ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Ткачука О. С.
на постанову від 04 березня 2020 року
у справі № 442/5130/17 (провадження № 14-695цс19)
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про витребування майна із чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником ОСОБА_4 , на постанову Львівського апеляційного суду від 06 червня 2019 року.
Відповідно до ч. 3 ст. 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
04 березня 2020 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, постанову Львівського апеляційного суду від 06 червня 2019 року залишено без змін.
З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуюсь та висловлюю окрему думку з огляду на таке.
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який у подальшому уточнив, і просив про витребування із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на свою користь частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівський автоцентр КАМАЗ» (далі - ТОВ «Львівський автоцентр КАМАЗ») у розмірі 75,97% статутного капіталу товариства, що у грошовому еквіваленті складає 566 699 грн, посилаючись на те, що він був власником частки у статутному капіталі ТОВ «Львівський автоцентр КАМАЗ» у розмірі 75,97%, що підтверджується нотаріально посвідченими заявами 25 колишніх учасників товариства про вихід зі складу учасників вказаного товариства та передачу йому (позивачу) належних їм часток у статутному капіталі товариства, рішеннями загальних зборів учасників ТОВ «Львівський автоцентр КАМАЗ» від 30 червня 2007 року та від 05 травня 2008 року, які є чинними та не визнані недійсними в судовому порядку.
Незважаючи на те, що частки у статутному капіталі товариства колишніх 25 учасників вже були відступлені позивачу, вказані особи шляхом укладення договорів купівлі-продажу часток у статутному капіталі ТОВ «Львівський автоцентр КАМАЗ» від 06 червня 2008 року передали свої частки у статутному капіталі товариства у загальному розмірі 75,97% ОСОБА_3 , а той у свою чергу відчужив їх відповідачу ОСОБА_2 .
Позивач вважав, що частка у розмірі 75,97 % статутного капіталу вибула з його володіння не з його волі.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 частку в статутному капіталі ТОВ «Львівський автоцентр КАМАЗ» у розмірі 75,97 % статутного капіталу товариства, що складає 566 699 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що частка у розмірі 75,97 % статутного капіталу ТОВ «Львівський автоцентр КАМАЗ» вибула з володіння власника ОСОБА_1 поза його волею та незаконно перебуває у власності ОСОБА_2 , а тому з урахуванням приписів ч. 3 ст. 388 ЦК України підлягає витребуванню.
Постановою Львівського апеляційного суду від 06 червня 2019 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 листопада 2018 року скасовано, провадження у справі закрито з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
У вказаній постанові суд апеляційної інстанції застосував положення п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ГПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року) та вважав, що даний спір стосується корпоративних прав і повинен розглядатися в порядку господарського судочинства.
У липні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 , у якій заявник, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та направити справу для продовження розгляду до апеляційного суду.
Касаційна скарга обґрунтована посиланнями на те, що на час звернення позивача з позовом до суду Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) передбачав категорії корпоративних спорів, які мали розглядатися за правилами господарського судочинства, однак цей спір не є корпоративним у розумінні ст. 12 ГПК України, а виходячи із предмету заявленого позову повинен розглядатися за правилами цивільного судочинства.
Велика Палата Верховного Суду залишила без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 , постанову Львівського апеляційного суду від 06 червня 2019 року залишила без змін. Зазначила, що у цій справі спір виник між фізичною особою, яка вважає себе учасником ТОВ «Львівський автоцентр КАМАЗ» з часткою у статутному капіталі товариства у розмірі 75,97%, і фізичною особою, яка на момент звернення з позовом до суду володіла цією часткою відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Вирішення такого спору впливає на можливість особи здійснювати свої корпоративні права, що засвідчуються спірною часткою, впливає на склад учасників товариства, а тому спір є корпоративним.
З наведеними мотивами Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, оскільки такі висновки не відповідають нормам процесуального права.
За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у спосіб, що встановлений законом або договором, чи іншим способом, що є ефективним та не суперечить закону.
Відповідно до положень ст. 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду), які кореспондуються з приписами ст. 19 цього Кодексу (у редакції, чинній на час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій), суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Частиною 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб`єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України у редакції, чинній на час подання позову до суду, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, яка була чинною на час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій, передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.
Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що даний спір стосується корпоративних прав і дана справа відноситься до юрисдикції господарського суду, про що наявна пряма вказівка в законі - п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII.
Велика Палата Верховного Суду погодилася з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вважала оскаржувану постанову апеляційного суду такою, що прийнята з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Проте з таким висновком погодитися не можу, оскільки у своїй постанові Велика Палата Верховного Суду робить висновок про належність спору до корпоративного не на підставі п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, який було застосовано судом апеляційної інстанції, а на підставі ст. 12 ГПК України у редакції, чинній на час відкриття провадження у справі. При цьому слід звернути увагу на те, що існує суттєва різниця між редакціями цих положень ГПК України, так і висновками судів.
Разом із цим відповідно до чинного законодавства та усталеної практики Великої Палати Верховного Суду при визначенні юрисдикційності спору застосовується процесуальне законодавство, чинне на час пред`явлення позову до суду, а не часу вирішення справи, як помилково застосовано судом апеляційної інстанції, так і відкриття провадження у справі, як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду.
Також вважаю, що даний спір не може вважатися корпоративним у розумінні п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України у редакції, чинній на час пред`явлення позову до суду, оскільки ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння. Такий спір підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
Відповідно до викладеного вважаю, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягала задоволенню, постанова Львівського апеляційного суду від 06 червня 2019 року скасуванню, справа - направленню для продовження розгляду до Львівського апеляційного суду.
Суддя О. С. Ткачук
