ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 травня 2021 року
м. Київ
Справа № 905/64/15
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду: Баранця О. М. (головуючий), Булгакової І. В., Васьковського О. В., Дроботової Т. Б., Селіваненка В. П., Ткаченко Н. Г., Уркевича В. Ю.,
розглянувши у письмовому провадженні без повідомлення та виклику сторін касаційну скаргу Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»
на постанову Східного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Гетьман Р. А., Дучал Н. М., Склярук О. І.
від 24 листопада 2020 року
за скаргою Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол»
на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича
у справі за позовом Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»
до Публічного акціонерного товариства «Концерн Стирол» (після зміни організаційно-правової форми - Приватне акціонерне товариство «Концерн Стирол»)
про стягнення 59 308 474,21 грн
ВСТАНОВИВ:
1. Суть спору, короткий зміст судових рішень.
У травні 2015 року Дочірня компанія «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» звернулася до Господарського суду Донецької області з позовом до Публічного акціонерного товариства «Концерн Стирол» про стягнення 49 963 258,94 грн трьох відсотків річних та 9 345 215,27 грн інфляційних втрат, нарахованих позивачем відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України за прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання з оплати поставленого йому позивачем природного газу за укладеним між ними договором поставки природного газу № 06/10-2891 від 27 грудня 2010 року.
Господарський суд Донецької області прийняв цю позовну заяву до розгляду та порушив провадження у справі № 905/64/15.
Господарський суд Донецької області рішенням від 14 грудня 2015 року у справі № 905/64/15, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 03 лютого 2016 року та постановою Вищого господарського суду України від 30 серпня 2016 року, позовні вимоги задовольнив частково: стягнув з Публічного акціонерного товариства «Концерн Стирол» на користь Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» 49 963 258,94 грн три відсотки річних, 9 159 117,21 інфляційних втрат та 68 820,00 грн судового збору. В іншій частині залишив позов без задоволення.
2. Обставини виконання судового рішення, встановлені судами попередніх інстанцій.
25 грудня 2015 року Господарський суд Донецької області на виконання рішення Господарського суду Донецької області від 14 грудня 2015 року у справі № 905/64/15 видав відповідний наказ.
13 серпня 2020 року Дочірня компанія «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» звернулася до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича із заявою № 31/01-646 про примусове виконання рішення Господарського суду Донецької області від 14 грудня 2015 року у справі № 905/64/15, у якій просила прийняти до виконання наказ Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року у справі № 905/64/15, відкрити виконавче провадження з примусового виконання цього наказу та здійснити усі можливі заходи для забезпечення фактичного виконання у повному обсязі зазначеного судового рішення в порядку та строки, визначені Законом України «Про виконавче провадження».
У цій заяві Дочірня компанія «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України зазначила про те, що у боржника - Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол» наявні відкриті банківські рахунки у наступних банківських установах:
1) ПАТ Акціонерному банку «Клірінговий дім», МФО 300647, адреса банку: 04070, м. Київ, вул. Борисоглібська, 5а, рахунки:
- № НОМЕР_1 (UA, USD, EUR);
- № НОМЕР_2 (UA);
- № НОМЕР_3 (UA, USD, EUR, RUB);
2) Акціонерному банку «Ощадбанк», МФО 300465, адреса банку: 01001, м. Київ, вул. Госпітальна, 12г, рахунок № НОМЕР_4 (UA, USD, EUR, RUB).
13 серпня 2020 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Щербаков Ігор Миколайович за заявою Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» про примусове виконання рішення виніс постанову ВП № 62819423 про відкриття виконавчого провадження із примусового виконання наказу Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року у справі № 905/64/15.
3. Короткий виклад вимог та змісту скарги відповідача (боржника) на дії приватного виконавця.
У вересні 2020 року відповідач (боржник) - Приватне акціонерне товариство «Концерн Стирол» у порядку статті 339 Господарського процесуального кодексу України звернувся до Господарського суду Донецької області зі скаргою на дії приватного виконавця Щербакова Ігоря Миколайовича, в якій просив визнати незаконною та скасувати постанову приватного виконавця Щербакова Ігоря Миколайовича ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року про відкриття виконавчого провадження із примусового виконання наказу Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року у справі № 905/64/15.
В обґрунтування скарги відповідач, який є боржником у виконавчому провадженні, послався на те, що дії приватного виконавця Щербакова І. М. щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року, а також дії приватного виконавця з прийняття до виконання наказу Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року у справі № 905/64/15 та відкриття виконавчого провадження, вчинені з порушенням частин першої та другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та частин першої та другої статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», з порушенням правил територіальної юрисдикції, оскільки юридичним та фактичним місцезнаходженням боржника та його майна є місто Горлівка Донецької області, майно боржника у межах міста Києва як виконавчого округу цього приватного виконавця відсутнє, грошові кошти на відкритих у межах цього виконавчого округу банківських рахунках відсутні, а сама лише наявність відкритих банківських рахунків боржника у межах цього виконавчого округу за відсутності на них грошових коштів не свідчить про наявність майна боржника у цьому виконавчому окрузі. Відповідач послався на те, що приватний виконавець перед відкриттям виконавчого провадження не пересвідчився у наявності на банківських рахунках боржника, відкритих у межах міста Києва як виконавчого округу цього приватного виконавця, грошових коштів, які є майном в розумінні статей 179, 190 Цивільного кодексу України та пункту 3.1. статті 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
Крім того за твердженням заявника дії приватного виконавця Щербакова І. М. суперечать частинам першій та третій статті 24 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункту 5 частини четвертої статті 5 України «Про виконавче провадження», оскільки у документах виконавчого провадження ВП № 62819423, відкритого приватним виконавцем Щербаковим І. М., відсутня передбачена цими нормами інформація щодо загальної суми стягнення за виконавчими документами та про страхування цивільно-правової відповідальності приватного виконавця перед третіми особами.
4. Короткий виклад ухвали суду першої інстанції та оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, їх обґрунтування.
Господарський суд Донецької області ухвалою від 07 жовтня 2020 року відмовив у задоволенні скарги Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол».
Місцевий господарський суд виходив з того, що оспорювані дії приватного виконавця не суперечать частинам першій та другій статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та частинам першій та другій статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», оскільки:
- постанова про відкриття виконавчого провадження ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року була винесена приватним виконавцем з дотриманням правил територіальної юрисдикції: за місцезнаходженням банківських установ, у яких боржник має відкриті рахунки;
- наявність у боржника відкритих рахунків у банківських установах, місцезнаходженням яких є місто Київ (виконавчий округ приватного виконавця), було достатньою підставою для відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем, який працює у відповідному виконавчому окрузі;
- приватний виконавець до відкриття виконавчого провадження не має повноважень здійснювати перевірку фактичної наявності грошових коштів на відкритих банківських рахунках.
Крім того суд дійшов висновку про те, що оспорювані дії приватного виконавця не суперечать частинам першій та третій статті 24 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункту 5 частини четвертої статті 5 України «Про виконавче провадження», оскільки:
- відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру приватних виконавців цивільно-правова відповідальність приватного виконавця Щербакова І. М. станом на дату відкриття виконавчого провадження ВП № 62819423 була застрахована згідно з договором № 011420054/И, загальна сума стягнення за наказом Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року (59 191 196,15 грн) не перевищує страхову суму за цим договором страхування (14 000 000 000 грн);
- норми чинного законодавства України не зобов`язують приватного виконавця зазначати у виконавчих документах інформацію щодо загальної суми стягнення за всіма виконавчими документами, які перебувають у нього на виконанні, а доказів того, що така загальна сума перевищує мінімальний розмір страхової суми за договором страхування цивільно-правової відповідальності приватного виконавця Щербакова І. М. скаржник не надав.
Східний апеляційний господарський суд постановою від 24 листопада 2020 року скасував ухвалу Господарського суду Донецької області від 07 жовтня 2020 року, ухвалив нове рішення, яким скаргу Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол» на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова І. М. задовольнив частково: визнав неправомірною постанову приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова Ігоря Миколайовича ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року про відкриття виконавчого провадження із примусового виконання наказу Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року у справі № 905/64/15. В іншій частині скарги - відмовив.
Апеляційний господарський суд виходив з того, що приватний виконавець при вчиненні спірних дій порушив частини першу та другу статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та частину першу та другу статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», оскільки місцезнаходженням боржника (відповідача) є місто Горлівка Донецької області, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження місцезнаходження боржника або його майна у місті Києві. Приватний виконавець при відкритті виконавчого провадження не переконався у наявності майна боржника у місті Києва, зокрема грошових коштів на банківських рахунках, відкрив виконавче провадження за відсутності доданих стягувачем до заяви про примусове виконання рішення доказів місцезнаходження боржника та/або його філій, представництв у місті Києві, або доказів на підтвердження наявності у місті Києві (території, на яку поширюються компетенція приватного виконавця) зареєстрованого за боржником майна, зокрема грошових коштів на банківських рахунках.
За висновком суду приватний виконавець міг звернутися до банку (банків) з письмовою вимогою щодо наявності та/або стану рахунків боржника, руху коштів та операцій на рахунках боржника за конкретний проміжок часу відповідно до пункту 6 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність». За висновком суду ця норма не ставить в залежність надання інформації по рахункам боржника від наявності відкритого виконавчого провадження і надає можливість приватному виконавцю отримати відповідну інформацію стосовно питань виконання рішень судів відповідно до Закону України «Про виконавче провадження», до кола яких належить, зокрема і питання відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем у відповідності до вимог територіальної юрисдикції.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині скасування постанови приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова І. М. ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року, суд апеляційної інстанції виходив з того, що норми процесуального права не передбачають повноважень суду на скасування рішень органів виконавчої влади / приватних виконавців.
5. Короткий зміст вимог касаційної скарги.
У касаційній скарзі позивач (стягувач) - Дочірня компанія «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 24 листопада 2020 року, а ухвалу Господарського суду Донецької області від 07 жовтня 2020 року залишити в силі.
6. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.
Як на підставу касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду позивач послався на пункт 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суд апеляційної інстанцій:
- неправильно застосував норми матеріального права, а саме: статтю 19 Конституції України, частину першу статті 60, пункт 6 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», пункти 3 та 21 частини третьої статті 18, частину другу статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм права у їх сукупності у подібних правовідносинах, викладені у постанові від 27 грудня 2019 року у справі № 905/584/19;
- неправильно застосував норми матеріального права, а саме: статті 177, 190, 1066 Цивільного кодексу України, пункт 3.1. статті 3 та пункт 6.2. статті 6 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», не врахував висновки Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах від 10 вересня 2018 року у справі № 905/3542/15, від 01 серпня 2019 року у справі №910/13508/15, від 19 серпня 2019 року у справі №922/1293/15;
- порушив норми процесуального права, а саме: статті 11, 86, 210, 236 Господарського процесуального кодексу України.
7. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
Відповідач (боржник) у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити у задоволенні касаційної скарги повністю, посилаючись на те, що доводи скаржника є безпідставними та суперечать нормам чинного законодавства. За твердженням відповідача:
- суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин положення пункту 6 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», яка є спеціальною нормою, що регулює розкриття банківської таємниці виконавцю, та яка не передбачає наявності такої умови для отримання виконавцем від банку інформації про наявність грошових коштів на рахунку боржника, як попереднє відкриття виконавчого провадження.
- скаржник безпідставно посилається на частину третю статті 5 Закону України «Про виконавче провадження», у якій визначений виключний перелік обставин, за яких приватний виконавець має право повернути виконавчий документ стягувачу без прийняття до виконання, оскільки до цього переліку не входять підстави, зазначені в оскаржуваній постанові апеляційного господарського суду, ця норма стосується випадків, за наявності яких виконавець має право, а не обов`язок повернути виконавчий документ стягувачу, натомість випадки обов`язкового повернення виконавцем виконавчого документу передбачені іншою нормою зазначеного Закону, зокрема пунктом 10 частини четвертої статті 4 цього Закону, за змістом якого обставина пред`явлення виконавчого документа не за місцем виконання або не за підвідомчістю є підставою для обов`язкового повернення виконавчого документу стягувачу;
- доводи скаржника про технічну неможливість отримання виконавцем інформації про знаходження грошових коштів на банківському рахунку є необґрунтованими, оскільки спеціальна норма, закріплена у пункті 6 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», не передбачає необхідності звернення виконавця до банку із запитом, сформованим в автоматизованій системі виконавчого провадження після відкриття виконавчого провадження, і не пов`язує можливість отримання виконавцем інформації про знаходження грошових коштів на банківському рахунку з необхідністю відкриття виконавчого провадження. Крім того ні позивач, ні виконавець не довели неможливість отримання цієї інформації;
- посилання скаржника на висновки Верховного Суду є безпідставними, оскільки правовідносини у справах, на які посилається скаржник, не є подібними правовідносинам у цій справі, що переглядається.
8. Короткий зміст заявлених учасниками справи клопотань, заяв. Розгляд клопотань, заяв.
15 березня 2021 року до Верховного Суду через засоби електронного зв`язку (на електронну пошту Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду), а 16 березня 2021 року через засоби поштового зв`язку від відповідача (боржника) надійшло клопотання про здійснення розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, у якому відповідач просить здійснити розгляд касаційної скарги Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24 листопада 2020 року у справі № 905/64/15 у судовому засіданні з повідомленням та участю у судовому засіданні учасників справи.
В обґрунтування зазначеного клопотання заявник послався на те, що розмір позовних вимог у цій справі перевищує суму ціни позову, встановлену у частині четвертій статті 301 Господарського процесуального кодексу України, як умова для розгляду справи без повідомлення учасників справи у суді касаційної інстанції. Також зазначив про те, що питання, які потребують вирішення при розгляді цієї справи є значними та досить складними, що свідчить про необхідність здійснення розгляду справи безпосередньо у судовому засіданні з повідомленням учасників справи для надання ними своїх пояснень щодо цих питань.
Розглянувши зазначене клопотання відповідача, Верховний Суд відхиляє це клопотання з огляду на відсутність підстав для його задоволення.
Відповідно до частини тринадцятої статті 8 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Згідно з частиною п`ятою статті 301 Господарського процесуального кодексу України перегляд ухвал суду першої та апеляційної інстанцій (крім ухвал, якими закінчено розгляд справи) здійснюється судом касаційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Як вбачається предметом касаційного оскарження у цій справі за касаційною скаргою позивача є постанова Східного апеляційного господарського суду від 24 листопада 2020 року, ухвалена за результатами перегляду в апеляційному порядку ухвали Господарського суду Донецької області від 07 жовтня 2020 року про відмову у задоволенні скарги боржника на дії приватного виконавця.
Верховний Суд не бере до уваги посилання заявника на суму ціни позову у цій справі як підставу для розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, оскільки судові рішення, ухвалені по суті спору, не є предметом касаційного перегляду, предметом касаційного перегляду є постанова суду апеляційної інстанції, ухвалена за результатами перегляду ухвали місцевого господарського суду, що згідно з частиною тринадцятою статті 8 та частиною п`ятою статті 301 Господарського процесуального кодексу України є підставою для розгляду цієї справи без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження.
Разом з цим згідно з частиною шостою статті 301 Господарського процесуального кодексу України з урахуванням конкретних обставин справи суд касаційної інстанції може розглянути касаційні скарги, зазначені у частинах четвертій і п`ятій цієї статті, у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи.
Отже вирішення питання про проведення судового засідання з повідомленням та викликом учасників справи при розгляді касаційних скарг, зазначених у частинах четвертій і п`ятій зазначеної статті, покладається на власний розсуд суду касаційної інстанції з огляду на конкретні обставини справи. Жодних інших підстав чи умов, якими має керуватися касаційний суд при вирішенні зазначеного питання, у цій нормі не міститься.
Суд враховує позицію, висловлену неодноразово Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції, згідно з якою публічний характер провадження у судових органах, згаданих у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме: справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява № 8273/78, § 25).
Крім того ЄСПЛ визнав явно необґрунтованим і тому неприйнятним звернення у справі «Varela Assalino contre le Portugal» (заява № 4336/01) щодо гарантій публічного судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 25 квітня 2002 року). У цій справі заявник просив розглянути його справу в судовому засіданні, однак характер спору не вимагав проведення публічного розгляду. Фактичні обставини справи вже були встановлені, а скарги стосувалися питань права, а саме: тлумачення норм Цивільного кодексу. ЄСПЛ зазначив, що відмову у проведенні публічного розгляду не можна вважати необґрунтованою, оскільки під час провадження у справі не виникло ніяких питань, які не можна було вирішити шляхом дослідження письмових доказів.
У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.
Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Суд створює учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи, шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи.
Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в ухвалі від 18 лютого 2019 року у справі № 756/5081/14-ц.
З огляду на викладене Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду створив учасникам процесу у цій справі № 905/64/15 належні умови для ознайомлення з рухом справи, шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.
Питання про розгляд справи в порядку письмового провадження чи в судовому засіданні з повідомленням учасників справи залежить не від волевиявлення осіб, які беруть участь у справі, а від конкретних обставин справи.
Оскільки обставин, що свідчили б про необхідність розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) учасників справи Верховний Суд не виявив, а відповідач у клопотанні лише констатував про значний обсяг та складність питань, що потребують вирішення при розгляді цієї справи, та не навів обґрунтованих доводів у підтвердження того, що питання, які потребують вирішення при розгляді цієї справи, є значними та досить складними в контексті тлумачення норм матеріального та процесуального права, та не надав переконливих доказів у підтвердження цього, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду не вбачає підстав для задоволення клопотання відповідача та відхиляє це клопотання.
Позиція Верховного Суду
9. Висновки за результатом розгляду питання необхідності відступу від висновків Верховного Суду та за результатом розгляду касаційної скарги.
Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, здійснивши аналіз застосування Верховним Судом норм матеріального права у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, висновки у якій щодо застосування статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 3 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року, є предметом перевірки об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, здійснивши розгляд касаційної скарги у письмовому провадженні, дослідивши підстави касаційного оскарження постанови апеляційного господарського суду, наведені позивачем у касаційній скарзі, та доводи відповідача у відзиві на касаційну скаргу, вважає, що наявні підстави для відступу від висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права, викладених у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, проте касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
9.1. Позиція щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалою від 25 січня 2021 року передав справу № 905/64/15 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, касаційне провадження в якій відкрите за касаційною скаргою Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 24 листопада 2020 року.
Підставою передачі справи № 905/64/15 на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду є частина друга статті 302 Господарського процесуального кодексу України, а саме: необхідність відступу від висновку Верховного Суду щодо застосування статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 3 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року, (далі по тексту - Інструкція) у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії судів іншої судової палати Касаційного господарського суду від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, оскільки існують різні підходи щодо застосування цих норм матеріального права при вирішенні питання правомірності відкриття виконавчого провадження приватним виконавцем за наявності відомостей про відкриті рахунки у банківських установах з місцезнаходженням у виконавчому окрузі приватного виконавця.
Відповідно до частини другої статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Відповідно до положень цієї норми касаційний перегляд справи об`єднаною палатою з указаних мотивів може відбутися у разі: (1) якщо існує висновок Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати щодо застосування норми права, викладений у раніше ухваленому рішенні; (2) спірні питання застосування норм права виникли у подібних правовідносинах; (3) якщо суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, обґрунтував необхідність відступу від такого висновку Верховного Суду.
Отже для касаційного перегляду справи об`єднаною палатою з підстави, передбаченої частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо. Обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, що переглядається.
При цьому під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
Проаналізувавши правовідносини, що були предметом розгляду судами попередніх інстанцій в порядку судового контролю за виконанням судових рішень у справі № 911/949/20, відступ від висновків Верховного Суду у якій, викладених у постанові від 26 листопада 2020 року, є предметом розгляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у цій справі № 905/64/15, об`єднана палата вважає, що правовідносини у зазначених справах є подібними.
Як убачається предметом скарг на рішення, дії / бездіяльність виконавця (вимогами скарг) у цих справах (№ 911/949/20 та № 905/64/15) є визнання незаконною (неправомірною, протиправною) постанови приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження. У межах цих скарг у зазначених справах оскаржуються дії приватних виконавців щодо прийняття виконавчих документів до виконання та відкриття виконавчих проваджень. Подібними є як правові підстави скарг у цих справах: порушення приватними виконавцями вимог частини другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», пункту 3 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року, так і фактичні підстави: прийняття приватними виконавцями до виконання виконавчих документів та відкриття виконавчих проваджень з порушенням правил територіальної юрисдикції виконавця, не за місцем виконання виконавчого документу, не за місцезнаходженням боржника або його майна.
Подібним є і суб`єктний склад учасників справ № 911/949/20 та № 905/64/15: скарги на рішення, дії / бездіяльність виконавця були подані боржниками у виконавчих провадженнях, учасниками справи за скаргами боржників були стягувачі та приватні виконавці, дії яких оспорювалися.
Співпадають також і обставини справи, зокрема те, що виконавчі провадження були відкриті приватними виконавцями; виконавчі провадження були відкриті за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника; в якості майна боржника стягувач визначив грошові кошти боржника на рахунках у банківських установах, розташованих у межах виконавчих округів приватних виконавців.
З огляду на викладене об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що правовідносини, які були предметом розгляду судами попередніх інстанцій в порядку судового контролю за виконанням судових рішень у справі № 911/949/20, є подібними правовідносинам у цій справі № 905/64/15 за предметом, підставами скарг на рішення, дії / бездіяльність виконавця, а також за їх суб`єктним складом та обставинами.
Як вбачається за наслідками касаційного розгляду справи № 911/949/20 Верховний Суд постановою від 26 листопада 2020 року залишив без змін постанову Північного апеляційного господарського суду від 22 вересня 2020 року, якою суд, зокрема, визнав протиправною та скасував постанову приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження.
Верховний Суд при ухваленні цієї постанови дійшов таких висновків:
- відповідно до абзацу 11 пункту 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (у редакції наказу Міністерства юстиції України № 2832/5 від 29 червня 2016 року), стягувач при зверненні до виконавця із заявою про примусове виконання рішення має додати до заяви докази наявності грошових коштів на рахунках боржника в банках або інших фінансових установах, а приватний виконавець відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», частин першої - третьої статті 25 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» при вирішенні питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника у разі, якщо таким майном стягувач визначив грошові кошти на рахунках боржника, має встановити обставини наявності грошових коштів на банківському(их) рахунку(ах) боржника та переконатися, що в межах його округу наявне майно боржника (грошові кошти на рахунках у банках або інших фінансових установах);
- правовідносини у справах № 905/3542/15, № 910/13508/15, № 922/1293/15 та № 905/584/19, на висновки Верховного Суду у яких, викладених у постановах від 10 вересня 2018 року, від 01 серпня 2019 року, від 19 серпня 2019 року та від 27 грудня 2019 року, послався скаржник, є неподібними правовідносинам у справі № 911/949/20, оскільки за встановленими у цих справах обставинами виконавчі провадження були відкриті раніше, ніж наказом Міністерства юстиції України № 3940/5 від 09 грудня 2019 року пункт 3 розділу III Інструкції був доповнений абзацом одинадцятим, положення якого діяли на момент відкриття виконавчого провадження у цій справі, та покладені судом апеляційної інстанції в основу його висновків стосовно незаконності дій Виконавця з відкриття спірного виконавчого провадження. З огляду на викладене Верховний Суд визнав висновки у цих постановах Верховного Суду, такими, що зроблені за іншого правового регулювання, та не є релевантними.
Отже питання необхідності відступу від цих висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, є предметом розгляду об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відійти від зазначених висновків Верховного Суду.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Відповідно до статті 326 Господарського процесуального кодексу судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до статей 115, 116 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, тобто станом на дату набрання законної сили рішенням Господарського суду Донецької області від 14 грудня 2015 року у цій справі) рішення господарського суду, що набрали законної сили, виконуються у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Виконання рішення господарського суду проводиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.
Подібні положення містяться у частині першій статті 327 Господарського процесуального кодексу України у чинній редакції, згідно з якою виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
У статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», яка кореспондується з нормами статті 5 Закону України «Про виконавче провадження», примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.
Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
Згідно з частинами першою та другою статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу.
Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника. Виконавчі дії у виконавчих провадженнях, відкритих приватним виконавцем у виконавчому окрузі, можуть вчинятися ним на всій території України.
Згідно з частиною другою статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» знаходиться у межах Автономної Республіки Крим, області або міста Києва чи Севастополя, у яких розташований його виконавчий округ.
Виконавчим округом є територія Автономної Республіки Крим, області, міста Києва чи Севастополя (частина перша статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
Відомості про виконавчий округ, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України (пункт 4 частини другої статті 23 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» фізичні або юридичні особи мають право вільного вибору приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом України «Про виконавче провадження».
Аналіз наведених норм матеріального права свідчить про те, що прийняття державним чи приватним виконавцем виконавчих документів до виконання здійснюється за територіальним принципом, суть якого полягає у тому, що державний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться на території, на яку поширюються його функції, а приватний виконавець має право приймати до виконання виконавчі документи, місце виконання яких знаходиться у межах його виконавчого округу, на території якого приватний виконавець здійснює діяльність, та відомості щодо якого внесені та містяться у Єдиному реєстрі приватних виконавців України. При цьому місце виконання виконавчого документу визначається за критеріями, зазначеними у частині другій статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», до яких законодавець відносить: (1) місце проживання, перебування боржника - фізичної особи, (2) місцезнаходження боржника - юридичної особи, (3) місцезнаходження майна боржника .
Отже зі змісту наведених норм закону, зокрема частин першої та другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», вбачається, що виконавець (державний / приватний) має право прийняти до виконання подані йому виконавчі документи та відкрити виконавче провадження з їх виконання у разі, якщо місце проживання, перебування боржника - фізичної особи або місцезнаходження боржника - юридичної особи або місцезнаходження майна боржника розташоване:
- для державного виконавця у межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби;
- для приватного виконавця - у межах виконавчого округу, в якому приватний виконавець здійснює свою діяльність та відповідно на яку розповсюджується відповідна компетенція цього приватного виконавця.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, зокрема, за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
За змістом норм чинного законодавства, що регулюють питання, пов`язані з виконанням судових рішень і рішень інших органів, що підлягають примусовому виконанню, виконавчий документ, прийнятий виконавцем до виконання, є підставою для початку здійснення виконавцем примусового виконання рішення. Оригінал (дублікат) виконавчого документа подається до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця разом із заявою про примусове виконання рішення.
Вимоги до форми і змісту заяви про примусове виконання рішення визначені у частинах другій - четвертій статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», а також у пункті 3 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженій наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року (далі по тексту - Інструкція).
Зокрема в абзаці 12 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції (тут і далі по тексту - у редакції, чинній станом на 13 серпня 2020 року - дату подання Дочірньою компанією «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» як стягувачем до приватного виконавця заяви про примусове виконання рішення № 31/01-646) визначені вимоги до форми і змісту заяви про примусове виконання рішення, що подається до приватного виконавця за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника. (Примітка: до 24 грудня 2019 року в пункті 3 розділу ІІІ цієї Інструкції були відсутні такі положення. Зазначений 12-й абзац першочергово після внесення змін до пункту 3 розділу ІІІ цієї Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 3940/5 від 09 грудня 2019 року був абзацом 11 (одинадцятим). Згодом після внесення змін до пункту 3 розділу ІІІ Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 1825/5 від 01 червня 2020 року абзац 11 (одинадцятий) став абзацом 12 (дванадцятим), а у подальшому після внесення змін до пункту 3 розділу ІІІ Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 3208/5 від 16 вересня 2020 року став абзацом 28 (двадцять восьмим). Станом на дату ухвалення Верховний Судом цієї постанови діє редакція Інструкції, за якою зазначений абзац пункту 3 розділу ІІІ є 28 (двадцять восьмим)).
Відповідно до абзацу 12 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції (у редакції, чинній станом на 13 серпня 2020 року) у разі пред`явлення виконавчого документа до органу державної виконавчої служби або приватного виконавця за місцезнаходженням майна боржника до заяви про примусове виконання рішення додається документ/копія документу, який підтверджує, що майно боржника (грошові кошти на рахунках в банках або інших фінансових установах) знаходиться(яться) на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця.
Передбачена цією нормою необхідність стягувача додати до заяви докази місцезнаходження майна боржника обумовлена необхідністю обґрунтування та доведення стягувачем виконавцю такого критерію як місцезнаходження майна боржника та лише в ракурсі того, що майно боржника знаходиться на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця. Зазначена норма передбачає надання стягувачем лише доказів місцезнаходження майна боржника на цій території, а не доказів фактичної наявності майна боржника у місцезнаходженні такого майна.
Зазначена норма Інструкції (у разі, якщо стягувач в якості майна боржника зазначає грошові кошти) не може тлумачитися як така, що передбачає обов`язок стягувача додавати до заяви про примусове виконання рішення докази фактичної наявності грошових коштів на банківських рахунках боржника, оскільки у разі такого її тлумачення (застосування) ця норма суперечила б статті 60 та пункту 1 частини першої статті 61 Закону України «Про банки і банківську діяльність», за змістом яких відомості про банківські рахунки клієнтів, фінансово-економічний стан клієнтів є банківською таємницею, забезпечення збереження якої є обов`язком банку, зокрема шляхом обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю. Аналіз наведених норм Закону України «Про банки і банківську діяльність» свідчить про те, що стягувач, який не входить до кола осіб, які мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю, та не є особою, якій відповідно до частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк може розкрити інформацію, що містить банківську таємницю, обмежений у можливостях надати органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю відомості про стан рахунків боржника у банках. Таке тлумачення цієї норми Інструкції також суперечить частині перші статті 19 Конституції України, за змістом якої ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
З огляду на викладене стягувач, звертаючись до виконавця із заявою про примусове виконання рішення має довести саме обставини знаходження майна боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця, надати (додати до заяви) докази місцезнаходження майна боржника на цій території, а не докази фактичної наявності майна боржника у місцезнаходженні такого майна.
Наприклад, у разі посилання стягувача на наявність у боржника грошових коштів на рахунках у банківських установах, стягувач, який обмежений в отриманні інформації, що є банківською таємницею, має надати наявні у нього докази існування таких рахунків боржника, докази, з яких йому стало відомо про такі існуючі рахунки боржника (ділова переписка, правочини, первинні, розрахункові документи тощо).
Крім того відповідно до частини першої статті 13 Закону України «Про виконавче провадження» під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За змістом пункту 21 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець саме під час здійснення виконавчого провадження (тобто після його відкриття) має право отримувати від банківських та інших фінансових установ інформацію про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника.
Згідно з частиною другою статті 36 Закону України «Про виконавче провадження» розшук боржника - юридичної особи, майна боржника організовує виконавець шляхом подання запитів до відповідних органів, установ або проведення перевірки інформації про майно чи доходи боржника, що міститься в базах даних і реєстрах, та перевірки майнового стану боржника за місцем проживання (перебування) або його місцезнаходженням.
З аналізу цих норм Закону України «Про виконавче провадження», а також зокрема в цілому статей 13, 18, 26, 36, 48 Закону, вбачається, що виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення під час здійснення виконавчого провадження, тобто після прийняття виконавчого документу до виконання та після відкриття виконавчого провадження. Перевірка майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника, здійснюється у вже відкритому виконавчому провадженні.
Чинне спеціальне законодавство, що визначає порядок пред`явлення виконавчих документів до виконання, порядок примусового виконання рішень, не містить прямої норми, яка б передбачала повноваження виконавця вчиняти на стадії вирішення питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження дії, направлені на перевірку майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна.
З огляду на викладене до прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження виконавець не має права вчиняти дії, направлені на перевірку майнового стану боржника (стану рахунків боржника у банках), розшук боржника та/або його майна, зокрема грошових коштів боржника. На етапі вирішення питання про відкриття виконавчого провадження або повернення виконавчого документа у виконавця відсутній будь-який механізм, передбачений чинним законодавством, спрямований на перевірку відомостей щодо стану банківських рахунків боржника.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що відповідно до частин першої та другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» на стадії вирішення питання про відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника виконавець має дослідити цей критерій не в ракурсі фактичного знаходження майна у його (зазначеному стягувачем) місцезнаходженні, а саме для встановлення обставини наявності майна боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця, за формальними ознаками: по доданим стягувачем до заяви про примусове виконання рішення доказам місцезнаходження майна боржника на такій території. Встановлення обставин фактичної наявності майна боржника у його місцезнаходженні (зазначеному стягувачем) (у тому числі і грошових коштів) відноситься до дій виконавця з розшуку майна боржника, які вчиняються у процесі здійснення виконавчого провадження після прийняття виконавчого документу до виконання та відкриття виконавчого провадження.
За результатом дослідження цих доказів виконавець приймає одне з рішень: про відкриття виконавчого провадження відповідно до статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» або про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання відповідно до пункту 10 частини 4 статті 4 Закону України «Про виконавче провадження».
За відсутності доданих стягувачем до заяви доказів знаходження майна боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця, у виконавця, який не має повноважень до відкриття виконавчого провадження вчиняти виконавчі дії, пов`язані з розшуком майна боржника, відсутні підстави приймати до виконання виконавчий документ за місцезнаходженням майна боржника.
Отже у виконавця є підстави для відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника лише за наявності документального підтвердження відомостей про наявність такого майна у межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця. Зокрема відомостей про відкриті на ім`я боржника рахунки в банках або інших фінансових установах, розташованих в межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби або у межах виконавчого округу приватного виконавця. Сама лише констатація стягувачем у заяві про примусове виконання рішення про наявність у боржника певних рахунків у банківських та / або фінансових установах, розташованих в межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або у межах виконавчого округу приватного виконавця, за відсутності доданих до заяви доказів у підтвердження цих обставин, не є достатньою підставою для відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника.
Суди при розгляді скарг на рішення, дії / бездіяльність виконавця щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження з підстави порушення виконавцем територіальної юрисдикції (не за місцезнаходженням майна боржника) мають досліджувати обставини дотримання стягувачем вимог абзацу 11 (або 12, або 28 у залежності від того, яка редакція Інструкції підлягає застосуванню) пункту 3 розділу ІІІ Інструкції щодо надання доказів місцезнаходження майна боржника у межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця. Суди мають встановити, чи були додані стягувачем до заяви про примусове виконання рішення відповідні передбачені цією нормою докази існування у межах території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця, майна боржника, зокрема рахунків боржника у банківських, фінансових установах, докази, з яких стягувачу стало відомо про таке майно (про існуючі рахунки боржника), та чи підтверджують ці докази обставини знаходження майна боржника на території, на яку поширюється компетенція органу державної виконавчої служби, або в межах виконавчого округу приватного виконавця.
З огляду на викладене висновки Верховного Суду щодо застосування абзацу 11 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції, частини другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та частин першої - третьої статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», викладені у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, про те, що стягувач має додати до заяви про примусове виконання рішення докази наявності грошових коштів на рахунках боржника в банках або інших фінансових установах, а приватний виконавець на стадії вирішенні питання про прийняття виконавчого документа до виконання та відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника у разі, якщо таким майном стягувач визначив грошові кошти на рахунках боржника, має встановити обставини наявності грошових коштів на банківському(их) рахунку(ах) боржника, зроблені з неправильним тлумаченням зазначених норм права, без урахування інших норм Закону України «Про виконавче провадження» та Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Зазначений висновок суперечить як положенням статей 13, 18, 26, 36, 48 Закону України «Про виконавче провадження», за змістом яких виконавець вчиняє виконавчі дії (здійснює перевірку майнового стану боржника, розшук боржника та/або його майна) при здійсненні виконавчого провадження лише після прийняття виконавчого документу до виконання та після відкриття виконавчого провадження, так і положенням статей 60, 62, 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» щодо банківської таємниці.
Крім того застосування виконавцем положень абзацу 11 пункту 3 розділу ІІІ Інструкції, частини другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження» та частин першої - третьої статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» згідно з цими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, на практиці призводило б до порушення виконавцем строку винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, встановленого частиною 5 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки звернення виконавця із запитом до відповідних органів, установ з метою проведення перевірки інформації про майно чи доходи боржника не означає того, що такі органи, установи нададуть відповідь на цей запит своєчасно, у межах встановленого частиною 5 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» строку. При цьому порушення виконавцем такого строку спричинить подання стягувачами до судів відповідних скарг та/або позовів на рішення, дії або бездіяльність виконавців.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду також не погоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, про те, що висновки Верховного Суду щодо застосування статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», викладені у постановах від 10 вересня 2018 у справі № 905/3542/15, від 01 серпня 2019 року у справі № 910/13508/15, від 19 серпня 2019 року у справі № 922/1293/15 та від 27 грудня 2019 року у справі № 905/584/19, були зроблені у неподібних правовідносинах за іншого правового регулювання та не є релевантними до правовідносин у справі № 911/949/20.
За висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20, обставини у справах № 905/3542/15, № 910/13508/15, № 922/1293/15 та № 905/584/19 є відмінними від обставин у справі № 911/949/20, оскільки виконавчі провадження за наказами господарських судів, на відміну від таких обставин у справі № 911/949/20, були відкриті раніше, ніж наказом Міністерства юстиції України № 3940/5 від 09 грудня 2019 року, що набрав чинності 24 грудня 2019 року, пункт 3 розділу III Інструкції був доповнений абзацом одинадцятим, який визначає вимоги до форми і змісту заяви про примусове виконання рішення, що подається до приватного виконавця за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника.
Однак об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає про те, що обставина внесення змін до підзаконного нормативно-правового акту, зокрема до пункту 3 розділу ІІІ Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 3940/5 від 09 грудня 2019 року, не стосується та не впливає на визначені Законом України «Про виконавче провадження» повноваження виконавця щодо отримання від банківських та інших фінансових установ інформації про наявність рахунків та/або стан рахунків боржника, про що правильно зазначила колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 25 січня 2021 року у справі № 905/64/15 про передачу справи на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
9.2. Висновки за результатом розгляду касаційної скарги.
Як вбачається у цій справі № 905/64/15 позивач (стягувач) у касаційній скарзі в обґрунтування наведеної ним підстави касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, передбаченої пунктом 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, послався на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01 серпня 2019 року у справі № 910/13508/15, від 19 серпня 2019 року у справі № 922/1293/15, від 10 вересня 2018 року у справі № 905/3542/15, від 27 грудня 2019 року у справі № 905/584/19, тобто висновків Верховного Суду у тих самих постановах у тих же справах, що були наведені скаржником у справі № 911/949/20, щодо яких Верховний Суд у постанові від 26 листопада 2020 року у справі № 911/949/20 дійшов висновку про неподібність цих правовідносин правовідносинам, що виникли після внесення змін до пункту 3 розділу ІІІ Інструкції згідно з наказом Міністерства юстиції України № 3940/5 від 09 грудня 2019 року та після набрання чинності цим наказом.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що зазначені справи за предметом, підставами скарг на рішення, дії / бездіяльність виконавця, за суб`єктним складом, обставинами та правовим регулюванням правовідносин є подібними з цією справою № 905/64/15.
Предметом скарг на рішення, дії / бездіяльність виконавця (вимогами скарг) у справах № 910/13508/15, № 922/1293/15, № 905/3542/15, № 905/584/19 та у цій справі № 905/64/15 є, зокрема, визнання незаконними (неправомірними, протиправними) постанов приватних виконавців про відкриття виконавчих проваджень. У межах цих скарг у зазначених справах оскаржувалися дії приватних виконавців щодо прийняття виконавчих документів до виконання та відкриття виконавчих проваджень. Подібними є як правові підстави скарг у цих справах: порушення приватними виконавцями вимог частини другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», так і фактичні підстави: прийняття приватними виконавцями до виконання виконавчих документів та відкриття виконавчих проваджень з порушенням правил територіальної юрисдикції виконавця, не за місцем виконання виконавчого документу та не за місцезнаходженням боржника або його майна.
Подібним є і суб`єктний склад учасників зазначених справ із суб`єктним складом у цій справі № 905/64/15: скарги на рішення, дії / бездіяльність виконавця були подані боржниками у виконавчих провадженнях, учасниками справи за скаргами боржників були стягувачі та приватні виконавці, дії яких оспорювалися.
Крім того, як уже зазначалося, обставина внесення змін до підзаконного нормативно-правового акту, зокрема до пункту 3 розділу ІІІ Інструкції за наказом Міністерства юстиції України № 3940/5 від 09 грудня 2019 року, не має значення для визначення подібності правовідносин у зазначених справах правовідносинам у цій справі, оскільки, як зазначалося вище, ця обставина не стосується та не впливає на визначені Законом України «Про виконавче провадження» повноваження виконавця щодо отримання від банківських та інших фінансових установ інформації про наявність рахунків та/або стан рахунків .
Верховний Суд у постановах від 01 серпня 2019 року у справі № 910/13508/15, від 19 серпня 2019 року у справі № 922/1293/15, від 10 вересня 2018 року у справі № 905/3542/15, від 27 грудня 2019 року у справі № 905/584/19 дійшов висновків про те, що
- виконавець мав право приймати до виконання наказ суду за місцезнаходженням майна боржника, зокрема грошових коштів боржника на рахунках у банківських установах, місцезнаходженням яких є місто Київ, та, прийнявши відповідний виконавчий документ до виконання, не порушив вимог щодо територіальності з відкриття виконавчого провадження;
- виконавець має право отримувати інформацію від банківських та інших фінансових установ про наявність рахунків та / або стан рахунків боржника, рух коштів та операції за рахунками боржника лише після відкриття виконавчого провадження.
Наведеним спростовуються висновки суду апеляційної інстанції про те, що правовідносини у справі № 905/3542/15 є неподібними правовідносинам у цій справі. В обґрунтування неподібності обставин у справах № 905/3542/15 та № 905/64/14 суд апеляційної інстанції послався на те, що висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 10 вересня 2018 року у справі № 905/3542/15, не стосуються правил відкриття виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходженням майна боржника, а стосуються іншого питання: місця вчинення виконавчих дій у межах вже відкритого виконавчого провадження. Проте зазначенні висновки суду апеляційної інстанції є безпідставними та спростовуються змістом постанови Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 905/3542/15, в якій містяться висновки щодо застосування частини другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», які визначають правила територіальної юрисдикції при відкритті виконавчих проваджень.
З огляду на викладене, враховуючи подібність правовідносин у справах № 910/13508/15, № 922/1293/15, № 905/3542/15, № 905/584/19 правовідносинам у цій справі № 905/64/15, суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01 серпня 2019 року у справі № 910/13508/15, від 19 серпня 2019 року у справі № 922/1293/15, від 10 вересня 2018 року у справі № 905/3542/15, від 27 грудня 2019 року у справі № 905/584/19.
Проте незастосування судом апеляційної інстанції зазначених висновків Верховного Суду, як і неправильне застосування судом пункту 6 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», не призвело до ухвалення неправильного рішення у справі № 905/64/15 за результатом розгляду скарги боржника на рішення, дії, бездіяльність виконавця, оскільки, як встановив суд апеляційної інстанції, стягувач, звертаючись до приватного виконавця Щербакова І. М. із заявою про примусове виконання судового рішення не додав до заяви жодних документів в підтвердження наявності майна боржника у межах виконавчого округу цього приватного виконавця, тобто не довів обставини місцезнаходження майна боржника у місті Києві. Крім того суд встановив обставини відсутності таких доказів (наявності у місті Києві зареєстрованого за боржником майна) і в матеріалах справи.
Отже у разі відсутності у приватного виконавця доказів місцезнаходження майна боржника у межах виконавчого округу приватного виконавця у останнього відсутні підстави для відкриття виконавчого провадження та прийняття виконавчого документу до виконання за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника.
З огляду на викладене об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного господарського суду про те, що оспорювана боржником постанова приватного виконавця Щербакова І. М. ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року у справі № 905/64/15 є неправомірною, суперечить частині другій статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», оскільки була винесена за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника, який був недоведеним стягувачем при поданні заяви про примусове виконання рішення суду, приватний виконавець прийняв до виконання судовий наказ за відсутності доказів того, що місце виконання цього наказу знаходиться у межах його виконавчого округу.
Згідно з положеннями статті 129 Конституції обов`язковість рішення суду є однією із основних засад судочинства.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Згідно зі статтею 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
У статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначається, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
З огляду на викладене об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначає, що виконання судового рішення є прямим обов`язком боржника та не повинно створювати для стягувача зайвих перешкод і витрат.
Європейський суд з прав людини (далі по тексту - ЄСПЛ) у справі у рішенні «Глоба проти України» no. 15729/07 від 05 липня 2012 року зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також ЄСПЛ зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції.
Фізичні або юридичні особи мають право вільного вибору приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначеного Законом України «Про виконавче провадження» (частина перша статті 27 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 звернула увагу на принцип диспозитивності, який полягає у наданні стягувачу права вибору виконавця судового рішення, а право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 Господарського процесуального кодексу України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.
З огляду на викладене з метою забезпечення виконання судових рішень та права стягувача на вибір виконавця судового рішення Верховний Суд у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду вважає, що при розгляді скарг боржників на рішення державного або приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження з підстав порушення виконавцем територіальної юрисдикції також необхідно враховувати дійсні наміри боржника та перевіряти наявність порушення прав боржника спірними рішенням, діями / бездіяльністю виконавця.
Отже відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження за таким критерієм як місцезнаходження майна боржника за відсутності доказів знаходження майна боржника у межах виконавчого округу приватного виконавця, порушення приватним виконавцем при відкритті виконавчого провадження норм закону (у спірних правовідносинах - частини другої статті 24 Закону України «Про виконавче провадження», статті 25 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»), порушення порядку відкриття виконавчого провадження та правил територіальної юрисдикції призвело до порушення права боржника та його інтересу на відкриття виконавчого провадження за його місцезнаходженням чи за належним місцезнаходженням його майна.
Крім того, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, відповідно до частини четвертої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» допущене приватним виконавцем порушення норми закону зумовлює право боржника на подання скарги на відповідні дії/рішення виконавця.
Відповідно до статті 343 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Відповідно до положень наведеної норми процесуального права за результатами розгляду скарги господарський суд постановляє ухвалу, в якій або визнає доводи заявника правомірними і залежно від їх змісту визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність виконавця неправомірними, або визнає доводи скаржника неправомірними і скаргу відхиляє.
Отже норми процесуального права не передбачають повноважень суду на скасування рішень органів державної виконавчої служби / приватних виконавців, з огляду на що суд апеляційної інстанції правильно та обґрунтовано відмовив у задоволенні скарги Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол» на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова І. М. в частині її вимог про скасування постанови приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року.
Разом з цим суд апеляційної інстанції правильно задовольнив скаргу Приватного акціонерного товариства «Концерн Стирол» на дії приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Щербакова І. М. в частині визнання неправомірною постанови цього приватного виконавця ВП № 62819423 від 13 серпня 2020 року про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Донецької області від 25 грудня 2015 року у справі № 905/64/15.
10. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відповідно до статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України є обґрунтованою. Проте, як уже зазначалося, незастосування судом апеляційної інстанції наведених вище висновків Верховного Суду, як і неправильне застосування судом пункту 6 частини першої статті 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», не призвело до ухвалення судом апеляційної інстанції неправильного рішення за результатом розгляду скарги боржника на рішення, дії чи бездіяльність, з огляду на що підстави для зміни чи скасування оскаржуваної постанови Східного апеляційного господарського суду від 24 листопада 2020 року відсутні.
З огляду на викладене оскаржувана постанова апеляційного господарського суду підлягає залишенню без змін як така, у якій за результатом розгляду скарги боржника на рішення, дії чи бездіяльність було ухвалене правильне рішення, з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови.
11. Судові витрати.
Зважаючи на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 302, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» залишити без задоволення.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 24 листопада 2020 року у справі № 905/64/15 залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий О. Баранець
Судді І. Булгакова
О. Васьковський
Т. Дроботова
В. Селіваненко
Н. Ткаченко
В. Уркевич
