Правова позиція

Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 24 травня 2018 року

у справі № 332/2781/15-к

Кримінальна юрисдикція

Щодо визнання аудіо та відеоконтролю особи належною слідчою розшуковою дією та допустимим доказом

Фабула справи: вироком суду першої інстанції ОСОБА_2 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за п.5 ст.27, п.12 ч.2 ст.115, ч.4 ст.296, ч.2 ст.15, п.п.12,13, ч.2 ст.115 КК України та виправдано за недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим.

Вироком суду першої інстанції ОСОБА_3 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за ч.1 ст.396 КК України та виправдано за недоведеністю, що кримінальне правопорушення вчинено обвинуваченим.

Ухвалою апеляційного суду вирок суду першої інстанції в частині виправдання ОСОБА_2 за ч.4 ст.296 КК України скасовано та призначено в цій частині новий розгляд в суді першої інстанції.

Мотивація касаційної скарги: прокурор зазначив, що суди попередніх інстанцій дали неправильну оцінку доказам, безпідставно визнали ряд оперативно-розшукових заходів недопустимими доказами, що призвело до незаконності виправдання ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Правова позиція Верховного Суду: за змістом ч.3 ст.62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Відповідно до ст.85 КПК України визначено, що належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2011від визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Відповідно до ст.92 КПК України на сторону обвинувачення покладається обов'язок доказування не лише обставин, передбачених ст.91 цього Кодексу, а й обов'язок доказування належності та допустимості представлених доказів.

Також, у справі «Капо проти Бельгії» Європейський Суд вирішив, що в кримінальних справах питання прийняття доказів належить досліджувати загалом в світі п.2 ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини і вимагає воно, окрім іншого, щоб тягар доказування лежав на стороні обвинувачення.

Ст.86 КПК України встановлює, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Згідно п.8 перехідних положень КПК України 2012 року, допустимість доказів, отриманих до набрання чинності цим Кодексом, визначається у порядку, що діяв до набрання ним чинності.

Згідно ст.82 КПК України в редакції 1960 року, протоколи слідчих дій - складені і оформлені в порядку, передбаченому цим Кодексом, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи.

Якщо з матеріалів кримінального провадження обвинувачення у вчиненні інкримінованих злочинів ґрунтується на матеріалах оперативно-розшукових заходів із застосуванням технічних засобів з додатками до них, проведених на підставі постанов суду,а в матеріалах кримінального провадження відсутні вказані постанови і стороною обвинувачення суду не надано їх копії, так як питання про скасування грифу секретності цих постанов не вирішувалося, суди позбавлені можливості перевірити і достовірно встановити, які конкретно оперативно-розшукові заходи були санкціоновані судом, щодо кого конкретно, на який строк та чи діяли правоохоронні органи у межах та у спосіб, передбаченими цими судовими рішеннями.

Згідно з п.1 ч.4 ст.258 КПК України аудіо-, відеоконтроль особи є різновидом втручання у приватне спілкування, який складається із доступу до змісту спілкування за умов, якщо учасники спілкування мають достатні підстави вважати, що спілкування є приватним.

Висновки: спілкування в умовах СІЗО підозрюваного із слідчим, прокурором, оперуповноваженими співробітниками міліції, які розслідували злочини, в жодному разі не можна визнати слідчою розшуковою дією аудіо-, відеоконтролем особи, якщо учасники такого спілкування не мали жодних підстав вважати, що спілкування є приватним.

Ключові слова: негласні слідчі дії, право на приватне спілкування, клопотання про дозвіл на втручання у приватне спілкування