РАДА ЄВРОПИ
             ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

                          Р І Ш Е Н Н Я
 

              Рішення Палати у справі "Вища духовна
      рада мусульманської громади проти Болгарії"
 

                     Комюніке Секретаря Суду

                       16 грудня 2004 року

     Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій
формі рішення(1)   у  справі  "Вища  духовна  рада  мусульманської
громади проти  Болгарії"  (Supreme  Holy  Council  of  the  Muslim
Community v. Bulgaria) (заява N 39023/97).

---------------     (1) Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини
( 995_004 ), упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення
палатою будь-яка сторона у справі  може,  у  виняткових  випадках,
звернутися  з  клопотанням про передання справи на розгляд Великої
палати Суду,  яка складається з 17 суддів.  Якщо колегія у  складі
п'яти  суддів  вважає,  що  справа  порушує  серйозне питання щодо
тлумачення або застосування Конвенції чи  протоколів  до  неї  або
важливе   питання  загального  значення,  Велика  палата  виносить
остаточне рішення.  Якщо серйозних питань або проблем не  виникає,
колегія відхиляє клопотання,  а судове рішення стає остаточним.  В
іншому  разі  рішення  палати  стають   остаточними   зі   спливом
зазначених вище трьох місяців або раніше,  якщо сторони заявляють,
що вони не звертатимуться із клопотанням про передання  справи  на
розгляд Великої палати.

     Суд одноголосно П О С Т А Н О В И В:     - що було допущено порушення статті 9 Європейської  конвенції
з прав людини ( 995_004 ) (свобода віросповідання) і     - що порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового
захисту) Конвенції ( 995_004 ) допущено не було.

     Згідно зі  статтею  41  Конвенції  (  995_004  ) (справедлива
сатисфакція),  Суд   присудив   організації-заявниці   5000   євро
компенсації за моральну шкоду і 5000 євро за судові витрати.

     (Рішення викладено лише англійською мовою.)

                         1. Основні факти

     Заявником виступає  Вища духовна рада мусульманської громади,
очолювана Недімом  Ґенджевим,  громадянином  Болгарії,  1945  року
народження,  мешканцем  м.  Софії.  Свого часу ця організація була
однією з  двох  громад,  які  претендували  на  керівництво  всіма
мусульманами в Болгарії.

     Наприкінці 1991 року Союз демократичних сил (СДС) та  Рух  за
права  і свободи (РПС) сформували новий уряд.  19 лютого 1992 року
Дирекція з питань  віросповідання  (урядова  структура)  оголосила
недійсним   обрання  п.  Ґенджева  головним  муфтієм  мусульман  у
Болгарії і призначила тимчасовий  керівний  орган  для  управління
всією  мусульманською  громадою.  Цей  керівний  орган організував
національну конференцію,  на якій Ґенджева  позбавили  повноважень
лідера   мусульманської   громади  і  юридичне  визнання  отримала
конкуруюча група.

     У 1995  році  відбулися  подальші  зміни в уряді,  після чого
п. Ґенджева і його групу було поновлено у правах.

     Після загальних  виборів  у  Болгарії  в квітні 1997 року СДС
сформував  новий  уряд  і  закликав  мусульманські  громади,   які
конкурували  між  собою,  до  об'єднання.  30  вересня  1997  року
представники конкуруючих  громад  підписали  угоду  про  скликання
національної конференції, спрямованої на об'єднання цих двох груп.
Було ухвалено  рішення,  що  кожна  місцева  громада  відвідувачів
мечеті має обрати на своїх зборах двох делегатів на конференцію.

     Проте п.  Ґенджев та його  група  відмовилися  від  участі  в
конференції,  посилаючись, зокрема, на те, що місцеві мери і члени
РПС, які нібито підтримували конкуруючу групу, втручалися у процес
виборів.  Організація-заявниця стверджувала,  що участь Дирекції з
питань   віросповідання   у   підготовці   конференції   становила
неприйнятне  втручання  держави  у внутрішні справи мусульманської
громади.

     На конференції,  яка  відбулася  23  жовтня  1997 року,  було
обрано нове керівництво, до якого увійшли представники конкуруючої
групи,   і   28   жовтня   1997  року  заступник  прем'єр-міністра
зареєстрував  новообраних  керівників,  які  взяли  у  свої   руки
вирішення   всіх   організаційних   питань  та  управління  майном
мусульманської громади в Болгарії.

     Організація-заявниця звернулася         до         Верховного
адміністративного суду з оскарженням, але скаргу було відхилено.

                    2. Процедура і склад Суду

     Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 9  вересня
1997 року  і  1  листопада  1998  року  передано до Суду.  8 липня
2003 року її було оголошено частково прийнятною.

     Судове рішення постановлене палатою,  до складу якої  увійшло
сім суддів:     Крістос Розакіс (Греція), голова     Пер Лоренцен (Данія)     Франсуаза Тюлкен (Бельгія)     Ніна Важич (Хорватія)     Снежана Ботучарова (Болгарія)     Анатолій Ковлер (Росія)     Владиміро Заґребельський (Італія),     а також Сьорен Нільсен, заступник секретаря секції.

              3. Стислий виклад судового рішення(2)

---------------     (2) Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд
не зобов'язує.

                            Оскарження

     Заявник скаржився,   посилаючись   на   статтю   9   (свобода
віросповідання),  що органи влади  Болгарії  втрутилися  у  справи
мусульманської   громади,   організувавши   у   жовтні  1997  року
конференцію мусульман і вдавшись до маніпуляцій з метою  підтримки
конкуруючої групи.  Організація-заявниця також послалася на статтю
13 (право на ефективний засіб правового захисту),  статтю 6 (право
на   справедливий   судовий   розгляд)   та  статтю  14  (заборона
дискримінації).

                           Рішення Суду
                        Стаття 9

     Суд взяв до уваги те,  що в 1992 та 1995 роках, ще до процесу
об'єднання в 1997 році,  зміни  в  уряді  одразу  супроводжувалися
державними  заходами  із  заміни  релігійних  лідерів  і юридичним
визнанням  однієї   з   двох   мусульманських   громад.   Особливо
визначальним було те, що відповідний закон, який застосовувався на
практиці, вимагав, і досі вимагає, від усіх віруючих, які належать
до  певного  віросповідання  і  бажають брати участь в організації
відповідної громади,  сформувати єдину структуру, очолювану єдиним
керівництвом, навіть за наявності розколу в цій громаді; при цьому
ті,  хто  підтримував  інших   лідерів,   позбавлялися   будь-якої
можливості  самостійно  вирішувати  свої  організаційні  питання і
здійснювати  контроль  над  частиною  майна,  що   належить   усім
мусульманам.  Таким чином, цей закон не залишав релігійним лідерам
іншого вибору,  ніж в конкурентній боротьбі домагатися визнання  з
боку тодішнього уряду. На цьому тлі той факт, що в 1997 році новий
уряд закликав розколоту мусульманську  громаду  до  об'єднання,  є
особливо    вагомим.    Суд    також   зауважив,   що   твердження
організації-заявниці  про  занадто  активну  участь  мерів  деяких
населених  пунктів  і  політичних  діячів  у  відборі делегатів на
конференцію в жовтні 1997 року не видається неправдоподібним.

     Суд також  зауважив,  що  Дирекція  й  далі   наполягала   на
об'єднанні,    незважаючи    на    той    факт,    що    керівники
організації-заявниці  вирішили  не  брати  участь  у  конференції.
Держава  не  повинна  була  вирішувати,  чи  слід  п.  Ґенджеву та
очолюваній ним організації брати чи не брати участь у конференції.
Дирекція  могла  б  взяти  до  уваги  марні  спроби  об'єднання  і
висловити  готовність  продовжувати,   здійснюючи   посередництво,
допомогу  сторонам у досягненні цієї мети,  якщо всі зацікавлені в
цьому.

     Отже, Суд  визнав,  що  мало  місце  втручання  у  здійснення
організацією-заявницею   своїх   прав,   передбачених  статтею  9,
оскільки відповідний закон і  практика  та  дії  органів  влади  у
жовтні  1997  року  мали  на меті примусити розколоту громаду мати
єдине  керівництво  супроти  волі  одного   з   двох   конкуруючих
керівників. Керівництво, обране на конференції в жовтні 1997 року,
дістало  статус  єдиного  законного  керівництва  всіх   мусульман
Болгарії,  що  позбавило  організацію-заявницю  можливості  надалі
самостійно управляти  справами  і  майном  частини  мусульманської
громади, яку вона представляла.

     Суд знову наголосив, що автономне існування релігійних громад
є неодмінною передумовою плюралізму в демократичному  суспільстві.
Незважаючи   на  те,  що,  можливо,  й  була  необхідність  вжиття
державних заходів  для  примирення  інтересів  різних  релігій  та
релігійних  груп,  які  співіснували в демократичному суспільстві,
держава була зобов'язана залишатися нейтральною і безсторонньою  у
здійсненні  своїх  регуляторних повноважень та у своїх взаєминах з
різними релігіями, конфесіями та віровченнями. Головне її завдання
полягало  в  збереженні  плюралізму  та  належного  функціонування
демократії.

     У демократичних  суспільствах  держава  в  принципі  не   має
необхідності  вживати  заходів для збереження чи створення єдиного
керівництва релігійних  громад.  Роль  органів  влади  в  ситуації
конфлікту  між  або  всередині  релігійних  громад  полягає  не  в
усуненні причини напруженості шляхом ліквідації  плюралізму,  а  в
забезпеченні  умов толерантного ставлення конкуруючих груп одна до
одної.

     Державні заходи  зі  сприяння  певному  лідерові   розколотої
релігійної  громади  або  примушування  відповідної  громади чи її
частини  прийняти,  всупереч   своїй   волі,   єдине   керівництво
становлять порушення свободи віросповідання.

     Виходячи зі    свого   висновку,   що   втручання   в   права
організації-заявниці,  передбачені статтею 9, не було необхідним у
демократичному  суспільстві  для  охорони  громадського порядку чи
прав та свобод інших, Суд одноголосно постановив, що було допущено
порушення статті 9.

                            Стаття 13

     Суд зазначив,   що   організація-заявниця   мала   у   своєму
розпорядженні засіб правового захисту. Адже її скарга на незаконне
і    свавільне   втручання   держави   у   внутрішню   організацію
мусульманської  громади  була  розглянута  по  суті  у  Верховному
адміністративному   суді,   який   виніс  рішення  не  на  користь
організації-заявниці,  виходячи з національного закону і практики,
згідно  з  якими  розколота  релігійна  громада повинна мати єдине
керівництво.

     Суд знову звернув увагу на  те,  що  гарантії  статті  13  не
настільки   широкі,   щоб   дозволяти   позивачеві   оспорювати  в
національному органі закони держави,  посилаючись на те,  що  вони
суперечать Конвенції ( 995_004 ),  яку вона ратифікувала. Тому Суд
одноголосно постановив, що порушення статті 13 допущено не було.

                          Статті 6 і 14

     Суд визнав,  що немає необхідності в окремому розгляді скарг,
які заявник подав з посиланням на статті 6 і 14.