Постанова
Іменем України
29 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 536/1006/20-ц
провадження № 61-10701св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - ОСОБА_2 ,
відповідач - дочірнє підприємство «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»,
третя особа - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2021 року
у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до дочірнього підприємства «Укравтогаз» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (далі - ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України»), третя особа - ОСОБА_3 , про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовну заяву мотивовано тим, що з квітня 2010 року він перебував
у трудових відносинах з відповідачем, займав різні посади.
Згідно наказу відповідача від 21 червня 2017 року № 88к ОСОБА_1
з 22 червня 2017 року займав посаду першого заступника директора
ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України».
ОСОБА_1 зазначав, що на підставі наказу відповідача від 16 січня 2019 року № 04к його було звільнено із займаної посади з 17 січня 2019 року на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України, у зв`язку
із закінчення строку дії трудового договору. Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 26 березня 2020 року у справі
№ 536/232/19-ц його звільнення було визнано незаконним та відповідно
до наказу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 26 березня 2020 року № 151к поновлено на роботі на посаді першого заступника директора
ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України».
30 березня 2020 року ОСОБА_1 повідомили про скорочення його посади та наступне звільнення, але жодних посад йому не запропонували. Через три тижні він поштою отримав від відповідача перелік 14 посад
від 15 червня 2020 року, на яких він міг, на думку керівника підприємства, продовжити роботу на підприємстві, серед яких не було жодної,
яка б підходила йому за освітою, рівнем виконуваної роботи та передбачала переїзд в іншу місцевість.
06 липня 2020 року в другій половині дня йому повторно вручили перелік посад і це були 14 попередніх та 6 нових і вже через дві години його було ознайомлено з наказом від 06 липня 2020 року № 211к про звільнення
з 07 липня 2020 року на підставі пункту 1 частини першої
статті 40 КЗпП України, у зв`язку зі змінами в організації виробництва
та праці, видано трудову книжку і довідку про розмір заробітної плати.
ОСОБА_1 вважав, що відповідачем допущено ряд зловживань при його звільненні, що призвело до порушення його права на працю, зокрема: відповідач не надав йому єдиного повного переліку вільних посад,
не запропонував тієї роботи, яка б його зацікавила та дозволила
б продовжити трудові відносини.
Зазначав, що він займав посаду, яка належала до рівня «керівник», а наявні для нього вакансії, які пропонувались, обмежувались рівнем простого робітника в іншому населеному пункті на значній відстані від попереднього його місця роботи та місця проживання його родини.
Також ОСОБА_1 зазначав, що його поновлення на роботі за рішенням суду в 2020 році не було повним, оскільки йому не пропонували керівних посад, на які він мав би право бути призначеним у порядку переведення, якби не був незаконно звільненим.
Після його звільнення у 2019 році на його місце було прийнято працівника і, здійснюючи реорганізацію, відповідач запропонував йому посаду відповідно до рівня раніше виконуваної роботи з посади першого заступника директора його було переведено на таку ж керівну посаду директора з виробництва, яка, на думку позивача, повинна була бути запропонована йому, оскільки зміни
в організації праці на підприємстві поширюються і на нього за всіма стадіями, не дивлячись на його тимчасову відсутність у зв`язку
із незаконністю його звільнення.
Крім того, його звільнили без згоди профспілкового комітету, оскільки він перебував у складі первинної профспілкової організації, сплачував внески, заяви про вихід профспілки ніколи не подавав.
З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просив суд: визнати незаконним та скасувати наказ ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 06 липня 2020 № 211к про його звільнення; поновити його на роботі на посаді першого заступника директора ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України»; стягнути
з відповідача на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу
в розмірі 119 824,26 грн; допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць. Вирішити питання щодо розподілу судових витрат.
26 жовтня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надав суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, де уточнив позовні вимоги в частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу
та просив стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу станом на 05 листопада 2020 року
в розмірі 542 362,44 грн, виходячи з розрахунку, що середньоденна заробітна плата позивача становила 6 306,54 грн та 86 днів прогулу.
23 листопада 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надав суду заяву про зміну (доповнення) позовних вимог, де доповнив позовні вимоги додатковою вимогою, а саме: просив зобов`язати ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» створити у новому штатному розкладі посаду
за рівнем «керівник» та запропонувати ОСОБА_1 роботу на цій посаді в порядку статті 49-2 КЗпП України, а також стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу станом
на 23 листопада 2020 року в розмірі 618 040,92 грн, виходячи із розрахунку, що середньоденна заробітна плата позивача становила 6 306,54 грн
та 98 днів прогулу.
07 грудня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надав суду заяву про збільшення розміру позовних вимог, де уточнив позовні вимоги у частині стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу
та просив стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу станом на 07 грудня 2020 року в розмірі
618 106,32 грн, виходячи із розрахунку, що середньоденна заробітна плата позивача становила 6 306,54 грн та 108 днів прогулу.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року у складі судді Клименко С. М. позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 06 липня 2020 року № 211к про звільнення з роботи
ОСОБА_1 , першого заступника директора ДП «Укравтогаз»
НАК «Нафтогаз України», з 06 липня 2020 року у зв`язку із змінами
в організації виробництва та праці, згідно пункту 1 частини першої
статті 40 КЗпП України.
Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді першого заступника директора ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» з 06 липня 2020 року.
Стягнуто з ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на користь
ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 681 106,32 грн.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку
за час вимушеного прогулу у межах суми платежу за один місяць піддано негайному виконанню.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем порушено порядок звільнення позивача, визначений частиною третьою
статті 49-2 КЗпП України, оскільки йому не було запропоновано усі вакантні посади, які були наявні у ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України», що стало підставою для задоволення позовних вимог про поновлення на роботі
та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі статті 235 КЗпП України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2021 року апеляційну скаргу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» задоволено. Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 19 січня 2021 року та ухвалу Кременчуцького районного суду Полтавської області
від 23 лютого 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким
у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції вважав встановленим факт невиконання відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України щодо пропозиції вакантних посад, оскільки позивачу не було запропоновано посади: провідного інженера відділу кадрового адміністрування управління по роботі з персоналом, провідного юрисконсульта відділу договірної роботи управління правового забезпечення, провідного юрисконсульта відділу загально-правової роботи управління правового забезпечення та начальника відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення, які не були запропоновані позивачу у період його повідомлення про майбутнє вивільнення у зв`язку із ліквідацією його посади, проте були вакантні у цей період.
Проте, судом першої інстанції безпідставно не були враховані доводи відповідача про те, що вказані посади не могли бути запропоновані позивачу у зв`язку із відсутністю у нього достатньої кваліфікації для їх заняття, оскільки вимагають відповідної освіти та кваліфікації у галузі права.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції не дав оцінку та не врахував вимоги статті 49-2 КУпАП про те, чи мав позивач можливість виконувати роботу, яка не була йому запропонована
з огляду на відсутність у нього відповідної кваліфікації та досвіду роботи.
У своєму рішенні суд першої інстанції послався лише на те, що позивачу
не були запропоновані посади провідного інженера відділу кадрового адміністрування управління по роботі з персоналом, провідного юрисконсульта відділу договірної роботи управління правового забезпечення, провідного юрисконсульта відділу загально-правової роботи управління правового забезпечення, начальника відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення та прийшов
до помилкового висновку про те, що при звільненні позивача відповідач
не дотримався вимог законодавства та не здійснив усіх необхідних дій його працевлаштування на іншу вакантну посаду, але при цьому суд зазначив,
що саме на ту роботу, яку позивач може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації та досвіду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що в оскаржуваному судовому рішенні застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27 липня 2019 року у справі № 761/538/17-ц (провадження
№ 61-33776св18) та від 21 лютого 2020 року у справі № 760/2460/17-ц (провадження № 61-653св17).
Також, на думку ОСОБА_1 , відсутні висновки Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо відмінності поняття заробітна плата за час вимушеного прогулу від поняття заробітна плата у практичному застосуванні сплати судового збору, а також щодо того, чи відновлюється право поновленого на роботі за рішенням суду працівника на членство у первинній профспілковій організації.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 30 липня 2021 року було відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 536/1006/20-ц
із Кременчуцького районного суду Полтавської області.
У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року справу № 536/1006/20-ц призначено до розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ДП «Укравтогаз»
НАК «Нафтогаз України» на касаційну скаргу у якому зазначено,
що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно наказу ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 10 травня
2017 року №49-к ОСОБА_1 прийнятий на роботу на посаду заступника начальника регіонального виробничого управління «Київавтогаз»
ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» (а. с. 26, т. 1).
Наказом ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 21 червня 2017 року
№ 88к ОСОБА_1 призначений на посаду першого заступника директора ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» (а. с. 10, т. 1).
Наказом ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 16 січня 2019 року
№ 04к ОСОБА_1 звільнено з роботи з посади першого заступника директора ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України (а. с. 41, т. 1).
Наказом ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 31 січня 2019 року
№ 29 з 01 лютого 2019 року введено в дію нову організаційну структуру підприємства. У новій організаційній структурі відсутня посада першого заступника директора.
Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області
від 26 березня 2020 року у справі № 536/232/19 звільнення ОСОБА_1 визнано незаконним.
Наказом ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» від 26 березня 2020 року № 151к ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді першого заступника директора ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» (а. с. 50, 51, т. 1).
30 березня 2020 року ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» повідомив ОСОБА_1 про скорочення посади, яку він займав та наступне вивільнення, вільні посади не пропонувались (а. с. 52, т. 1).
05 травня 2020 року повідомленням № 3 ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» запропонувало ОСОБА_1 вакантні місця на підприємстві
у кількості 7 посад.
Згідно протоколу об`єднаної профспілкової організації працівників
ДП «Укравтогаз» від 12 травня 2020 року № 05 адміністрація ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» зверталась до об`єднаної профспілкової організації працівників ДП «Укравтогаз» з проханням надати згоду на звільнення
з роботи ОСОБА_1 у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, проте рішення не приймалося, оскільки ОСОБА_1 не був членом профспілки (а. с. 121, 122, т. 1).
Повідомленням № 8 від 15 червня 2020 року адміністрація ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» запропонувала ОСОБА_1 ще сім вільних посад для можливого подальшого переведення ОСОБА_1 на іншу роботу (усього 14) (а. с. 53-55, т. 1).
06 липня 2020 року повідомленням № 10 окрім раніше пропонованої роботи ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» пропонував ОСОБА_1
ще шість посад, усього двадцять (а. с. 57, 58, т. 1).
06 липня 2020 року ДП «Укравтогаз» НАК «Нафтогаз України» видано
та вручено ОСОБА_1 наказ № 211к про його звільнення з роботи
з посади першого заступника директора на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку зі змінами в організації виробництва та праці (а. с. 59, т. 1).
ОСОБА_1 видана трудова книжка та довідка про заробітну плату.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений
у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови
у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння
у збереженні роботи.
Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір
до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення
з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства
чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Згідно з частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами
в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю,
чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду і яка існувала на день звільнення.
Близький за змістом висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-43/асі18).
Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник, або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду
від 21 травня 2020 року у справі № 316/969/16-ц (провадження
№ 61-38003св18) зазначено, що однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Єдиним способом виконання такого обов`язку є пропозиція роботодавця працівнику, який вивільнюється, усіх наявних вакансій та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40 та частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю,
чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, такого висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15.
У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 у справі
№ 6-1264цс17 суд дійшов висновку про об`єктивну неможливість
товариства - відповідача запропонувати особі наявні вакансії та роботи
на час його звільнення, які б останній міг виконувати за кваліфікаційним рівнем, а відтак звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду підтвердив свій висновок у постанові
від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18), де зазначено, що за приписами частини першої статті 40, частин першої
та третьої 49-2 КЗпП України, убачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами
в організації виробництва й праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду
у складі Касаційного цивільного суду від 21 травня 2020 року у справі
№ 263/15680/17 (провадження № 61-6979св19) та від 27 липня 2021 року
у справі № 659/50/20 (провадження № 61-517св21).
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався
на порушення відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України, оскільки останнім не було запропоновано позивачу іншу роботу на цьому
ж підприємстві.
Встановлено, що на момент звільнення позивача у ДП «Укравтогаз»
НАК «Нафтогаз України» були вакантні посади, які не були запропоновані адміністрацією підприємства ОСОБА_1 , зокрема: провідного інженера відділу кадрового адміністрування управління по роботі з персоналом, провідного юрисконсульта відділу договірної роботи управління правового забезпечення, провідного юрисконсульта відділу загально-правової роботи управління правового забезпечення та начальника відділу претензійно-позовної роботи управління правового забезпечення, проте наявні
у позивача освіта та кваліфікація не відповідали вимогам для зайняття зазначених вище вакантних посад.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що відповідно до наказу про припинення трудового договору від 06 липня 2020 року № 211к, позивача було звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з дотриманням вимог, передбачених статтею 49-2 КЗпП України, ураховуючи,
що ОСОБА_1 був своєчасно повідомлений про наступне вивільнення
і йому було запропоновано вакантні посади в установі відповідача, проте він відмовився від них, а інших вільних посад, які б відповідали його рівню освіти та кваліфікації, у відповідача ні на момент попередження про наступне вивільнення, ні на момент звільнення з посади не було.
Тобто при проведенні звільнення відповідачем було дотримано норми трудового законодавства.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права
у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки суду апеляційної інстанції не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Посилання в касаційній скарзі на відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах про відмінності поняття заробітна плата за час вимушеного прогулу від поняття заробітна плата у практичному застосуванні сплати судового збору
є необґрунтованими, оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 30 січня 2019 року у справі № 12-301гс18 дійшла висновку, що пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої
статті 5 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку
за час затримки розрахунку при звільненні (або за час вимушеного прогулу) під час розгляду таких справ в усіх судових інстанціях.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться
до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки
та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції
від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру
до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок
та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили
в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишити без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Полтавського апеляційного суду від 07 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту
її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. В. Білоконь
О. М. Осіян
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович
