Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
судді М. В. Мазура до постанови
Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2024 року
(щодо мотивів ухваленого рішення)
справа № 990/187/23
провадження № 11-45заі24
Вступ
1. У цій справі я погодився із резолютивною частиною рішення, але висловив окрему думку щодо мотивів його ухвалення, оскільки вони жодним чином не пояснюють, чим ця справа відрізняється від іншої нещодавно розглянутої справи, яка, на перший погляд, є досить подібною, але в якій Велика Палата ухвалила протилежне рішення.
2. Справа в тому, що Велика Палата, з урахуванням її компетенції та місця в структурі Верховного Суду, має обов?язок забезпечувати єдність практики незалежно від процедури, в якій вона розглядає ту чи іншу справу. Зокрема, такий обов`язок вона безперечно має при розгляді справ у касаційному порядку - при вирішенні виключної правової проблеми або питання про відступ від висновку Верховного Суду України, Великої Палати чи касаційного суду у складі Верховного Суду тощо. Однак і в межах інших процедур (при перегляді рішень Касаційного адміністративного суду в апеляційному порядку (як у цій справі), перегляді судових рішень за виключними обставинами, розгляді скарг на рішення Вищої ради правосуддя тощо) вона так само повинна не обмежуватися простим вирішенням однієї справи, але й стежити за тим, щоб її практика з того чи іншого питання в цілому була послідовною та несуперечливою.
3. Щоб досягти цього, доцільно дотримуватися особливого способу викладу мотивувальної частини судового рішення, що може стати дієвим практичним інструментом забезпечення єдності судової практики.
Суть справи
4. Ця справа стосувалася одного із дев`яти кандидатів на посаду судді першої інстанції, щодо яких 26 липня 2023 року Вища кваліфікаційна комісія суддів України (далі - ВККС, Комісія) прийняла рішення № 37/зп-23 та № 39/зп-23 за результатами розгляду зафіксованих під час складання кваліфікаційного іспиту (практичного завдання) порушень Положення про складання кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів на посаду судді (далі - Положення), визнавши ці порушення істотними, а кандидатів - такими, що не склали іспит.
5. З дев`яти кандидатів, участь яких була припинена, шість, включаючи позивача у цій справі, допустили зовні схожі порушення, а саме:
- троє кандидатів відкрили на офіційному вебсайті Верховної Ради України тексти рішень Конституційного суду України;
- двоє кандидатів використали рішення Конституційного суду України, тексти яких були відкриті на офіційному вебсайті Верховної Ради України;
- один кандидат (ОСОБА_1.) відкрив на офіційному вебсайті Верховної Ради України текст резолютивної частини ухвали Вищого адміністративного суду України.
6. Отже, будучи одним із цих кандидатів , ОСОБА_1 звернувся з позовом до Касаційного адміністративного суду Верховного Суду як суду першої інстанції (далі також - КАС), який залишив позов без задоволення.
7. Рішення КАС ОСОБА_1 оскаржив в апеляційному порядку до Великої Палати, яка постановою від 30 травня 2024 року залишила без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , а оскаржуване судове рішення - без змін.
8. Велика Палата дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують викладених у судовому рішенні висновків суду.
Мотиви окремої думки
У чому полягає проблема?
9. Завдання судової влади в цілому полягає в тому, щоб забезпечувати правову визначеність і рівність громадян перед законом і судом. З практичної точки зору це означає, що справи, в основі яких лежать схожі фактичні обставини, повинні вирішуватися схожим чином. Це покладає особливу відповідальність за забезпечення єдності судової практики на Верховний Суд, який є найвищим судом у системі судоустрою України (ст. 125 Конституції України).
10. Обов`язок щодо забезпечення єдності судової практики звичайно не означає, що суд повинен шаблонно розглядати справи однієї категорії, не вдаючись в оцінку деталей. Ніхто не заперечує той факт, що навіть схожі (на перший погляд) справи в дійсності можуть включати малопомітні (на перший погляд) нюанси, що матимуть вирішальне значення для ухвалення судового рішення, яке відрізнятиметься від попередньої практики. Однак, якщо суд не пояснить, які саме нюанси мали значення, учасникам справи, громадськості або навіть суддям, які будуть розглядати наступні подібні справи, прийдеться гадати, що відбулося: «практика змінилася?», «справи відрізняються?», «чим відрізняються?». Досвід показує, що різні читачі судового рішення будуть давати дуже несхожі відповіді на ці питання.
11. Я погоджуюсь, що нерідко різниця між справами є очевидною та не потребує окремого роз`яснення з боку суду - навряд чи суду необхідно пояснювати відмінність, скажімо, між об`єктивною стороною вбивства і крадіжки. Я маю на увазі лише випадки, коли суд постановляє протилежні рішення у зовні схожих справах (чи у окремих схожих правових питаннях), які, на перший погляд, мали б вирішуватися однаково.
12. Так, при порівнянні цієї справи та справи № 990/186/23 в око впадає їх схожість.
13. Зокрема, у цій справі порушення полягало в тому, що під час виконання практичного завдання, яке є частиною кваліфікаційного іспиту, позивач відкрив на комп`ютері текст резолютивної частини ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2014 року у справі № К/800/33163/14 (заборонене джерело), розміщений на сайті Верховної Ради України (дозволений ресурс). Це діяння кваліфіковане як використання кандидатом забороненого джерела, що є істотним порушенням порядку складання кваліфікаційного іспиту, у зв`язку з чим ВККС прийняла рішення, яким визнала кандидата на посаду судді таким, що не склав кваліфікаційного іспиту.
14. У справі № 990/186/23 порушення кандидата на посаду судді теж полягало у використанні (відкритті за допомогою офіційного вебсайту Верховної Ради України) тексту судового рішення - Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року у справі № 6-рп/2007. ВККС так само визнала це порушення істотним, а кандидатку на посаду судді - такою, що не склала кваліфікаційний іспит.
15. У цій справі позивач стверджував, що відкрив зазначене заборонене джерело випадково, коли здійснював пошук постанов Пленуму Вищого адміністративного суду, які вважалися дозволеними джерелами, і не використовував його під час виконання практичного завдання, адже це була лише резолютивна частина судового рішення, яка не містила жодної інформації, що стосувалася б теми практичного завдання.
16. У справі № 990/186/23 позивачка теж стверджувала, що випадково відкрила зазначене Рішення КСУ за гіперпосиланням, яке міститься у статті 39 Закону України від 28 лютого 1991 року № 796-XII, під час пошуку на дозволеному інтернет-ресурсі законів, якими вносилися зміни до цієї статті. Вона також зазначила, що не використовувала це джерело, адже воно не стосувалося теми практичного завдання.
17. У наведених справах Велика Палата ухвалила протилежні рішення.
18. У цій справі Велика Палата залишила без змін рішення КАС про відмову в задоволенні позову, навівши такі мотиви щодо ключових аргументів позивача (виділення мої):
«72. …Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що факт пошуку на офіційному сайті ВРУ в розділі «Законодавство» постанов Вищого адміністративного суду України, про що зазначив позивач у своїх поясненнях, свідчить про умисність його дій як щодо пошуку заборонених відповідним Положенням актів (рішень судів), так і відкриття такого акта.
73. За таких фактичних обставин, установивши допущення ОСОБА_1 порушення порядку складення іспиту, а саме підпункту 6 пункту 17.2 розділу IV Положення, ВККС обґрунтовано застосувала до позивача підпункт 5 пункту 12 розділу VI Положення, оскільки ОСОБА_1 допустив порушення порядку складення іспиту, яке Комісія визнала істотним.
74. Не є слушним посилання скаржника на те, що судом першої інстанції безпідставно ототожнено поняття «отримання доступу» та «використання», внаслідок чого зроблено помилковий висновок про те, що відкриття недозволеного нормативно-правового акта підпадає під заборонені Положенням дії і становить порушення порядку складення іспиту, а також про те, що текст резолютивної частини ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2014 року у справі № К/800/33163/14 не містив інформації, яка б стосувалася теми практичного завдання, та не використовувався ОСОБА_1 під час написання практичного завдання, оскільки термін «використання» у розумінні заборони, встановленої підпунктом 6 підпункту 17.2 пункту 17 розділу IV Положення вочевидь не може тлумачитися таким чином, що учасник має право відкрити заборонене джерело, але не має права його застосовувати при виконанні завдання.
75. Посилання ж ОСОБА_1 на відсутність наміру відкриття тексту резолютивної частини ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 вересня 2014 року у справі № К/800/33163/14 не може бути підставою для скасування оскаржуваних рішень Комісії, оскільки позивач пройшов спеціальну перевірку та спеціальну підготовку, тому, безсумнівно, повинен мати досвід роботи з різними системами пошуку законодавства і демонструвати належну обачність та обережність при роботі з джерелами інформації під час іспиту, а отже, така обізнаність надавала йому можливість, не відкриваючи це рішення, чітко ідентифікувати його як джерело, що заборонене до використання під час виконання відповідного практичного завдання.
76. До того ж Положення не містить розмежування порушень (в частині заборони використання ухвал Вищого адміністративного суду України) на ті, що вчинені умисно та випадково.
77. Отже, вказані обставини свідчать про допущення ОСОБА_1 порушення підпункту 6 підпункту 17.2 пункту 17 розділу IV Положення під час виконання практичного завдання зі спеціалізації місцевого адміністративного суду та є підставою для визнання його таким, що не склав кваліфікаційного іспиту».
19. У справі № 990/186/23, яка була розглянута раніше, Велика Палата, змінивши мотивувальну частину рішення КАС, залишила його без зміни в частині задоволення позову про визнання протиправним і скасування оскарженого рішення ВККС. Таке рішення Велика Палата мотивувала наступним (виділення мої, прізвище позивачки замінено на «ОСОБА_1»):
«142. …Положенням № 211/зп-18 не визначено критеріїв, за якими Комісія вирішує питання щодо порушень учасниками іспиту порядку складення іспиту (за наявності таких випадків), зокрема й щодо того, які порушення Комісія може визнати істотними та, як наслідок, визнати особу такою, що не склала іспиту відповідно до підпункту 5 пункту 12 розділу VI цього Положення.
143. Разом з тим філологічний та логічний аналіз поняття «істотне порушення учасником іспиту порядку складення іспиту» дозволяє виснувати, що під таким порушенням слід розуміти умисне (свідоме) грубе нехтування правилами складання іспиту, або зневажливе ставлення до цих правил, яке вплинуло на складання кваліфікаційного іспиту самого учасника, який допустив це порушення, або інших учасників кваліфікаційного іспиту.
144. Як установлено судом першої інстанції, перед виконанням практичного завдання ОСОБА_1 була ознайомлена із загальними правилами його виконання, які передбачали, зокрема, що на етапі виконання практичного завдання дозволяється на спеціально призначеному ноутбуці у відкритих джерелах (hudoc/echr.coe/int; rada.gov.ua; ligazakon.net) та/або у власних паперових носіях видавничого тиражування використовувати виключно закони, зокрема коментовані, кодекси, зокрема коментовані, постанови пленумів, рішення ЄСПЛ, а використання будь-яких інших джерел заборонено.
145. З урахуванням викладеного варто відзначити, що вказані правила, так само як і Положення № 211/зп-18, передбачають лише заборону саме використання будь-яких джерел інформації, окрім дозволених, однак не визначають порядку дій учасників іспиту у випадку ненавмисного (випадкового) відкриття на дозволених електронних носіях недозволеного джерела інформації, зокрема, тексту рішення Конституційного Суду України.
146. Тобто позивачці перед виконанням практичного завдання не було роз`яснено як вона має діяти у випадку, якщо на цьому етапі іспиту на дозволеному електронному носії [спеціально призначеному ноутбуці у відкритих джерелах (hudoc/echr.coe/int; rada.gov.ua; ligazakon.net)] вона випадково відкриє недозволене джерело інформації, зокрема текст рішення Конституційного Суду України.
147. Водночас у цій справі звертає на себе увагу та обставина, що зміст як Протоколу щодо позивачки, так і спірних рішень ВККС у відповідній частині не дозволяють пересвідчитися у тому, що Комісією було встановлено саме факт використання позивачкою під час виконання практичного завдання за спеціалізацією місцевого адміністративного суду недозволеного джерела інформації (тексту рішення Конституційного Суду України), зокрема, у спосіб аналізу текстуального змісту виконаного нею практичного завдання.
148. Таким чином, приймаючи оспорюванні позивачкою рішення, Комісія виходила лише з установленого нею факту відкриття позивачкою під час виконання практичного завдання тексту рішення Конституційного Суду України, який позивачка визнала, однак ВККС не оцінила викладені позивачкою у поясненнях доводи про відсутність у неї умислу скористатись рішенням Конституційного Суду України для виконання практичного завдання».
20. Я був у складі більшості, яка голосувала за рішення Великої Палати у справі № 990/186/23. Я також погодився з резолютивною частиною цього рішення, цілком усвідомлюючи, що воно є протилежним від ухваленого в попередній справі. Попри зовнішню схожість цих справ, я побачив певну різницю між їхніми обставинами, що мала вирішальне значення для ухвалення протилежних рішень. На жаль, мотивувальна частина останнього рішення, підтримана більшістю суддів, містить кілька тверджень, які не узгоджуються з позиціями Великої Палати, висловленими в попередній справі, а також не достатньо чітко демонструє цю різницю між цими справами, що може створити в учасників указаних справ та громадськості враження суперечливої практики.
21. Наведене стало причиною висловлення мною окремої думки щодо мотивів прийнятого судового рішення.
22. Великій Палаті доцільно виробити певний набір правил юридичної техніки, які доцільно використовувати при написанні текстів судових рішень і які б дозволили зробити практику цієї Палати більш зрозумілою, послідовною та передбачуваною.
Досвід Європейського суду з прав людини
23. Корисним прикладом у цьому аспекті є практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
24. Зокрема, цей Суд, оцінюючи доводи сторін у конкретному питанні, завжди починає свої мотиви з викладу загальних принципів щодо вирішення відповідної категорії справ, які були сформовані в його попередній практиці. Зазвичай ЄСПЛ ретельно аналізує, чи є в його попередній практиці схожі справи, і якщо так, то використовує свої попередні висновки для того, щоб пояснити громадськості, якими підходами («загальними принципами») він керується при розгляді такої категорії справ. Це забезпечує послідовність і передбачуваність судової практики.
25. Водночас, якщо обставини справи, що розглядається, мають певні особливості, які відрізняють її від інших подібних справ, ЄСПЛ пояснює, в чому полягають ці відмінності і чому вони суттєві для прийняття рішення. Це забезпечує зрозумілість і прозорість судового процесу, а також сприяє розвитку права шляхом адаптації до нових обставин.
26. Для прикладу, у справі Guseva v. Bulgaria (заява № 6987/07, 17 лютого 2015 року) ЄСПЛ розглядав скаргу заявниці, котра була членом Ради Директорів організації захисту тварин, щодо порушення статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв`язку з ненаданням мером інформації, яку вона запитувала, що призвело до порушення її права отримувати і розповсюджувати інформацію суспільного інтересу. Викладаючи в рішенні свої мотиви, ЄСПЛ спочатку послався на його попередню практику про те, що гарантії ст. 10 Конвенції (в аспекті доступу до інформації) стосуються не тільки преси, але й неурядових організацій, а далі на цій підставі зробив аналогічний висновок щодо заявниці, окремо пояснивши, чим ця справа відрізняється від іншої:
«53. Суд нагадує, що він послідовно визнає, що громадськість має право на отримання інформації, яка становить загальний інтерес. Його прецедентне право у цій сфері було розроблено у зв`язку зі свободою преси, метою якої є передача інформації та ідей з таких питань. Суд підкреслив, що найретельнішої перевірки з його боку вимагають заходи, що вживаються національними органами влади, які потенційно можуть перешкоджати участі преси, однієї зі "сторожових псів" суспільства, у публічних дебатах з питань, що становлять законний суспільний інтерес (див. Tarsasag a Szabadsagjogokert, згадане вище, § 26, з посиланнями на Observer and Guardian, згадане вище, § 59; Thorgeir Thorgeirson v. Iceland, 25 червня 1992 року, § 63, Series A № 239; Jersild v. Denmark, 23 вересня 1994 року, § 35, Series A № 298; див. також Bladet Tromso and Stensaas v. Norway [ВП], № 21980/93, § 64, ECHR 1999-III, де Суд постановив, що життєво важливий суспільний інтерес у забезпеченні поінформованої громадської дискусії з питання поводження з тваринами переважав інтерес рибалок).
54. Крім того, Суд постановив, що функція створення різних платформ для публічних дебатів не обмежується пресою. Цю функцію можуть також виконувати неурядові організації, діяльність яких є важливим елементом поінформованих публічних дебатів. Суд визнав, що неурядові організації, як і преса, можуть бути охарактеризовані як "сторожові пси" суспільства. У зв`язку з цим їхня діяльність потребує такого ж захисту за Конвенцією, який надається пресі (див. Tarsasag a Szabadsagjogokert, згадане вище, § 27; Osterreichische, згадане вище, § 34; Animal Defenders International [ВП], згадане вище, § 103; Youth Initiative, згадане вище, § 20).
55. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявниця подала заяву від свого імені як фізична особа і що асоціація, яку вона представляє, не є заявником у Суді. Однак мета, з якою заявниця запитувала інформацію, полягала в інформуванні громадськості, в контексті її роботи в асоціації, про поводження з безпритульними тваринами, зібраними з вулиць міста Відень. Таким чином, інформація була безпосередньо пов`язана з її роботою як члена і представника асоціації, яка займалася захистом тварин. Отже, заявниця брала участь у законному зборі інформації, що становить суспільний інтерес, з метою сприяння громадському обговоренню. За словами заявниці, три остаточні судові рішення, винесені на її користь, залишилися повністю невиконаними. Оскільки Уряд не надав інформації, здатної продемонструвати протилежне, Суд не бачить підстав вважати інакше. Таким чином, не надавши інформацію, яку запитувала заявниця, мер втрутився у підготовчий етап процесу інформування громадськості, створивши адміністративну перешкоду (див., аналогічно, Tarsasag a Szabadsagjogokert, згадане вище, § 28). Таким чином, право заявника на поширення інформації було порушено.
56. Суд вважає за необхідне відрізнити ситуацію у цій справі від ситуації у справі Frasila and Ciocirlan v. Romania, № 25329/03, п. 58, від 10 травня 2012 року, в якій він встановив, що органи влади не несли прямої відповідальності за обмеження свободи вираження поглядів заявників. Причина полягала в тому, що у згаданій вище справі Frasila та Ciocirlan приватна компанія, а не орган державної влади, не дозволила заявникам отримати доступ до редакції новин, що було передбачено остаточним судовим рішенням на користь заявників. У результаті Суд розглянув відповідальність держави як позитивне зобов`язання захищати здійснення прав заявників, двох журналістів, передбачених статтею 10, від втручання з боку інших осіб. У цій справі мова йшла про орган державної влади, мера міста Відень, який не вжив заходів для виконання остаточних судових рішень на користь заявників (див. пункт 21 вище), незважаючи на те, що був зобов`язаний це зробити за законом. Отже, бездіяльність мера відповідно до остаточних судових рішень є прямим втручанням у право заявника на отримання і, зрештою, на поширення інформації, закріплене в пункті 1 статті 10 Конвенції (див. Tarsasag a Szabadsagjogokert, згадане вище, § 28; Osterreichische, згадане вище, § 36; Kenedi, згадане вище, § 43)»[1].
27. Іншим прикладом є справа Pogoryelov v. Ukraine, (заява № 19062/15, 13 жовтня 2022 року), в якій заявник, посилаючись на підпункт «е» п. 1 ст. 5 Конвенції, скаржився, що його примусове поміщення до психіатричного закладу 08 січня 2014 року було незаконним. Мотивувальна частина цього рішення є досить короткою, але в ній ЄСПЛ так само послався на застосовні в подібній ситуації принципи та відмінність цієї справи від іншої, яка виглядала досить подібною:
«16. Застосовні загальні принципи за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції наведені в рішенні у справі «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 143-147, ЄСПЛ 2012).
17. Суд зазначає, що юридичні питання, порушені заявником за підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції у цій справі, аналогічні розглянутим в ухвалі щодо прийнятності у справі «Дергаченко проти України» (Dergachenko v. Ukraine), заява № 18060/13, від 18 лютого 2021 року), і є застосовними ті самі положення законодавства.
18. Однак ця справа відрізняється від справи «Дергаченко проти України» (Dergachenko v. Ukraine), оскільки в матеріалах справи відсутні чіткі посилання на докази наявності «нагальної необхідності», використані для виправдання психіатричного огляду та госпіталізації заявника. Ані в карті виїзду бригади швидкої медичної допомоги, ані в акті огляду комісією в лікарні не містилося детального опису конкретної поведінки заявника, яка б доводила, що він становив безпосередню небезпеку для себе чи інших після прибуття бригади швидкої медичної допомоги чи в лікарні (див. пункти 3 і 6). До того ж у письмовій скарзі сестри заявника головному лікарю лікарні стверджувалося про постійну модель поведінки (протягом приблизно десяти років), яка включала сварки, захаращення будинку, маячні ідеї тощо. Хоча вона також згадувала, не надавши доказів, про випадки фізичного насильства, такі посилання були зроблені на випадки, які, як стверджувалося, сталися до того, як заявник переїхав до місця свого проживання; вона не навела жодних деталей чи доказів будь-яких недавніх випадків такого характеру.
19. Національні суди, зі свого боку, обмежилися простим повторенням зазначеного в медичних висновках (див. пункти 10, 12 і 13), тоді як, на думку Суду, за таких обставин національні органи влади мали провести незалежну перевірку, чи становив заявник насправді будь-яку реальну небезпеку для когось (див., mutatis mutandis, рішення у справі «X проти Росії» (X v. Russia), заява № 3150/15, пункт 41, від 20 лютого 2018 року). Суд вважає, що жодна з характеристик, наданих комісією лікарів-психіатрів стосовно заявника - за відсутності чітких доказів вербальної чи фізичної агресії, самокалічення, суїциду тощо - не свідчить про те, що заявник становив для когось небезпеку. Той факт, що заявник захаращував будинок або вважав себе винахідником, який міг позбавити світ хвороб, навряд чи можна розглядати як ознаку того, що він становив небезпеку для себе чи своїх родичів.
20. Суд також зазначає, що ані національні органи влади, ані Уряд об`єктивно не вказали про «неможливість» захистити індивідуальні чи суспільні інтереси без госпіталізації заявника. Наявні медичні докази та судові рішення також не містять пояснення, чому або як психічний стан заявника міг значно погіршитися за відсутності примусового стаціонарного лікування. У зв`язку з цим Суд також зазначає, що лікарня відкликала свою заяву про госпіталізацію у примусовому порядку під час первинного провадження, не звертаючись за будь-якими подальшими дозволами до міського суду (див. пункт 8).
21. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції».
28. Ці приклади демонструють, що навіть у схожих обставинах ЄСПЛ може приймати різні рішення, залежно від конкретних деталей справи. При цьому у читача не виникає відчуття, що прийняте ЄСПЛ рішення протирічить його існуючій практиці, оскільки ЄСПЛ у своїх рішеннях демонструє в чому справа, яка розглядається, відрізняється від інших, де піднімались схожі питання.
29. Отже, юридична техніка рішень ЄСПЛ включає суворі вимоги до структури тексту судового рішення та послідовності його викладу, що включає спочатку формулювання або виклад вже сформульованих в інших справах загальних принципів вирішення тієї чи іншої категорії скарг, а потім - застосування цих принципів до конкретної справи (у разі потреби ЄСПЛ пояснює, чим ця справа відрізняється від інших).
30. Задля забезпечення єдності та послідовності своєї практики в деяких справах ЄСПЛ прямо ставить перед собою завдання сформувати загальні принципи, які підлягатимуть застосуванню при розгляді тих чи інших категорій скарг. Скажімо, у справі у справі A and B v. Norway [GC] (рішення від 15 грудня 2016 року, заяви № 24130/11 та 29758/11), яка стосувалася застосовування принципу заборони повторного притягнення до відповідальності, коли заявника притягнули до двох видів відповідальності (у цій справі - до кримінальної та податкової) за одне і те ж правопорушення, ЄСПЛ заявив:
«101. Суд спочатку розглядає свою існуючу практику тлумачення та застосування принципу ne bis in idem викладеного в статті 4 Протоколу №7 (підрозділи «(а)» - «(с)» нижче). У світлі цього огляду, Суд прагне зробити такі висновки, вивести такі принципи і додати такі роз`яснення, які необхідні для розгляду даної справи (підрозділ «(d)» нижче). Нарешті, Суд буде застосовувати принцип ne bis in idem відповідно до своїх тлумачень, до фактів, що оскаржуються заявниками (підрозділ «(е)» нижче)».
31. При цьому мова йде не про створення «шаблону» рішення, який має «механічно» застосовуватися в кожній наступній справі, а про визначення ключових критеріїв, які мають братися до уваги при вирішенні відповідної категорії справ. Для прикладу, у справах AlKhawaja and Tahery v. the United Kingdom [GC] (рішення від 15 грудня 2011 року, заяви № 26766/05 та № 22228/06, пункти 119-147), та Schatschaschwili v. Germany [GC] (рішення від 15 грудня 2015 року, заява № 9154/10, пункти 110-131) ЄСПЛ сформулював загальні принципи, які слід застосовувати у справах, коли свідок сторони обвинувачення не брав участі у судових засіданнях, але показання, надані ним раніше, були визнані допустимим доказом.
32. Такий підхід до написання мотивувальної частини судового рішення не тільки робить судову практику більш зрозумілою та передбачуваною для учасників відповідних справ і громадськості, він також дисциплінуватиме самих суддів, які в такому разі повинні будуть не просто «підібрати» найбільш доречні та сильні аргументи для обґрунтування рішення в конкретній справі (які можуть виглядати переконливо в тексті окремо взятого рішення, але водночас суперечити мотивам, наведеним у інших справах), а мають постійно слідкувати за послідовністю судової практики в цілому.
33. На мою думку, такі прийоми юридичної техніки написання судових рішень, доречно використовувати у практиці Великої Палати, у тому числі при перегляді судових рішень КАС в апеляційному порядку, а також у справах за скаргами на рішення ВРП, де вона, по суті, є останньою судовою інстанцією.
Загальні принципи, які доречно було сформулювати
34. Повертаючись до обставин цієї справи, вважаю, що Велика Палата мала спочатку сформулювати загальні принципи вирішення справ за позовами кандидатів на посаду судді, які припинили участь у конкурсному доборі через порушення порядку складання практичного завдання, що є складовою кваліфікаційного іспиту. На мою думку, ці принципи полягають в наступному.
35. Авторитет судової влади та довіра до неї формуються залежно від персональної довіри до осіб, які обіймають посади суддів та становлять суддівський корпус. Важливим аспектом формування такої довіри є прозорість, об`єктивність і справедливість конкурсних процедур на зайняття посади судді.
36. Для того, щоб забезпечити об`єктивність оцінки результатів практичного завдання, як етапу кваліфікаційного іспиту, всі кандидати мають бути поставлені в рівні умови, щоб вони могли продемонструвати свої знання та навички, а результати іспиту в цілому відображали реальну та справедливу картину стосовно всіх кандидатів і їх місця в рейтингу. У зв`язку з цим врегулювання питання щодо дозволених і заборонених джерел, які кандидати можуть використовувати під час виконання практичного завдання, покликане поставити всіх кандидатів у рівні умови, при цьому заборона використання судових рішень очевидно мала на меті забезпечити більш об`єктивну оцінку здібностей кандидатів щодо прийняття судового рішення та його мотивування (щоб кандидати не могли знайти відповідь чи приклад аргументації у справжньому судовому рішенні). Тож чіткі правила та інструкції сприятимуть зменшенню можливості зловживань та шахрайства, забезпечуючи рівні можливості для всіх учасників. Це гарантує, що успіх кандидата на іспиті залежатиме виключно від його знань та професійних якостей, а не від сторонніх чинників.
37. Беручи до уваги суспільну вагу конкурсної процедури щодо відбору кандидатів на посаду судді в процесі формування якісного суддівського корпусу, а також організаційні складнощі, пов`язані із забезпеченням належного контролю за дотриманням правил складання іспиту великою кількістю кандидатів і, відповідно, створення для них рівних умов, цілком виправданим є достатньо «суворий» підхід у застосуванні наслідків порушення цих правил. Це пояснюється тим, що кандидат, який порушує правила складання практичного завдання, отримує несправедливу перевагу над іншими учасниками і ставить під сумнів об`єктивність оцінки його знань. Саме томубільш «м`який» підхід щодо застосування наслідків порушень цих правил може виявитися неефективним і стимулювати недоброчесну поведінку кандидатів.
38. Кандидат на посаду судді під час проведення іспиту має розуміти, що об?єктивність і справедливість конкурсної процедури в цілому прямо залежить від суворого дотримання всіма учасниками встановлених правил складання кваліфікаційного іспиту, а тому він також має усвідомлювати свою особисту відповідальність щодо їх дотримання. Відтак він повинен проявляти увагу і сумлінність у цьому питанні.
39. У випадках свідомого (умисного або внаслідок явної недбалості) порушення правил написання практичного завдання, як етапу кваліфікаційного іспиту, пропорційним таким порушенням буде визнання цього практичного завдання нескладеним. Це нівелює будь-які можливі переваги перед іншими кандидатами, отриманні особою внаслідок допущеного порушення.
40. Тим не менше, неможливо повністю виключити фактор ненавмисної або технічної помилки. Анулювання практичного завдання буде непропорційним заходом у ситуації, коли порушення сталося випадково і кандидат не отримав і не міг отримати жодної переваги над іншими учасниками конкурсу внаслідок такого порушення. Це забезпечує справедливий підхід до оцінки знань і навичок, запобігаючи надмірним санкціям за ненавмисні помилки.
Застосування цих принципів до конкретної справи
41. У справі № 990/186/23 Велика Палата погодилася з судом першої інстанції, який скасував оскаржене рішення ВККС про визнання кандидатки на посаду судді такою, що не здала кваліфікаційний іспит і припинила участь у ньому. У цій справі кандидатка під час виконання практичного завдання відкрила Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007, що ВККС кваліфікувала як «використання» забороненого джерела. У цій справі важливими були кілька обставин.
42. По-перше, кандидатка в названій справі послалася на те, що випадково натиснула на гіперпосилання, яке містилося в тексті Закону - дозволеного джерела. Хоча кандидати мають проявляти уважність при виконанні практичного завдання, насправді таку випадковість неможливо цілковито виключити, оскільки для відкриття судового рішення за наведених обставин достатньо лише одного випадкового кліка мишкою. Тому в цьому конкретному випадку важливим було оцінити не лише сам факт відкриття кандидаткою судового рішення, але й інші доречні обставини, які б дозволили з`ясувати, чи становило це діяння «умисне (свідоме) грубе нехтування правилами складання іспиту, або зневажливе ставлення до цих правил, яке вплинуло на складання кваліфікаційного іспиту самого учасника, який допустив це порушення, або інших учасників кваліфікаційного іспиту» (п. 143 постанови Великої Палати від 16 травня 2024 року у справі № 990/186/23).
43. По-друге, відкрите кандидаткою Рішення КСУ жодним чином не стосувалося теми практичного завдання (зворотного ВККС не встановила у своєму рішенні та не заперечувала в судовому засіданні), до того ж зазначене порушення було встановлено працівниками ВККС не одразу, а вже після завершення цього етапу іспиту шляхом перегляду історії веб-браузера. З наведеного можна зробити висновок, що якщо б кандидатка дійсно мала намір використати заборонене джерело, вона б також відкрила інші Рішення КСУ (які стосувалися практичного завдання) і працівники ВККС у подальшому побачили б це.
44. При всій схожості, справа ОСОБА_1 має декілька принципових відмінностей.
45. Так, ОСОБА_1 пояснив, що під час виконання 08 серпня 2019 року практичного завдання він здійснював пошук на дозволеному ресурсі (на сайті ВРУ) дозволених джерел - постанов Пленуму Вищого адміністративного суду України з питань, що стосувалися виконання практичного завдання. При цьому позивач зауважив, що у системі пошуку законодавства офіційного сайту ВРУ відсутній такий видавник документів, як «Пленум Вищого адміністративного суду України», а тому пошук здійснювався ним за видавником - «Вищий адміністративний суд України», видом нормативно-правового акта - «постанова» та контекстом (назвою) відшукуваних постанов. З переліку виданих на пошуковий запит постанов Вищого адміністративного суду України позивач відкрив посилання, яке містило текст резолютивної частини ухвали Вищого адміністративного суду України у судовій справі. Позивач, за його словами, вважав, що в цій ухвалі йдеться про передбачене частиною п`ятою статті 151 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) зупинення дії нормативно-правового акта, вжитого як захід забезпечення позову.
46. Отже, обставини, за яких ОСОБА_1 відкрив це судове рішення істотно відрізняються від попередньої справи: він здійснював цілеспрямований пошук, як він стверджував, постанов Пленуму Вищого адміністративного суду України, а тому переглядаючи результати пошуку та знаючи, що результати пошуку можуть містити посилання не тільки на дозволені джерела, але й на заборонені, він повинен був проявляти підвищену увагу, відкриваючи відповідні посилання.
47. Я не можу також не звернути увагу на те, що результати пошуку правових актів на сайті Верховної Ради України видаються окремими блоками, які чітко відокремлюються один від одного. До того ж, якщо здійснювати пошук в базі «Законодавство» Верховної Ради України за параметрами «Видавник» - «Вищий адміністративний суд», «Види документа» - «Постанова», то ухвали цього суду в результатах пошуку не відобразяться (що спростовує твердження позивача).
48. Посилання позивача на те, що це була лише резолютивна частина рішення суду, яка не стосувалася практичного завдання, в контексті цієї справи також не заслуговують на увагу, оскільки в результатах пошуку на сайті ВРУ, ця ухвала відображається двома рядками такого змісту: «Про оскарження підзаконних нормативно-правових актів», «Вищий адміністративний суд; Ухвала, Витяг від 11.09.2014 № К/800/33163/14». З цього неможливо наперед зрозуміти обсяг «витягу» - чи буде це виключно резолютивна частина рішення або також витяг з його мотивувальної частини; також не зрозуміло, чи стосуватиметься рішення його практичного завдання або ні. Тому позивач, відкриваючи посилання, цілком міг сподіватися знайти інформацію, яка буде для нього корисною.
49. З урахуванням наведеного, непереконливими є і твердження позивача про те, що ці дії він вчинив відкрито й неприховано, усвідомлюючи, що поряд перебував член ВККС, який добре бачив екран його комп`ютера, що, на його думку, свідчить про відсутність наміру у будь-який спосіб порушувати порядок складення кваліфікаційного іспиту. Як уже було зазначено вище, здійснюючи пошук дозволених джерел, сам позивач мав проявити належний рівень уваги та обачності. Те, що він діяв відкрито, не виправдовує його за наведених обставин - він об`єктивно грубо порушив порядок проведення іспиту.
50. Отже, обставини порушення ОСОБА_1 правил, встановлених Положенням про складення кваліфікаційного іспиту та методику оцінювання кандидатів на посаду судді, затвердженим рішенням ВККС від 3 жовтня 2018 року № 211/зп-18, суттєво відрізнялися від обставин, розглянутих у справі № 990/186/23, що дає підстави для іншого висновку - в цьому випадку рішення ВККС про визнання позивача таким, що не склав іспит та припинив участь у ньому, є обґрунтованим і пропорційним легітимній меті, з якою ці правила були визначені.
Суддя М. В. Мазур
[1] https://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-152416.
