Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 221/4599/19-ц

провадження № 61-8520св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Донецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Мальцевої Є. Є., Попової С. А., Ткаченко Т. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про виділ в натурі частки нерухомого майна та земельної ділянки.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що 12 травня 2003 року вона разом із ОСОБА_4 придбали у ОСОБА_5 по 1/2 частини нежитлового приміщення, розташованого на АДРЕСА_1 , загальною площею 228,1 кв. м.

17 червня 2008 року разом з ОСОБА_4 придбали у Волноваської міської ради Волноваського району Донецької області по 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0461 га, призначену для обслуговування магазину та кафе за вказаною адресою, кадастровий номер: 1421510100:00:002:0013. Між нею та ОСОБА_4 досягнута домовленість, що вона буде використовувати частину приміщення де, відповідно до технічного паспорту, виготовленого в 2000 році, розташовані кімнати «1-4», «7-17» для функціонування кафе, а ОСОБА_4 буде використовувати кімнати «5», «6», «18-21» для функціонування магазину. З цією метою проведено переобладнання приміщення, укладено договори на користування електричною енергією та водою, встановлено лічильники обліку.

Надалі все приміщення здано в оренду. З 2012 по 2016 роки магазин орендував ОСОБА_2 . У листопаді 2018 року їй стало відомо, що 18 жовтня 2018 року ОСОБА_4 подарувала 1/2 частини нежитлової будівлі та 1/2 частини земельної ділянки ОСОБА_2 . Після оформлення дарунку, ОСОБА_2 заявив, що нежитлова будівля належить йому, не допускає її у нежитлове приміщення, проводить у ньому переобладнання, що підтверджується актом про не допуск до приміщення. Врегулювати вказані правовідносини у позасудовому порядку ОСОБА_2 не погоджується. У зв`язку з тим, що вона не може користуватися належними їй нежитловою будівлею та земельною ділянкою, вона вимушена звернутися до суду з цим позовом.

З урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/2 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_1 , загальною площею 224,3 кв. м, виділивши їй в натурі житлової приміщення: частину торгівельної зали «1», площею 47,05 кв. м, частину приміщення «7», площею 2,6 кв. м, приміщення «8», площею 3,7 кв. м, приміщення «9», площею 3,8 кв. м, коридор «10», площею 2,9 кв. м, коридор «11», площею 2,0 кв. м, вмивальник «12», площею 1,8 кв. м, туалет «13», площею 1,5 кв. м, приміщення «14», площею 20,8 кв. м, коридор «15» площею 4,2 кв. м, приміщення «16» площею 12,7 кв. м, тамбур «1», площею 3,4 кв. м, тамбур «ІІ», площею 5,7 кв. м, а всього 112,15 кв. м, що відповідає 1/2 частини; частину ганку літ. «аІV-1»; ганок літ. «аІІІ-1»; при виділені в натурі 1/2 частини нежитлового приміщення провести переобладнання приміщення шляхом влаштування глухої перегородки у приміщенні «1» на відстані 1,27 м до її вісі від перегородки з приміщенням «15» та на відстані 7,67 до її вісі від перегородки з приміщенням «162». У приміщенні «7» встановити перегородку, як вказано в Додатку 1 для організації коридору, площею 2,6 м другому власнику. За потребою закласти віконний отвір у приміщенні «1», до якого підійде влаштована перегородка у цьому ж приміщенні та влаштувати туалет у приміщенні «5». Влаштувати дверний отвір між приміщенням «4» та «6». Роботи з перевлаштування інженерних мереж та встановлення обладнання виконувати з участю спеціалізованих організацій згідно з розробленим проектом у разі їхньої необхідності; виділити ОСОБА_1 в натурі 1/2 частини земельної ділянки для обслуговування магазину і кафе на АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 1421510100:00:002:0013, а саме: частину 0,02305 га, розміром 14,60 м з АДРЕСА_1 ; 4,9 м по межі в глибині ділянки; 16,55 м по боковій межі ділянки; 3,82 м, 3,70 м, 2,0 м, 4,55 м, 1,95 м, 1,60 м, 1,32 м, 9,30 м, 2,50 м по межі з іншим власником.

У червні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про виділ в натурі частки нерухомого майна.

Свої вимоги ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що на підставі договору дарування він є власником 1/2 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_1 , та власником 1/2 частини земельної ділянки за вказаною адресою. Внаслідок неприязних стосунків, що скалились між ним та ОСОБА_1 , вони не можуть дійти порозуміння щодо виділу в натурі належних їм часток та змушені звернутися до суду. Відповідно до експертного висновку від 01 червня 2020 року № 18 поділ 1/2 частини нежитлової будівлі можливий за запропонованим експертом варіантом.

Із урахуванням викладеного, просив припинити право спільної часткової власності на 1/2 частини нежитлової будівлі на АДРЕСА_1 ; відповідно до вказаного експертного висновку виділити в натурі співвласнику ОСОБА_1 частину нежитлових приміщень, а саме: приміщення «II» (тамбур) - 3,3 кв. м; приміщення «1» (торгівельний зал) частково - 47,35 кв. м; приміщення «2» (приміщення) - 6,3 кв. м; приміщення «3» (комора) - 2,8 кв. м; приміщення «4» (приміщення) - 21,2 кв. м; приміщення «5» (приміщення) - 5,8 кв. м; приміщення «7» (приміщення) частково - 9,7 кв. м; приміщення «8» (приміщення) - 3,7 кв. м; приміщення «9» (приміщення) - 3,8 кв. м; приміщення «10» (коридор) - 2,9 кв. м; приміщення «11» (приміщення) - 2,0 кв. м; приміщення «12» (раковина) - 1,8 кв. м; приміщення «13» (туалет) - 1,5 кв. м, де площа внутрішніх приміщень складає 112,15 кв. м. Виділити «а1» (ганок); «а112 (ганок); «а111» (ганок) частково; «Б-1» туалет. Всього забудову площею 174, 3 кв. м. ОСОБА_2 виділити частину нежитлових приміщень, а саме: приміщення «1» (тамбур) - 3,4 кв. м; приміщення «III» (тамбур) - 5,7 кв. м; приміщення «1» (торгівельний зал) частково - 50,55 кв. м; приміщення «6» (приміщення) - 4,8 кв. м; приміщення «7» (приміщення) частково - 10,00 кв. м; приміщення «14» (приміщення) - 20,8 кв. м; приміщення «15» (коридор) - 4,2 кв. м; приміщення «16» (приміщення) - 12,7 кв. м, всього площею 112,15 кв. м. Виділити: «а11» - ганок; «а*» - ганок (частково), всього площею 174,3 кв. м.

Рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 21 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини нежитлової будівлі АДРЕСА_1 , загальною площею 224,3 кв. м, виділивши їй в натурі житлові приміщення: частину торгівельної зали «1», площею 47,05 кв. м, частину приміщення «7», площею 2,6 кв. м, приміщення «8», площею 3,7 кв. м, приміщення «9», площею 3,8 кв. м, коридор «10», площею 2,9 кв. м, коридор «11», площею 2,0 кв. м, вмивальник «12», площею 1,8 кв. м, туалет «13», площею 1,5 кв. м, приміщення «14» № 12, площею 20,8 кв. м, коридор «15», площею 4,2 кв. м, приміщення «16», площею 12,7 кв. м, тамбур «1», площею 3,4 кв. м, тамбур «ІІ», площею 5,7 кв. м, а всього загальною площею 112,15 кв.м, що відповідає 1/2 частини; частину ганку літ. «аІV-1»; ганок літ. «аІІІ-1».

Зобов`язано ОСОБА_1 при виділенні в натурі 1/2 частини нежитлового приміщення АДРЕСА_1 провести переобладнання приміщення шляхом влаштування глухої перегородки у приміщенні «1» на відстані 1,27 м до її вісі від перегородки з приміщенням «15» та на відстані 7,67 м до її вісі від перегородки з приміщенням «16». У приміщенні «7» встановити перегородку для організації коридору, площею 2,6 другому власнику. За потребою закласти віконний прийом у приміщенні «1» до якого підійде влаштована перегородка цьому ж приміщенні та влаштувати туалет у приміщенні. Влаштувати дверний пройм між приміщенням «4» та «6». Зобов`язано ОСОБА_1 роботи з перевлаштування інженерних мереж та встановлення обладнання виконувати з участю спеціалізованих організацій згідно з розробленим проектом у разі їхньої необхідності.

Виділено ОСОБА_1 в натурі 1/2 частини земельної ділянки для обслуговування магазину і кафе на АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 1421510100:00:002:0013, а саме: частину 0,02305 га, розміром 14,60 м з АДРЕСА_1 ; 4,9 м по межі в глибині ділянки; 16,55 м по боковій межі ділянки; 3,82 м, 3,70 м., 2,0 м, 4,55 м, 1,95 м, 1,60 м, 1,32 м, 9,30 м, 2,50 м по межі з іншим власником.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Вирішуючи спір між сторонами, суд першої інстанції виходив із можливості виділу в натурі кожному з співвласників частини спірної нежитлової будівлі та частини спірної земельної ділянки за варіантами виділу в натурі, які запропоновані у висновку судової будівельно-технічної експертизи від 26 листопада 2019 року № 13/с. Висновок експертного дослідження будівельно - технічної експертизи від 01 червня 2020 року № 18, наданий ОСОБА_2 взагалі не пропонує варіантів поділу спірної земельної ділянки, щодо якої у сторін також існує спір. Отже, такий варіант поділу, запропонований експертом у вказаному висновку експертного дослідження, позбавляє суд можливості в повному обсязі вирішити спір між сторонами щодо користування нерухомістю.

Постановою Донецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано. Провадження у справі закрито. Роз`яснено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарського суду, та право протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення звернутися до Донецького апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Закриваючи провадження у справі, суд виходив із того, що характер правовідносин, що виникли між сторонами у зв`язку із користуванням спірним майном, свідчить про спрямованість на здійснення сторонами підприємницької діяльності, а позовні вимоги як первісного так і зустрічного позовів стосуються прав та інтересів позивача і відповідача саме як учасників господарських відносин фізичних осіб - підприємців. Оскільки юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, суд неправильно виходив із того, що позови ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у цьому випадку заявлені фізичними особами - власниками нерухомого майна, який в силу вимог статті 19 ЦПК України має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Тобто суд неправильно визначився з юрисдикційністю спору, адже справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У травні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Донецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року, в якій просить скасувати зазначене судове рішення та направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права. Вказує на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 753/16525/16-ц (провадження № 14-574цс18), від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10 (провадження № 14-17цс18), від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц (провадження № 14-150цс18).

Позивач у спірних правовідносинах виступає саме як фізична особа, оскільки нерухоме майно належить їй на праві власності як фізичній особі. Крім того, оскільки частина нерухомого майна та частина земельної ділянки передані ОСОБА_2 в особисту приватну власність, він також виступає фізичною особою у цих правовідносинах. Набуття статусу ФОП не означає, що усі подальші правовідносини за участю цієї особи мають ознаки господарських, а спори з її участю належать до господарських, адже фізична особа продовжує діяти як учасник цивільних відносин, зокрема, укладаючи правочини для забезпечення власних потреб, придбаваючи нерухоме та рухоме майно.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Частиною четвертої статті 411 ЦПК України передбачено, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Обставини встановлені судами

12 травня 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 придбали у рівних частках у ОСОБА_5 нежилу будівлю (магазин « ІНФОРМАЦІЯ_1 »), на АДРЕСА_1 .

17 червня 2008 року приватний підприємець ОСОБА_1 та приватний підприємець ОСОБА_4 придбали у рівних частках у Волноваської міської ради Донецької області земельну ділянку, площею 0,0461 га, на АДРЕСА_1 .

На підставі державного акта на право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 та ОСОБА_4 належить по 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0461 га, цільове призначення - для комерційного використання (обслуговування магазину і кафе).

18 жовтня 2018 року ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_2 1/2 частини нежитлової будівлі магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », загальною площею 224,3 кв. м, та 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0461 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, для обслуговування магазину і кафе, кадастровий номер: 1421510100010020013, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Власником інших 1/2 частин нежитлового приміщення і земельної ділянки є ОСОБА_1 .

Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_6 просила виділити в натурі її частки нерухомого майна та земельної ділянки у зв`язку з неможливістю дійти згоди щодо порядку користування вказаним нерухомим майном.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, дійшов висновку про закриття провадження у справі у зв`язку з тим, що цей спір належить до юрисдикції господарських судів, оскільки характер правовідносин, що виникли між сторонами у зв`язку із користуванням спірним майном, свідчить про спрямованість на здійснення сторонами підприємницької діяльності, а позовні вимоги як первісного позову, так і зустрічного стосуються прав та інтересів позивача і відповідача саме як учасників господарських відносин фізичних осіб - підприємців.

Верховний Суд не може погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), яка ратифікована Україною.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у параграфі 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом»поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 124 Конституції Українизакріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції Українипринципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого закономвиду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, цивільних, кримінальних чи господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України).

При вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, необхідно виходити з визначень, наведених у статті 2 та частині першій статті 3 ГК України, відповідно до яких як господарську діяльність розуміють діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її юридичний обов`язок. Тому судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статті 25 ЦК України передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

З аналізу вказаних вимог цивільного законодавства вбачається, що кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України).

Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому, правовий статус «фізична особа- підприємець» сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтею 52 ЦК України фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.

Відповідно до статті 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Чинне законодавство не виділяє такого суб`єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця.

Законодавство встановлює, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Тобто однією з особливостей підстав припинення зобов`язань для фізичної особи-підприємця є те, що у випадку припинення суб`єкта підприємницької діяльності -фізичної особи її зобов`язання, у тому числі за укладеними договорами, не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Аналогічна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі №686/19162/15-ц.

Отже, з урахуванням зазначених положень законодавства, суб`єктом права власності визнається саме фізична особа. При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у її власності.

З урахуванням наведеного, правовий статус підприємця для фізичної особи - це виключно реалізація додаткових прав та обов`язків, які накладаються цим статусом, а відокремлення майна, фізичної особи та фізичної особи-підприємця є необґрунтованим.

Саме до таких висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, виклавши їх у постанові від 28 липня 2021 року у справі № 916/403/21.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У справі, що переглядається встановлено, ОСОБА_2 як фізичній особі на підставі договору дарування належить Ѕ частини нежитлової будівлі магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », та 1/2 частини земельної ділянки, площею 0,0461 га, кадастровий номер: 1421510100010020013, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 як фізичній особі на підставі договору купівлі-продажу належить Ѕ частини нежитлової будівлі магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 ». Земельна ділянка, придбана нею у Волноваської міської ради Донецької області, належить їй як приватному підприємцю.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані як фізичні особи-підприємці, що підтверджується витягами з Єдиного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду із цим позовом, просила виділити у натурі її Ѕ частини майна, що належать їй на праві власності.

Відповідно до статті 318 ЦК Українисуб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, якими є і фізичні особи. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Суб`єктом права власності є фізична особа. ЦК Українине містить заборони щодо перебування у власності окремої фізичної особи нерухомого майна нежитлового призначення. Саме особа, яка вважає себе власником майна чи має майнові інтереси, визначає, у якому статусі вона придбаває вказане майно.

У справі, що переглядається, позовні вимоги фізичної особи не стосувалися питання здійснення підприємницької діяльності. ОСОБА_1 просила виділити в натурі її частки у майні, що належать їй та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, а саме: нежитлова будівля магазину « ІНФОРМАЦІЯ_1 », та земельна ділянка, кадастровий номер: 1421510100010020013, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Тобто у цій справі спір між сторонами не пов`язаний із здійсненням господарської діяльності, тому Верховний Суд дійшов висновку, що, закривши провадження у справі та вказавши на необхідність розгляду позову в порядку господарського судочинства, апеляційний суд не врахував особливостей правового статусу суб`єкта звернення та не визначився зі змістом спірних правовідносин.

Здійснення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підприємницької діяльності не перетворює цей спір у господарський, оскільки предметом цього позову є виключно виділення частини майна у натурі із майна, що належить сторонам на праві спільної часткової власності.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи касаційної скарги є обґрунтованими, а оскаржуване судове рішення постановлено без додержання норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

Відповідно до частин четвертої та шостої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскаржувана постанова - скасуванню, а справа - направленню до апеляційного суду для продовження розгляду.

Керуючись статтями 400, 406, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити.

Постанову Донецького апеляційного суду від 22 квітня 2021 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко