ПРЕЗИДІЯ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ УКРАЇНИ
Р Е К О М Е Н Д А Ц І Ї
27.06.2007 N 04-5/120
Господарські суди України
Про деякі питання підвідомчості і підсудностісправ господарським судам
З метою однакового і правильного визначення підвідомчості і
підсудності справ господарським судам президія Вищого
господарського суду України вважає за необхідне дати такі
рекомендації.
1. У вирішенні питань, пов'язаних з прийняттям позовних заяв,
господарським судам слід розрізняти поняття підвідомчості і
підсудності справ.
Підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень
господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх
компетенції (стаття 12 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ), далі - ГПК). Підсудністю називається
розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими
господарськими судами (статті 13, 15 і 16 ГПК).
2. З огляду на приписи частини третьої статті 22 Закону
України "Про судоустрій України" ( 3018-14 ), згідно з якими
місцеві господарські суди розглядають справи у спорах, що
виникають з господарських правовідносин, а також інші справи,
віднесені процесуальним законом до їх підсудності, та вимоги
статей 1, 4-1, 12 ГПК ( 1798-12 ) господарські суди розглядають
справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору
відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник
спір, мають господарський характер.
3. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини
господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень,
наведених у статті 3 Господарського кодексу України ( 436-15 ).
Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема,
за таких умов: а) участь у спорі суб'єкта господарювання; б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин,
врегульованих Цивільним кодексом України ( 435-15 ), Господарським
кодексом України ( 436-15 ), іншими актами господарського і
цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає
з відповідних відносин; в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б
вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Таким чином, господарські суди на загальних підставах
вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а
також спори, пов'язані з: - утворенням суб'єктів господарювання, їх реорганізацією і
ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих
документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її
державної реєстрації, крім відповідних спорів за позовами
суб'єктів владних повноважень; - приватизацією державного та комунального майна (крім спорів
про приватизацію державного житлового фонду), в тому числі спори
про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого
самоврядування та органів приватизації; - захистом права власності, в тому числі з визнанням цього
права; - з використанням у господарському обороті об'єктів
інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб'єктів
господарювання до органів державної влади про визнання недійсними
актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної
власності.
Господарським судам підвідомчі також справи про визнання
фактів, що мають для суб'єктів господарювання юридичне значення.
У господарських судах мають вирішуватися усі спори, що
виникають з господарських договорів між суб'єктами господарювання
і органами державної влади і місцевого самоврядування, включаючи
угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, біржових
торгів, аукціонів тощо. До таких договорів відносяться, зокрема,
угоди: про відчуждення об'єктів приватизації (крім приватизації
державного житлового фонду); передачу державного або комунального
майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних
потреб.
4. Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена
альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про
вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід
виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру спірних
правовідносин.
Необхідно мати на увазі, що ГПК ( 1798-12 ) не передбачено
можливості об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають
розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі
подання позову, в якому такі вимоги об'єднано, господарський суд
приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові
господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1
частини першої статті 62 ГПК - відмовляє у прийнятті позовної
заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у
відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє
провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини
першої статті 80 ГПК.
5. Господарським судам необхідно мати на увазі, що згідно з
абзацом першим пункту 6 розділу VII Кодексу адміністративного
судочинства України "Прикінцеві та перехідні положення"
( 2747-15 ) (в редакції Закону України від 06.10.2005 N 2953-IV
( 2953-15 ) до початку діяльності окружних та апеляційних
адміністративних судів адміністративні справи, підвідомчі
господарським судам відповідно до Господарського процесуального
кодексу України 1991 року ( 1798-12 ), вирішують у першій та
апеляційній інстанціях відповідні місцеві та апеляційні
господарські суди за правилами Кодексу адміністративного
судочинства України (далі - КАС України).
У визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та
господарські слід враховувати таке.
5.1. Поняття "справа адміністративної юрисдикції" визначено у
статті 3 КАС України ( 2747-15 ), і під такою справою розуміється
переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий
спір, у якому хоча б однією з сторін є суб'єкт, що здійснює владні
управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на
виконання делегованих повноважень.
Отже, справою адміністративної юрисдикції є переданий на
вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, який
виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами стосовно їхніх
прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б
один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою
іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані
виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.
5.2. Статтею 17 КАС України ( 2747-15 ) встановлено категорії
спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів щодо
вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть
пересікатися категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 частини
першої зазначеної статті, а саме: а) спори суб'єкта господарювання із суб'єктом владних
повноважень щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності
останнього; б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу
реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з
приводу укладання та виконання адміністративних договорів; в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у
випадках, встановлених законом.
Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено статтею 3
КАС України ( 2747-15 ), згідно з якою це - орган державної влади,
орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа,
інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на
основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих
повноважень.
Відтак необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є
здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій, причому ці
функції повинні здійснюватися відповідним суб'єктом саме у тих
правовідносинах, у яких виник спір.
Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган
місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у
спірних правовідносинах не здійснює зазначених владних
управлінських функцій (щодо іншої особи, яка є учасником спору),
то такий суб'єкт не перебуває "при здійсненні управлінських
функцій" і не має встановлених нормами КАС України ( 2747-15 )
ознак суб'єкта владних повноважень і, отже, спір за участю
останнього повинен вирішуватися господарським судом.
Таким чином, від справ господарської юрисдикції за участю
суб'єктів господарської діяльності і суб'єктів владних повноважень
адміністративні справи відрізняються особливим змістом
правовідносин між сторонами та предметом позовних вимог.
5.3. З огляду на викладене до компетенції господарських судів
не відноситься розгляд справ у спорах: а) про оскарження рішень (нормативно-правових актів чи актів
індивідуальної дії), ухвалених суб'єктом владних повноважень, яким
останній зобов'язує суб'єкта господарювання вчинити певні дії,
утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність, за
умови, що оскаржуваний акт згідно із законодавством України є
обов'язковим до виконання; б) про оскарження суб'єктом господарювання дій
(бездіяльності) органу державної влади, органу місцевого
самоврядування, іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої
посадової чи службової особи, що випливають з наданих їм владних
управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов'язані з
відносинами, врегульованими господарським договором; в) між суб'єктами владних повноважень з приводу їхньої
компетенції у сфері управління; г) з приводу укладання та виконання адміністративних
договорів; д) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках,
встановлених законом.
Інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів
владних повноважень не мають ознак справ адміністративної
юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на
загальних підставах. До таких справ належать усі справи у спорах
про право, що виникають з відносин, врегульованих Цивільним
Кодексом України ( 435-15 ), Господарським кодексом України
( 436-15 ), іншими актами господарського і цивільного
законодавства.
6. Господарським судам слід мати на увазі, що не всі угоди,
укладені суб'єктами владних повноважень, їх посадовими чи
службовими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до
адміністративних договорів. Згідно зі статтею 3 КАС України
( 2747-15 ) адміністративний договір - це дво- або багатостороння
угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що
випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних
повноважень, який є однією із сторін угоди. Тобто зі змісту
адміністративного договору вбачається наявність відносин влади і
підпорядкування, що відрізняє його від цивільних угод. У разі ж
укладання цивільної угоди між суб'єктом владних повноважень і
суб'єктом господарської діяльності договірні відносини між
сторонами грунтуються на юридичній рівності, вільному
волевиявленні та майновій самостійності. Тому до адміністративних
договорів не відносяться угоди, укладені за правилами Цивільного
кодексу України ( 435-15 ), інших актів цивільного або
господарського законодавства.
7. Частиною другою статті 4 КАС України ( 2747-15 )
встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на
всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом
встановлений інший порядок судового вирішення. Закони України
можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових
спорів в порядку іншого судочинства, в тому числі господарського.
Такий інший порядок передбачено, зокрема, частиною першою
статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції"
( 2210-14 ), відповідно до припису якої заявник, відповідач, третя
особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного
комітету України повністю або частково до господарського суду.
З огляду на зміст наведених норм, а також статті 32 Закону України
"Про захист від недобросовісної конкуренції" ( 236/96-ВР ) справи
зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів
Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і
підлягають розглядові за правилами ГПК ( 1798-12 ). Це стосується
й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету
України про стягнення з суб'єктів господарювання сум штрафів та
пені у зв'язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки
таке стягнення здійснюється саме згідно з рішеннями відповідних
органів, прийнятими на підставі приписів названих Законів України.
Водночас і пунктом 3 частини першої статті 12 ГПК встановлено, що
справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з
питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції,
підвідомчі господарським судам.
8. Якщо позов, який підлягає розглядові за правилами ГПК
( 1798-12 ), помилково подано на підставі норм КАС України,
господарським судам слід перевіряти позовні матеріали на предмет
їх узгодженості з приписами статей 54 і 57 ГПК і в разі
невідповідності цих матеріалів зазначеним приписам керуватися
вимогами статті 63 ГПК.
9. Згідно зі статтею 8 Закону України "Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ) державне управління в
галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється
центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної
політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами
місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту
інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
26.09.2002 N 1434 ( 1434-2002-п ) (далі - Положення), Фонд
соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) є урядовим органом
державного управління, який діє у складі Мінпраці та
підпорядковується йому.
Згідно з пунктом 9 Положення ( 1434-2002-п ) для реалізації
покладених на Фонд завдань за погодженням з Мінпраці утворюються
територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його
працівників.
Відповідно до покладених на нього завдань Фонд соціального
захисту інвалідів здійснює контроль за своєчасним перерахуванням
сум штрафних санкцій, що надходять від підприємств, установ і
організацій за недодержання ними нормативів робочих місць для
забезпечення працевлаштування інвалідів (підпункт 3 пункту 4
Положення ( 1434-2002-п ).
Пунктом 11 Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями),
установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду
соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання
цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 28.12.2001 N 1767 ( 1767-2001-п ), передбачено, що у разі
несплати підприємствами, установами організаціями, які не
забезпечують нормативу робочих місць, штрафних санкцій в
установлений термін відділення Фонду соціального захисту інвалідів
вживають заходів щодо їх стягнення в судовому порядку.
Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної
влади, які у правовідносинах з підприємствами (об'єднаннями),
установами та організаціями, зокрема, у зв'язку із застосуванням
штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону України "Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ),
реалізує владні управлінські функції, а право відділень Фонду на
звернення до суду у відповідних відносинах визначено в
законодавчому порядку.
10. Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд
України, затвердженого Указом Президента України від 01.03.2001
N 121/2001 ( 121/2001 ), Пенсійний фонд України (далі - Пенсійний
фонд) є центральним органом виконавчої влади, що, зокрема,
здійснює керівництво та управління солідарною системою
загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить
збір, акумуляцію та облік страхових внесків.
Згідно з пунктом 1.1 Положення про управління Пенсійного
фонду України в районах, містах і районах у містах, затвердженого
постановою правління Пенсійного фонду України від 30.04.2002 N 8-2
( z0442-02 ) (далі - Положення про управління Пенсійного фонду),
управління у районах, містах і районах у містах (далі -
Управління) є органами Пенсійного фонду, підвідомчими відповідно
головним управлінням цього Фонду в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі, що разом з цими
управліннями утворюють систему органів Пенсійного фонду.
Відповідно до підпункту 6 пункту 2.2 Положення про управління
Пенсійного фонду ( z0442-02 ) Управління відповідно до покладених
на нього завдань контролює надходження страхових внесків та інших
платежів до Пенсійного фонду від підприємств, установ, організацій
та громадян, збирає у встановленому порядку відповідну звітність,
проводить планові та позапланові перевірки
фінансово-бухгалтерських документів, звітів та інших документів
щодо правильності обчислення та сплати страхових внесків,
цільового використання коштів Пенсійного фонду в організаціях, що
здійснюють виплату і доставку пенсій.
З наведеного випливає, що Управління у прийнятті рішення про
стягнення простроченої заборгованості зі сплати страхових внесків
діють як органи державної влади у здійсненні ними владних
управлінських функцій і, відповідно, як суб'єкти владних
повноважень.
Згідно з підпунктом 7 пункту 2.3 Положення про управління
Пенсійного фонду ( z0442-02 ) Управління має право стягувати з
платників страхових внесків несплачені суми страхових внесків.
За змістом статті 106 Закону України "Про загальнообов'язкове
державне пенсійне страхування" ( 1058-15 ) саме територіальним
органам Пенсійного фонду надано право приймати рішення про сплату
простроченої заборгованості із сплати страхових внесків.
11. Відповідно до статті 14 Основ законодавства України про
загальнообов'язкове державне соціальне страхування ( 16/98-ВР )
страхові фонди є органами, які здійснюють керівництво та
управління окремими видами загальнообов'язкового державного
соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових
внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують
фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним
страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженими
статутами.
Отже, у відповідних правовідносинах виконавчі дирекції Фондів
соціального страхування, їх робочі органи виступають як суб'єкти
владних повноважень у системі загальнообов'язкового державного
соціального страхування.
12. Статтею 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення"
( 507-12 ) визначено повноваження Кабінету Міністрів України в
галузі ціноутворення, зокрема, встановлено, що Кабінет Міністрів
України визначає повноваження органів державного управління в
галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по
контролю за цінами (тарифами).
Таким органом відповідно до Положення про Державну інспекцію
з контролю за цінами, затвердженого постановою кабінету Міністрів
України від 13.12.2000 N 1819 ( 1819-2000-п ) (далі - Положення),
є Державна інспекція з контролю за цінами (далі -
Держцінінспекція). Вона є урядовим органом державного управління,
який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується останньому.
Згідно з пунктом 11 Положення ( 1819-2000-п )
Держцінінспекція має територіальні органи - державні інспекції з
контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах
Києві та Севастополі, які становлять єдину систему органів
державного контролю за цінами і мають права, передбачені
пунктами 5, 6 Положення.
За змістом абзацу третього пункту 4 Положення ( 1819-2000-п )
Держцінінспекція відповідно до покладених на неї завдань у межах
своєї компетенції здійснює перевірки додержання порядку
формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також їх
економічного обґрунтування.
Відповідно до пункту 5 Положення ( 1819-2000-п )
Держцінінспекція, зокрема, має право проводити в органах
виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим,
підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми
власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів,
калькуляцій та інших документів, пов'язаних з формуванням,
встановленням і застосуванням цін і тарифів.
Згідно з Інструкцією про порядок застосування економічних та
фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за
цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з питань
європейської інтеграції України, Міністерства фінансів України від
03.12.2001 N 298/519 ( z1047-01 ), прийняття рішень про
застосування економічних або фінансових (штрафних) за фактами
порушення державної дисципліни цін покладено на Держцінінспекцію
та відповідні державні інспекції з контролю за цінами в Автономній
Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
З наведеного випливає, що Держцінінспекція, приймаючи рішення
про застосування санкцій за порушення державної дисципліни цін,
діє як орган державної влади у здійсненні управлінських функцій
і, відповідно, як суб'єкт владних повноважень.
13. З огляду на зміни і доповнення, внесені до
ГПК ( 1798-12 ) згідно з Законом України від 15.12.2006 N 483-V
( 483-16 ) "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з
корпоративних спорів", зокрема до частини другої статті 1 та
статті 12 цього Кодексу, справи у спорах, пов'язаних з
приватизацією державного майна (крім спорів про приватизацію
державного житлового фонду), та справи, що виникають з
корпоративних відносин, підвідомчі господарським судам і в тому
разі, якщо сторонами в судовому процесі виступають фізичні особи,
що не є суб'єктами підприємницької діяльності.
Справи, що виникають з корпоративних відносин, - це спори між
господарським товариством та його учасником (засновником,
акціонером), в тому числі учасником, який вибув, а також між
учасниками (засновниками, акціонерами), що пов'язані зі
створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності
цього товариства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги
про визнання недійсними актів органів управління господарського
товариства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його
посадових чи службових осіб, визнання недійсними установчих
документів товариства або угод про відчуження майна, корпоративних
прав тощо. Виняток складають лише трудові спори за участю
господарського товариства.
14. За змістом і направленістю згаданого Закону України "Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення
підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів"
( 483-16 ) його прийняття не виключає (до початку діяльності
окружних та апеляційних адміністративних судів) розгляду місцевими
і апеляційними господарськими судами у встановленому законом
порядку справ у спорах про визнання недійсними актів державних та
інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають
законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси
підприємств та організацій.
Господарському суду підвідомчі спори про визнання недійсними
лише таких актів державних та інших органів, підприємств та
організацій, які не відповідають законодавству, порушують права та
охоронювані законом інтереси підприємств та організацій і тягнуть
для позивачів певні правові наслідки.
15. Господарські суди розглядають справи у спорах, що
виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти
господарської діяльності, оскільки земля є об'єктом цивільних прав
і обов'язків і використовується в господарській діяльності на
підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити
справи, пов'язані із захистом права власності або користування
землею, в яких, захищаючи свої цивільні права і охоронювані
законом інтереси, беруть участь суб'єкти господарської діяльності.
Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення
заборгованості з орендної плати за договором на користування
земельною ділянкою, укладеним суб'єктом господарювання і органом
місцевого самоврядування.
Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку
або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного
права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів
претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про
право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка
надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в
порядку господарського судочинства.
16. До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх
справ про банкрутство, в тому числі порушених стосовно банківських
установ. Зазначені справи відповідно до частини другої статті 4-1
ГПК ( 1798-12 ) розглядаються в порядку провадження, передбаченому
цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законами
України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом" ( 2343-12 ) та "Про банки і банківську діяльність"
( 2121-14 ).
17. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про
фермерське господарство" ( 973-15 ) останнє є формою
підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи.
Згідно з частиною 4 статті 7 названого Закону ( 973-15 ) у
разі відмови органів державної влади та органів місцевого
самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення
фермерського господарства питання вирішується судом. Рішення суду
про задоволення позову є підставою для відведення земельної
ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує
право власності або укладання договору оренди.
Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство"
( 973-15 ) передбачено, що після одержання державного акта на
право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди
земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське
господарство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація
фермерського господарства проводиться за наявності всіх необхідних
документів протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної
реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з
реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької
діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію
фермерського господарства.
У зв'язку з цим спори, пов'язані з відмовою у наданні
громадянину земельної ділянки для ведення фермерського
господарства, та спори щодо розподілу майна фермерського
господарства, яке припинило свою діяльність, не підвідомчі
господарським судам. Що ж до спорів, пов'язаних з наданням
додаткової земельної ділянки фермерському господарству, після його
створення, а також спорів про припинення діяльності фермерського
господарства та спорів про викуп земельних ділянок для суспільних
потреб у фермерського господарства, то вони відповідно до статей 1
та 12 ГПК ( 1798-12 ) підвідомчі господарським судам.
18. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про
приватизацію державного майна" ( 2163-12 ) для спільної участі в
приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства,
в тому числі з членів трудового колективу, в порядку,
встановленому законодавством України.
Справи у спорах за участю цих товариств за умови, якщо їх
державну реєстрацію здійснено у встановленому порядку, підвідомчі
господарським судам на загальних підставах.
19. За правилами господарського судочинства мають
розглядатися справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної
навколишньому природному середовищу, в тому числі за позовами
спеціально уповноважених державних органів управління в галузі
охорони навколишнього природного середовища.
На підставі статті 67 Закону України "Про охорону
навколишнього природного середовища" ( 1264-12 ) не підлягають
розгляду господарськими судами справи в галузі охорони
навколишнього природного середовища, якщо хоча б одна з сторін
знаходиться за межами України.
20. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України
"Про режим іноземного інвестування" ( 93/96-ВР ) спори між
іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання
іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними
інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не
визначено міжнародними договорами України. За змістом статей 1
та 12 ГПК України ( 1798-12 ) господарським судам підвідомчі
справи у відповідних спорах, якщо інше не визначено міжнародними
договорами України.
Справи в усіх інших спорах, не зазначених у частині першій
цієї статті, підлягають розгляду в судах та/або в господарських
судах України, або за домовленістю сторін у третейських судах, у
тому числі за кордоном (частина друга статті 26 названого Закону
( 93/96-ВР ).
21. Відповідно до частини сьомої статті 50 Закону України
"Про нотаріат" ( 3425-12 ) спір про право, оснований на вчиненні
нотаріальної дії, вирішується судом у позовному порядку. При
вирішенні питань підвідомчості такого спору слід крім суб'єктного
складу спору виходити з того, що виконавчий напис нотаріального
органу не є актом державного чи іншого органу (статті 87-89 Закону
України "Про нотаріат").
Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису
таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про
повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса вирішується
господарським судом за позовом боржника до стягувача, якщо
суб'єктний склад сторін спору відповідає приписам статті 1 ГПК
( 1798-12 ).
Справи, пов'язані з оскарженням виконавчого напису нотаріуса,
не підвідомчі господарським судам.
22. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про свободу совісті
та релігійні організації" ( 987-12 ) (в редакції Закону України
від 23.12.93 ( 3795-12 ) рішення місцевих органів державної
виконавчої влади щодо володіння і користування культовими
будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку,
передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України
( 1618-15 ). Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги
про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен
відмовити у її прийнятті з посиланням на пункт 1 частини першої
статті 62 ГПК ( 1798-12 ). Такий же порядок застосовується і до
заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути
релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної
організації (стаття 16 Закону України "Про свободу совісті та
релігійні організації").
Не підлягають розгляду господарським судом також позови
релігійних організацій про витребування культової будівлі і майна
з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про
усунення перешкод у користування ними (негаторний позов), якщо є
рішення відповідного державного органу про передачу культової
будівлі чи майна релігійній організації у володіння або
користування, оскільки згідно з пунктом 7 частини другої статті 3
Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) таке рішення
є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою
службою.
23. Розгляд господарськими судами скарг у порядку
статті 121-2 ГПК ( 1798-12 ) є однією з форм судового контролю
щодо виконання рішень, ухвал, постанов, а виконання рішення,
ухвали постанови господарського суду є невід'ємною частиною
судового процесу.
Отже, зазначені скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов
господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який
розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим
господарським судом, який видав виконавчий документ (наказ чи
ухвалу). Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за
правилами ГПК ( 1798-12 ), хоча б скарги й було мотивовано
посиланням на приписи КАС України ( 2747-15 ).
24. Господарським судам підвідомчі на загальних підставах
справи зі спорів, що пов'язані з визнанням права на майно, на яке
накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту та з
розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов'язана проводити
стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї
юридичної особи (статті 59 і 86 Закону України "Про виконавче
провадження" ( 606-14 ), - за умови, коли сторонами у судовому
процесі є підприємства чи організації у розумінні статті 1 ГПК
( 1798-12 ).
Що ж до скарг, які подаються до суду на підставі статті 85
названого Закону ( 606-14 ) та статті 121-2 ГПК ( 1798-12 ), то,
за змістом останньої з названих норм, їх розглядає виключно
місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у
першій інстанції.
25. Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду,
затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх
виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету
України та місцевих бюджетів (стаття 1 Бюджетного кодексу України
( 2542-14 ), не є господарськими; до відповідних відносин не
застосовується також і Цивільний кодекс України ( 435-15 )
(частина друга статті 1 цього Кодексу). Отже, заяви у спорах,
пов'язаних з названими відносинами, не підлягають розгляду в
господарських судах України.
26. Відповідно до статті 116 ГПК ( 1798-12 ) виконання
рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним
наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві
або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної
сили. У наказі господарського суду згідно з частиною першою
статті 117 ГПК і статтею 19 Закону України "Про виконавче
провадження" ( 606-14 ) зазначається, зокрема, резолютивна частина
рішення.
Оскільки наказ господарського суду відтворює резолютивну
частину рішення цього суду, оскарження наказу поза межами
апеляційного чи касаційного перегляду рішення, на виконання якого
такий наказ видано, неможливе. Тому заінтересована сторона у
справі може в установленому ГПК ( 1798-12 ) порядку оскаржити лише
рішення господарського суду, на підставі якого відповідний наказ
видано.
Отже, господарський суд повинен відмовляти у прийнятті
позовної заяви про визнання наказу господарського суду недійсним
або таким, що не підлягає виконанню, на підставі пункту 1
частини першої статті 62 ГПК ( 1798-12 ) з огляду на те, що така
позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах.
Що ж до заяв стягувачів або боржників про визнання наказу
таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, то такі
заяви розглядаються господарськими судами в порядку, визначеному
статтею 117 ГПК ( 1798-12 ).
27. Відповідно до статей 13, 15 ГПК ( 1798-12 ) підсудність
справ визначається за предметними і територіальними ознаками.
Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ
(стаття 16 ГПК).
Визначаючи територіальну підсудність справи, господарські
суди повинні виходити з такого.
27.1. Територіальна підсудність справи за участю
відособленого підрозділу юридичної особи визначається відповідно
до вимог статті 15 ГПК ( 1798-12 ) за місцем знаходження
відособленого підрозділу, якому надано право здійснювати
повноваження сторони від імені юридичної особи.
Господарським судам слід також враховувати, що оскільки
відособлений підрозділ юридичної особи діє у межах наданих йому
повноважень, то подання позову за місцем знаходження цього
підрозділу правомірне лише тоді, коли спір випливає саме з його
діяльності.
У разі відсутності у відособленого підрозділу відповідних
повноважень та/або коли спір не пов'язаний з діяльністю цього
підрозділу позовні матеріали або справа надсилається за
підсудністю до господарського суду за місцем знаходження юридичної
особи.
У вирішенні питань, пов'язаних з участю у судовому процесі
відособлених підрозділів юридичних осіб, необхідно також
враховувати викладене у роз'ясненні президії Вищого арбітражного
суду України від 28.07.1994 N 02-5/492 ( v_492800-94 ) "Про участь
у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб"
(з подальшими змінами і доповненнями).
27.2. Спори, пов'язані з укладанням, зміною умов, розірванням
чи визнанням недійсними бартерних угод, підлягають вирішенню
господарським судом за місцем знаходження однієї з сторін, до
якого звернувся заявник.
27.3. Згідно з частиною першою статті 15 ГПК ( 1798-12 )
справи зі спорів, зокрема, про визнання договорів недійсними,
розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони,
зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони
певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати
послуги, сплатити гроші тощо.
У вирішенні питання щодо визначення територіальної
підсудності справ зі спорів про визнання договорів недійсними за
позовами осіб, які не є сторонами у цих договорах (прокурорів,
органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами
зазначено обидві сторони того чи іншого договору, слід виходити з
того, що територіальна підсудність має визначатися згідно з
частиною третьою статті 15 ГПК ( 1798-12 ), а тому розгляд справи
здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.
Господарським судам слід мати на увазі, що права особи, яка
вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом
задоволення позову про визнання недійсною угоди, в якій така особа
не є стороною. Захист прав такої особи можливий шляхом подання
віндикаційного позову.
27.4. Частина четверта статті 16 ГПК ( 1798-12 ) відносить
справи зі спорів, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган
виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та
Севастопольська міські державні адміністрації, до підсудності
господарського суду міста Києва.
З огляду на це у вирішенні питання про визначення підсудності
відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган
виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд з
іншими відповідачами без достатніх на це підстав, необхідно
враховувати таке.
Якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із
відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади
або державна адміністрація і у зв'язку з цим позовна заява
подається до господарського суду міста Києва, або у разі передачі
відповідної справи іншим господарським судом до цього суду,
останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою
позивача вправі вирішити питання про залучення до участі у справі
іншого відповідача або про заміну неналежного відповідача
(статті 24 ГПК ( 1798-12 ). Якщо у такому випадку справа стала
підсудною іншому господарському суду, вона згідно із частиною
третьою статті 17 ГПК має бути розглянута господарським судом
міста Києва.
27.5. Якщо господарський суд, який прийняв справу до свого
провадження з додержанням правил підсудності, залучив іншого
відповідача чи замінив неналежного відповідача і у зв'язку з цим
справа стала підсудною іншому господарському суду, питання про
підсудність визначається за правилом частини третьої статті 17
ГПК ( 1798-12 ), за винятком випадків, коли наслідком змін на
стороні відповідача стає виключна підсудність справи.
27.6. Статтею 16 ГПК ( 1798-12 ) встановлено виключну
підсудність справ господарському суду у спорах про право власності
на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння
чи про усунення перешкод у користуванні майном; такі справи
розглядаються за місцезнаходженням майна.
Місцезнаходження майна має бути достовірно встановлено і
підтверджено документально. У разі неможливості подання позивачем
такого підтвердження підсудність справи визначається на загальних
підставах, тобто згідно зі статтею 15 ГПК ( 1798-12 ).
Якщо відповідачем у справі зі спору про право власності на
майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи
про усунення перешкод у користуванні майном є органи, зазначені у
частині четвертій статті 16 ГПК ( 1798-12 ), то такі справи
підлягають розглядові у господарському суді міста Києва.
Голова Вищого господарського
суду України С.Демченко
