ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М.
19 червня 2019 року
м. Київ
у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) за позовом Публічного акціонерного товариства «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ «АБ «Укргазбанк») до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки
за касаційною скаргою ПАТ «АБ «Укргазбанк»
на рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року у складі колегії суддів Пилипчук Н. П., Колтунової А. І., Кругової С. С., яким апеляційну скаргу ПАТ «АБ «Укргазбанк» в особі Харківської обласної дирекції ПАТ «АБ «Укргазбанк» задоволено частково, рішення Московського районного суду м. Харкова від 28 липня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «АБ «Укргазбанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено з інших підстав.
В оскаржуваному рішенні, апеляційний суд зробив висновки, що спірна квартира на час укладення договору іпотеки була невідокремленою складовою частиною предмета іпотеки, тому відсутні правові підстави вважати, що ця квартира стала самостійним предметом іпотеки. Той факт, що в Державному реєстрі іпотек та в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відображено, що об`єктом обтяження є квартири, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 , не підтверджує набуття спірною квартирою статусу самостійного предмета іпотеки. Договір іпотеки, копія якого наявна у матеріалах справи, передбачає право Банку звернути стягнення та реалізувати предмет іпотеки (пункт 6.1 договору іпотеки) та не містить процедури звернення стягнення на квартиру як складову частину предмета іпотеки.
За наслідками розгляду 19 червня 2019 року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційну скаргу ПАТ «АБ «Укргазбанк» задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року змінено, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2017 року залишено без змін.
Крім іншого, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу позивачем від свого імені цього предмета будь-якій особі - покупцеві на підставі статті 38 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV«Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV), оскільки сторони передбачили у договорі іпотеки застереження, згідно з яким позивач має можливість самостійно звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу третій особі.
З висновком про відмову у позові погоджуюся.
Однак із висновком Великої Палати Верховного Суду про неналежний спосіб захисту не погоджуюсь та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюю окрему думку.
У поданій у листопаді 2014 року до суду позовній заяві позивач з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № 20 звернути стягнення на предмет іпотеки - належну ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , шляхом надання ПАТ «АБ «Укргазбанк» права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі - покупцеві на підставі договору купівлі-продажу з початковою ціною 316 200,00 грн із наданням ПАТ «АБ «Укргазбанк» повноважень продавця.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 26 грудня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ВАТ «АБ «Укргазбанк»), правонаступником якого є ПАТ «АБ «Укргазбанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 20, за умовами якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 2 644 000,00 доларів США зі сплатою 12,5 % річних на строк до 25 грудня 2012 року.
Також позивач вказував, що 09 червня 2008 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між банком, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки № 16/08-Б, предметом якого є багатоквартирний житловий будинок АДРЕСА_1 .Позичальник взяті на себе зобов`язання за кредитним договором перестав виконувати з грудня 2008 року.
Крім того, ПАТ «АБ «Укргазбанк» зазначало, що рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року визнано недійсним договір іпотеки від 09 червня 2008 року № 16/08-Б, укладений між ВАТ «АБ «Укргазбанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , а також виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек, в період чинності якого власником квартири АДРЕСА_2 , став відповідач ОСОБА_1 відповідно до договору дарування. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 04 квітня 2012 року рішення суду першої інстанції від 11 вересня 2009 року скасовано, у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору іпотеки відмовлено.
На підставі викладеного позивач просив позов задовольнити.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.
У статті 16 ЦК України вказано, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід`ємним елементом права на справедливий суд.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
Стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України слід розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього рішення Конституційного Суду України).
Тобто, Конституція України гарантує кожному право на судовий розгляд спору за виключенням випадків, у яких законом прямо встановлено обов`язковий порядок досудового врегулювання.
Такий порядок поширюється і на захист прав юридичних осіб.
У позові банк просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки у певний спосіб - шляхом продажу від свого імені майна іншій особі - покупцеві.
У статті 12 Закону № 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 33 цього Закону № 898-IV передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.
Згідно зі статтею 36 Закону № 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV;
- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Тобто законодавець передбачив як можливість набуття у власність предмета іпотеки іпотекодержателем, так і можливість продажу предмета іпотеки на погашення заборгованості за забезпеченим зобов`язанням, якщо сторони у договорі передбачили таке право іпотекодержателя та встановили відповідний порядок реалізації цього права.
Саме такі висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18).
При цьому право на звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку, визначеному у відповідному застереженні не перешкоджає іпотекодержателю застосовувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі і в судовому порядку.
Частина перша статті 38 Закону № 898-IVпрямо передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві за рішенням суду.
Тобто обрання судового чи позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки повністю залежить від волі іпотекодержателя, що є логічним і відповідає принципу диспозитивності.
Необхідно зауважити, що продаж предмета іпотеки іпотекодержателем на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя можливий за сукупності певних обставин: 1) право на такий предмет закріплено у іпотечному договорі чи договорі про задоволення вимог іпотекодержателя; 2) іпотекодержатель виявив свою волю звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому; 3) іпотекодержатель дотримався порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачений у договорі.
Разом з тим звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки не пов`язане з дотриманням досудових процедур, як не залежить і від того, чи передбачено таке право у договорі іпотеки.
Вважаю, що оскільки законом установлено вказаний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки як в судовому (примусовому), так і в досудовому порядку, кваліфікація його лише як позасудового способу звужує дійсний зміст вказаної норми, чим порушуються право особи на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Враховуючи зазначене вище та наявність в іпотекодержателя закріпленого законом права на звернення до суду із вказаною вимогою, вважаю, що реалізація іпотекодержателем свого права на продаж предмета іпотеки шляхом надання йому права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві може відбуватися, в тому числі й за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. В іншому випадку це спотворює вимоги закону, а саме частини першої статті 38 Закону № 898-IV та фактично змінює його положення (правила), що є недопустимим, оскільки у такому разі з`являються нові правила, які не приймалися уповноваженим законодавчим органом державної влади, яким є Верховна Рада України, та протирічить закону, що прийнятий у встановленому порядку, та забезпечує захист прав іпотекодержателя і сформульований з дотриманням вимог як статті 6 Конвенції, так і статті 64 Конституції України.
Обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист і не впливає на можливість особи звернутися до суду, оскільки вони не є обов`язковим досудовим порядком урегулювання спору у розумінні статті 124 Конституції України.
Вважаю помилковим висновок Великої Палати Верховного Суду, що позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав як іпотекодержателя.
Однак, погоджуюсь із висновком Великої Палати Верховного Суду, що відсутні правові підстави для відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року (провадження № 6?1193цс15) та від 05 жовтня 2016 року (провадження 6-1582цс16), оскільки неможливо звернути стягнення на квартиру як на частину об`єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки) в разі визначення предметом іпотеки за договором іпотеки будинку у цілому, а не окремих квартир.
Також вважаю правильним висновок щодо застосування до спірних правовідносин статті 23 Закону № 898-IVта поширення її дії на особу, щодо якої встановлено факт переходу права власності на квартиру під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на цю квартиру, викладений Великою Палатою Верховного Суду в даній постанові, оскільки ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов`язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек. За таких обставин, ураховуючи сутність іпотеки та зміст правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин, ефективним відновленням прав кредитора у зв`язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування передбаченої угодою сторін процедури звернення стягнення на іпотечне майно як однієї з умов надання (отримання) кредиту.
У зв`язку із викладеним вважаю, що подану ПАТ «АБ «Укргазбанк» касаційну скаргу необхідно було залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
Суддя О. М. Ситнік
