І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Р І Ш Е Н Н ЯКОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційним поданням 51 народногодепутата України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1Кримінального кодексу України в частині, що передбачає
смертну кару як вид покарання
(справа про смертну кару)
м. Київ, 29 грудня 1999 року Справа N 1-33/99N 11-рп/99
vd991229 vn11-рп/99
Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного
Суду України:
Скоморохи Віктора Єгоровича - головуючий, Вознюка Володимира Денисовича, Євграфова Павла Борисовича, Козюбри Миколи Івановича, Корнієнка Миколи Івановича, Костицького Михайла Васильовича, Малинникової Людмили Федорівни, Мартиненка Петра Федоровича, Розенка Віталія Івановича, Савенка Миколи Дмитровича, Селівона Миколи Федосовича, Тимченка Івана Артемовича, Тихого Володимира Павловича, Чубар Людмили Пантеліївни, Шаповала Володимира Миколайовича, Яценка Станіслава Сергійовича
за участю уповноважених за дорученням суб'єкта права на
конституційне подання - 51 народного депутата України - Головатого
Сергія Петровича, народного депутата України; Зварича Романа
Михайловича, народного депутата України; Костицького Василя
Васильовича, народного депутата України; Селіванова Анатолія
Олександровича - Постійного представника Верховної Ради України в
Конституційному Суді України; Носова Владислава Васильовича -
Постійного представника Президента України в Конституційному Суді
України; залучених до участі у розгляді справи: від Міністерства
юстиції України - Стичинського Броніслава Станіславовича, першого
заступника Міністра юстиції України; від Міністерства закордонних
справ України - Герасько Лариси Анатоліївни, третього секретаря
Договірно-правового управління Міністерства закордонних справ
України, Кулика Маркіяна Зіновійовича, заступника начальника
Договірно-правового управління Міністерства закордонних справ
України, Шакуро Наталії Євгенівни, завідувача відділу ОБСЄ та Ради
Європи Управління євроатлантичної інтеграції Міністерства
закордонних справ України, Бойко Оксани Владиславівни, першого
секретаря відділу прав людини та соціальних питань Управління
міжнародних організацій Міністерства закордонних справ України;
від Державного департаменту України з питань виконання покарань -
Штанька Івана Васильовича, директора Державного департаменту
України з питань виконання покарань, розглянув на пленарному засіданні справу щодо відповідності
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (конституційності) положень
статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України
( 2001-05 ), який було прийнято 28 грудня 1960 року і введено в
дію 1 квітня 1961 року, в частині, що передбачає смертну кару як
вид покарання. Приводом для розгляду справи згідно із статтями 39, 40 Закону
України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) стало
конституційне подання 51 народного депутата України щодо
відповідності Конституції України (конституційності) положень
статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в
частині, що передбачає смертну кару як вид покарання. Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 82
Закону України "Про Конституційний Суд України" є наявність
спірних питань щодо конституційності положень статей 24, 58, 59,
60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що
передбачає смертну кару як вид покарання. Заслухавши суддю-доповідача Мартиненка П.Ф., пояснення
Головатого С.П., Зварича Р.М., Костицького В.В., Селіванова А.О.,
Носова В.В., Стичинського Б.С., Герасько Л.А., Кулика М.З,
Шакуро Н.Є, Бойко О.В., Штанька І.В. та дослідивши матеріали
справи, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:
1. Суб'єкт права на конституційне подання звернувся до
Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не
відповідають Конституції України (неконституційними), положення
статті 24 Кримінального кодексу України про застосування смертної
кари як виняткової міри покарання за особливо тяжкі злочини у
випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього
Кодексу: посягання на життя державного діяча (стаття 58),
посягання на життя представника іноземної держави (стаття 59),
диверсію (стаття 60), умисне вбивство при обтяжуючих обставинах
(стаття 93), посягання на життя судді, працівника правоохоронного
органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також
члена громадського формування з охорони громадського порядку або
військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною
громадського порядку (стаття 190-1). У конституційному поданні зазначається, що закріплене в
Конституції України право на життя є абсолютним, і що при
тлумаченні Основного Закону треба "враховувати глибоку й чітко
виражену в його статтях пошану до цінності людського життя, до
невід'ємного та невідчужуваного права людини на життя як однієї з
фундаментальних засад побудови правового, демократичного
суспільства". Тому в контексті Конституції України, зокрема її
преамбули, частини другої статті 3, статей 21, 22, 24, 27, 28,
пункту 1 частини першої статті 92, частини другої статті 102,
частини третьої статті 104 та пункту 2 статті 116 застосування
смертної кари як виняткової міри покарання потрібно розцінювати як
"свавільне позбавлення людини її права на життя". Скасування
смертної кари, на думку суб'єкта конституційного подання,
зумовлено також вступом України до Ради Європи. У листі Голови Верховної Ради України стверджується, що,
зважаючи на неоднозначне ставлення народних депутатів України до
порушеного питання та враховуючи суттєві зміни конституційного
ладу держави, які відбулись після введення в дію Кримінального
кодексу України, "питання конституційності призначення чи/або
застосування покарань, що принижують гідність особи, є соціально
значущим". Глава Адміністрації Президента України в листі до
Конституційного Суду України зауважує, що Конституція України не
містить безпосередніх застережень щодо застосування чи
незастосування такого покарання, як смертна кара. Тому вирішення
порушеного в конституційному поданні питання залежить від
"системного з'ясування конституційного змісту положень, зокрема,
статей 3, 27, 28, частини третьої статті 63 та статті 64
Конституції України".
2. Конституція України визнає людину, її життя і здоров'я,
честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною
цінністю (частина перша статті 3), а утвердження і забезпечення
прав і свобод людини - головним обов'язком держави (частина друга
статті 3). На конкретизацію цих положень розділу I "Загальні засади" в
частині першій статті 27 Конституції України проголошено
невід'ємне право кожної людини на життя. У частині другій цієї
статті зазначається, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений
життя", проте значення терміна "свавільно" не розкрито. У звичному, а також в юридичному обігу термін "свавільно"
вживається теж неоднозначно: необмежена влада; відсутність
законності, справедливості; схильність діяти на власний розсуд, не
зважаючи на волю й думку інших; самовілля тощо. В частині першій статті 6 Міжнародного Пакту про громадянські
та політичні права 1966 року ( 995_043 ) (ратифікований Указом
Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 року
( 2148-08 ) термін "свавільно" характеризує загальне правило,
згідно з яким "право на життя є невід'ємним правом кожної людини.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Як виняток, в
країнах, які не скасували смертної кари, Міжнародний Пакт
допускає, що "смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі
злочини відповідно до закону". В проектах Конституції України, що в різний час розглядались
у конституційних комісіях і у Верховній Раді України, це загальне
правило і виняток з нього неодноразово поєднувалися. Чинна
Конституція України, яка приймалась уже після ратифікації
Верховною Радою України Угоди про партнерство та співробітництво
між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх
державами-членами ( 998_012 ) (Закон України "Про ратифікацію
Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і
Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами" від
10 листопада 1994 року ( 237/94-ВР ) і приєднання України до
Статуту Ради Європи ( 994_001 ) (Закон України "Про приєднання
України до Статуту Ради Європи" від 31 жовтня 1995 року
( 398/95-ВР ), обмежилась лише загальним правилом. Це і дало
привід для неоднакового розуміння змісту положення частини другої
статті 27 Конституції України, на що звернула увагу і Венеціанська
Комісія "За демократію через право" Ради Європи у своєму "Висновку
про конституційні аспекти смертної кари в Україні" (33 пленарне
засідання, 12-13 грудня 1997 року). Тлумачення положень частин першої та другої статті 27
Конституції України в контексті всіх інших положень Конституції
України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати,
що вони не припускають смертної кари як виду покарання. На користь
такого висновку свідчить тенденція практики застосування Конвенції
про захист прав і основних свобод людини 1950 року ( 995_004 ),
ратифікованої Верховною Радою України (Закон України "Про
ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини
1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до
Конвенції" від 17 липня 1997 року ( 475/97-ВР ) із змінами,
внесеними Законом України від 24 березня 1999 року ( 551-14 ),
зокрема, положень статті 3 Конвенції.
3. Ключовим у визнанні права людини на життя за Конституцією
України ( 254к/96-ВР ) є положення, згідно з яким це право є
невід'ємним (частина перша статті 27), невідчужуваним та
непорушним (стаття 21). Право на життя належить людині від
народження і захищається державою. Конституція України проголошує, що конституційні права і
свободи, зокрема право людини на життя, гарантуються і не можуть
бути скасовані (частина друга статті 22), що забороняється
внесення будь-яких змін до Конституції України, якщо вони
передбачають скасування прав і свобод людини і громадянина
(частина перша статті 157). Не допускається також звуження змісту
та обсягу існуючих прав і свобод, в тому числі невід'ємного права
людини на життя, в разі прийняття нових або внесення змін до
чинних законів (частина третя статті 22). Отже, за своїм змістом положення частини другої статті 22
Конституції України передбачають, з одного боку, обов'язок держави
гарантувати конституційні права і свободи, насамперед право людини
на життя, а з другого - утримуватись від прийняття будь-яких
актів, які призводили б до скасування конституційних прав і
свобод, а отже - і права людини на життя. Виходячи з положень
частини другої статті 8 Конституції України, норма частини другої
її статті 22 має враховуватись при прийнятті законів та інших
нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання відповідних
суспільних відносин. Позбавлення людини життя державою внаслідок
застосування смертної кари як виду покарання, навіть у межах
положень, визначених законом, є скасуванням невід'ємного права
людини на життя, що не відповідає Конституції України. Тому відповідні положення Кримінального кодексу України
( 2001-05, 2002-05 ), які передбачають застосування смертної кари,
суперечать зазначеним вище положенням Конституції України.
4. Відповідно до статті 23 Конституції України кожна людина
має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не
порушуються права і свободи інших людей. Конституція України,
закріплюючи невід'ємне право на життя кожної людини (частина перша
статті 27) і гарантуючи це право від скасування (частина друга
статті 22), закріплює водночас положення про те, що кожен має
право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей
від протиправних посягань (частина третя статті 27). Відповідно до
положення частини п'ятої статті 55 Конституції України кожен має
право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої
права і свободи від порушень і протиправних посягань. Зокрема, з метою захисту свого життя і здоров'я, життя і
здоров'я інших людей, якщо це зумовлено потребою негайного
відвернення чи припинення суспільно небезпечного посягання,
Кримінальний кодекс України передбачив положення щодо дій людини у
стані необхідної оборони. Конституційне забезпечення невід'ємного права на життя кожної
людини, як і всіх інших прав і свобод людини і громадянина в
Україні, базується на засаді: винятки стосовно прав і свобод
людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а
не законами чи іншими нормативними актами. Відповідно до положення
частини першої статті 64 Конституції України "конституційні права
і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім
випадків, передбачених Конституцією України". Конституція України не містить будь-яких положень про
можливість застосування смертної кари як винятку з положення
частини першої статті 27 Конституції України про невід'ємне право
на життя кожної людини. Таким чином, смертну кару як вид
покарання, передбачений у відповідних положеннях Кримінального
кодексу України, не можна вважати винятком з невід'ємного права на
життя кожної людини, закріпленого у Конституції України. Положення
Кримінального кодексу України щодо застосування смертної кари як
виду покарання повинні розглядатись як не передбачені Конституцією
України обмеження невід'ємного права на життя кожної людини і
мають бути визнані такими, що не відповідають Конституції України
(неконституційними).
5. Розкриваючи зміст невід'ємного права на життя кожної
людини, закріпленого у частині першій статті 27 Конституції
України, треба враховувати і невідповідність смертної кари цілям
покарання та можливість судової помилки, коли виконання судового
вироку щодо особи, засудженої до смертної кари, унеможливлює
виправлення її наслідків, що не узгоджується з конституційними
гарантіями захисту прав і свобод людини і громадянина (стаття 55
Конституції України). Після проголошення незалежності України була значно звужена
сфера застосування смертної кари, котра передбачалася в санкціях
багатьох статей Кримінального кодексу Української РСР. Законом
України від 17 червня 1992 року ( 2468-12 ) було скасовано смертну
кару за зраду батьківщини (частина 1 статті 56), шпигунство
(стаття 57), бандитизм (стаття 69), дії, що дезорганізують роботу
виправно-трудових установ (частина друга статті 69-1),
виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів
(частина друга статті 79), порушення правил про валютні операції
(частина друга статті 80), розкрадання державного або громадського
майна в особливо великих розмірах (стаття 86-1), згвалтування
(частина четверта статті 117), угон повітряного судна (частина
третя статті 217-2). Проте мета призначення смертної кари за вироком суду
залишилась юридично не визначеною. У статті 24 Кримінального
кодексу України виняткова міра покарання - смертна кара -
передбачена як тимчасова, до її повного скасування, проте коли і
за яких обставин це має відбутись, не визначено. Не вирішена ця
проблема і кримінально-виконавчим законодавством. Як показує світовий і вітчизняний досвід, смертна кара не
може бути виправданою і як ефективний засіб у боротьбі із
злочинністю. Ця міра покарання не належить до факторів, що
стримують злочинність. Це підтверджують кримінологічні
дослідження: кількість злочинів проти життя людини не зменшується
із збільшенням судових вироків про призначення смертної кари.
Протягом майже 40 років (з часу набрання чинності Кримінальним
кодексом України - 1 квітня 1961 року) кількість умисних вбивств
зростала, незважаючи на застосування виняткової міри покарання.
Отже, і з позиції попередження злочинності смертна кара себе не
виправдовує. Виходячи з того, що Україна є соціальною, демократичною і
правовою державою (стаття 1 Конституції України), в якій життя і
здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека людини
визнані найвищою соціальною цінністю (стаття 3 Конституції
України), смертна кара як вид покарання має розглядатись як така,
що не узгоджується з зазначеними положеннями Конституції України.
6. Смертна кара як вид покарання суперечить також статті 28
Конституції України, відповідно до якої "ніхто не може бути
підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що
принижує його гідність, поводженню чи покаранню". Названа стаття
відтворює положення статті 3 Конвенції про захист прав і основних
свобод людини 1950 року ( 995_004 ). Невідповідність смертної кари
цій статті Конвенції підтверджує Європейський суд з прав людини,
юрисдикцію якого щодо тлумачення зазначеної Конвенції визнала
Україна (пункт перший Закону України від 17 липня 1997 року
( 475/97-ВР ). Наведене дає підстави для висновку, що невід'ємне право
кожної людини на життя нерозривно поєднано з її правом на людську
гідність. Як основні права людини вони зумовлюють можливість
реалізації всіх інших прав і свобод людини і громадянина і не
можуть бути ні обмежені, ні скасовані. Верховна Рада України в Законі України "Про приєднання
України до Статуту Ради Європи" ( 398/95-ВР ) підтвердила
відданість України "ідеалам та принципам, які є спільним надбанням
європейських народів". У листі Голови Верховної Ради України до
Конституційного Суду України зазначається, що після вступу України
до Ради Європи "Україною послідовно здійснюються кроки, спрямовані
на виконання взятих на себе зобов'язань, пов'язаних із членством в
цій організації, які містяться у "Висновку Парламентської Асамблеї
Ради Європи N 190 (1995) щодо заявки України на вступ до Ради
Європи" (Страсбург, 26 вересня 1995 року). До цих зобов'язань
належить і заборона смертної кари як виду покарання. Стосовно положення статті 25 Кримінального кодексу України
щодо заміни смертної кари іншим видом покарання, то це питання
підлягає вирішенню у законодавчому порядку (пункт 14 частини
першої статті 92 Конституції України). На підставі викладеного та керуючись статтями 147, 150
Конституції України, статтями 51, 61, 63, 70 Закону України "Про
Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ), Конституційний Суд
України
в и р і ш и в:
1. Положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій
статей Особливої частини Кримінального кодексу України
( 2001-05, 2002-05 ), які передбачають смертну кару як вид
покарання, визнати такими, що не відповідають Конституції України
(є неконституційними).
2. Положення Кримінального кодексу України, що визнані
неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення
Конституційним Судом України цього Рішення.
3. Верховній Раді України привести Кримінальний кодекс
України у відповідність з цим Рішенням Конституційного Суду
України.
4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до
виконання на території України, остаточним і не може бути
оскарженим.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у
"Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних
виданнях України.
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
