ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2024 року
м. Київ
справа № 552/7015/22
провадження № 61-9370св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня 2023 року у складі судді Яковенко Н. Л. та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 червня 2024 року у складі колегії суддів: Одринської Т. В.,
Панченка О. О., Карпушина Г. Л.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2022 ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»), начальника виробничого підрозділу Харківської вагонної дільниці філії «Пасажирська компанія»
АТ «Українська залізниця» ОСОБА_2, у якому просила визнати незаконним і скасувати наказ виробничого підрозділу Харківська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» від 02 квітня 2022 року № 130/03; поновити її на посаді начальника резерву провідників пасажирських вагонів у виробничому підрозділі Харківська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця»; стягнути з АТ «Українська залізниця» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 86 121,00 грн та 10 000,0 грн на відшкодування моральної шкоди, а також просила визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити такий строк.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що вона з 1994 року працювала на різних посадах у виробничому підрозділі вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця», наказом від 02 квітня 2022 року № 130/ос її звільнено на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) за прогул без поважних причин. Позивачка своє звільнення вважала незаконним, оскільки не було надано можливості надати свої письмові пояснення щодо причин відсутності на робочому місці, причини звільнення не відповідають дійсним обставинам справи.
Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 26 квітня 2023 року позовну заяву ОСОБА_1 в частині позовних вимог до начальника виробничого підрозділу Харківської вагонної дільниці філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» ОСОБА_2 залишено без розгляду. Залучено до участі у справі як третю особу на стороні відповідача без самостійних вимог на предмет спору ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня 2023 року у складі судді Яковенко Н. Л., залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 11 червня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що сама по собі обставина введення в Україні воєнного стану не може бути оцінена як поважність причин відсутності позивачки на роботі, оскільки відсутні обставини індивідуального впливу воєнного стану на факт відсутності позивачки на роботі
01 квітня 2022 року, коли роботодавцем було прийняте рішення про її звільнення. Місцевий суд дійшов висновку, що позивачка не надала належних та допустимих доказів поважності причин її відсутності на роботі, врахувавши ту обставину, що позивачка обіймала посаду керівника підрозділу на підприємстві критичної інфраструктури, робота якого не була призупинена та простій в установі не запроваджувався.
Апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, вказав, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 червня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Підставами касаційного оскарження заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, вказавши, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц,
від 23 січня 2019 року у справі № 520/211/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 235/3148/17-ц, від 21 квітня 2023 року у справі № 344/5596/22, від 22 червня 2023 року у справі № 577/1447/22 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявниця також вказує на те, що:
- суди помилково не віднесли до поважних причин невиходу на роботу активні бойові дії у місті Харкові протягом березня, квітня 2022 року;
- суди визнали законним звільнення працівника «заднім числом»;
- суд першої інстанції неправильно застосував частину четверту статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» в редакції, що набрала чинності лише 19 липня 2022 року, тобто вже після звільнення позивачки;
- відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обґрунтував оскаржуване рішення обставинами, які не є предметом спору, з чим погодився суд апеляційної інстанції, що свідчить про грубе порушення вимог статті 13 ЦПК України;
- суди усупереч частині п`ятій статті 263 ЦПК України належно не з`ясували фактичні обставини справи щодо пред`явленого позову, не надали належної оцінки доказам у справі, безпідставно не взяли до уваги і не перевірили доводів позивачки;
- суди проігнорували активну поведінку позивачки щодо врегулювання трудових відносин;
- 02 квітня 2022 року (субота) є вихідним днем для ОСОБА_1 , вона не погоджується із актом від цієї дати про відмову від надання пояснень з приводу її відсутності на робочому місці 01 квітня 2022 року, де, зокрема, не зазначено номер телефону, на який телефонували позивачці. Жодних вимог щодо надання пояснень вона не отримувала від роботодавця;
- неправильним є висновок суду першої інстанції про відсутність обставин індивідуального впливу воєнного стану на факт відсутності позивачки на роботі
01 квітня 2002 року, коли роботодавцем було прийнято рішення про її звільнення, оскільки внаслідок ворожих обстрілів було пошкоджено її власне житло та зруйновано робоче місце;
- наявність на території України воєнного стану та загрози життю та здоров`ю позивачки через військову агресію російської федерації щодо України є поважною причиною відсутності позивачки на роботі.
У серпні 2024 року до Верховного Суду від АТ «Українська залізниця» надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому відповідач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення,
а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки вони є законними.
У жовтні 2024 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому третя особа, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін, оскільки вони є законними.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою від 30 липня 2024 року (після усунення недоліків касаційної скарги) Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребував матеріали справи № 552/7015/22 із Київського районного суду м. Полтави та встановив учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У серпні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 552/7015/22.
Ухвалою від 08 листопада 2024 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 12 листопада 2024 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д. (головуючий).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 з 19 квітня 1994 року перебувала у трудових відносинах з державним підприємством Харківська вагонна дільниця «Південна залізниця» (на теперішній час - АТ «Українська залізниця» в особі філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця»).
Згідно з наказом від 31 січня 2022 року № 198 ОСОБА_1 надано відпустку
12 календарних днів, з 14 лютого 2022 року до 25 лютого 2022 року включно. До роботи позивачка мала приступити 28 лютого 2022 року.
Встановлено та не заперечується сторонами, що по закінченню відпустки ОСОБА_1 до роботи не приступила.
01 квітня 2022 року роботодавцем складено акти про відсутність ОСОБА_1 на роботі продовж двох годин з 08 год 00 хв до 10 год 00 хв; двох годин - з 10 год
00 хв до 12 год 00 хв та впродовж трьох годин з 13 год 00 хв до 16 год 00 хв без поважних причин.
Факт відсутності на роботі в зазначений час позивачкою не оспорюється.
Наказом від 02 квітня 2022 року № 130/ос ОСОБА_1 звільнено з роботи з 01 квітня 2022 року за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до положень статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.
Частиною третьою статті 149 КЗпП України визначено, що при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
За приписами пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.
Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі в трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі надається виходячи з конкретних обставин.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Згідно зі статтею 12, частиною першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до Указу Президента України від 24 квітня 2022 року № 64/2022
в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався.
У справі, що переглядається, суди установили, що з 14 лютого 2022 року до
25 лютого 2022 року включно ОСОБА_1 перебувала у відпустці, до роботи мала приступити 28 лютого 2022 року. Вона звільнена через прогул без поважних причин 01 квітня 2024 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України та актів про її відсутність.
Позивачка не заперечувала свою відсутність на роботі з 28 лютого 2022 року, проте вважала, що була відсутня на роботі з поважних причин через збройну агресію російської федерації проти України, пов`язану із цим небезпеку у м. Харкові та неможливістю вчасно прибути до місця роботи із-за кордону.
ОСОБА_1 обіймала посаду начальника резерву провідників пасажирських вагонів
у виробничому підрозділі Харківська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про критичну інфраструктуру» об`єктами критичної інфраструктури є об`єкти інфраструктури, системи, їх частини та їх сукупність, які є важливими для економіки, національної безпеки та оборони, порушення функціонування яких може завдати шкоди життєво важливим національним інтересам.
Статтею 2 Закону України «Про залізничний транспорт» передбачено, що залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей економіки України, забезпечує її внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв`язки і потреби населення у перевезеннях. Діяльність залізничного транспорту як частини єдиної транспортної системи країни сприяє нормальному функціонуванню всіх галузей суспільного виробництва, соціальному і економічному розвитку та зміцненню обороноздатності держави, міжнародному співробітництву України. Підприємства залізничного транспорту у взаємодії з іншими видами транспорту повинні своєчасно і якісно здійснювати перевезення пасажирів і вантажів, забезпечувати безпеку руху, розвивати сферу транспортного обслуговування народного господарства та населення.
АТ «Українська залізниця» внесене до переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (постанова Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83).
АТ «Укрзалізниця» є об`єктом критичної інфраструктури та після введення в Україні воєнного стану свою роботу не зупиняло, простій на підприємстві не оголошувався, що є принципово важливим у цій справі.
Позивачка, ураховуючи її посадові обов`язки, як керівник підрозділу на підприємстві критичної інфраструктури, мала б бути залучена до виконання робіт на об`єкті критичної інфраструктури.
Суди у цій справі установили, що немає доказів на підтвердження тієї обставини, що не приступивши до роботи, позивачка у встановленому законом порядку зверталася до роботодавця з заявами про надання їй відпустки на період її відсутності в Україні та такі заяви були погоджені роботодавцем. У свою чергу відповідач вживав заходів, направлених на отримання від позивачки як порушника трудової дисципліни пояснень щодо причин відсутності на робочому місці, проте відповідні пояснення роботодавцю ОСОБА_1 не надала.
Починаючи із 28 лютого 2022 року у позивачки було достатньо часу для того, щоб добратися до місця роботи або оформити свою відсутність на роботі належним чином.
Ураховуючи ці обставини у сукупності, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про відсутність обставин індивідуального впливу воєнного стану на факт відсутності позивачки на роботі та законність звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Рішення позивачки як працівника підприємства АТ «Укрзалізниця» перебувати поза межами України в більш безпечному місці є безумовним її правом, але не спростовує факт прогулу, на що правильно звернув увагу суд першої інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги про поважність причин відсутності позивачки на роботі 01 квітня 2022 року, виклик її роботодавцем на роботу лише розпорядженням
від 31 березня 2022 року, наявність листування у месенджері VIBER з приводу надання їй відпустки, пошкодження її квартири за місцем реєстрації, незвернення роботодавця за номером її телефону при оформленні актів про відсутність на роботі зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку позивачки, підтверджує обґрунтованість заявлених нею позовних вимог.
Доводи касаційної скарги про відсутність пояснень позивачки відхиляються, оскільки невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що суди неправильно мотивували свої рішення посиланням на відсутність позивачки на роботі починаючи із 28 лютого 2022 року, оскільки підставою її звільнення є відсутність на роботі саме 01 квітня 2022 року. Водночас сама позивачка у позовній заяві посилалася на обставини своєї відсутності на роботі після закінчення відпустки 25 лютого 2022 року, тому дослідження судами її тривалої відсутності на роботі до 01 квітня 2022 року не є порушенням зі сторони судів у цій справі. Окрім цього, сама позивачка не заперечує факт своєї відсутності на роботі у цей період.
Колегія суддів вважає слушними доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції неправильно посилався на частину четверту статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» в редакції, що набрала чинності лише 19 липня 2022 року, тобто вже після звільнення позивачки. Водночас це не вплинуло на правильність висновків судів по суті спору.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
До того ж частиною другою статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (в редакції, чинній для спірних правовідносин)
у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури.
Інші доводи, зокрема щодо неможливості вчасно добратися з Литви до України
31 березня 2022 року, також були предметом дослідження апеляційним судом, оскільки зазначались в апеляційній скарзі. Апеляційний суд надав їм належну правову оцінку, тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявниці.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання заявниці на загальні висновки у постановах Верховного Суду
від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц, від 23 січня 2019 року у справі № 520/211/16-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 235/3148/17-ц, від 21 квітня 2023 року у справі № 344/5596/22, від 22 червня 2023 року у справі № 577/1447/22 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, суд касаційної інстанції не встановив. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всіх обставин у справі, зводяться до переоцінки доказів
у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів попередніх інстанцій про законність її звільнення.
З огляду на підтверджену правомірність звільнення ОСОБА_1 , суди правильно відмовили у задоволенні інших позовних вимог про стягнення
з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, які є похідними від вимоги про поновлення позивачки на роботі.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувані рішення судів відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Разом з тим колегія суддів погоджується із доводами касаційної скарги про те, що звільнення позивачки 01 квітня 2022 року наказом від 02 квітня 2022 року № 130/ос є неправильним.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, записи про причини звільнення у трудовій книжці повинні провадитись у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства з посиланням на відповідну статтю, пункт закону.
Відповідно до пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників запис про звільнення у трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил: у графі 1 ставиться порядковий номер запису; у графі 2 - дата звільнення; у графі 3 - причина звільнення; у графі 4 зазначається, на підставі чого внесено запис, наказ (розпорядження), його дата і номер. Днем звільнення вважається останній день роботи.
Зі змісту пункту 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників випливає, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників.
Перевіряючи законність оспорюваного наказу від 02 квітня 2022 року № 130/ос, яким ОСОБА_1 звільнено з роботи з 01 квітня 2022 року, суди попередніх інстанцій не урахували, що працівник не може бути звільнений у день, який передує дню видання роботодавцем наказу про звільнення.
Верховний Суд у постановах від 26 вересня 2018 року у справі № 289/51/16-ц (провадження № 61-13864св18), від 24 жовтня 2018 року у справі № 307/3546/16-ц (провадження № 61-7980св18), від 15 квітня 2020 року у справі № 462/993/17 (провадження № 61-14166ск19) та від 22 червня 2021 року у справі № 703/240/20 (провадження № 61-260св21), від 13 вересня 2023 року у справі № 344/8391/20 (провадження № 61-8639св21) виснував, що працівник не може бути звільнений
у день, який передує дню видання роботодавцем наказу про звільнення. Працівник може бути звільнений з підстав, передбачених КЗпП України, лише у день видання наказу роботодавця або у будь-який наступний день за днем видання наказу про звільнення.
Отже, доводи касаційної скарги в цій частині знайшли своє підтвердження.
За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій правильно встановлено обставини вчинення ОСОБА_1 порушення трудової дисципліни у вигляді прогулу 01 квітня 2022 року, що є підставою для звільнення з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, проте зазначення в наказі від 02 квітня 2022 року № 130/ос датою звільнення 01 квітня 2022 року не відповідає наведеним положенням КЗпП України та Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників.
За встановленими судами обставинами, днем звільнення ОСОБА_1 необхідно вважати дату винесення наказу про звільнення, тобто 02 квітня 2022 року.
Враховуючи відсутність підстав для поновлення позивачки на роботі, оскільки її
02 квітня 2022 року обґрунтовано звільнено за прогул, колегія суддів дійшла висновку, що необхідно змінити дату звільнення ОСОБА_1 з 01 квітня 2022 року на 02 квітня 2022 року.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно зі статтею 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції змінює рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 червня 2024 року у частині визначення дати звільнення і змінює дату звільнення ОСОБА_1 з 01 квітня
2022 року на 02 квітня 2022 року.
Крім того, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень в частині вирішення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення грошових сум та відшкодування моральної шкоди, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили у вказаній частині судові рішення
з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги у цій частині без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду у відповідній частині без змін.
З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та відмову у задоволенні позову про поновлення на роботі підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня 2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 червня 2024 року змінити
в частині дати звільнення.
Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з 01 квітня 2022 року на 02 квітня 2022 року.
В іншій частині рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня
2023 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець
