ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ
Л И С Т
N 01-8/1076 від 05.10.93Арбітражним судам України
Про деякі питання практики застосування чинногозаконодавства при вирішенні спорів
( Із змінами, внесеними згідно з ЛистамиВищого Арбітражного Суду
N 05-2/1249 ( v1249800-93 ) від 30.11.93
N 05-2/67 ( v2_67800-94 ) від 28.02.94
N 01-8/414 ( v_414800-99 ) від 03.09.99
N 01-8/543 ( v_543800-99 ) від 16.11.99
N 01-8/319 ( v_319800-00 ) від 06.07.2000
Листом Вищого господарського суду
N 01-8/340 ( v_340600-02 ) від 25.03.2002 )
У порядку інформації доводяться до відома роз'яснення Вищого
Арбітражного Суду України з деяких питань практики застосування
законодавства при вирішенні господарських спорів.
( Пункт 1 виключено на підставі Листа Вищого господарського
суду N 01-8/340 ( v_340600-02 ) від 25.03.2002 )
1. Згідно із статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від
20.05.93 N 57-93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів
державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в
оренду" рішення про приватизацію цілісних майнових комплексів,
зданих в оренду з правом викупу, приймаються державними органами
приватизації, якщо на це є згода орендаря. В інших випадках, тобто
коли об'єктом оренди не є цілісний майновий комплекс, відповідне
рішення приймається органом приватизації без згоди орендаря. У вирішенні питання про те, чи є об'єкт оренди цілісним
майновим комплексом, слід виходити з вимог частини першої статті 4
Закону України "Про оренду державного та комунального майна"
( 2269-12 ). Вищий арбітражний суд України повідомив, що названий Декрет
Кабінету Міністрів України, встановлюючи можливість прийняття
рішення про приватизацію зданого в оренду цілісного майнового
комплексу лише за згодою орендаря, виходив з того, що у
протилежному випадку це означало б дострокове розірвання договору
оренди з підстав, не передбачених чинним законодавством. Отже у
вирішенні спорів, що виникають з приводу приватизації зданого в
оренду державного та комунального майна, арбітражні суди повинні
керуватися відповідними приписами цього Декрету. Пункт 2 в редакції Листа Вищого арбітражного суду N 01-8/319
( v_319800-00 ) від 06.07.2000 )
( Пункт 3 виключено на підставі Листа Вищого арбітражного
суду N 01-8/319 ( v_319800-00 ) від 06.07.2000 )
2. ( Пункт відкликано згідно з Листом Вищого Арбітражного
Суду N 05-2/1249 ( v1249800-93 ) від 30.11.93 ) Деякі обласні
відділення Фонду соціального захисту України звертаються до
арбітражних судів з позовами про стягнення коштів з підприємств,
які не забезпечили встановлених нормативів робочих місць для
інвалідів (стаття 20 Закону України "Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні" ( 875-12 ). У зв'язку з цим виникло питання, як розуміти поняття "не
забезпечили робочих місць для інвалідів", на що Вищий Арбітражний
Суд України відповів: При застосуванні статті 20 Закону України "Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні" слід керуватись
роз'ясненням Комісії Верховної Ради України у справах ветеранів,
пенсіонерів, інвалідів, репресованих, малозабезпечених і
воїнів-інтернаціоналістів від 17.09.92 N 06-15/12-82, відповідно
до якого створеним робочим місцем для працевлаштування інвалідів
вважається робоче місце, на якому фактично працює інвалід і яке
відповідає вимогам індивідуальної програми реабілітації інваліда.
3. Органи соціального забезпечення, звертаючись до
підприємств і організацій з регресними позовами про відшкодування
сум сплачених пенсій, включають до позовної суми витрати по
переказу сум пенсій, у зв'язку з чим виникло питання про
правомірність їх вимог. Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що такі вимоги
органів соціального забезпечення не випливають ні з зобов'язання
за договором, ні з зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди, а тому
у арбітражного суду нема правових підстав для задоволення цих
вимог.
4. ( Пункт відкликано згідно з Листом Вищого Арбітражного
Суду N 05-2/67 ( v2_67800-94 ) від 28.02.94 ) У зв'язку з
виникненням питання про обгрунтованість вимог державних
податкових інспекцій про стягнення з новостворених фермерських
господарств сум акцизного збору і податку на добавлену вартість
Вищий Арбітражний Суд України дав таке роз'яснення. Відповідно до статті 27 Закону України "Про селянське
(фермерське) господарство" ( 2009-12 ) новостворені селянські
(фермерські) господарства звільняються від оподаткування на три
роки, а в трудонедостатних населених пунктах - на п'ять років. Згідно зі статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від
26.12.92 N 18-92 "Про акцизний збір" акцизний збір визначається як
непрямий податок. Декретом Кабінету Міністрів України від 26.12.92
N 14-92 нарахування на добавлену вартість теж визначається як
податок. Стаття 27 Закону України "Про селянське (фермерське)
господарство" не поділяє термін "оподаткування" на прямі та
непрямі податки.
( Пункт 6 виключено на підставі Листа Вищого господарського
суду N 01-8/340 ( v_340600-02 ) від 25.03.2002 )
5. У практиці вирішення спорів виникло питання про
підвідомчість арбітражним судам справ, пов'язаних з оскарженням
постанов Митних органів України про накладення адміністративних
стягнень. Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що відповідно до
ст.103 Митного кодексу України ( 1970-12 ) адміністративні
стягнення за порушення митних правил юридичною особою
(підприємством, організацією тощо) накладається не на
підприємство, а на його службових осіб, тому і оскаржувати
постанову митного органу вправі службова особа, а не підприємство.
Отже, спори, що виникають внаслідок накладення адміністративного
стягнення, арбітражному суду непідвідомчі. Щодо захисту прав підприємств і організацій від неправомірних
дій митних органів та їх службових осіб, то з цього питання слід
керуватись статтями 150 і 152 Митного кодексу України ( 1970-12 ).
6. Декретом Кабінету Міністрів України від 30.04.93 "Про
внесення змін і доповнень до деяких декретів Кабінету Міністрів
України про податки" ( 43-93 ) статтю 4 Декрету Кабінету Міністрів
України від 21.01.93 N 7-93 "Про державне мито" доповнено
пунктом 35, згідно з яким від сплати державного мита звільнені
державні органи приватизації за позовами, з якими вони звертаються
до суду і арбітражного суду, по всіх справах, пов'язаних з
захистом майнових інтересів держави. У зв'язку з тим, що державні органи приватизації можуть
виступати в арбітражному процесі як позивачі або відповідачі у
спорах різних категорій (наприклад, пов'язаних із відшкодуванням
заподіяної шкоди або збитків і т.інш.), названі органи
звільняються від сплати мита в усіх справах, пов'язаних із
здійсненням ними функцій, передбачених законодавством про
приватизацію майна та про оренду державного майна. У решті
випадків орган приватизації повинен сплачувати мито на загальних
підставах. ( Абзац другий пункту в редакції Листа Вищого
арбітражного суду N 01-8/414 ( v_414800-99 ) від 03.09.99 )
7. До Вищого Арбітражного Суду України надходять запити від
господарюючих суб'єктів держав-учасниць СНД щодо порядку списання
з підприємств України сум за визнаними претензіями. Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив, що оскільки між
державами-учасницями СНД відсутня угода про безспірне списання сум
за визнаними претензіями, а законодавство однієї держави не може
механічно поширюватись на взаємовідносини з господарюючим
суб'єктом іншої держави, при необгрунтованому ухиленні боржника
від перерахування заборгованості, в т.ч. і за визнаною
претензією, кредитор вправі звернутись до арбітражного суду з
відповідним позовом.
8. ( Пункт відкликано на підставі Листа Вищого
арбітражного суду N 01-8/543 ( v_543800-99 ) від 16.11.99 ) У
зв'язку з запитаннями щодо стягнення пені за прострочку виконання
грошових зобов'язань Вищий Арбітражний Суд України роз'яснив таке. Постановою Президії Верховної Ради України від 21 серпня
1992 року відповідальність платника в розмірі 0,5 процента від
суми простроченого платежу встановлена за несвоєчасне виконання
грошових зобов'язань. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу
України ( 1540-06 ) пеня, як один з видів неустойки, є засобом
забезпечення належного виконання зобов'язання. Таким чином,
зазначена пеня підлягає стягненню тільки за умови наявності між
сторонами зобов'язання, тобто договору. Якщо договором не встановлені форма і порядок розрахунків за
поставлену продукцію, виконані роботи або надані послуги, то у
цьому випадку для вирішення питання про належне чи неналежне
виконання зобов'язання платника щодо їх оплати слід керуватись
статтею 165 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ). Керуючись цією
нормою кодексу, платник повинен оплатити продукцію (виконані
роботи, надані послуги) в семиденний строк з дня пред'явлення
вимоги кредитором, зокрема, шляхом надіслання платнику платіжної
вимоги-доручення. У разі невиконання цієї вимоги у семиденний
строк, починаючи з восьмого дня, платник має сплачувати пеню за
прострочку платежу. Моментом виконання грошового зобов'язання є дата списання
коштів з рахунку платника. Одночасно слід мати на увазі, що статтею 3 Угоди
держав-учасниць СНД (крім Туркменістану та Республіки Киргизстан)
від 15.05.92 "Про заходи по забезпеченню поліпшення розрахунків
між господарськими організаціями держав-учасниць Співдружності
Незалежних Держав" за несвоєчасне здійснення розрахунків за
поставлені товари та надані послуги встановлена пеня в розмірі не
менше 0,2 процента за кожний день прострочки платежу.
-
скопійовано
-
-
