взятих на себе боргових зобов`язань за договором позики. Укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу квартири, ОСОБА_2 діяв за згодою ОСОБА_4 , яка є матір`ю ОСОБА_3 , а також є відповідачем у справі № 752/3933/13-ц за його позовом про стягнення боргу.
З отриманих від продажу спірної квартири коштів боржники позику не повернули, що підтверджує, на переконання ОСОБА_1 , безгрошовість договору та відсутність фактичного укладення правочину купівлі-продажу.
Стислий виклад заперечень відповідачів
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 не визнали позовних вимог та просили відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його безпідставність та необґрунтованість.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням від 18 квітня 2019 року Дніпровський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позивач не довів ту обставину, що договір купівлі-продажу, укладений між відповідачами, є фіктивним та, укладаючи його, сторони діяли без наміру створення відповідних правових наслідків.
Постановою від 30 серпня 2019 року Київський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 18 квітня 2019 року - без змін.
Постановою від 07 жовтня 2020 року Верховний Суд задовольнив частково касаційну скаргу ОСОБА_1 , скасував постанову Київського апеляційного суду від 30 серпня 2019 року, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд зазначив, що, з`ясувавши, що серед надісланих нотаріусом документів немає копії оспорюваного позивачем договору, суд першої інстанції дійшов висновку, що його відсутність не позбавляє можливості вирішення справи по суті. Суд зазначив, що обґрунтування позову не пов`язані з будь-яким конкретним змістом умов договору, а будуються на самому факті укладення такого договору між боржником, з якого стягнуто заборгованість за рішенням суду, та сином дружини боржника від попереднього шлюбу, яка також є солідарним боржником. Звернувшись з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції, позивач повторно подав клопотання про витребування від приватного нотаріуса доказів, зокрема, копії договору купівлі-продажу, який є предметом спору, пославшись на неможливість отримати його самостійно. Проте усупереч вимогам процесуального законодавства суд апеляційної інстанції таке клопотання не розглянув, чим порушив право позивача на справедливий суд.
Суд касаційної інстанції звернув увагу, що апеляційний суд безпосередньо не дослідив оспорюваний правочин, який є предметом спору; не врахував, що договір, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатний, так і безоплатний; не перевірив доводів позивача про те, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу.
Постановою від 30 березня 2021 року Київський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 18 квітня 2019 року скасував та ухвалив нове рішення, яким частково задовольнив позов.
Суд визнав недійсним договір купівлі-продажу від 05 липня 2013 року щодо відчуження квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О., зареєстрований за номером 1405.
Скасував рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко О. О. від 05 липня 2013 року, індексний номер 3706880, щодо державної реєстрації права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_3 .
У іншій частині позову суд відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд встановив недійсність договору купівлі-продажу відповідно до правил статті 234 ЦК України.
За висновками апеляційного суду, під час укладення 05 липня 2013 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Апеляційний суд не прийняв надані 27 січня 2021 року відповідачем ОСОБА_2 докази, оскільки, за висновками суду, їх подано з процесуальним порушенням, без відповідного клопотання про поновлення строку на їх подання та обґрунтування неможливості їх подання в належний строк. Суд апеляційної інстанції врахував, що ОСОБА_2 не надав доказів того, що зазначені документи він надсилав позивачу та іншим учасникам справи.
Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу, тому вважав обґрунтованими підстави для скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3 . Водночас суд апеляційної інстанції вважав, що немає правових підстав для задоволення позову в частині зобов`язання приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко О. О. внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно за рішенням від 05 липня 2013 року, індексний номер 370688.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 13 травня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 30 березня 2021 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що:
- суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності заявника, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, оскільки судову повістку про виклик ОСОБА_2 не отримував, тобто розгляд справи відбувся усупереч правовим висновкам, що викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц (провадження № 14-507цс18), постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 522/19433/17 (провадження № 61-835св19);
- сповіщення заявника про розгляд справи апеляційним судом шляхом опублікування оголошення на сайті Київського апеляційного суду, на переконання ОСОБА_2 , є неналежним сповіщенням, суперечить правилам частини одинадцятої статті 128 ЦПК України та правовому висновку Верховного Суду щодо застосування цієї норми права, викладеному у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 635/3414/16-ц (провадження
№ 61-21027св19);
- суд апеляційної інстанції не надав оцінки поясненням ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , що були подані 17 грудня 2020 року та які свідчать про повне виконання зобов`язань перед ОСОБА_1 , докази чого не були досліджені судом;
- апеляційний суд не розглянув клопотання про витребування доказів із Голосіївського відділу державної виконавчої служби щодо стану виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц;
- апеляційний суд безпідставно не долучив до матеріалів справи докази та не врахував їх, а саме постанови зазначеної виконавчої служби про закриття виконавчих проваджень, які свідчать про повне виконання зобов`язань перед ОСОБА_1 .
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 11 червня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, а ухвалою від 16 травня 2022 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд в межах доводів та вимог касаційної скарги перевірив правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що рішенням від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсними умов договору Голосіївський районний суд міста Києва стягнув солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у загальному розмірі 319 736, 25 грн.
У справі № 752/3933/13-ц суд встановив, що відповідно до договору позики від 03 жовтня 2009 року ОСОБА_1 надав у позику ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 200 000, 00 дол. США, які у повному обсязі не були повернуті.
Постановами від 06 грудня 2013 року державний виконавець Відділу державної виконавчої служби Голосіївського районного управління юстиції у м. Києві Рибак Д. І. відкрив виконавчі провадження № 41128555 та № 41128507 про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованості у розмірі 203 605, 96 грн та 116 130, 29 грн відповідно.
На момент звернення до суду з позовом у справі, яка переглядається, рішення суду боржники не виконали.
Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності станом на 05 липня 2013 року квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована на праві приватної власності за ОСОБА_2 .
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованої станом на 23 червня 2017 року, власником однокімнатної квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. О. та зареєстрованого за № 3706880.
Апеляційний суд вважав встановленим, що ОСОБА_2 , відчужуючи за згодою ОСОБА_4 належну йому на праві власності квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , сину ОСОБА_4 від попереднього шлюбу ОСОБА_3 , був обізнаний про розгляд Голосіївським районним судом міста Києва справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про стягнення боргу, штрафних санкцій, процентів та збитків.
Право, застосоване судом
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , стверджував, що цей договір є фіктивним та укладений з метою ухилення від сплати боргу за договором позики.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
За своїм змістом договір купівлі-продажу є двостороннім, консенсуальним та відплатним правочином, метою якого є відчуження майна від однієї сторони та передання його у власність іншій стороні.
Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
У статті 215 ЦК України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Як наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».
Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження
№ 14-260цс19).
За умови встановлення факту наявності у боржника іншого майна, за рахунок якого кредитор не позбавлений можливості задовольнити свої вимоги, не можна стверджувати, що права кредитора порушені укладенням угод про відчуження майна, що не матимуть наслідком неплатоспроможність боржника.
Щодо необґрунтованого відхилення апеляційним судом клопотання ОСОБА_2 про долучення доказів
Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що під час укладення 05 липня 2013 року оспорюваного правочину воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених цим правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
На переконання Верховного Суду, зазначені висновки суд апеляційної інстанції зробив передчасно, вони ґрунтуються на припущеннях з огляду на таке.
Під час апеляційного розгляду справи заявник звернувся до апеляційного суду з додатковими поясненнями про те, що боржники погасили заборгованість за договором позики, виконали рішення суду, на підтвердження чого надали до апеляційного суду копію протоколу електронних торгів, копії квитанцій, довідку з місця роботи про відрахування коштів із заробітної плати. У цих додаткових поясненнях заявник просив апеляційний суд витребувати інформацію з Голосіївського відділу державної виконавчої служби щодо стану виконання рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц.
Водночас матеріали справи, а також зміст оскаржуваної постанови апеляційного не свідчать про дослідження апеляційним судом та оцінку доказів, поданих заявником, а також про вирішення клопотання заявника про витребування відомостей щодо стану виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики.
Також заявник звертався до апеляційного суду із клопотанням про долучення доказів - постанов державного виконавця Голосіївського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ) Гаража Євгенія Геннадійовича від 27 січня 2021 року про закінчення виконавчих проваджень ВП № 411128507, № 41128555, № 53335506 у зв`язку з фактичним виконанням рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 липня 2013 року у справі № 752/3933/13-ц.
Зазначене клопотання заявник подав до апеляційного суду в день винесення постанов державним виконавцем.
Проте апеляційний суд відхилив клопотання ОСОБА_2 про долучення доказів до справи, обґрунтовуючи це тим, що докази подані з процесуальним порушенням, без відповідного клопотання про поновлення строку на їх подання та обґрунтуванням неможливості їх подання в строк. Крім того, відповідач не надав до суду доказів того, що зазначені документи він надсилав позивачу та іншим учасникам справи.
Відповідно до правил частин першої, третьої-п`ятої, восьмої, дев`ятої статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.
В оцінці мотивів відхилення апеляційним судом клопотання відповідача про долучення доказів до матеріалів справи Верховний Суд зауважує, що апеляційний суд мав врахувати, що такі докази заявник не міг подати раніше дня винесення згаданих постанов державним виконавцем.
Щодо висновків апеляційного суду про те, що заявник не надав доказів направлення доказів іншим учасникам справи, то Верховний Суд звертає увагу, що такі докази переважно є публічно доступними у Автоматизованій системі виконавчого провадження, а для сторін виконавчого провадження, якими є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є відкритими та доступними повністю.
Відповідно до пункту 2 Розділу І Положення про автоматизовану систему виконавчого провадження, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 05 серпня 2016 року № 2432/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 серпня 2016 року за № 1126/29256 (далі - Положення), автоматизована система виконавчого провадження (далі - Система) - комп`ютерна програма, що забезпечує збирання, зберігання, облік, пошук, узагальнення, надання відомостей про виконавче провадження, формування Єдиного реєстру боржників та захист від несанкціонованого доступу.
Відповідно до пунктів 1-3 Розділу VІ Положення (у редакції, чинній на момент винесення постанов про закінчення виконавчого провадження) Міністерство юстиції України забезпечує вільний та безоплатний доступ до інформації Системи у мережі Інтернет на своєму офіційному веб-сайті з можливістю перегляду, пошуку, копіювання та роздрукування інформації (на основі поширених веб-оглядачів та редакторів) без обмежень та цілодобово, а саме: прізвище, ім`я, по батькові (за його наявності), число, місяць, рік народження боржника - фізичної особи та прізвище, ім`я, по батькові (за його наявності) стягувача - фізичної особи; найменування, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань для юридичної особи - боржника та стягувача; номер, дата відкриття та стан виконавчого провадження; найменування органу державної виконавчої служби (приватного виконавця), у якого перебуває на виконанні виконавче провадження.
Пошук інформації через веб-сайт здійснюється за такими параметрами: прізвище, ім`я, по батькові (за його наявності), число, місяць, рік народження боржника - фізичної особи та прізвище, ім`я, по батькові (за його наявності) стягувача - фізичної особи; найменування, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань для юридичної особи - боржника та стягувача; номер виконавчого провадження.
Інформація Системи в обсязі, передбаченому цим пунктом, може надаватись з використанням сервісної послуги у формі прикладного програмного інтерфейсу Системи. Умови, порядок справляння та розмір плати за надання сервісної послуги визначаються у договорі, укладеному з адміністратором Системи.
Доступ до інформації Системи сторонам виконавчого провадження забезпечується з використанням: 1) засобів електронної ідентифікації з високим рівнем довіри через: вебпортал Міністерства юстиції України; Єдиний державний вебпортал електронних послуг в порядку, визначеному договором, укладеним між держателем Системи та держателем Єдиного державного вебпорталу електронних послуг; 2) ідентифікатора для доступу до інформації про виконавче провадження, який зазначається в довідці про реєстрацію виконавчого документа та постанові про відкриття виконавчого провадження, через офіційний вебсайт Міністерства юстиції України.
Система забезпечує: можливість формування сторонами виконавчого провадження узагальненої інформації про рішення (виконавчі дії), прийняті (вчинені) виконавцем, із зазначенням дати їх прийняття (вчинення) та з можливістю роздрукування такої інформації; доступ сторонам виконавчого провадження до документів виконавчого провадження.
Враховуючи, що частина дев`ята статті 83 ЦПК України не покладає на учасника справи обов`язку направляти копії доказів іншим учасниками справи, якщо вони є публічно доступними, а відомості про закінчення виконавчого провадження є доступними через Автоматизовану систему виконавчого провадження, отже, помилковими є висновки апеляційного суду, що заявник мав надати докази направлення цих доказів іншим сторонам.
Також апеляційному суду потрібно було врахувати, що такі докази мали бути у ОСОБА_1 як іншої сторони виконавчого провадження, закінченого державним виконавцем.
Враховуючи, що у предмет доказування входять обставини ухилення боржників від відповідальності за договором позики та приховування з цією метою майна, вчинення дій щодо унеможливлення його реалізації в рахунок погашення боргу, що позивач визначив підставою позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, стороною якого він не є, апеляційний суд мав врахувати, що обставини закінчення виконавчого провадження у зв`язку з фактичним виконанням рішення суду впливають на правильність вирішення спору між сторонами, визначення, чи стосується прав та інтересів оскаржуваний договір особи, яка не була його стороною, а враховуючи, що подання заявником доказів відбулося з дотриманням вимог ЦПК України, висновки апеляційного суду про обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 є передчасними.
Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Ураховуючи, що суд апеляційної інстанції, розглядаючи позов, не надав належної оцінки доказам, наявним у матеріалах справи у сукупності, не вирішив заявлені ОСОБА_2 клопотання про витребування доказів, про долучення доказів, у зв`язку із чим не встановив фактичні обставини, оскаржувана постанова не може вважатись законною і обґрунтованою, а тому за правилами статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав нездійснення дослідження зібраних у справі доказів та необґрунтованого відхилення клопотань відповідача про витребування та долучення доказів.
Верховний Суд наголошує, що відповідно до частин першої та другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення у справі, апеляційний суд не надав оцінку та не мотивував відхилення доказів, наданих ОСОБА_2 у справі, необґрунтовано відхилив клопотання заявника про долучення доказів, наданих заявником до апеляційного суду, та не розглянув клопотання про витребування доказів.
Таким чином, Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення не є обґрунтованим та законним, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Щодо неналежного повідомлення заявника про апеляційний розгляд справи
Серед підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник зазначає, що він не був належним чином повідомлений про розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
З такими доводами касаційної скарги Верховний Суд погоджується частково.
Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги, що повернення судових повісток-повідомлень з відміткою «за закінченням терміну зберігання» свідчить про неналежне повідомлення учасника справи про час, дату та місце розгляду справи апеляційним судом, що відповідає правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц (провадження № 14-507цс18), постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 522/19433/17 (провадження № 61-835св19).
Виклик заявника у судове засідання через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України є порушенням апеляційним судом правил частини одинадцятої статті 128 ЦПК України, відповідно до яких відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справ.
Апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_5 має зареєстроване місце проживання (перебування), а тому правила частини одинадцятої статті 128 ЦПК України до нього не застосовуються.
Водночас Верховний Суд враховує, що заявнику було достеменно відомо про розгляд справи у апеляційному суді, проте жодного разу він не з`явився у судові засідання, а тому у справі, яка переглядається, враховуючи процесуальну поведінку заявника, наведені ним доводи у касаційній скарзі про неналежне повідомлення його про час, дату та місце розгляду справи апеляційним судом не можуть бути безумовною та достатньою підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.
Відповідно до матеріалів справи розгляд справи у апеляційному суді відбувався протягом декількох судових засідань, заявник скористався своїм правом на подання додаткових пояснень до суду апеляційної інстанції (07 грудня 2020 року, том 2, а. с. 123-147), а також подав клопотання про долучення доказів (27 січня 2021 року, том 2, а. с. 176-180), 02 лютого 2021 року ОСОБА_2 ознайомився з матеріалами справи (том 2, а. с. 185), а отже, заявнику було відомо про розгляд справи у апеляційному суді, хоча він і не отримував судових повісток-повідомлень.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Підсумовуючи, Верховний Суд встановив, що апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання ОСОБА_2 про долучення доказів до матеріалів справи, не розглянув клопотання про витребування доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а тому такі порушення є достатньою підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, направлення справи на новий апеляційний розгляд до суду апеляційної інстанції.
Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті під час касаційного перегляду справи, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи суду належить урахувати зазначене у постанові суду касаційної інстанції, надати оцінку наданим сторонами справи доказам та відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржуване судове рішення скасуванню із направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
За правилом пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
За правилами частин четвертої та п`ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, у зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 30 березня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко
