Правова позиція

Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 15 вересня 2022 року

у справі № 577/195/20[1]

Кримінальна юрисдикція

Щодо законодавчої заборони використовувати результати процесуальних дій як докази

ФАБУЛА СПРАВИ

Вироком суду першої інстанції ОСОБА_1 засуджено за ч.1 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 цього Кодексу до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки. Вирішено питання цивільних позовів.

Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду змінено в частині цивільного позову. В решті вирок місцевого суду залишено без зміни.

ОЦІНКА СУДУ

Відповідно до ст.89 КПК України, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Порушення норм КПК України під час оцінки доказів, судом не допущено. Що стосується недотримання вимог ст. 227 КПК України, то слід зазначити наступне.

Послідовність викладення в диспозиції ст. 2 КПК України завдань, дає підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні, - захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.

Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини і основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Адже для прийняття законного й обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію.

В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави.

Статтею 87 КПК України визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з частиною першою цієї статті недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Частинами другою і третьою цієї статті передбачено безальтернативний обов'язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката.

У цьому кримінальному провадженні, як судом першої, так і апеляційної інстанції було встановлено, що слідчий експеримент проведено за участі неповнолітньої обвинуваченої, її захисника та законного представника, потерпілого, його законного представника, спеціаліста та понятих, яким було роз'яснено їх права. Дану слідчу дію проведено відповідно до вимог КПК України, після закінчення якої учасники були ознайомлені з протоколом. Стороною захисту не доведено і судами не встановлено, що відсутність педагога чи психолога під час слідчого експерименту призвела до порушення прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією або Конституцією України.

ВИСНОВКИ: імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім'ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України). Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв'язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.

З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен, насамперед, з'ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: злочини проти життя та здоров'я особи, суміжні склади злочинів, насильницькі злочини, спрямованість умислу особи, злочини з необережності, кримінальна відповідальність неповнолітніх, провадження за участю неповнолітніх