ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 303/6365/17
провадження № 61-13857св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Новіковою Інною Станіславівною, на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області
від 12 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді Куцкіра Ю. Ю.,та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 червня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Собослоя Г. Г., Кожух О. А., Джуги С. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на майно.
Позов мотивувала тим, що 25 жовтня 2003 року вона уклала шлюб з
ОСОБА_2 20 листопада 2004 року сторони купили квартиру
АДРЕСА_1 . Вказувала, що
50% коштів на придбання квартири подаровано її батьками після продажу належної їм квартири АДРЕСА_2 , а решта коштів - отримана у кредит відповідно до укладеного ОСОБА_2 з Акціонерним товариством Комерційний банк
(далі - АТ КБ) «ПриватБанк» кредитного договору. Після розірвання шлюбу
26 грудня 2007 року зобов`язання за договором відповідач належним чином не виконував, внаслідок чого остаточне виконання відбулося тільки у 2016 році. Після повернення кредиту ОСОБА_2 , вважаючи спірну квартиру особистою власністю, передав її в оренду.
Позивач вважала, що до складу спільної сумісної власності подружжя
ОСОБА_1 належить 1/2 частка квартири, оскільки інша її частка куплена за кошти, подаровані їй батьками, тому є її особистою власністю.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області
від 29 травня 2007 року з ОСОБА_2 стягнено аліменти на дочку
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , однак зобов`язання зі сплати аліментів ОСОБА_2 не виконує належним чином, тому позивач вважала, що її частка підлягає збільшенню та має становити 2/3 частки спірного майна, а отже 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю сторін.
Позивач вважала, що їй належить 5/6 часток спірної квартири, враховуючи її право особистої власності на 1/2 частку квартири та право на збільшення частки у спільній сумісній власності подружжя; тому розмір її частки у квартирі становить 5/6, а ОСОБА_2 належить 1/6 частка квартири.
За таких обставин позивач вважала за можливе припинити право ОСОБА_2 на 1/6 частку із виплатою йому компенсації, яка має бути визначена шляхом проведення експертизи.
Посилаючись на вказані обставини, просила визнати за нею право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 зі сплатою ОСОБА_2 компенсації вартості належної
йому 1/6 частки квартири.
Ухвалою Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області
від 14 березня 2018 року вжито заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області
від 12 лютого 2019 року у задоволенні позову відмовлено та скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою цього ж суду від 14 березня
2018 року.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив зі спливу позовної давності для звернення із вимогою про поділ майна подружжя, оскільки шлюб сторонами розірвано 26 грудня 2007 року, а з позовом
ОСОБА_1 звернулася у листопаді 2017 року.
Разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку про недоведення
ОСОБА_1 належними та допустимими доказами дарування особисто їй 50% коштів на придбання квартири її батьками.
Постановою Закарпатського апеляційного суду від 20 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 лютого
2019 року - без змін.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявлено відповідачем у суді першої інстанції.
Суд апеляційної інстанції відхилив посилання заявника про те, що перебіг позовної давності розпочався після повного виконання відповідачем зобов`язань за кредитним договором та передання ОСОБА_2 спільного майна в оренду, зазначивши, що перебіг позовної давності розпочинається саме з дня розірвання шлюбу.
Також апеляційний суд зазначив про правильність висновку суду першої інстанції про недоведення позивачем факту надання її батьками грошових коштів на придбання спірної квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У липні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Новікова І. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 лютого 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 червня 2019 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції застосував взаємовиключні підстави для відмови у задоволенні позову, а саме вказав про недоведеність позовних вимог та одночасно відмовив у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності. Висновок суду першої інстанції не відповідає правовому висновку, викладеному Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18).
Заявник вказує про неправильне застосування судами попередніх інстанції частини другої статті 72 СК України, якою визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Здійснивши неправильне тлумачення вказаної норми права, суди попередніх інстанції дійшли помилкового висновку про обчислення позовної давності з дати розірвання шлюбу. Такий висновок судів не відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 26 квітня 2018 року у справі № 466/9336/16-ц (провадження № 61-9925ск18).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції і ухвалою цього ж суду від 9 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 25 жовтня 2003 року ОСОБА_2 уклав з ОСОБА_1 шлюб, зареєстрований відділом реєстрації актів громадянського стану Мукачівського міського управління юстиції Закарпатської області за актовим записом № 620, після чого позивач змінила прізвище на ОСОБА_1 .
У шлюбі у сторін народилася дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Зі свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 від 26 грудня 2007 року суди встановили, що шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 розірвано
26 грудня 2007 року .
З договору купівлі-продажу квартири від 20 листопада 2004 року суди встановили, що ОСОБА_2 купив у ОСОБА_7 квартиру
АДРЕСА_1 .
Суди встановили, що згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 96261834 від 4 вересня
2017 року спірна квартира на праві власності належить ОСОБА_2 .
Також судами встановлено, що 26 листопада 2004 року АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № МКН0GК00001100, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 4 501 доларів США на споживчі потреби строком до 25 листопада 2014 року.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 12 лютого
2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 червня
2019 рокуздійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла
до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відмовляючи у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності, суд першої інстанції визначив початком перебігу позовної давності день розірвання сторонами шлюбу; підставою відмови вказав і недоведеність позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , погодився з підставами відмови у позові, з яких виходив суд першої інстанції, і вважав рішення законним та обґрунтованим.
Касаційний суд вважає вказані висновки суду апеляційної інстанції передчасними.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
У частині другій статті 72 СК України та пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» визначено, що до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Такий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.
Отже, початок перебігу позовної давності у справах про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу реєстрації актів цивільного стану (статті 106, 107 СК України) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК України), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України), тобто з моменту виникнення спору між ними.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 4 липня
2018 року у справі № 584/1319/16-ц (провадження № 61-19445св18),
від 6 листопада 2019 року у справі № 203/304/17 (провадження № 61-5400св19), від 13 лютого 2020 року у справі № 320/3072/18 (провадження № 61-5819св19), від 13 липня 2020 року у справі № 570/4234/16-ц (провадження № 61-15213ск19).
Отже висновок суду апеляційної інстанції про обчислення позовної давності з дати реєстрації розірвання шлюбу, як обрахував суд першої інстанції, не відповідає нормам матеріального права.
Дійшовши помилкового висновку про початок перебігу позовної давності, суд апеляційної інстанції не встановив дату, коли позивач дізналась або могла дізнатись про порушення її права власності.
Разом з тим, касаційний суд не погоджується із судом апеляційної інстанції про правильність висновку суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову з підстав спливу позовної давності одночасно із встановленням обставин про недоведення позовних вимог.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року
у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) викладено правовий висновок про те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто перш, ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності, у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи судове рішення, суди першої інстанції не врахував, що застосування наслідків спливу позовної давності можливе лише до обґрунтованих позовних вимог, внаслідок чого дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску позовної давності.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд у силу своїх повноважень не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не перевірив висновок суду щодо обґрунтованості позовних вимог та дійшов передчасного висновку про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні позову з взаємовиключних підстав, тому оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законними та обґрунтованими і таким, що відповідає засадам цивільного судочинства.
На такі порушення, допущені судом першої інстанції, вказувала ОСОБА_1 у поданій апеляційній сказі, проте суд апеляційної інстанції не виконав вимоги частини першої статті 367 ЦПК України - не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та
направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права,
що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
З урахуванням викладеного касаційний суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до частини третьої
статті 411 ЦПК України у вказаній редакції Кодексу.
Під час нового розгляду справи суд має врахувати викладене, надати належну оцінку доказам і запереченням, поданим сторонами, надати оцінку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції з урахуванням статті 367 ЦПК України і у разі доведення порушення прав позивача належним способом захистити такі порушені права, якщо вимога заявлена у межах позовної давності, ухваливши судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 410, 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги,статтями 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Новіковою Інною Станіславівною, задовольнити частково.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук
