Справа «Сафаров проти України» (Заява № 65239/14)
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Сафаров проти України»
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Мартіньш Мітс (), Голова,
Марія Елосегі (),
Катержіна Шімачкова (), судді,
та Мартіна Келлер (), заступник Секретаря секції,
заяву (№ 65239/14), яку 23 вересня 2014 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Артем Рубенович Сафаров, 1969 року народження, який проживає у м. Києві (далі - заявник), його представляла пані О.О. Соловйова - юрист, яка практикує у м. Київ;
рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, про скаргу на необґрунтоване втручання у майнові права заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
після обговорення за зачиненими дверима 13 липня 2023 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1. Заява стосується відмови податкових органів повернути заявнику суму надміру сплаченого податку з доходів, як стверджується, усупереч статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
2. У жовтні 2007 року заявник уклав договір купівлі-продажу земельної ділянки з пані П., згідно з яким загальна вартість (9 336 405 українських гривень (далі - грн)) мала бути сплачена йому частинами до січня 2008 року. Заявник отримав першу частину платежу у розмірі 1 551 420 грн у дату укладення договору.
3. Договір був посвідчений нотаріально. Відповідне законодавство, зокрема стаття 11.3 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» (далі - Закон України, у редакції на момент подій), передбачало, що у таких випадках нотаріус діяв як податковий агент, який визначав суму податку, здійснював контроль за сплатою такого податку та звітував про неї до податкових органів. Таким чином, заявник сплатив податок з доходів у розмірі 466 820,30 грн (понад 62 000 євро на момент подій), розрахований на підставі загальної суми, яку він мав отримати за відповідним договором.
4. Пані П. не сплатила повну узгоджену ціну і договір був розірваний тим же нотаріусом у травні 2008 року. Заявник повернув перший платіж пані П.
5. З огляду на наведене заявник вимагав від податкових органів повернути йому сплачений у зв’язку з розірваним договором податок з доходів, оскільки, по суті, не отримавши дохід, він сплатив його помилково. Разом із заявою він подав свою декларацію про доходи за 2007 та 2008 роки, в якій був зазначений нульовий загальний дохід.
6. Податкові органи відмовили у задоволенні його заяви, посилаючись на частину п’яту пункту 11.3 Закону України. Це положення передбачало, що «у разі невчинення нотаріальної дії щодо посвідчення договору відчуження об’єкта нерухомості, за яким здійснено сплату податку, платник податку має право на повернення зайво (надміру) сплаченої суми податку на підставі річної податкової декларації, поданої в установленому порядку та підтверджуючих документів про фактичну сплату податку». На думку органів державної влади, оскільки нотаріус належним чином засвідчив як укладення договору купівлі-продажу, так і його розірвання, підстав для повернення коштів не було.
7. Заявник оскаржив цю відмову до суду. Під час провадження податкові органи також стверджували, що заявник не вимагав відшкодування коштів у своїй податковій декларації.
8. Під час розгляду у першій інстанції Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив позовні вимоги заявника, встановивши, що він вжив усіх необхідних заходів для того, аби вимагати повернення коштів. Суд відхилив аргумент податкових органів про відсутність у податковій декларації заявника за 2007 рік вимоги щодо повернення податку, оскільки шаблон декларації не містив розділу для таких вимог. Суд також посилався на частину п’яту пункту 11.3 Закону України як на застосовне положення законодавства.
9. Однак Вищий адміністративний суд України ухвалою від 01 квітня 2014 року залишив без задоволення вимоги заявника. Суд зазначив, по-перше, що сплата податку з доходів у зв’язку з договором купівлі-продажу з розстроченням мала здійснюватися на загальних підставах, тобто на момент укладення договору та ґрунтуючись на загальній ціні відповідного майна. Він також встановив, що податкові органи правомірно відмовили заявнику у задоволенні вимоги про повернення податку, оскільки і договір купівлі-продажу, і договір про розірвання договору купівлі-продажу були посвідчені нотаріусом; у зв’язку з цим він посилався на частину п’яту пункту 11.3 Закону України. Насамкінець суд зазначив, що заявник не вимагав відшкодування податку у податковій декларації за 2007 рік.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
10. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що підхід національних органів влади до розгляду його справи був незаконний і непропорційний.
11. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
12. Сторони не заперечують наявність втручання у майнові права заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
13. Будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним, служити законним (або загальним) інтересам суспільства і бути розумно пропорційним меті, яку потрібно досягти, водночас необхідний справедливий баланс не буде забезпечено, якщо на зацікавлену особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., наприклад, рішення у справі «Белане Надь проти Угорщини» [ВП] (Belane Nagy v. Hungary) [GC], заява № 53080/13, пункти 112-116, від 13 грудня 2016 року). Стосовно вимоги законності Суд посилається на рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 і № 37943/06, пункти 50-52, від 14 жовтня 2010 року.
14. Уряд стверджував, що втручання відповідало чіткому та послідовному законодавству, переслідувало мету захисту суспільних інтересів і було пропорційним з огляду на широку свободу розсуду держави щодо питань оподаткування, окрім того, справу заявника детально розглянули національні суди. Заявник доводив, що існували суперечності у законодавстві стосовно повернення надміру сплаченого податку з доходів, і національні суди не змогли їх вирішити чи роз’яснити. Він також стверджував, що неповернення йому надміру сплаченого податку було непропорційним і не відповідало жодним соціальним інтересам.
15. Суд зауважує, що, залишаючи вимогу про повернення сплаченого заявником податку без задоволення, органи державної влади, у тому числі суди, посилалися на частину п’яту статті 11.3 Закону України, який вони, вочевидь, тлумачили як єдину можливу підставу для повернення помилково сплаченого податку з доходів, тобто якщо нотаріус не вчинив посвідчення договору. Разом зі своїми зауваженнями заявник надав копію листа від Державної податкової інспекції у Солом’янському районі Головного Управління ДФС у м. Києві від 10 липня 2008 року, в якому зазначено з посиланням на згадане положення та ситуацію заявника (а саме, що договір було укладено, але згодом розірвано), що у зв’язку з «неузгодженістю законодавства щодо механізму повернення податку з доходів» вона звернулася за роз’ясненнями до Державної податкової служби України. Сторони не подали інформації про те, чи надав останній орган у відповідь якісь роз’яснення.
16. З огляду на наведене у Суду виникають сумніви, що втручання відповідало вимозі законності та не було свавільним (див. згадане рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), пункт 50). У будь-якому випадку незалежно від того, чи виникла ця ситуація внаслідок прогалини у законодавстві, тлумачення закону судом чи адміністративної практики, Суд не може не визнати, що внаслідок неї на заявника, який, добросовісно сплативши податок в очікуванні отримання доходу, не зміг його повернути, коли не отримав платіж згідно з договором, було покладено надмірний тягар. Суд також не вбачає, як це могло якимось чином відповідати суспільному інтересу.
17. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
18. Заявник вимагав повну суму сплаченого податку, який йому не повернули, тобто 62 242,30 євро, що відповідає конвертації 466 820,30 грн у євро за курсом обміну валют на момент подій. Він також вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він не висунув вимог щодо компенсації судових та інших витрат.
19. Уряд заперечив проти цих вимог. Стосовно матеріальної шкоди він зазначив, що заявник міг вимагати перегляд своєї справи Верховним Судом на підставі рішення Суду, якщо той встановить наявність порушення.
20. Суд погоджується, що заявник зазнав матеріальної шкоди внаслідок встановленого порушення, яка відповідає сумі податку, який йому не повернули.
21. З огляду на це Суд повторює, що, як правило, вимога вичерпання національних засобів юридичного захисту, у тому числі можливість відновлення провадження, не застосовується до вимог про справедливу сатисфакцію, поданих до нього за статтею 41 Конвенції (див. рішення у справі «С.Л. та Дж.Л проти Хорватії» (справедлива сатисфакція) (S.L. and J.L. v. Croatia) (just satisfaction), заява № 13712/11, пункт 15, від 06 жовтня 2016 року). Крім того, за обставин справи було б нерозумно покладати на заявника тягар ініціювання подальших проваджень на національному рівні у зв’язку з цим. Отже, Суд присуджує заявнику 62 200 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди.
22. Суд також вважає, що заявник мав зазнати моральної шкоди, яку не можна компенсувати лише шляхом встановлення порушення Конвенції. Суд присуджує заявнику 3 000 євро за цим пунктом.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися:
(i) 62 200 (шістдесят дві тисячі двісті) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди; і
(ii) 3 000 (три тисячі) євро в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 вересня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
-
скопійовано
-
