Постанова
Іменем України
10 вересня 2019 року
м. Київ
справа № 200/18903/17
провадження № 51-2218км19
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
при секретарі ОСОБА_4 ,
за участю прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6
і обвинуваченого ОСОБА_7 (обох в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора ОСОБА_8 , який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2019 року, якою скасовано вирок Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2018 року і закрито кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42017040000000541, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Дніпропетровська, жителя АДРЕСА_1 , такого, що не має судимості,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 Кримінального кодексу України (далі КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 вересня 2018 року ОСОБА_7 засуджено за ст. 366-1 КК до покарання у виді штрафу в розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а саме на суму 51 000 грн, з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності, пов`язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов`язків, на строк 2 роки.
Згідно з вироком інспектор роти № 7 батальйону № 2 Управління патрульної поліції в м. Дніпрі Департаменту патрульної поліції Національної поліції України ОСОБА_7 при звільненні зі служби, достовірно знаючи про обов`язковість подання шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції (далі НАЗК) декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями, усупереч вимогам ч. 2 ст. 45 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII «Про запобігання корупції» умисно у строк до 24:00 6 березня 2017 року не подав зазначеної декларації за період з 1 січня по 6 березня 2017 року.
Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 29 березня 2019 року вирок місцевого суду скасував, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) у зв`язку з відсутністю в його діянні складу кримінального правопорушення.
Вимоги касаційної скарги та узгоджені доводи особи, яка її подала
Прокурор у касаційній скарзі просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2019 року щодо ОСОБА_7 і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що рішення апеляційного суду підлягає скасуванню у зв`язку з істотним порушенням кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Стверджує, що висновки суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_7 не мав умислу на неподання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження. Вказує, що ОСОБА_7 був належним чином повідомлений про обов`язок подання такої декларації, про що в матеріалах провадження є його відповідні розписки, проте умисно не подав її. А отже, вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК, про що органи досудового розслідування у межах визначених КПК повноважень зібрали та надали суду належні й достатні докази, яким суд апеляційної інстанції усупереч вимогам статей 370, 418, 94 КПК не дав належної оцінки. Не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що законодавством передбачено порядок повідомлення суб`єкта декларування про факт неподання декларації та визначено строк подання декларації після отримання зазначеного повідомлення, а оскільки стороною обвинувачення не надано жодних доказів того, що ОСОБА_7 повідомлявся про факт неподання декларації, тому відсутні підстави стверджувати про наявність умислу в діях ОСОБА_7 . На думку прокурора, такі висновки апеляційного суду суперечать вимогам кримінального та кримінального процесуального законодавства, адже диспозиція ст. 366-1 КК не містить будь-яких застережень у виді попередження особи про недопустимість порушень закону, крім того, законодавча вимога про внесення відомостей до ЄРДР не передбачає здійснення оцінки обґрунтованості таких повідомлень на наявність ознак складу кримінального правопорушення, а передбачає лише обов`язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення. Також не погоджується прокурор з висновком суду апеляційної інстанції про те, що Закон України «Про запобігання корупції» не містить вказівки щодо терміну подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави. Зазначає, що вказаний термін випливає зі змісту ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», яким і мав керуватися ОСОБА_7 при звільненні.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор ОСОБА_5 підтримав касаційну скаргу прокурора ОСОБА_8 , який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, просив задовольнити її, скасувавши ухвалу апеляційного суду з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.
Обвинувачений ОСОБА_7 подав заперечення на касаційну скаргу прокурора.
У засіданні суду касаційної інстанції в режимі відеоконференції ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_6 просили касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду без змін.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Суд касаційної інстанції не перевіряє судові рішення на предмет неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків місцевого суду фактичним обставинам кримінального провадження, натомість при перегляді судових рішень виходить з фактичних обставин, установлених судами першої таапеляційної інстанцій.
Згідно з положеннями ст. 62 Конституції України і ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку івстановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися надоказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Європейський Суд у рішенні від 21 квітня 2011 року «Нечипорук і Йонкало проти України» та рішенні від 6 грудня 1998 року «Барбера, Мессеге і Ябардо проти Іспанїї» вирішив, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така «доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою».
Відповідно дост. 91 КПКу кримінальному провадженні підлягають доказуванню:
1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);
2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;
3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;
4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою для закриття кримінального провадження;
5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання;
6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов`язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;
7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.
За змістом ст. 92 КПК обов`язок доказування обставин, передбачених ст. 91 цього Кодексу, покладається на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом.
Згідно з ч. 1ст. 94 КПК суд повинен оцінювати докази на основі всебічного, повного і неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Кваліфікація злочину кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю та змістом кваліфікація злочинів завжди пов`язана з необхідністю обов`язкового встановлення доказування кримінальними процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб`єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Склад злочину це сукупність об`єктивних та суб`єктивних ознак, що дозволяють кваліфікувати суспільно небезпечне діяння як конкретнийзлочин. Кожний склад злочину обов`язково складається з таких елементів: об`єкт, об`єктивна сторона, суб`єкт, суб`єктивна сторона.
Відсутність хоча б одного з цих елементів свідчить про відсутність у діянні особи складу злочину, що виключає кримінальну відповідальність особи.
Відповідно до обвинувального акта ОСОБА_7 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченогост. 366-1 КК, тобто в умисному неподанні суб`єктом декларування декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції».
З об`єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене ст. 366-1 КК,може виявлятися у формі умисного неподання суб`єктом декларування декларації.
З суб`єктивної сторони зазначене правопорушення характеризується лише прямим умислом, тобто особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2ст. 24 КК).
Інтелектуальний момент прямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та в передбаченні його суспільно небезпечних наслідків.
Усвідомлення означає не лише розуміння фактичних обставин вчиненого діяння, які стосуються об`єкта, предмета, об`єктивної сторони складу конкретного злочину, а й певне розуміння його суспільної небезпеки. Здебільшого наявність усвідомлення винним суспільної небезпеки свого діяння є очевидною, про що свідчать фактичні обставини справи. Якщо особа не усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, це може свідчити про її неосудність або про відсутність умислу при вчиненні злочину.
Передбачення це розумове уявлення особи про результати своєї дії (бездіяльності). При вчиненні злочину винний усвідомлює зміст конкретних наслідків свого діяння, їх суспільно небезпечний характер (шкоду, яка буде заподіяна об`єктам посягання), а також неминучість або можливість настання таких наслідків. Отже, передбаченням винного охоплюється в загальних рисах і причинний зв`язок між діянням та наслідками.
Вольовий момент прямого умислу характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків. Під бажанням розуміють прагнення досягти конкретного результату, що передбачає свідому і цілеспрямовану діяльність особи. Бажання це воля, спрямована на досягнення чітко визначеної мети.
Таким чином, для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 366-1 КК має бути встановлено і доведено, що особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, знала про обов`язок подати декларацію, передбачену ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», про строк її подання, проте усвідомлено з будь-яких мотивів вирішила не подавати декларацію і умисно не подала її.
Як убачається з матеріалів провадження, і на це звернув увагу апеляційний суд, при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях ОСОБА_7 складу злочину, усупереч вимогам ст. 91 КПК залишилися недоведеними форма вини, мета і мотив його вчинення. Жоден з доказів, які суд першої інстанції поклав в основу обвинувального вироку щодо ОСОБА_7 , не підтверджує поза розумним сумнівом наявності умислу останнього не подавати декларацію при звільненні.
Так, згідно з ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», особи, зазначені у п. 1,підпунктах "а"і"в"п. 2, п. 5 ч. 1 ст. 3 цього Закону, які припиняють діяльність, пов`язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, подають декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за період, не охоплений раніше поданими деклараціями.
Згідно з положеннями ст. 48 цього Закону НАЗК проводить щодо декларацій, поданих суб`єктами декларування, такі види контролю:
1) щодо своєчасності подання;
2) щодо правильності та повноти заповнення;
3) логічний та арифметичний контроль.
Порядокпроведення передбачених цієї статтею видів контролю, а також повної перевірки декларації визначається самим НАЗК.
Згідно з Роз`ясненням щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю, затвердженим рішенням НАЗК від 11 серпня 2016 року № 3, декларація суб`єкта декларування, який припиняє діяльність, пов`язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, охоплює період, який не був охоплений деклараціями, раніше поданими таким суб`єктом декларування, та містить інформацію станом на останній день такого періоду. Останнім днем такого періоду є день, що передує дню подання декларації.
Порядком перевірки факту подання суб`єктами декларування декларацій відповідно до Закону України «Про запобігання корупції», затвердженим рішенням НАЗК від 6 вересня 2016 року № 19, визначено, що припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, є день видачі трудової книжки суб`єкту декларування, із зазначенням підстав такого припинення.
Статтею 49 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, а також юридичні особи публічного права зобов`язані перевіряти факт подання суб`єктами декларування, які в них працюють (працювали або входять чи входили до складу утвореної в органі конкурсної комісії, до складу Громадської ради доброчесності, відповідних громадських рад, рад громадського контролю, утворених при державних органах), відповідно до цього Закону декларацій та повідомляти НАЗК про випадки неподання чи несвоєчасного подання таких декларацій у визначеному ним порядку.
НАЗК перевіряє факт подання відповідно до цьогоЗакону декларацій особами, зазначеними у п. 5 ч. 1ст. 3 цього Закону.
Якщо за результатами контролю встановлено, що суб`єкт декларування не подав декларацію, НАЗК письмово повідомляє такого суб`єкта про факт неподання декларації, і суб`єкт декларування повинен протягом десяти днів з дня отримання такого повідомлення подати декларацію в порядку, визначеному ч. 1 ст. 45 України «Про запобігання корупції».
Стороною обвинувачення не надано достовірних і переконливих доказів того, що ОСОБА_7 знав про обов`язок подати декларацію, передбачену ч.2 ст.45 Закону «Про запобігання корупції» саме в день звільнення, або перед звільненням чи в день звільнення був повідомлений державним органом, в якому він працював, про необхідність подання декларації при звільненні, або отримував повідомлення НАЗК про факт неподання декларації.
Сам ОСОБА_7 у судовому засіданні суду першої інстанції заперечував умисел на вчинення кримінального правопорушення. Стверджував, що під час несення служби йому повідомляли і, відповідно, він знав про необхідність подання щорічної декларації за 2016 рік. Зазначені вимоги закону він виконав, розмістивши на сайті НАЗК 17 березня 2017 року електронну декларацію за 2016 рік. Проте йому не роз`яснювали положень ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» і рішень НАЗК щодо обов`язку та строку подання декларації при звільненні, а тому він її не подавав, тим більше не міг її подати 6 березня 2017 року, оскільки повний розрахунок отримав лише 30 березня 2017 року. У подальшому, 23 червня 2017 року, він подав декларацію у зв`язку з припиненням діяльності.
Суд першої інстанції на обґрунтування винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченогост. 366-1 КК, поклав: показання свідка ОСОБА_9 , за словами якої, саме вона за допомогою месенджера «Вайбер» доводила до відома поліцейських про необхідність подання декларацій, про що всі мали розписатися у відомості; показання свідка ОСОБА_10 , який підтвердив, що про обов`язковість подання декларацій поліцейських інформували через месенджер «Вайбер», після чого їм давали незаповнені відомості, в яких всі мали розписатися, проте ОСОБА_7 ніколи не ставив свій підпис; матеріали особової справи ОСОБА_7 ; протокол огляду від 26 червня 2017 року листа начальника Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (далі ДПП НП України) №686/ЗН/41/4/01-2017 від 15 лютого 2017 року «Про виконання антикорупційного законодавства», у якому було звернуто увагу начальників управлінь патрульної поліції у містах ДПП на недопущення порушень вимог п. 2, 3 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції»(а. п.100, т. 2); доручення начальникаУправління патрульної поліції у м. Дніпрі ДПП НП України №3684/19/41-01/2017 від 10 лютого 2017 року «Про організацію та забезпечення виконання вимог Закону України «Про запобігання корупції» в частині подачі декларації за 2016 рік», яким доручено керівникам відділів та секторів, командирамбатальйонів Управління організувати вивчення Роз`яснення для суб`єктів декларування застосування окремих положеньЗакону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю, затвердженого рішенням НАЗК № 3 від 11 червня 2016 року, та орієнтовано особовий склад на необхідність подання декларацій (а. п. 53, 101, т. 1); відомість про ознайомлення особового складу 6 роти 3 батальйону УПП у м. Дніпрі ДПП НП України з дорученням №3684/19/41-01/2017, в якій ОСОБА_7 21 лютого 2017 року поставив свій підпис (а. п. 54, 100, т. 2); протокол огляду офіційного веб-сайту НАЗК від 23 червня 2017 року, на якому виявлено файл зі щорічною декларацією ОСОБА_7 за 2016 рік від 17 березня 2017 року; інформаційну довідку про подання обвинуваченим щорічної декларації за 2016 рік саме 17 березня 2017 року та ще однієї декларації, розміщеної в період з 22:57 по 23:38 23 червня 2017 року; повідомлення про підозру, вручене обвинуваченому 23 червня 2017 року о 15:30, тобто до часу подачі декларації.
Водночас усі зазначені докази свідчать лише про обізнаність ОСОБА_7 щодо необхідності подання щорічної декларації за 2016 рік і подання ним саме такої декларації 17 березня 2017 року. Проте жоден із наведених доказів не містить даних про обізнаність ОСОБА_7 в обов`язковості подання окремої декларації при звільненні за період з 1 січня по 6 березня 2017 року та про умисне неподання ним такої декларації.
Більше того, з матеріалів провадження видно, що ОСОБА_7 подав декларацію, передбачену ч. 2 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції», того ж дня, коли дізнався про підозру у вчиненні зазначеного кримінального правопорушення.
Відомість, на якій міститься підпис ОСОБА_7 від 21 лютого 2017 року, стосується саме ознайомлення особового складу 6 роти 3 батальйону УПП у м. Дніпрі ДПП НП України з дорученням №3684/19/41-01/2017 від 10 лютого 2017 року «Про організацію та забезпечення виконання вимог Закону України «Про запобігання корупції» в частині подачі декларації за 2016 рік». Вказана відомість та доручення не містять інформації про термін подання декларації при звільненні (а. п. 53, 54, 101, т. 2).
Показання свідка ОСОБА_9 про те, що поліцейські ставили свої підписи у вказаній відомості при ознайомленні з інформацією щодо необхідності подання декларацій за 2016 рік шляхом заповнення на офіційному веб-сайті НАЗК до 20 березня 2017 року, не можуть свідчити про наявність умислу ОСОБА_7 на неподання ним окремої декларації у зв`язку з припиненням діяльності у день звільнення.
Апеляційний суд правильно звернув увагу на те, що свідок ОСОБА_9 , яка здійснювала ознайомлення особового складу підрозділу поліції з порядком подання декларацій, пояснила, що сама не знає, коли має бути подана декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у зв`язку з припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави, за період, який не був охоплений раніше поданими деклараціями.
Витяг з наказу № 76 о/с від 1 березня 2017 року про звільнення лейтенанта поліції ОСОБА_7 з 6 березня 2017 року за власним бажанням не містить даних про інформування обвинуваченого щодо обов`язку подання декларації у зв`язку зі звільненням.
Лист начальника ДПП НП України №686/ЗН/41/4/01-2017 від 15 лютого 2017 року «Про виконання антикорупційного законодавства», у якому було звернуто увагу начальників управлінь патрульної поліції у містах ДПП на недопущення порушень вимог пунктів 2, 3 ст. 45 Закону України «Про запобігання корупції» (а. п.100, т. 2), не містить інформації щодо терміну подання декларації в разі припинення діяльності, а тому не може підтверджувати наявності умислу ОСОБА_7 на неподання ним декларації у день звільнення. Крім того, в частині відомостей щодо ознайомлення з цим листом прізвище обвинуваченого відсутнє (а.п.100 зворот, т. 2).
Зазначене спростовує позицію прокурора щодо наявності у ОСОБА_7 умислу на неподання декларації, яку він подав після повідомлення про підозру.
Таким чином, апеляційний суд обґрунтовано зазначив у своєму рішенні про те, що інкриміноване обвинувачення та обставини, викладені в обвинувальному акті, базуються лише на припущеннях, а встановлені в ході апеляційного розгляду обставини є підставою для розумного сумніву в доведеності вини обвинуваченого, оскільки надані докази не підтверджують наявності умислу обвинуваченого у вчиненні інкримінованого йому злочину, що свідчить про відсутність у діянні ОСОБА_7 складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 366-1 КК.
Ураховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, ретельно перевіривши зібрані у ході досудового розслідування докази з точки зору їх допустимості, належності та достатності, дійшов правильного висновку про необхідність скасування вироку та закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_7 за ст. 366-1 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КК.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були б безумовноюпідставою для скасування судового рішення, про що йдеться у касаційній скарзі прокурора, Судом не встановлено.
За таких обставинколегія суддів вважає, що касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.
Ураховуючи викладене, керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 29 березня 2019 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора ОСОБА_8 , який брав участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, без задоволення.
Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
