Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 03 липня 2019 року
у справі № 289/2204/17
Цивільна юрисдикція
Щодо юрисдикції спорів про розірвання договору оренди земельної ділянки, однією із сторін якого є особа, стосовно якої відкрито провадження у справі про банкрутство
Фабула справи: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Вишевичі», в якому просив розірвати укладений сторонами договір оренди земельної ділянки.
Мотивував позов такими обставинами: позивач як орендодавець уклав з відповідачем як орендарем договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення. Відповідач з дня укладення договору оренди земельної ділянки не сплачував орендну плату, чим істотно порушив його умови.
Суд першої інстанції ухвалив рішення, яким позов задовольнив. Апеляційний суд прийняв постанову, якою скасував рішення суду першої інстанції, постановив нове рішення про задоволення позову та розірвання договору оренди земельної ділянки.
Мотивація касаційної скарги: ТОВ «Вишевичі» вказує, що необґрунтованим є тлумачення апеляційним судом ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон України про визнання банкрутом) так, що ця частина не передбачає вирішення немайнових спорів у межах справи про банкрутство. На думку відповідача, зазначена частина передбачає юрисдикцію господарських судів у межах справи про банкрутство щодо спорів про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених з боржником.
Правова позиція Верховного Суду: немайнову вимогу про розірвання договору не можна вирішувати у межах справи про банкрутство відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону України про визнання банкрутом у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI «Про внесення змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» із наступними змінами і п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України, оскільки суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує лише майнові спори з вимогами до останнього.
Висновки: позивач звернувся до суду з вимогою про розірвання договору оренди земельної ділянки, яка є немайновою. Спір за цією вимогою (на відміну від немайнової вимоги про визнання недійсним укладеного боржником правочину, з якою відповідач помилково порівнює його позовну вимогу) не входить до числа тих, що відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та п. 7 ч. 1 ст. 12 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, належать до юрисдикції господарського суду в межах справи про банкрутство. Той факт, що право оренди є майновим правом і охоплюється поняттям «власність» за змістом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, не змінює бухгалтерський облік такого права як нематеріального активу та не впливає на кваліфікацію спору про розірвання договору оренди як немайнового.
Ключові слова: цивільна юрисдикція, цивільне судочинство, господарська юрисдикція, господарське судочинство, земельні спори, процедура банкрутства
