Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 30 серпня 2024 року
у справі № 905/451/22
Господарська юрисдикція
Щодо ефективності позовної вимоги про стягнення грошових коштів з боржника - юридичної особи, яка перебуває у стані припинення
Фабула справи: АТ "НАК "Нафтогаз України" звернулося з позовом до КП "Яковлівське" про:
- зобов`язання КП "Яковлівське" в особі комісії з припинення включити грошові вимоги АТ "НАК "Нафтогаз України" у розмірі 997 501,88 грн до проміжного ліквідаційного балансу;
- стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості в загальній сумі 233 106,71 грн.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково. Зобов`язано КП "Яковлівське" в особі комісії з припинення включити до проміжного ліквідаційного балансу грошові вимоги АТ "НАК "Нафтогаз України" у загальній сумі 997 501,88 грн. В іншій частині позову відмовлено.
Рішення та постанова мотивовані тими обставинами, що: 1) законодавством передбачено спеціальний порядок задоволення кредиторами своїх вимог до особи, яка припиняється, шляхом звернення із відповідними вимогами до ліквідаційної комісії такої особи, а такого способу захисту прав стягувача (кредитора), як звернення із вимогами саме про стягнення заборгованості з юридичної особи, що припиняється, норми ст.ст. 104- 112 ЦК України не передбачають.
Мотивація касаційної скарги: АТ "НАК "Нафтогаз України" наголошує на необхідності відступлення від висновку щодо застосування положень ст.ст. 104- 112 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.05.2018 у справі № 924/478/16, від 20.01.2020 у справі № 922/416/19, від 25.11.2021 у справі № 922/2194/21, від 26.10.2022 у справі № 910/406/21, від 12.09.2023 у справі № 909/101/21, яке (відступлення) аргументує тим, що застосований в зазначених постановах суду касаційної інстанції підхід щодо визначення способу захисту порушеного права кредитора у відносинах з юридичною особою - боржником, який перебуває у стані припинення шляхом ліквідації, є застарілим (не враховує змін, що сталися у законодавчому регулюванні захисту прав кредиторів та забезпечення примусового виконання судових рішень), безсистемним, не тільки неефективним, а й шкідливим, тобто таким, що призводить до порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже на невизначений строк обмежує право кредитора отримати задоволення своїх вимог і ставить це право в залежність від волі чи бажання боржника.
Правова позиція Верховного Суду: виконання судового рішення, яке може бути виконане від імені боржника іншою особою, тобто якщо обов`язок боржника не має особистого характеру (ст. 63 чинного Закону України "Про виконавче провадження"), зокрема судового рішення про стягнення грошових коштів, не може бути покладено на самого боржника, який не виконав його добровільно, а підлягає примусовому виконанню. Протилежний висновок суперечив би ст. 6 Конвенції.
Якщо платоспроможний боржник не виконує свого обов'язку майнового характеру, то це свідчить про дефект його волі. Такий дефект виправляється спершу судом шляхом ухвалення судового рішення (зокрема, про стягнення грошових коштів чи іншого майна), а на стадії виконавчого провадження - виконавцем. Виконавець виконує судове рішення замість боржника і за рахунок його майна, тим самим нівелюючи дефект волі боржника. З цього випливає неефективність покладення виконання рішення суду на самого боржника, який не виконав його добровільно, оскільки такий підхід не призводить до виправлення дефекту волі боржника.
В разі ж якщо існує загроза неплатоспроможності боржника і це спричиняє невиконання ним своїх обов`язків, виконання судового рішення також не може бути покладене на боржника в особі його статутних органів, бо активи боржника можуть бути розподілені несправедливо внаслідок наявності дефекту волі боржника. У таких випадках законодавство передбачає інший механізм недопущення такого дефекту волі, зокрема шляхом розпорядження активами боржника під контролем арбітражного керуючого та суду відповідно до КУзПБ або під контролем уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".
Отже, покладення виконання судового рішення майнового характеру, невиконаного боржником добровільно, за жодних обставин не може бути віддане на відкуп самого боржника в особі його статутних органів або призначеної ними ліквідаційної комісії (ліквідатора).
Чинний Закон України "Про виконавче провадження" не передбачає такої підстави для повернення виконавчого документа стягувачу без прийняття до виконання, як перебування боржника у стані ліквідації, та не визнає таку обставину ані підставою для закінчення виконавчого провадження, ані підставою для його зупинення.
Тому об`єднана палата дійшла висновку про те, що знаходження юридичної особи - боржника у стані припинення жодним чином не впливає ані на можливість відкриття виконавчого провадження, ані на примусове виконання судового рішення щодо цього боржника у процедурі виконавчого провадження, зокрема, не тягне закінчення виконавчого провадження і не є підставою для його зупинення.
Висновки: позовна вимога про стягнення грошових коштів з боржника - юридичної особи, яка перебуває у стані припинення, відповідає способу захисту, встановленому законом (примусове виконання обов'язку в натурі (п. 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України, ч. 2 ст.20 ГК України)), і цей спосіб захисту є ефективним.
Ключові слова: обрання способу захисту, відновлення порушених прав, виправлення законодавчої прогалини
