ОКРЕМА ДУМКА
Суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.
01 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 201/6486/20
провадження № 61-19066св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Русинчука М. М., касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення. Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року залишив без змін.
У цій справі ОСОБА_1 звернувся з позовом АТ «Альфа-Банк (правонаступника АТ «Укрсоцбанк), Соборного відділу державної виконавчої служби у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління юстиції (м. Дніпро), та просив усунути перешкоди у здійсненні права власності шляхом зняття/припинення арешту з всього нерухомого майна, накладеного органами виконавчої служби на підставі постанови про арешт майна боржника від
09 лютого 2015 року.
Суди встановили, що на примусовому виконанні в Жовтневому відділі державної виконавчої служби ДМУЮ перебувало виконавче провадження № 46363573
з примусового виконання виконавчого листа, виданого Дніпровським районним судом м. Києва, про стягнення зі ОСОБА_1 на користь АТ «Укрсоцбанк» заборгованості.
В ході примусового виконання державним виконавцем винесена постанова про арешт майна боржника від 09 лютого 2015 року. ОСОБА_1 був відповідачем по цивільній справі N755/27369/14-ц, яка розглядалася Дніпровським районним судом м. Києва і відповідно боржником у виконавчому провадженні № 46363573.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 липня
2020 року, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від
25 листопада 2020 року, відмовлено у відкритті провадження у справі.
Роз`яснено ОСОБА_1 , що він має право звернутися до Дніпровського районного суду м. Києва із відповідною скаргою на дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби в порядку статей 447, 448 ЦПК України.
Суди зробили висновок, що ОСОБА_1 пред`явив позов, зі змісту якого не вбачається спору між сторонами про право власності (володіння, користування розпорядження) на майно, на яке накладено арешт, і таке право позивача ніким не оспорюється, не містить позов і матеріально-правових вимог до банку. Заявлені ОСОБА_1 вимоги не можуть розглядатися у позовному провадженні, оскільки у такому випадку позивач одночасно має бути
й відповідачем, так як його майно арештовано державним виконавцем, і він же
є боржником за виконавчим провадженням, що є неможливим відповідно до вимог статей 42, 48, 175, 447 ЦПК України. Тому такий позов взагалі не підлягає розгляду в порядку позовного провадження, оскільки передбачається інша форма звернення та порядок вирішення. Така правова позиція узгоджується
з постановою Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі
№ 520/7100/19 (провадження № 61-7689св20).
Верховний Суд погодився з висновком судів, при цьому пославшись на висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року у справі
№ 369/3757/20 (провадження № 61-3588св21), від 29 вересня 2021 року у справі № 234/18525/19 (провадження № 61-10369св20) та від 20 жовтня 2021 року
у справі № 236/789/21 (провадження № 61-11689св21), вказав, що за обставин цієї справи суди зробили правильний висновок про відмову у відкритті провадження у справі, оскільки законом передбачений інший спосіб судового захисту - оскарження боржником рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, а не в позовному провадженні.
Не можемо погодитись із зазначеним з таких мотивів.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 травня 2020 року в справі № 750/3917/17 (провадження № 14-24цс20)).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця також можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Рішення, дії та бездіяльність начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можуть бути оскаржені до керівника органу державної виконавчої служби вищого рівня.
У статті 447 розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України визначено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Відповідно до частин другої статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).
Згідно зі статтею 453 ЦПК України про виконання ухвали, постановленої за результатами розгляду скарги, відповідний орган державної виконавчої служби, приватний виконавець повідомляють суд і заявника не пізніше ніж
у десятиденний строк з дня її одержання.
Таким чином, розділом VII ЦПК України встановлено спеціальний порядок, за яким здійснюється судовий контроль за виконанням судових рішень. При цьому, застосування такого способу захисту пов`язане з наявністю наступних критеріїв (умов): суб`єктами звернення зі скаргою є лише сторони виконавчого провадження; предметом оскарження є неправомірність рішень, дій або бездіяльності виконавця чи посадової особи органу державної виконавчої служби; порушення прав, свобод чи інтересів сторони виконавчого провадження.
Відповідно до частини першої статті 30 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)державний виконавець провадить виконавчі дії з виконання рішення до завершення виконавчого провадження
у встановленому цим Законом порядку: закінчення виконавчого провадження - згідно із статтею 49 цього Закону; повернення виконавчого документа стягувачу - згідно із статтею 47 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадовій особі), який його видав, - згідно із статтею 48 цього Закону.
Аналогічні за змістом наслідки завершення виконавчого провадження передбачені і в чинному Законі України «Про виконавче провадження»(статті 37, 40, 41 цього Закону).
У частинах першій - четвертій статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на момент подання позовної заяви до суду) визначені підстави зняття арешту з майна. Зокрема, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття
з нього арешту.
У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.
У разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець.
Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:
1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;
2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;
3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;
4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;
5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;
6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову;
7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;
8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;
9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону.
Результат аналізу статті 59 Закону України № 1404-VIII свідчить, що частинами першою - четвертою цієї статті визначені підстави зняття арешту з майна під час виконання судового рішення.
У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п?ята статті 59 Закону України № 1404-VIII).
Тлумачення наведених норм дає підстави для висновку, що під час примусового виконання судового рішення боржник не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший спосіб судового захисту прав боржника ? оскарження рішення, дій, бездіяльності виконавця чи посадової особи органу державної виконавчої служби в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України.
Аналогічний висновок викладений і в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19), оскільки у наведеній справі боржник звернувся до суду із позовом до відділу державної виконавчої служби про зняття арешту з належного йому нерухомого майна під час примусового виконання судового рішення.
Разом з тим якщо вимога боржника про зняття арешту з майна пред?являється після завершення виконавчого провадження, а її підстави не пов?язані
з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності виконавця (частини третя - четверта статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»), то така вимога підлягає розгляду за правилами позовного провадження, за якою належним відповідачем є особа, в інтересах якої накладено арешт.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що в позовній заяві та в апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилався на порушення його прав як власника володіти, користуватись та розпоряджатись своєю власністю, оскільки його зобов?язання,
у зв?язку з якими був накладено арешт, повністю припинилися, а також сплив строк пред?явлення виконавчого документу до виконання; вказував, що виконавчий лист № 755/27369/14-цвід 22 листопада 2014 року повернутий стягувачу постановою від 18 вересня 2015 року; доводів щодо неправомірності процесуальних дій державного виконавця стосовно арешту майна не наводив (а. с. 3 - 10, 13 - 19).
Тому у справі, що переглядається, суди та більшість колегії суддів не врахували, що якщо вимога про зняття арешту з майна пред?являється після завершення виконавчого провадження, а підстави такої вимоги не пов?язані з оскарженням рішення, дії чи бездіяльність виконавця, то така вимога не може бути ефективно розглянута в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України і підлягає розгляду за правилами позовного провадження (частина п?ята статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).
Посилання судів на роз`яснення, викладені у пункті 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах», пункті 5 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 03 червня 2016 року «Про судову практику у справах про зняття арешту з майна», а також відповідний висновоку постанові Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі
№ 520/7100/19 (провадження № 61-7689св20) є помилковим, оскільки висновок про те, що вимоги сторони виконавчого провадження про зняття арешту з майна розглядаються не у позовному провадженні, а шляхом оскарження рішення державного виконавця в процесуальному порядку, передбаченому розділом VІІ ЦПК України, зроблений щодо способу захисту прав та свобод сторони виконавчого провадження під час виконання судових рішень у цивільних справах.
Практика Верховного Суду щодо розгляду у позовному провадженні вимог власника (боржника у завершеному виконавчому проваджені) про зняття арешту з майна, які не пов`язані з оскарженням порушення порядку накладення арешту або бездіяльності щодо його не зняття, як процесуальної дії виконавця,
є сталою (див. постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі
№ 204/910/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 425/1341/17, від 24 липня 2019 року у справі №330/78/17-ц, від 28 серпня 2019 року у справі
№ 522/23419/16-ц, від 09 квітня 2020 року у справі № 732/1195/18, від
15 вересня 2020 року у справі № 761/27033/18, від 17 березня 2021 року у справі № 234/9605/18).
З урахуванням викладеного колегії суддів необхідно було постановити рішення, яким касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення скасувати
з передачею справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Судді: Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
