Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 15 серпня 2019 року
у справі № 610/3116/17
Кримінальна юрисдикція
Щодо відмежування замаху на вбивство від нанесення легких тілесних ушкоджень
Фабула справи: вироком суду першої інстанції, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_3 засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, до покарання у виді арешту на строк 5 місяців 1 день.
ОСОБА_3 визнано винуватим у тому, що він під час сварки з ОСОБА_4, умисно вистрілив в останню з револьверу, спричинивши потерпілій непроникаюче поранення голови, яке за ступенем тяжкості відноситься до легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я.
Мотивація касаційної скарги: прокурор вказує, що суд апеляційної інстанції не проаналізував та не спростував усіх доводів апеляційної скарги прокурора щодо необґрунтованості кваліфікації дій ОСОБА_3 за ч. 2 ст. 125 КК України, оскільки дії останнього мають бути кваліфіковані саме за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України; призначене засудженому покарання є невиправдано м’яким.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ч. 1 ст. 115 КК України вбивство - це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині.
Замах на вбивство може бути вчинений лише за наявності прямого умислу на позбавлення життя потерпілого, коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Якщо такий умисел не встановлений, особа не може нести відповідальність за замах на вбивство.
Питання про наявність чи відсутність умислу на вбивство необхідно вирішувати з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного й потерпілого, що передувала події, їхні стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Ч. 2 ст. 125 КК України встановлено відповідальність за легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я. Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується тільки умисною формою вини. Відповідальність за цією статтею настає і в тих випадках, коли умисел винного було спрямовано на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, якщо фактично було заподіяно легкого тілесного ушкодження.
Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_3 спричинив потерпілій ОСОБА_4 легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров’я, на підставі аналізу: показань обвинуваченого ОСОБА_3, який визнав свою вину у спричиненні ОСОБА_4 легких тілесних ушкоджень та пояснив, що жодного умислу на позбавлення останньої життя у нього не було; показань потерпілої ОСОБА_4, яка розповіла про обставини виникнення конфлікту та зазначила про те, що погроз про її вбивство ОСОБА_3 не висловлював, інших дій крім вистрілу з пістолету стосовно неї останній не вчиняв; показань свідка ОСОБА_5; даних, що містяться в протоколах огляду місця події, проведення слідчих експериментів, висновках судово-медичних експертиз.
Висновки: замах, безпосередньо спрямований на вчинення злочину, є його стадією і становить кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення й наміру вчинити злочин, а тому він є актом, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату, тобто наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони були включені в ціль його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо особа не мала наміру досягти певних наслідків, то вона не могла й вчинити замаху на їх досягнення.
У матеріалах кримінального провадження відсутні об’єктивні докази наявності прямого умислу в ОСОБА_3 на вчинення замаху на вбивство ОСОБА_4. При цьому з матеріалів справи вбачається, що засуджений діяв із невизначеним умислом, тобто бажав настання шкідливих наслідків для потерпілої, однак не мав чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків, тому він повинен нести відповідальність за фактично заподіяне.
Ключові слова: кваліфікація злочинів, злочини проти життя, злочини проти здоров’я, встановлення суб’єктивної сторони злочину, розмежування суміжних складів злочину, конкуренція кримінально правових норм