Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 15 травня 2019 року
у справі № 729/608/17
Цивільна юрисдикція
Щодо юрисдикції спору про визнання права власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства за набувальною давністю та визнання незаконним рішення сільради
Фабула справи: ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до сільської ради (далі - сільрада), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, у якому просив визнати за ним право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства за набувальною давністю та визнати незаконним рішення сільради.
Рішенням районного суду у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався тим, що позивач не надав доказів щодо користування земельною ділянкою протягом тривалого часу. Також позивач не довів неправомірності прийняття оскаржуваного рішення сільрадою.
Ухвалою апеляційного суду рішення районного суду залишено без змін. Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 вказала, що суди не встановили обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, чим порушили вимоги ст. ст. 10, 213, 214 ЦПК України.
Суди неправильно застосували норми матеріального права, а саме ч. ч. 6, 7 ст. 118 ЗК України.
Зазначав, що сільрада виступає у правовідносинах з позивачем як суб`єкт владних повноважень, тому цей спір повинен розглядатися у порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
Правова позиція Верховного Суду: у поданому в порядку цивільного судочинства позові позивач заявив такі вимоги: визнати за ним право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства за набувальною давністю; визнати незаконним рішення сільради у частині визначення розміру земельної ділянки.
Аналіз змісту ст. 15 ЦПК України та ст. 17 КАС України (у редакції, чинній на час розгляду справи у судах першої й апеляційної інстанцій) у сукупності дає підстави для висновку, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб`єкта владних повноважень). Визначальною ознакою для правильного вирішення такого питання є характер правовідносин, із яких виник спір.
Оспорювання рішення органу місцевого самоврядування як суб`єкта владних повноважень поглинається спором про речове, приватне право, яке як могло належати особі до звернення до органу місцевого самоврядування, так і виникнути в результаті реалізації рішення органу місцевого самоврядування, але захист якого відбувається у порядку цивільного судочинства (ст. 15 ЦПК України) у спосіб, характерний для приватноправових відносин.
Отже, розгляду адміністративними судами підлягають спори, що мають в основі публічно-правовий характер, тобто випливають із владно-розпорядчих функцій або виконавчо-розпорядчої діяльності публічних органів.
Висновки: якщо в результаті прийняття рішення особа набуває або позбувається речового права на земельну ділянку, то спір стосується приватноправових відносин і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.
Ключові слова: адміністративна юрисдикція, цивільна юрисдикція, спадкування, оформлення права власності