СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

                           У Х В А Л А

 від 23.11.2000
 

                             (Витяг)
 

     Вироком судової колегії  в  кримінальних  справах  Донецького
обласного суду від 12 травня 2000 р.  засуджено: Ж. і Л. - кожного
за пунктами  "а",  "і"  ст.  93,  ч.  3  ст.  142,  ст.   208   КК
( 2001-05, 2002-05 ) і за сукупністю злочинів на п'ятнадцять років
позбавлення волі;  Т.  - за ч. 6 ст. 19, пунктами "а", "і" ст. 93,
ч.  3 ст.  142, ст. 208 КК і за сукупністю злочинів на вісім років
позбавлення волі;  Д.  - за ч. 6 ст. 19, пунктами "а", "і" ст. 93,
ч.  3  ст.  142 КК і за сукупністю злочинів на п'ять років і шість
місяців позбавлення волі.     Суд визнав,  що 24 жовтня 1999 р.  Ж., Л., Т. і неповнолітній
Д.,  якого  вони  втягли  у  злочинну  діяльність,  перебуваючи  у
нетверезому  стані  в  салоні  автомобіля,  яким  керував  М.,  за
попереднім зговором учинили розбійний  напад  на  останнього.  При
цьому Л.  і Ж.  за умовним сигналом Т. убили М. із користі: перший
завдав потерпілому не менше 38 ударів ножем,  а другий здавив йому
шию  шнуром  та  руками.  Д.,  побачивши,  що М.  під час розправи
намагається світлом фар  та  звуковим  сигналом  привернути  увагу
громадян, витяг ключ із замка запалювання автомобіля і не дозволяв
потерпілому  протидіяти  нападникам.  Внаслідок  цих  дій  останні
заволоділи майном потерпілого на загальну суму 9 тис. 210 грн.     У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування
вироку щодо засуджених Т. і Д. та направлення справи в цій частині
на  новий  судовий  розгляд,  оскільки   суд,   на   його   думку,
безпідставно  визнав їх пособниками вбивства і перекваліфікував їх
дії з ч. 3 ст. 142, пунктів "а", "і" ст. 93 на ч. 3 ст. 142 і ч. 6
ст. 19, пункти "а", "і" ст. 93 КК ( 2001-05 ).     Засуджений Л.  у касаційній скарзі та доповненнях до неї,  не
оспорюючи доведеність своєї вини у злочині, передбаченому ч. 3 ст.
142 КК ( 2001-05 ),  посилався на свою непричетність  до  вбивства
потерпілого  та  втягнення неповнолітнього в злочинну діяльність і
просив вирок у цій частині скасувати, міру покарання пом'якшити.     Щодо засудженого Ж. вирок не оскаржено й касаційне подання не
принесено.     Перевіривши матеріали  справи,  судова колегія в кримінальних
справах Верховного Суду  України  касаційну  скаргу  залишила  без
задоволення, а касаційне подання прокурора задовольнила частково з
таких підстав.     Визнаючи Л.  винним  у  вчиненні розбійного нападу й умисного
вбивства з корисливих мотивів за попереднім зговором групою  осіб,
суд  навів  переконливі  докази  на  обгрунтування цього висновку,
пославшись  на  показання  самого  засудженого,  котрий  під   час
неодноразових  допитів  на  попередньому  слідстві,  у  тому числі
відтворення з ним обстановки та обставин події, а також у судовому
засіданні  підтверджував,  що він разом із рештою засуджених у цій
справі домовився вбити водія та заволодіти  його  автотранспортом.
Після  тривалих  пошуків  на  одному з вокзалів зупинили М.,  який
довіз  їх  до  місця  події,  де  вони  за  сигналом  Т.,   як   і
передбачалося   планом   нападу,   вчинили  розправу  над  ним  та
заволоділи його речами й автомобілем.     За свідченням    Л.,   ролі   учасників   нападу   попередньо
обговорювались, а тому кожний із них на місці злочину вчинив певні
дії: Ж. бив потерпілого ножем, він, Л., у цей час душив М. шнуром,
який передала  йому  Т.,  а  її  син  Д.  витяг  ключ  запалювання
автомобіля  і  не  дав  можливості  потерпілому  привернути  увагу
громадян до цієї події.     Аналогічні показання давали й засуджені Ж., Т. і Д.     При оцінці дій Л.  суд взяв до уваги й те,  що  ці  показання
засуджених  по  суті  є  тотожними,  відповідають протоколу огляду
місця події і збігаються з даними  щодо  кількості,  характеру  та
локалізації   тілесних   ушкоджень   у   М.  та  вилученого  майна
потерпілого за місцем проживання Ж.     Із урахуванням   наведеного  та  беручи  до  уваги  обставини
завдання ударів М.,  а також зазначені у висновку  судово-медичної
експертизи  їх  кількість,  характер  і локалізацію (множинні,  не
менше  38,  колото-різані  рани  тулуба  з  проникним   пораненням
внутрішніх   органів,   колото-різані  рани  рук,  ніг,  заподіяні
колюче-ріжучим предметом,  яким  міг  бути  ніж,   черепно-мозкова
травма,  садна  на  верхній  третині  шиї  тощо),  судова  колегія
визнала,  що суд першої інстанції мав достатні докази для висновку
про  вчинення  Л.  за  попереднім  зговором  у групі осіб умисного
вбивства з користі М. та розбійного нападу на нього.     Не викликає  сумніву  й  висновок  суду  про  винність  Л.  у
втягненні неповнолітнього Д. у злочинну діяльність. На допитах під
час  попереднього  слідства  й у суді засуджені,  у тому числі Л.,
розповіли,  де  й  за  яких  обставин  вони  під  час   детального
обговорення у присутності Д. плану розправи над водієм викликали у
неповнолітнього прагнення взяти участь у цьому  злочині.  Останній
погодився  з  їх пропозицією і взяв безпосередню участь у вчиненні
злочину.     Кваліфікація злочинних дій Л.  за ч. 3 ст. 142, пунктами "а",
"і" ст. 93, ст. 208 КК ( 2001-05, 2002-05 ) є правильною.     Призначене засудженому   покарання   відповідає  характеру  і
ступеню суспільної небезпечності вчинених ним злочинів,  даним, що
його  характеризують,  та обставинам справи,  які пом'якшують його
відповідальність. Підстав для пом'якшення покарання судова колегія
не знайшла.     Формулюючи обвинувачення щодо  Т.  і  Д.,  суд,  як  видно  з
мотивувальної частини вироку,  зазначив, що вони разом із Л. та Ж.
заздалегідь не тільки домовилися вчинити розбійний напад на  водія
і його вбивство, а й у деталях розробили план злочину, розподілили
ролі.  Усі четверо,  реалізуючи задумане,  після тривалих  пошуків
обрали  об'єктом нападу М.  Вони й у салоні автомобіля потерпілого
розмістилися так,  як запланували.  За умовним  сигналом  Т.  вони
вчинили  напад,  під  час якого Л.  здавлював М.  за шию шнуром та
руками,  а Ж.  завдавав йому удари ножем, і, скориставшись тим, що
Д.   своєчасно  витяг  ключ  із  замка  запалювання  автомобіля  і
перешкодив потерпілому привернути увагу громадян  світлом  фар  та
звуковим сигналом, убили М.     Тобто суд визнав, що Т. і Д. вчинили дії, які були обумовлені
попереднім зговором з іншими учасниками групи і складали органічну
частину   спільного   діяння,   безпосередньо   спрямованого    на
позбавлення   життя   потерпілого.   Хоча  цими  їх  діями  смерть
потерпілому заподіяно не  було,  але,  як  установив  суд,  будучи
об'єднаними  з  іншими  співвиконавцями  вбивства  єдиним умислом,
спрямованим  на  позбавлення  потерпілого  життя,  вони  здійснили
частину того обсягу дій,  який група вважала за необхідне виконати
з  метою  реалізації  цього  умислу.  У  такому  разі,  згідно   з
роз'ясненнями  Пленуму Верховного Суду України,  що містяться в п.
17-5 постанови  від  1   квітня  1994  р. N 1 ( v0001700-94 ) "Про
судову практику  в  справах  про  злочини  проти  життя і здоров'я
людини", винні особи мають визнаватися співвиконавцями.     Суд же,  розцінюючи  ці  їх  дії  як  вчинені  у  співучасті,
допустився змішування форм  її  проявів,  визнавши,  що  розбійний
напад  вони вчинили як співвиконавці,  а у вбивстві потерпілого за
попереднім зговором групою  осіб  брали  участь  як  пособники,  і
кваліфікував дії Т. і Л. відповідно за ч. 3 ст. 142 і ч. 6 ст. 19,
пунктами "а", "і" ст. 93 КК ( 2001-05 ).     Таким чином,  суд  фактично дав неправильне тлумачення закону
про відповідальність за співучасть у злочині,  яке суперечить його
точному змістові.   У   такому   разі   згідно   зі  ст.  371  КПК
( 1003-05  )  вирок  вважається   таким,   що   постановлений   із
неправильним  застосуванням  кримінального закону,  і це згідно зі
ст. 367 КПК є підставою для його скасування.     Вирок, постановлений щодо Т. і Д. з такими порушеннями закону
в частині їх засудження за ч.  6 ст.  19, пунктами "а", "і" ст. 93
КК (  2001-05 ),  судова колегія в кримінальних справах Верховного
Суду України скасувала і направила справу в цій частині  на  новий
судовий розгляд.

 "Рішення Верховного Суду України", 2001 р.