Постанова
Іменем України
29 березня 2023 року
м. Київ
справа № 200/17337/17
провадження № 61-21102св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Шевченківський районний відділ в м. Дніпро Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області, комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Громов Юліан Анатолійович, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Шевченківський районний відділ в м. Дніпро Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області, Комунальне підприємство «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради (далі - КП «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради), про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
На обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що згідно з ордером від 31 січня 2002 року № 2297 вона та її чоловік ОСОБА_2 отримали у користування кімнату № НОМЕР_1 , площею 11,5 кв. м, розташовану у гуртожитку АДРЕСА_1 .
У грудні 2016 року, у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, відповідач зібрав свої особисті речі та виїхав із вказаної кімнати у невідомому напрямку. З цього часу лише вона проживає у кімнаті гуртожитку та сплачує комунальні платежі.
Посилаючись на те, що перебування відповідача на реєстраційному обліку в кімнаті АДРЕСА_2 , завдає їй збитків, оскільки нарахування платежів за комунальні послуги здійснюється з урахуванням кількості зареєстрованих осіб, позивачка просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_2 , на підставі статей 71, 72 Житлового кодексу України (далі - ЖК України, тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) та зняти його з реєстраційного обліку.
Короткий зміст рішень судів
Заочним рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування кімнатою АДРЕСА_2 , та знято його з реєстрації за вказаною адресою.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 з грудня 2016 року фактично не проживає за зазначеною адресою, комунальних послуг не оплачує. Позивачка єдина, хто фактично проживає у кімнаті, сплачує комунальні платежі. Перебування відповідача протягом тривалого часу на реєстраційному обліку у вказаному житлі завдає збитків позивачці, оскільки нарахування платежів за комунальні послуги здійснюється з розрахунку кількості зареєстрованих осіб.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення, суд апеляційної інстанції виходив з наявності підстав, визначених пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, що мають наслідком обов`язкове скасування рішення суду, оскільки суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, час та місце розгляду справи.
Вирішуючи справу по суті позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачка на час звернення до суду із зазначеними вимогами не була власником або наймачем кімнати, а особою, яка зареєстрована як член сім`ї відповідального квартиронаймача кімнати у гуртожитку. Матеріали справи не містять доказів на підтвердження її права звернення до суду з позовом про визнання особи (квартиронаймача кімнати у гуртожитку) таким, що втратив право користування жилим приміщенням у гуртожитку, який перебуває у власності територіальної громади міста.
Суд апеляційної інстанції застосував висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі
№ 6-1166цс15 про те, що правом на звернення з позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням в гуртожитку, який належить до комунальної власності, наділена міська рада, а не член сім`ї наймача.
Постановою Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 20 вересня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У зазначеній постанові Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що: «із урахуванням положень статті 55 Конституції України, статей 15, 16 ЦК України, статей 64, 65, 71, 72 ЖК Української РСР, враховуючи те, що особа, яка на законних підставах вселилися в жиле приміщення як член сім`ї наймача та зареєстрована у ньому, набула рівного права із наймачем на користування жилим приміщенням, несе тягар його утримання, така особа має право на звернення до суду захистом своїх прав, зокрема і з позовом про визнання іншої особи (зокрема й наймача) такою, що втратила право користування житловим приміщенням».
Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд виходив з того, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що позивачка не наділена правом на звернення до суду із цим позовом, не звернув уваги на те, що вона є членом сім`ї наймача, особою, яка правомірно користується кімнатою у гуртожитку.
Апеляційний суд не надав оцінки правильності вирішення судом першої інстанції спору по суті, не перевірив доводів апеляційної скарги щодо причин і періоду непроживання відповідача у спірному житлі.
Також, суд апеляційної інстанції не дослідив підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, передбачених статтями 71, 72 ЖК України.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції належно не перевірив доводів сторін у справі, не встановив обставин необхідних для правильного вирішення спору, а тому дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог з підстав відсутності права на звернення до суду з позовом, що відповідно до частини третьої, четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення, суд апеляційної інстанції виходив з наявності підстав, визначених пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, що мають наслідком обов`язкове скасування рішення суду, оскільки суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідача, належним чином не повідомленого про дату, час та місце розгляду справи.
Вирішуючи справу по суті позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, з`ясуванню підлягають причини відсутності відповідача понад встановлені законом строки. Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила виселити відповідача з кімнати у гуртожитку на підставі статті 71 ЖК України, однак на підтвердження його ( ОСОБА_2 ) тривалого непроживання у спірній кімнаті надала лише акти від 30 березня 2017 року, 06 липня 2017 року, 28 вересня 2017 року, складені комісією КП «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради у складі майстрів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про те, що у кімнаті АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , який з її (позивачки) та сусідів слів, з грудня 2016 року у зазначеній кімнаті не проживає.
Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що з 26 березня 2002 року ОСОБА_2 був зареєстрований та постійно проживав у кімнаті АДРЕСА_2 , іншого житла він не має.
Відповідач не втратив інтересу до спірного житла, однак з 25 березня 2019 року фактично не має можливості у ньому проживати, оскільки позивачка вивезла з кімнати його речі та змінила у ній замки.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У грудні 2021 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Громов Ю. А., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції належно не дослідив зібрані у справі докази, зокрема акти від 30 березня 2017 року, 06 липня 2017 року, 28 вересня 2017 року, складені комісією КП «Жилсервіс-5» Дніпровської міської ради, якими підтверджується факт тимчасової відсутності відповідача у спірній кімнаті, у період з 01 грудня 2016 року до 28 вересня 2017 року. Натомість апеляційний суд безпідставно взяв до уваги наданий ОСОБА_2 недопустимий доказ - акт від 10 квітня 2019 року, на підставі якого встановив, що він з часу реєстрації (26 березня 2002 року) до 25 березня 2019 року постійно проживав у спірній кімнаті.
Суд апеляційної інстанції не відмежував факту тимчасової відсутності відповідача за місцем реєстрації у період з 01 грудня 2016 року до 28 вересня 2017 року і пов`язані з цим правові наслідки, від постійного непроживання відповідача у спірній квартирі, а отже, неправильно застосував статті 71, 72 ЖК України.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції не врахував, що вона (позивачка) одноособово набула у власність спірну кімнату у гуртожитку, та надалі відчужила її ОСОБА_5 , яку суд апеляційної інстанції безпідставно не залучив до участі у розгляді справи, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, вирішивши питання про її права та інтереси.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц, від 03 березня 2021 року у справі № 161/2007/18, від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 71, 72 ЖК України у взаємозв`язку зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), частини четвертої статті 13, частини четвертої статті 41 Конституції України, частини першої статті 316, статті 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; прийняття судом рішення про права, свободи, інтереси та обов`язки особи, що не були залучені до участі у справі (пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України); недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); встановлення обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2022 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною ОСОБА_6 , в інтересах якої діє адвокат Громов Ю. А., на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; пункту 8 частини першої, пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Встановлені судами обставини
Суди встановили, що згідно з ордером від 31 січня 2002 року № 2297, виданим Дніпропетровським орендним підприємством «Дніпрошина» (далі - ОП «Дніпрошина») на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету ОП «Дніпрошина» від 21 січня 2002 року № 20 ОСОБА_2 , який працював у теплоцеху підприємства, як основному квартиронаймачу, із сім`єю у складі двох осіб, надано у користування житлову площу у розмірі 11,5 кв. м у кімнаті за АДРЕСА_2 у гуртожитку АДРЕСА_1 .
Відповідно до довідки від 02 жовтня 2017 року № 2986, виданої
КП «Жилсервіс-5» у кімнаті АДРЕСА_2 , з 26 березня 2002 року зареєстрований ОСОБА_2 - відповідальний квартиронаймач та його дружина ОСОБА_1 .
Згідно з актами, складеними комісією КП «Жилсервіс-5» у складі майстрів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 від: 30 березня 2017 року, 06 липня 2017 року, 28 вересня 2017 року, які також підписані сусідами, у кімнаті АДРЕСА_2 , зареєстрований ОСОБА_2 - відповідальний квартиронаймач та його дружина ОСОБА_1 . Зі слів дружини та сусідів ОСОБА_2 не проживає за зазначеною адресою з 01 грудня 2016 року.
Відповідно до акта від 10 квітня 2019 року, підписаного сусідами сторін у справі, ОСОБА_2 з 26 березня 2002 року, часу реєстрації, і до 25 березня 2019 року постійно проживав у спірній квартирі.
Суд апеляційної інстанції встановив, що відповідач не проживає у спірній квартирі, оскільки позивачка змінила квартирі замки та вивезла його речі.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Відповідно до статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням нарівні з наймачем виникає у тих осіб, які вселилися як члени сім`ї наймача в установленому законом порядку.
Згідно зі статтею 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Статтею 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що вона не довела факту непроживання відповідача за місцем реєстрації понад встановлений законом строк без поважних причин, натомість суд встановив, що ОСОБА_2 з 26 березня 2002 року до 25 березня 2019 року постійно проживав у кімнаті АДРЕСА_2 , іншого житла він не має.
У касаційній скарзі заявниця вказує на те, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржуване судове рішення без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц, від 03 березня 2021 року у справі № 161/2007/18, від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц.
Перевіривши наведені доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
У постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц зазначено, що: «Аналіз статті 71 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання.
Відтак, на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.
Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності».
Скасовуючи постанову апеляційного суду та направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходив з того, що задовольняючи позов до малолітніх дітей про визнання їх такими, що втратили право користування жилим приміщенням, суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки тому, що малолітні діти, не можуть самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт їх не проживання у спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житлом. Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітні діти, набули право власності або право постійного користування іншим житлом, позивачем не надано, хоча це є його процесуальним обов`язком.
Отже, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів сторін, фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідив зібраних у справі доказів, тому оскаржуване судове рішення не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості судового рішення, а тому підлягає скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У постанові Верховного Суду від 03 квітня 2021 року у справі № 161/2007/18 зазначено, що: «Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті.
У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Вичерпного переліку таких поважних причин законодавство не встановлює, у зв`язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи та правил щодо оцінки доказів».
Залишаючи без змін постанову апеляційного суду, якою задоволені позовні вимоги про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, Верховний Суд виходив з того, що судом апеляційної інстанції беззаперечно встановлено, що відповідачка не проживає у квартирі АДРЕСА_1 тривалий час (з 1996 року), тобто понад встановлений законом строк збереження права користування, переїхала до іншого міста, де створила сім`ю, та згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 05 березня 2020 року має на праві приватної власності інше майно - квартиру АДРЕСА_2 .
У постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 344/7064/16-ц зазначено, що «У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк.
Оскільки при відсутності у спірному житлі понад встановлений законом строк, цей строк може бути продовжений за заявою відсутнього та з поважних причин лише у передбачених випадках, тому звернення із заявою про продовження такого строку, а також доведення наявності підстав для продовження такого строку, є правом відповідної особи».
Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій Верховний Суд виходив з того, що суди встановили, що з квітня 2015 року, тобто понад шість місяців ОСОБА_1 не проживає у кімнаті АДРЕСА_1 без поважних причин і не несе витрат на утримання спірної квартири, так як 28 вересня 2010 року зареєстрував повторний шлюб із ОСОБА_11 із якою проживає в іншому житловому приміщенні, що підтверджується копіями свідоцтв про розірвання шлюбу та реєстрацією повторного шлюбу, квитанціями ОСОБА_2 про оплату коштів за комунальні послуги понад шість місяців, починаючи з квітня 2015 року, показаннями свідків: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_4.
При цьому, ОСОБА_1 не надано суду жодного доказу, який би підтверджував фактичне користування ним спірною квартирою, а саме: що у спірній квартирі є його речі, що у спірній квартирі є кімната, якою він користується, що він несе витрати на утримання спірної квартири як користувач. Навпаки, за встановленими обставинами, відповідач протягом тривалого часу не проживає у спірній квартирі, квартирою не цікавиться, не несе жодних витрат на її утримання.
Аналізуючи наведене, необхідно дійти висновку, що оскаржуване судове рішення не суперечить наведеними висновкам Верховного Суду щодо правильного застосування до спірних правовідносин статей 71, 72 ЖК України, однак ухвалене за інших фактичних обставин, встановлених судами у кожній справі.
Зокрема, установивши, що позивачка не довела факту непроживання відповідача за місцем реєстрації понад встановлений законом строк без поважних причин, натомість ОСОБА_2 довів, що з 26 березня 2002 року до 25 березня 2019 року він постійно проживав у кімнаті АДРЕСА_2 , іншого житла він не має, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову задоволенні позову про визнання його ( ОСОБА_2 ) таким, що втратив право користування житловим приміщенням.
Також, як на підставу касаційного оскарження, заявниця посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 71, 72 ЖК України у взаємозв`язку зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, частини четвертої статті 13, частини четвертої статті 41 Конституції України, частини першої статті 316, статті 328 ЦК України, пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Зокрема, вказує на те, що у разі розгляду справи за позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд має залучити до участі у справі у як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, власника житлового приміщення, зокрема, у цій справі - ОСОБА_5 .
Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані зазначені доводи з огляду на таке.
Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на відміну від сторін та третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, не є учасниками спірних матеріальних правовідносин, що є предметом судового розгляду, а отже, рішення суду може на них вплинути побічно у зв`язку з наявністю преюдиційного зв`язку між матеріальними правовідносинами, що є предметом судового розгляду, та іншими матеріальними правовідносинами, учасниками яких є одна зі сторін спору і третя особа.
Стосовно наявності у суду права на залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стадії апеляційного провадження, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з`ясовує питання про склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Зі змісту наведених правових норм випливає, що суд апеляційної інстанції на стадії підготовки справи до апеляційного розгляду, виявивши порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які виразилися, зокрема, у незалученні до участі у справі особи, якщо суд прийняв рішення про її права, свободи, інтереси та обов`язки, може залучити до участі у справі таку особу як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. При цьому, обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення є, зокрема, прийняття судом першої інстанції рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі.
Зважаючи на наведене, суд апеляційної інстанції не мав правових підстав для залучення ОСОБА_5 до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, оскільки на стадії апеляційного перегляду справи таке залучення було можливе на стадії підготовки справи до апеляційного розгляду, тоді як відзив на апеляційну скаргу, який місить відповідне клопотання, поданий після призначення справи до розгляду.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 грудня 2022 року у справі № 212/6877/20.
Згідно з частиною першою статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 зазначено, що аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
Судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
Згідно з пунктом 8 часини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Аналізуючи наведене, необхідно дійти висновку, що саме ОСОБА_5 , як особа, яка не брала участі у справі, має право на касаційне оскарження постанови суду апеляційної інстанції з підстав передбачених пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України, однак вона із касаційною скаргою до суду не зверталась, та не уповноважувала ОСОБА_1 на вчинення зазначених процесуальних дій від її імені.
Верховний Суд також урахував, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2022 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2023 року, позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Райська Т. М., про визнання договору купівлі-продажу недійсним, скасування державної реєстрації та визнання права власності, задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового приміщення АДРЕСА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 .
Скасовано державну реєстрацію права власності на приміщення АДРЕСА_2 за ОСОБА_5 .
Щодо доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а також помилково взяв до уваги недопустимі докази, Верховний Суд зазначає таке.
Законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 89 ЦПК України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.
Подібна за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від°02°березня 2021°року у справі №°922/2319/20, від°16°лютого 2021°року у°справі №°913/502/19, від°13°серпня 2020°року у справі №°916/1168/17, від°16°березня 2021°року у справі №°905/1232/19, від°21°липня 2022°року у°справі №°922/3308/20.
Таким чином, неналежні докази та недопустимі докази - це різні поняття.
Водночас відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Заявниця помилково ототожнює категорії належності та допустимості доказів, і не враховуює вимоги частини другої статті 89 ЦПК України, відповідно до якої саме суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції належно дослідив зібрані у справі докази, зокрема, як акти від 30 березня 2017 року, 06 липня 2017 року, 28 вересня 2017 року, надані позивачкою на підтвердження факту непроживання відповідача у спірному житловому приміщенні, так і наданий відповідачем на спростування зазначеного факту акт від 10 квітня 2019 року.
Суд апеляційної інстанції, діючи в межах наданих йому процесуальним законом повноважень, оцінив зазначені докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надавши перевагу доказу наданому відповідачем.
Таким чином, доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та ухвалив судове рішення на підставі недопустимого доказу є необґрунтованими, оскільки фактично зводяться до незгоди заявниці із встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи та наданою ним оцінкою доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Громов Юліан Анатолійович, залишити без задоволення.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. В. Яремко
А. С. Олійник
О. В. Ступак
