ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа №640/31997/20 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2021 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Ключковича В.Ю.,

суддів Беспалова О.О.,

Парінова А.Б.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 червня 2021 року, прийнятого у спрощеному позовному провадженні, у справі за адміністративним позовом Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, в якому просив суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби в м. Києві та Київській області №229 від 16.06.2020 про відмову позивачу в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №111-20 від 09.07.2020 про відхилення скарги територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує на рішення додаткового захисту.

- зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.06.2021 у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.06.2021 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В апеляційній скарзі позивач вказує, що він звернувся до відповідача повторно у зв`язку з тим, що після попередньої відмови у визнанні його біженцем ситуація у країні громадської належності лише погіршилась. Позивач вважає, що відповідачем не досліджено такі обставини.

20.08.2021 до Шостого апеляційного адміністративного суду від Державної міграційної служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій відповідач 1 просить залишити таку без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. ДМС України звертає увагу, що підстави повторного звернення позивача із заявою про визнання його біженцем від 16.06.2020 аналогічні підставам, які вже були ним зазначені при зверненні із заявою від 17.03.2015. Виходячи з проведеного аналізу обох заяв позивача та відсутність нових фактів та обставин, які можна розцінити як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, відповідач 1 вважає, що оскаржуване рішення є правомірним та прийнятим у повній відповідності до вимог закону, що вірно встановлено оскаржуваним рішенням суду.

Крім того, відповідач 1 вказує, що ІКП позивача підтверджує поліпшення ситуації з безпекою, втрати контролю угрупуванням «Аль-Шабаб» над більшістю міст, виведення значної кількості військовослужбовців з території Сомалі, зокрема і у м. Могадішо, де проживав позивач до виїзду з країни, послідовного впровадження реформ, що свідчить про суттєві зміни щодо безпеки та дотримання прав людини в Сомалі, отже твердження позивача про не дослідження судом та відповідачами актуальної ситуації в країні громадянської належності позивача на думку ДМС України не відповідають дійсності та спростовуються наявними в матеріалах справи висновками. Також, позивачем не наведено фактів переслідування особисто його.

27.08.2021 до Шостого апеляційного адміністративного суду від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій відповідач 2 просить залишити таку без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Відповідач 2 вважає, що підстави для набуття позивачем статусу біженці у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI відсутні, а оскаржувані рішення прийнято у спосіб та у межах повноважень відповідачів.

У відповідності до положень ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом апеляційної інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав у місті Могадішо, за національністю сомалієць, сповідує іслам, закінчив початкову школу (3 класи), без жодних документів, ніде не працював, оскільки не мав можливості, жив з матір`ю та братом, неодружений, володіє сомалійською та англійською мовами.

Позивач залишив країну постійного проживання 20.09.2012, виїхавши із Сомалі на машині до Джібуті, де перебував до 14.03.2014, після чого прибув в Російську Федерацію та перебував там до 27.05.2014.

01.06.2014 позивач таємно перетнув кордон України.

17.03.2015 Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 звернувся до органів міграційної служби із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві як причину виїзду з країни постійного проживання зазначив побоювання за своє життя та здоров`я через постійні погрози зі сторони озброєного угрупування «Аль-Шабааб».

Управління Державної міграційної служби України в Київській області 03.07.2015, за результатами розгляду особової справи позивача, складено висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач оскаржив таке рішення до суду та постановою Окружного адміністративного суду у місті Києві від 11.07.2016 у справі №826/3717/16 у задоволенні його позовних вимог відмовлено. Постанова суду першої інстанції, ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2016 залишена без змін та набрала законної сили.

16.06.2020 позивач звернувся з заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вдруге.

В своїй заяві позивач просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, посилаючись на те, що існує погроза від представників терористичного угрупування «Аль-Шабаб» та в країні громадянської належності загальна нестабільна ситуація.

Наказом ЦМУ ДМС у м. Києві та Київської області №229 від 16.06.2020 відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наказано підготувати та вручити відповідне повідомлення про відмову.

16.06.2020 відповідач 2 склав повідомлення №191 в якому повідомив про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

23.06.2020 позивач подав скаргу до Державної міграційної служби України на рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За результатами розгляду такої скарги, ДМС України прийнято рішення від 09.07.2020 №111-20 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В подальшому ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області складено повідомлення №223 від 20.07.2020, в якому повідомлено, про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зазначено, що рішення прийнято на підставі рішення Державної міграційної служби України від 09.07.2020 №111-20.

Позивач не погодившись із вказаними рішеннями звернувся до суду із даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не доведено наявність небезпеки її життю в Федеративній Республіці Сомалі та побоювання за своє життя через переслідування, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози її життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, а тому суд першої інстанції погоджується з доводами відповідача про відсутність у позивача об`єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 на території України.

Надаючи правову оцінку обставинам справи у взаємозв`язку з нормами законодавства, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові відносини у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).

Згідно пунктів 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною 7 ст. 7 Закону №3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

За приписами ст. 8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

Керуючись ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 11 ст. 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу ч. 6 ст. 5 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з ч. 1 та 2 ст. 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Стаття 6 Закону №3671-VI, визначає, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

Відповідно до пункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07.09.2011, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Відповідно до ч. 7 ст. 2 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, його прізвище, ім`я, по батькові та інші дані про нього попередньо, до встановлення особи, записуються за його вказівкою, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (ч. 2 ст. 12 Закону №3671-VI).

Частиною 11 ст. 9 Закону №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту ст. 10 Закону №3671-VI спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також, колегія суддів зазначає, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Як було встановлено вище, оскаржуваним рішенням відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до висновку про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підставою такої відмови стала необґрунтованість повторно поданої позивачем заяви, а саме, не надання обґрунтованих доказів щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства ва ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань. Також зазначено про тотожність фактів, які позивач наводить у повторній заяві, які були вже оцінені відповідачами та правомірність яких підтверджена судовими рішеннями.

Надаючи оцінку вказаному рішенню, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до підпункту 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 (далі - Конвенція) термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи:

1) визначення фактів, які відносяться до справи;

2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

"Побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін "побоювання" означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегією суддів під час розгляду даної справи встановлено, що ОСОБА_1 , є громадянином Федеративної Республіки Сомалі гр. Сомалі , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Могадішо, за національністю - сомалієць, сповідує іслам, закінчив початкову школу (3 класи), без жодних документів, ніде не працював, неодружений, володіє сомалійською та англійською мовами.

Однак, в матеріалах справи відсутні будь-які документи, які б посвідчували особу останнього, та в заяві анкеті дані записані зі слів позивача та нічим не підтверджені, про що зроблено відмітку в заяві-анкеті, яка міститься в особовій справі позивача.

20.09.2012 року позивач залишив країну свого постійного проживання, виїхавши із Сомалі на машині до Джібуті, де прожив 2 роки, після чого 14.03.2014 прибув в Російську Федерацію.

Із заяви вбачається, що, зі слів позивача, кордон України перетнув в березні 2014 року, автомобільним транспортом нелегально.

В 2015 році позивачу було вже відмовлено в наданні статусу біженця. Така відмова була ним оскаржена в судовому порядку, втім рішення відповідача скасовані не були.

Вдруге позивач звернувся з аналогічною заявою в 2020 році. В заяві-анкеті позивач зазначив, що не бажає повертатися до країни громадянської належності, та користуватися захистом своєї країни з політичних причин, а оскільки він побоюється стати жертвою переслідувань з боку терористичного угрупування «Аль-Шабааб», а також загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини.

Відповідно до висновку про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та висновку від 09.07.2020, за результатами розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначено, що аналіз змісту повторної заяви вказує на те, що заявник повідомляє аналогічні підстави побоювання повернення до країни громадянської належності, які вже були досліджені в 2015 року, однак жодних доказів, які підтверджують даний факт, заявником не надано. Крім того, у висновку зазначено, що, ДМС та судами різних інстанцій встановлено, що будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту безпеку та переслідувань на батьківщині заявником не наведено. Актуалізована інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду заяви по суті. При цьому, об`єктивне положення у країні громадянської належності заявника у частині діяльності угруповання «Аль-Шабаб» та безпеки громадян, з часу подання попередньої заяви не змінилось. Отже у даному випадку, відповідачем не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між наявністю певних порушень прав людини в Сомалі та особистою загрозою для життя чи безпеки заявника. Задокументовані докази переслідувань позивача відсутні, інформація ґрунтується виключно на твердженнях самого позивача.

Відповідачі прийшли до висновку, що з інформації, наданої позивачем, не вбачається підстав вважати, що він переслідувався в Сомалі за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Отже, за висновками відповідача, позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесіди. Як вбачається з матеріалів справи позивача, свідчення стосовно можливих переслідувань, та подій, які змусили його виїхати з країни приналежності мають суттєві розбіжності, а саме відповідно до заяви від 17.03.2015 позивач вказав, що в 2010 році «Аль-шабаб» намагалися завербувати його до співпраці. В повторній заяві від 16.06.2020 позивач вказав про аналогічні події, але в 2012 році. Будь-яких інших нових фактів ходо країни громадської належності позивача чи його статусу в ній, позивачем при поданні повторної заяви не надано.

Аналізуючи вище викладені твердження позивача, колегія суддів вважає, що вони, у сукупності з матеріалами наявними в особовій справі, є тотожними та в деяких випадках протирічать одне одному, а також, не свідчать про переслідування позивача за ознаками віросповідання або належності до певної соціальної групи.

Крім того, до матеріалів справи жодних доказів на підтвердження звернення до правоохоронних органів країни походження позивача щодо його переслідування, утисків або погроз не надано.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є вихідним критерієм для його надання. Така ситуація є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на теперішній час.

З наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні громадянської належності не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.

Також, з протоколів співбесіди вбачається, що до прибуття в Україну позивач перебував в Джубуті, потім за підробним паспортом громадянина Сомалі прилетів літаком до Російській Федерації.

У розумінні п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI третя безпечна країна - це країна, у якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Колегія суддів зазначає, що Російська Федерація дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, установлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання).

Також Російська Федерація дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховної Ради Російської Федерації від 13.11.1992 №3876-1 «Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців» Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації).

У Російській Федерації діє національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації «Про біженців» від 19.02.1993 №4528-1) яким, зокрема, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком і користуватися ним.

У даному контексті колегія суддів зауважує, що, людина, якій загрожує небезпека не буде вирішувати питання вибору місця проживання, а змушена шукати притулку для найскорішого захисту свого життя, що є втіленням інстинкту самозбереження притаманному кожній людині.

Вищевказані обставини дають підстави для висновку, що позивач не мав наміру звертатись за міжнародним захистом в першій безпечній країні, а також не скористався альтернативою внутрішнього переміщення.

Крім того, за приписами ч. 1 ст. 5 Закону №3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У той же час, із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту Громадянин Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 звернувся вперше до Управління Державної міграційної служби України в Київській області в 2015 році, отримав відмову у наданні статусу біженця, яка в судовому порядку била визнання правомірною та обґрунтованою.

Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення від 12.06.2020 позивач порушив правила перебування іноземців на території України. А саме проживав без документів на право проживання в Україні. Колегія суддів зазначає, що вказана обставина не є самостійною підставою для відмови у визнанні Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, однак, у сукупності з усіма іншими обставинами, встановленими в ході розгляду справи, вона є вагомою для прийняття судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» №8043/04 від 27.04.2004, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, заява позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.

Відтак, у даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв`язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI знайшли своє підтвердження та є правомірними.

Натомість, заявлена позивачем інформація повторює вже заявлені обставини в 2015 році, носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків його особисто або членів його сім`ї за релігійною чи іншими ознаками. Позивачем не надано доказів на підтвердження фактів здійснення над ним фізичного насильства, або здійснення будь-якого тиску відповідних органів країни походження, що унеможливлювало б його перебування на території країни походження. За матеріалами особової справи не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Не містять матеріали справи і доказів того, що відносно позивача висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності. У зв`язку з тим, що позивачем не доведено наявність небезпеки його життю в Федеративній Республіці Сомалі та побоювання за своє життя через переслідування, зазначені обставини не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду справи, у колегії суддів відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Крім того, сторонами у справі не заперечується, що стосовно позивача вже була прийнято рішення про відмову у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в Україні. Оскільки ситуація в країні його громадської належності не змінилася в біг загострення, то в силу приписів Закону №3671-VI повторна заява позивача не може бути задоволена.

За наведених обставин суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у позивача об`єктивного елементу обґрунтованості побоювань щодо існування загрози його життю, безпеці чи свободі на батьківщині, а звернення до органів Державної міграційної служби мало на меті лише легалізацію перебування Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 на території України.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки рішення відповідача про відмову в оформленні йому документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим та таким, що відповідає нормам діючого законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Відтак, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції винесене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, судом повно з`ясовано обставини справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 242-245, 308, 311, 315-316, 321-322, 325, 328 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Громадянина Федеративної Республіки Сомалі ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.Ю. Ключкович

Судді О.О. Беспалов

А.Б. Парінов