ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 травня 2022 року
м. Київ
справа № 520/9769/19
адміністративне провадження № К/9901/47675/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів: Коваленко Н.В., Стрелець Т.Г., розглянувши у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №520/9769/19
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області
про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії
за касаційною скаргою адвоката Острицького Андрія Олеговича в інтересах ОСОБА_1
на ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2021 року (постановлену у складі головуючого судді П`янової Я.В., суддів Спаскіна О.А., Любчич Л.В.),
У С Т А Н О В И В :
1. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задоволено: визнано бездіяльність Головного Управління Пенсійного фонду України в Харківській області, яка полягає у не нарахуванні і не виплаті ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу у зв`язку із порушенням строку виплати частини основного розміру пенсії, нарахованої та виплаченої на виконання рішення Харківського окружного адміністративного суду від 13 травня 2019 року у справі №520/1824/19 протиправною; зобов`язано Головне Управління Пенсійного фонду України в Харківській області нарахувати і виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу з 1 вересня 2008 року, розрахувавши її розмір за методикою відповідно статті 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати».
2. 1 червня 2021 року представник позивача звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із заявою в порядку статей 382, 383 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у якій просив: визнати дії Головного управління пенсійного фонду України в Харківській області, які полягають у здійсненні невірного розрахунку ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу у зв`язку із порушенням строку виплати частини основного розміру пенсії за період з 1 вересня 2008 року по 30 листопада 2017 року та виплаченої у вересні 2019 року протиправними; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити розрахунок та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу у зв`язку із порушенням строку виплати частини основного розміру пенсії за період з 1 вересня 2008 року по 30 листопада 2017 року та виплаченої у вересні 2019 року, розрахувавши компенсацію за формулою визначеною статтею 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строку їх виплати» та пунктом 4 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати № 159 за весь період невиплати пенсії, а саме з 1 вересня 2008 року по 31 серпня 2019 року.
3. Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 8 червня 2021 року заяву представника ОСОБА_1 від 1 червня 2021 року, подану в порядку статті 382, 383 КАС України, залишено без задоволення
4. Не погоджуючись з вищезазначеним судовим рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати ухвалу суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким заяву від 1 червня 2021 року про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення задовольнити.
5. Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 8 червня 2021 року у справі № 520/9769/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії повернуто скаржнику.
6. Повертаючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2021 року апеляційну скаргу залишено без руху через її невідповідність вимогам КАС України. Скаржнику було надано строк для усунення недоліків десять днів з моменту отримання копії вказаної ухвали, шляхом надання до другого апеляційного адміністративного суду документу про сплату судового збору чи доказів наявності пільг по його сплаті. Однак, скаржником недоліки апеляційної скарги у встановлений судом строк не було усунуто, а тому наявні підстави для повернення апеляційної скарги скаржнику.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
7. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, вважаючи його незаконним та необґрунтованим, представник позивач звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду.
8. Касаційна скарга обґрунтована тим, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції прийнято без дотримання судом положень частини другої статті 132 КАС України та положень Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року № 3674-VI (далі - Закон № 3674-VI), що призвело до ухвалення незаконного рішення про повернення апеляційної скарги. Так, скаржник зазначає, що Законом № 3674-VI не передбачено вимоги щодо сплати судового збору за звернення із заявою в порядку статті 382 КАС України (щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення).
9. Скаржник також звертає увагу на те, що Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі №2а/0470/2563/12 та від 11 серпня 2021 року у справі №560/4364/19 дійшов висновку про те, що приписами статті 4 Закону № 3674-VI не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення. Відтак, за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за звернення до суду із такою заявою в порядку контролю за виконанням судового рішення, на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду.
Позиція інших учасників справи
10. Від відповідача відзиву на касаційну скаргу представника позивача не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду рішення суду апеляційної інстанції. При цьому колегія суддів зазначає, що ухвалу Верховного Суду від 14 січня 2022 року про відкриття касаційного провадження відповідачем отримано 20 січня 2022 року.
Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи
11. Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2022 року відкрито касаційне провадження на ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2021 року у справі №520/9769/19, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати відзив на касаційну скаргу.
12. Суддя-доповідач ухвалою від 4 травня 2022 року справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 5 травня 2022 року.
13. При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка висновків суду апеляційної інстанції та доводів учасників справи
14. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
15. Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
16. Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
17. Зазначеним вимогам процесуального закону ухвала Другого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2021 року не відповідає, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є прийнятні з огляду на таке.
18. Відповідно до пунктів 8, 9 частини першої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та обов`язковість судового рішення.
19. Можливість забезпечення права на апеляційний перегляд справи є також однією із основних засад (принципів) адміністративного судочинства (частина третя статті 2 КАС України).
20. Згідно з частиною першою статті 293 КАС України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
21. Так, з матеріалів справи вбачається, що ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без руху у зв`язку з її невідповідністю вимогам статті 296 КАС України, надано скаржнику десятиденний строк з моменту отримання копії даної ухвали для усунення вказаних недоліків апеляційної скарги, а саме: надати докази сплати судового збору.
22. Водночас ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 8 червня 2021 року повернуто скаржнику у зв`язку із тим, що скаржником недоліки апеляційної скарги, визначені в ухвалі Другого апеляційного адміністративного суду від 25 серпня 2021 року, у встановлений судом строк не було усунуто.
23. Однак, з такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів Верховного Суду не погоджується та вважає за необхідне вказати таке.
24. Вимоги щодо форми та змісту апеляційної скарги встановлені статтею 296 КАС України.
25. Відповідно до частин п`ятої-шостої статті 296 КАС України до апеляційної скарги додаються:
1) документ про сплату судового збору;
2) копії апеляційної скарги відповідно до кількості учасників справи;
3) копії доданих до апеляційної скарги письмових матеріалів, що відсутні в учасників справи, відповідно до кількості учасників справи;
4) докази, що підтверджують дату отримання копії оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції, за наявності.
Якщо апеляційна скарга подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення від сплати судового збору.
26. Таким чином, ненадання скаржником документа про сплату судового збору є підставою для залишення апеляційної скарги без руху, а у разі не усунення такого недоліку, така скарга повертаються особі, яка її подала.
27. Скаржник, подаючи апеляційну скаргу виходив з того, що відповідно до статті 4 Закону № 3674-VI звільнений від сплати судового збору за подання заяви про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, про що і зазначив у поданій скарзі.
28. Колегія суддів зазначає, що за змістом частин першої, другої статті 132 КАС України судовий збір входить до складу судових витрат, а його розмір та порядок сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
29. Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначено Законом №3674-VI.
30. Відповідно до статті 1 Закону № 3674-VI судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.
31. Об`єктами справляння судового збору є процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону № 3674-VI. Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 цього Закону).
32. Статтею 4 Закону № 3674-VI установлює розміри ставок судового збору стосовно документів, за подання яких справляється судовий збір. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об`єкта справляння - позовна заява, скарга чи інша заява (у деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб`єкта, який звертається до суду).
33. Однак, приписами статті 4 Закону № 3674-VI не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення.
34. Відтак, за відсутності законодавчо встановлених ставок судового збору за звернення до суду із заявою про встановлення контролю за виконанням судового рішення, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому, відповідно, і з апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, прийнятої за результатами її розгляду.
35. Зазначені висновки суду узгоджуються із позицією щодо застосування статті 132 КАС України та статті 4 Закону №3674-VI, висловлену у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №2а/0470/2563/12, від 22 січня 2020 року та від 11 серпня 2021 року у справі №560/4364/19.
36. Колегія суддів зазначає, що особа, яка отримала на свою користь судове рішення, враховуючи конституційний принцип стосовно обов`язковості судового рішення, закріплений у пункті 9 частини першої статті 129-1 Основного Закону України звільняється від сплати судового збору за зверненням до суду з вимогою забезпечити виконання судового рішення (встановлення судового контролю), яке набрало законної сили, якщо законом прямо не встановлено обов`язок сплати такого збору.
37. Також суд зазначає, що одним зі складових елементів вимоги щодо ефективного правосуддя є обов`язковість виконання судового рішення, що виражається, головним чином, у тому, що державні органи зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio» (в силу своєї посади та визначених законом повноважень); виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним; для цього мають бути забезпечені необхідні кошти та чіткі правові норми, що визначають доступні ресурси, відповідальні органи та механізми повного виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
38. З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду доходить висновку, що неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 132 КАС України, статті 4 Закону №3674-VI та неврахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду, призвело до безпідставного повернення апеляційної скарги представника позивача на ухвалу суду першої інстанції у цій справі.
39. Таким чином, доводи касаційної інстанції щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції статті 132 КАС України, положень Закону №3674-VI та неврахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі №2а/0470/2563/12 та від 11 серпня 2021 року у справі №560/4364/19, знайшли своє підтвердження під час перегляду судом касаційної інстанції оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції.
40. Також, у контексті цієї справи Верховний Суду вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини.
41. Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
42. Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
43. Відповідно до статей 1 та 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
44. Так, у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom, заява №4451/70, пункти 28-36) Європейським судом з прав людини було визначено, що право на доступ до суду є одним з аспектів права на суд згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. У цій справі Суд визнав право на доступ до суду як невід`ємний аспект гарантій, закріплених у статті 6, пославшись на принципи верховенства права та недопущення свавілля, покладені в основу більшості положень Конвенції. Разом з тим, право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним» (рішення у справі «Беллє проти Франції» (Bellet v. France), заява №13343/87, пункт 36). Це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany ), [ВП] заява № 42527/98, пункт 45 та рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії», (Lupeni Greek Catholic Parish and others v. Romania), [ВП] заява № 76943/11, пункти 84, 86).
45. При цьому колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на Доповідь Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (Venice Commission: the Rule of Law; прийнята на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року (далі - Доповідь Венеціанської комісії).
46. Так, у пункті 24 Доповіді Венеціанської комісії було зазначено, що у рамках Організації Об`єднаних Націй поняття «верховенство права», що було включене до преамбули Загальної декларації прав людини (1948), застосовується для впровадження низки принципів, що мають властивість змінюватися залежно від того чи іншого контексту; порівняння двох доповідей, підготовлених за короткий проміжок часу (2002- 2004 рр.), демонструє цю різноманітність підходів: у першій наголошується, приміром, на таких елементах, як незалежна судова система, незалежні установи захисту прав людини, визначені та обмежені повноваження влади, справедливі та прозорі вибори; тоді як у другій увагу сконцентровано (у більш класичний спосіб) на таких елементах, як якість законодавства, ієрархічна вищість закону, рівність перед законом, відповідальність перед законом, юридична визначеність, процесуальна та судова прозорість, уникнення свавілля, поділ влади та ін.
47. Крім того, в пункті 37 Доповіді Венеціанської комісії вказано, шо верховенство права включає в себе вісім «інгредієнтів: (1) доступність закону (в тому значенні, що закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); (2) питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; (3) рівність перед законом; (4) влада має здійснюватися у правомірний, справедливий та розумний спосіб; (5) права людини мають бути захищені; (6) мають бути забезпечені засоби для розв`язання спорів без надмірних матеріальних витрат чи надмірної тривалості; (7) суд має бути справедливим; (8) дотримання державою як її міжнародно правових обов`язків, так і тих, що обумовлені національним правом.
48. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 рішення у справі "Ашингдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom, заява № 8225/78), пункт 96 рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France, заява № 29731 /96).
49. У справі «Bellet v. France» (заява №23805/94, пункт 36) Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
50. Також, у рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» (Miragall Escolano and оthers v. Spain, заяви №№38366/97, 38688/97, 40777/98, 40843/98, 41015/98, 41400/98, 41446/98, 41484/98, 41487/98 and 41509/98, пункт 51) та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada. Cavanilles v. Spain, заява № 28090/95, пункт 45) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
51. Крім того, у пункті 52 рішення у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд однак зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. the Italy № 36813/97, пункти 190 та 191).
52. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі Valkova v. Bulgaria (заява № 48149/09; пункт 19) Суду доводиться з`ясовувати, чи було процедурне обмеження щодо доступу до суду, застосоване судом у національному остаточному рішенні, чітким, доступним та передбачуваним у значенні практики Суду, чи переслідувало воно законну мету та чи було пропорційним з цією метою (див. рішення у справі «Lupas and others v. Romania», Заяви № 1434/02, 35370/02 та 1385/03, пункт 67).
53. ЄСПЛ також у справі «Корня проти Республіки Молдова» (заява № 22735/07, п.п. 21-26; констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції) зазначив, що право на доступ до суду, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним й може підлягати в деяких випадках обмеженням. Суд повинен переконатись у тому, що застосовані заходи не обмежують та не знижують можливості доступу до суду таким чином, що порушується сам зміст цього права. Більше того, обмеження буде неспівмірним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо не існує розумної співмірності між застосованими заходами і переслідуваною метою (рішення у справі «Уейт і Кеннеді проти Німеччини», заява № 26083/94, пункт 59). Право на доступ до суду буде порушеним, коли регулювання не переслідує більше мету правової безпеки і належного управління правосуддям, а являє собою бар`єр, який перешкоджає особі добитися розгляду по суті своєї справи компетентним судом (рішення у справі «Цалкізіс проти Греції», заява № 11801/04, пункт 44).
54. Згідно з висновками, що сформульовані у одному з останніх рішень Великої Палати ЄСПЛ, яке головним чином стосується процесуальних гарантій особи у суді та узагальнює позиції з раніше винесених рішень цього Суду, - справа «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia [ВП], № 40160/12, п.п. 76-78, 97-99): пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (див. рішення у справах «Роше проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom) [ВП], № 32555/96, п. 116;«З та інші проти Сполученого Королівства» (Z and Others v. the United Kingdom) [ВП], № 29392/95, п. 91; «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) [ВП], № 15869/02, п. 54); право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним»; це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд; проте право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, і таке регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб (див. «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], № 36760/06, п. 230); заходи, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, який залишається для особи, у такий спосіб або в такій мірі, щоб сама суть права була порушена; крім того, обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6, якщо воно не переслідує легітимну мету та якщо відсутнє розумне співвідношення пропорційності між засобами, що використовуються, і метою, яка має бути досягнута; при цьому у практиці Суду закріплено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції; це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic), № 47273/99, пп. 50-51 та 69; «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), № 35787/03, п. 29); Суд постановляв, що є порушення права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (див., наприклад, рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart v. Turkey) [ВП], № 8917/05, п. 79; «Ефстатіу та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece), № 36998/02, п. 24; «Ешим проти Туреччини»(Esim v. Turkey), № 59601/09, п. 21); у своїй подальшій практиці Суд послідовно спирався на вищезазначені елементи при ухваленні рішення щодо того, чи було тлумачення процесуальної норми таким, що необґрунтовано обмежувало право заявника на доступ до суду (див. приклади, рішення у справах, в яких було визнано порушення: «Новіньський проти Польщі» (Nowinski v. Poland), № 25924/06, п. 34;«Омеровіч проти Хорватії (№ 2)» (Omerovic v. Croatia) (№ 2), № 22980/09, п. 45; «Маширевіч проти Сербії» (Masirevic v. Serbia), № 30671/08, п. 51;«Корнеа проти Республіки Молдова» (Cornea v. the Republic of Moldova), № 22735/07, п. 24; «Лоулі-Георгопулу проти Греції» (Louli-Georgopoulou v. Greece), № 22756/09, п. 48; а також приклади, в яких Судом було постановлено, що обмеження доступ до суду не є непропорційним: «Уеллс проти Сполученого Королівства» (Wells v. the United Kingdom), № 37794/05; «Данн проти Сполученого Королівства» (Dunn v. the United Kingdom), № 62793/10, п. 38).
55. Виходячи з аналізу вказаної практики Європейського суду з прав людини та враховуючи обставини вказаної справи, колегія суддів зазначає, що неправильне тлумачення судом апеляційної інстанції положень Закону №3674-VI, призвело до безпідставного повернення апеляційної скарги адвоката Острицького Андрія Олеговича в інтересах ОСОБА_1 , чим позбавило позивача гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права доступу до суду.
56. Вказаний підхід стосовно гарантованого права особи на апеляційне оскарження рішення суду також застосовано Верховним Судом у постановах від 31 липня 2019 року у справі №821/1896/15-а та від 13 серпня 2021 року у справі № 440/5178/20.57. Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на гарантії права на справедливий суд, встановлені Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, прийнятим 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН. Так, відповідно до статей 2, 14 вказаного Міжнародного пакту, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті зобов`язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту; всі особи є рівними перед судами і трибуналами; кожен має право при визначенні його права та обов`язків у будь-якому цивільному процесі на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону.
58. Згідно з пунктом 11 Рекомендацій щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, що прийняті Комітетом Міністрів Ради Європи, прийняття до судочинства не повинно обумовлюватися сплатою стороною державі будь-якої грошової суми, розміри якої нерозумні стосовно до даної справи; у тій мірі, в якій судові витрати є явною перешкодою для доступу до правосуддя, їх слід, по можливості, скоротити або анулювати.
59. Важливість захисту права на звернення до суду також підкреслюється тим, що вказане питання включено до Стратегії розвитку системи правосуддя та конституційного судочинства на 2021 - 2023 роки, затвердженою Президента України від 11 червня 2021 року № 231/2021, в якій зазначено, що перешкоди в доступі до суду віднесено до основних проблем у сфері правосуддя.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
60. Згідно з частиною першою статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
61. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про те, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права та протиправно відмовлено у відкритті апеляційного провадження.
62. З огляду на викладене, касаційна скарга підлягає задоволенню, ухвала Другого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2021 року - скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Керуючись статтями 349, 353, 355, 356 КАС України, Суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу адвоката Острицького Андрія Олеговича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Другого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2021 року скасувати та направити справу до цього суду для продовження розгляду.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.
Суддя-доповідач Я.О. Берназюк
Судді: Н.В. Коваленко
Т.Г. Стрелець
