Справа «ВАТ «Сквирасільрибгосп» проти України» (Заява № 27128/11)

СТРАСБУРГ
30 листопада 2023 року

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «ВАТ «Сквирасільрибгосп» проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (), Голова,
Марія Елосегі (),
Катержіна Шімачкова (), судді,
та Мартіна Келлер (), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 27128/11), яку 18 квітня 2011 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) українське акціонерне товариство ВАТ «Сквирасільрибгосп», яке зрештою було реорганізовано у товариство з обмеженою відповідальністю «Свираплемрибгосп» (далі - підприємство-заявник), яке представляв п. М. Миколюк - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі - Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 листопада 2023 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Заява стосується, як стверджувалося, безпідставного поновлення у листопаді 2010 року строку для подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Київської області від 24 березня 2010 року, яким було задоволено позов підприємства-заявника щодо права на користування кількома земельними ділянками, подальшого скасування цього рішення та залишення без задоволення позовних вимог підприємства-заявника. Підприємство-заявник скаржиться на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з цим.

2. 21 жовтня 2010 року заступник прокурора Київської області подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного господарського суду в інтересах держави в особі Сквирської районної державної адміністрації, сторони провадження, на зазначене рішення від 24 березня 2010 року, посилаючись на те, що за державою збереглося право на користування земельними ділянками. Заступник прокурора також подав клопотання про поновлення застосовного на той момент десятиденного строку для подання апеляційної скарги, посилаючись на те, що він був повідомлений про рішення Генеральною прокуратурою України 11 жовтня 2010 року. Ухвалою від 08 листопада 2010 року апеляційний суд задовольнив клопотання про поновлення строку, встановивши, що строк було пропущено з «поважних причин». Жодних деталей у зв’язку з цим наведено не було. 14 грудня 2010 року той же суд скасував рішення від 24 березня 2010 року, не погодившись з висновками суду першої інстанції. Згідно з висновками апеляційного суду у 1999 році місцева рада надала спірні земельні ділянки у постійне користування державному підприємству. Після приватизації у 2000 році державне підприємство припинило діяльність та було перетворено на підприємство-заявника. Однак згідно з відповідним національним законодавством підприємство-заявник не набуло права на постійне користування відповідними земельними ділянками, і це право припинилося, коли її правопопередник припинив діяльність. Крім того, підприємство-заявник не оформило жодного права на користування земельними ділянками протягом цього часу. 23 лютого 2011 року Вищий господарський суд України залишив без змін постанову апеляційного суду.

3. Згідно із зауваженнями Уряду від 05 грудня 2022 року підприємство-заявник продовжувало користуватися спірними земельними ділянками.

ОЦІНКА СУДУ

I. СТВЕРДЖУВАНЕ НЕВИПРАВДАНЕ ПОНОВЛЕННЯ СТРОКУ ДЛЯ ПОДАННЯ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ

4. Підприємство-заявник скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що апеляційний суд незаконно поновив строк для подання апеляційної скарги заступником прокурора на рішення Господарського суду Київської області від 24 березня 2010 року.

5. Уряд заперечив, стверджуючи, що строк для подання апеляційної скарги було законно поновлено після короткої затримки, і це було виправдано необхідністю виправити помилкове рішення суду першої інстанції.

6. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

7. Загальні принципи щодо прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції у справах про поновлення процесуальних строків, узагальнено, серед інших джерел, в рішеннях у справах «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, пункти 40 і 41, від 03 квітня 2008 року, та «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine), заява № 32053/13, пункти 46 і 47, від 29 жовтня 2015 року.

8. Суд уже встановлював порушення цього положення щодо подібних скарг на необґрунтоване поновлення строків для подання апеляційних скарг у цивільних справах, у тому числі коли це стосувалося затримки приблизно у шість місяців (див. згадані рішення у справах «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), пункт 42, та «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine), пункти 49-54, а також рішення у справі «Сабадаш проти України» [Комітет] (Sabadash v. Ukraine) [Committee], заява № 28052/13, пункти 30-34, від 23 липня 2019 року). У цій справі також, задовольняючи клопотання про поновлення строку для подання апеляційної скарги, апеляційний суд просто підтримав аргумент заступника прокурора, що строк було пропущено з «поважних причин», оскільки йому стало відомо про рішення суду від 24 березня 2010 року приблизно через шість місяців, не перевіривши, чи міг прокурор або загалом органи державної влади, у тому числі Генеральна прокуратура України та Сквирська районна адміністрація, від імені яких він подав апеляційну скаргу, бути повідомлені про рішення раніше (див. пункт 2).

9. Отже, у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю належного обґрунтування для задоволення клопотання про поновлення строку для оскарження.

II. ІНШІ СКАРГИ

10. Підприємство-заявник також скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що рішення Господарського суду Київської області від 24 березня 2010 року, яке було ухвалено на його користь, було скасовано без наведення прийнятної причини, і його позовні вимоги щодо спірних земельних ділянок були незаконно залишені без задоволення апеляційним судом 14 грудня 2010 року.

11. Суд зазначає, що ця скарга обмежувалася оскарженням фактичних висновків національних судів і правової оцінки позову підприємства-заявника і не видається належним чином обґрунтованою чи переконливою. Наведений висновок Суду, що поновлення строку для подання апеляційної скарги було порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції, яке передувало відповідному скасуванню рішення, не означає, що подальший розгляд апеляційної скарги заступника прокурора по суті був неналежним або незаконним (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Україна-Тюмень» проти України» (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), заява № 22603/02, пункт 52, від 22 листопада 2007 року, та «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України» (Industrial Financial Consortium Investment Metallurgical Union v. Ukraine), заява № 10640/05, пункт 198, від 26 червня 2018 року). Підприємство-заявник не стверджувало, що йому було відмовлено в можливості ефективно підтримувати свої позовні вимоги в апеляційній та касаційній інстанціях, і немає підстав для висновку, що провадження у цих судах характеризувалося такою кількістю недоліків, що з його результатом не можна було погодитися (див., для порівняння і в якості протилежного прикладу, рішення у справах «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (Sovtransavto Holding v. Ukraine), заява № 48553/99, пункти 97 і 98, ЄСПЛ 2002-VII, та «Агрокомплекс» проти України» (Agrokompleks v. Ukraine), заява № 23465/03, пункти 135, 138 і 170, від 06 жовтня 2011 року, див. дещо подібний випадок в згаданому рішенні у справі «Сабадаш проти України» (Sabadash v. Ukraine), пункти 41-44).

12. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

13. Підприємство-заявник вимагало 1 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

14. Уряд стверджував, що цю вимогу слід було відхилити.

15. Суд вважає, що за таких обставин встановлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції само собою становить належну справедливу сатисфакцію для цілей статті 41 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на, як стверджувалося, невиправдане поновлення строку для подання апеляційної скарги у справі підприємства-заявника, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що встановлення порушення становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, завданої підприємству-заявнику.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 листопада 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.