У х в а л а
13 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 607/14453/20
провадження № 61-14269ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,
розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 квітня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення головного державного виконавця Тернопільського міського відділу Державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Перешлюги Н. Р.,
ВСТАНОВИВ:
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із указаною скаргою та просив суд визнати неправомірними дії головного державного виконавця Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (м. Івано-Франківськ) (далі - Тернопільський МВ ДВС Південно-Західного міжрегіонального управління МЮ України (м. Івано-Франківськ) Перешлюги Н. Р. щодо винесення ним постанови про закінчення виконавчого провадження від 10 березня 2021 року № 64582372 та скасувати дану постанову, зобов`язавши державного виконавця поновити виконавче провадження, вчинити усі дії, спрямовані на повне, усебічне фактичне та безумовне виконання рішення суду.
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 квітня 2021 року, залишеною без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції, з якою погодився й суд апеляційної інстанції, мотивована тим, що скаржником не доведено, що оскаржувана постанова винесена без фактичного виконання рішення суду, оскільки державний виконавець під час здійснення виконавчих дій перевірив факт винесення боржником наказу про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису у трудову книжку стягувача.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Доводи касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень не дають підстав для висновку, що судами попередніх інстанцій було допущено порушення норм процесуального права, які передбачені статтею 411 ЦПК України як підстави для скасування судового рішення.
Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним й обґрунтованим.
Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно із частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Частиною шостою статті 394 ЦПК України визначено, що ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити з наступних підстав.
Предметом оскарження у цій справі, як вбачається зі змісту касаційної скарги, є судові рішення судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні скарги.
Відповідно до статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу порушено їх права чи свободи.
Положеннями частини другої, третьої статті 451 ЦПК України визначено, що у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, у межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову у задоволенні скарги.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду від 28 січня 2021 року у справі № 607/14453/20 поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-невропатолога в організаційно-методичний та консультативний відділ поліклінічного відділення КНП «ТОКПЛ» ТОР з 23 червня 2020 року та у трудову книжку внесено запис, згідно з яким запис від 23 лютого 2021 року № 15 є недійсним на підставі наказу від 23 лютого 2021 року, ОСОБА_1 поновлений на посаді лікаря-невропатолога організаційно-методичного консультативного відділу цієї поліклініки.
25 лютого 2021 року державним виконавцем здійснено вихід за адресою: м. Тернопіль, вул. Тролейбусна, 14 та перевірено виконання рішення суду, про що складено акт, згідно з яким судове рішення виконано.
З оскаржуваних судових рішень вбачається, що матеріали виконавчого провадження, копія якого долучена до матеріалів справи, містять вичерпні та не спростовані докази про те, що рішення суду виконане.
За таких обставин, правильним є висновок суду першої та апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для задоволення скарги й скасування постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження, оскільки така винесена державним виконавцем відповідно до закону у зв`язку з виконанням боржником судового рішення.
Отже, як вбачається з оскаржуваних судових рішень державний виконавець здійснив усі заходи, необхідні для своєчасного й у повному обсязі виконання рішення, у спосіб та у порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», судове рішення виконано боржником у межах та у спосіб, передбачений виконавчим документом.
Відповідно до статті 124 Конституції України, статті 18 ЦПК України судові рішення, які набрали законної сили, обов`язкові для виконання для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.
Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Законом України «Про виконавче провадження» (стаття 1) встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Також Законом України «Про виконавче провадження» визначено порядок виконання рішення, згідно з яким державний виконавець здійснює перевірку виконання боржником цього рішення. У разі виконання рішення боржником виконавець складає акт та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.
На підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання у повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
За змістом наведених норм закону вбачається, що підставою для закінчення виконавчого провадження з виконання рішення суду. Подальше ухилення боржника від виконання рішення суду згідно з Законом є підставою для відновлення виконавчого провадження на підставі заяви стягувача.
Судами попередніх інстанцій правильно зроблено висновок, що на час перевірки, а саме 25 лютого 2021 року державним виконавцем було обґрунтовано встановлено сам факт виконання боржником рішення суду, відтак у державного виконавця були підстави для закінчення виконавчого провадження згідно з Законом України «Про виконавче провадження».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 5 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що примусове виконання рішень в Україні покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим законом випадках на приватних виконавців.
Згідно з частиною другою статті 17 Закону України «Про виконавче провадження» виданий судом виконавчий лист є документом, на підставі якого державна виконавча служба здійснює примусове виконання. У статті 11 зазначеного Закону визначено, що державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно й у повному обсязі вчиняти виконавчі дії. У зв`язку із цим на нього покладається обов`язок здійснювати заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного у документі на примусове виконання рішення, у спосіб та у порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.
Статтею 18 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно й у повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Виконання судового рішення є сферою регулювання статті 6 Конвенції. Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції («Право на справедливий суд») гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо будь-яких його цивільних прав і обов`язків.
Таким чином, ця стаття проголошує право на доступ до суду, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань, та правомірне очікування на виконання ухваленого рішення.
Крім цього в рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року визначено, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини право на суд, захищення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року).
Відтак, розглядаючи скаргу, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази й надали їм належну оцінку, крім того, правильно встановили обставини справи, як наслідок ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував, не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права чи неправильно застосовані норми матеріального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Забезпечуючи єдність судової практики, Верховний Суд має стежити за тим, щоб не була вихолощена сама суть доступу до правосуддя. Завданням Верховного Суду є вироблення правової традиції, згідно з якою безмотивне, неаргументоване відступлення від свого ж правового висновку є неможливим; це забезпечить стабільність судової практики, авторитет Верховного Суду, отже й судової влади в цілому.
Отже, постановлені судові рішення, їх зміст та мотивування, а також доводи касаційної скарги, які по суті стосуються лише переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, свідчать про відсутність підстав вважати, що розгляд цієї справи в суді касаційної інстанції має значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки неправильного застосування норм права не встановлено.
Оскільки правильне застосування норми права є очевидним й не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, тому колегія суддів вважає, що касаційна скарга є необґрунтованою та у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись частиною четвертою, шостою статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 19 квітня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 21 липня 2021 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії та рішення головного державного виконавця Тернопільського міського відділу Державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Перешлюги Н. Р. відмовити.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити заявникові.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Осіян
О. В. Білоконь
Н. Ю. Сакара
