СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/6929/20

пр. № 2/759/903/21

01 березня 2021 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючої судді: Шум Л.М.

при секретарі: Сніжко І.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання дій відповідачки неправомірними,

В С Т А Н О В И В:

Позивач в квітні 2020 року звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання дій відповідачки неправомірними. Просить суд постановити Рішення та стягнути з ОСОБА_2 на його користь борг в сумі 765 000 грн. після укладеного нею договору купівлі-продажу однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , а також три процента річних в розмірі 68 850 грн. та інфляційні втрати з 22 серпня 2017 року по 22 серпня 2020 року в розмірі 150 552 грн., а усього : 997 587,50 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 22 вересня 2017 року ним була подана позовна заява про визнання договору купівлі продажу зазначеної квартири недійсним. Також вказує, що в 1971 році ним було укладено шлюб з ОСОБА_2 . Від даного шлюбу має доньку - ОСОБА_4 та сина - ОСОБА_5 . На протязі 17 років всі зароблені з дружиною кошти вони вкладали в нерухомість, придбавши декілька квартир, в тому числі однокімнатну квартиру по АДРЕСА_1 , гараж і кіоск автозапчастин в АДРЕСА_3 . Зазначає, що в останні роки між ним та дружиною склалися негативні відносини, які пов`язує з поведінкою дружини, яка не сприймає його друзів, що вживали з ним спиртні напої, звинувачуючи її в підмішуванні проносних речовин, що й стало причиною чергової сварки, після якої позивач заявив про свій намір розірвати шлюб з нею. Вказує, що 07.08.2017 року його зять з донькою з усіма його речами перевезли його в однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , а 25.08.2017 року він помітив, що в даній квартирі змінені замки. Відвідавши нотаріуса та Відділ адміністративних послуг він дізнався про продаж вказаної квартири від його імені за договором купівлі- продажу від 21.08.2017 року. Стверджує, що квартира продана без його згоди на підставі довіреності, яку він видав своїй дружині - ОСОБА_2 . Після чого він звернувся до 12-ої Київської нотаріальної контори та зареєстрував заяву про припинення дії даної довіреності.

Рішенням Святошинського районного суду від 4 червня 2019 року, яке в встановленому порядку набуло законної сили в задоволенні зазначеного позову йому було відмовлено. Одночасно позивач посилається на зазначене в Постанові Касаційного суду від 12 березня 2020 року у справі № 759/14137/17 й на цій підставі вважає, що у нього є право звернутися до суду з даним позовом.

Ухвалою Святошинського районного суду від 18.05.2020 р. відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання. Запропоновано сторонам подати усі наявні у них докази до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться до початку розгляду справи по суті.

23 листопада 2020 року позивач подав до суду заяву про уточнення позовних вимог (а.с.39-42 т.1 )., яка була прийнята судом.

Відповідачкою подано Відзив на позовну заяву позивача, який приєднаний судом до матеріалів справи ( а.с. 48-60 т.1).

Позивачем подана відповідь на відзив відповідачки на позовну заяву.

В підготовчому засіданні судом вирішені заяви і клопотання подані сторонами. Приєднано до матеріалів справи надані сторонами докази. Судом учасникам розгляду справи роз`яснювалися їх процесуальні права та обов`язки, в т.ч. щодо подання доказів.

Ухвалою суду від 08.12.2020 року за результатами підготовчого засідання за участю та за згодою представників сторін суд постановив ухвалу про закінчення підготовчого провадження та призначення судового розгляду справи по суті.

В судовому засіданні 18.02.2021 року позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили задовольнити. Відповідачка та її представник в судовому засіданні позов не визнали та просили у його задоволенні відмовити.

Суд, вислухавши пояснення сторін та їх представників, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що під час шлюбу згідно Свідоцтва про право власності від 04.12.2009 року подружжям - позивачем та відповідачкою набуте спільне майно - спірна однокімнатна квартира АДРЕСА_1 .

Нормами ст. 60 Сімейного Кодексу України встановлено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Суд погоджується з доводами відповідачки щодо презумпції спільного сумісного майна подружжя, яка існує доки вона не спростована. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Позивачем презумпція спільного сумісного майна подружжя на спірну квартиру не спростована. Доказів на спростування цього не надано.

Відповідно спірна квартира, АДРЕСА_1 є об`єктом спільної сумісної власності позивача та відповідачки.

Згідно приписів ст368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

З урахуванням цього вимоги позивача щодо повернення йому коштів в розмірі 765 000 грн. після продажу спірної квартири суд вважає безпідставними, необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на нормах закону.

Згідно ст. 61 Сімейного Кодексу України визначені об`єкти права спільної сумісної власності.

1. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

2. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Судом встановлено, що договір купівлі-продажу спірної квартири було укладено в інтересах сім`ї, що підтверджується як доказами, наданими відповідачкою ( медичною документацією та доказами, що підтверджують укладання договорів позики), додатково підтверджено у суді свідками, а також й зазначено в рішенні Святошинського районного суду від 04 червня 2019 року в іншій цивільній справі № 759/14137/17, на яке посилається позивач.

Зазначеним рішенням вже встановлені факти та обставини, які не підлягають до їх додатковому доказуванню. Судом було встановлено:" В матеріалах справи також наявні медичні документи, надані представником відповідача, з яких вбачається наявність значних фінансових витрат, понесених на лікування подружжя, як позивача, так й відповідача ОСОБА_2 , а також витрати, пов`язані з забезпеченням їх сина. Суд зауважує, що вказані витрати передували укладанню спірного договору, стосуються інтересів сім`ї позивача …"

Суд враховує, що в задоволенні відповідного позову позивача про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 недійсним позивачу було відмовлено. Вказане Рішення суду має законну силу.

Посилання позивача на Постанову Касаційного суду у вказаній справі не змінює факт чинності правочину, укладеного 21 серпня 2017 року відповідачкою.

Суд також бере до уваги суперечливість позиції позивача, який в іншій цивільній справі № 759/14137/17, на яку й посилається позивач заперечував укладання 21 серпня 2017 року договору купівлі-продажу спірної квартири. Стверджував, що про її продаж йому нічого відомо нібито не було. Оспорював дійсність цього договору та просив визнати його недійсним.

А в даній справі стверджує, що відповідачка прострочила своє зобов`язання повіреної передати йому кошти після продажу квартири на три роки і не передала йому кошти.

Суд критично оцінює вказані доводи та посилання позивача і приходить до висновку, що така поведінка позивача є суперечливою та взаємовиключною. А доводи та аргументи позивача суперечать тій позиції, яку він же займав раніше в іншій справі.

В іншій вказаній справі позивач сам стверджував у суді, що взагалі будь-яких коштів за вказаним договором купівлі-продажу отримано не було. Але в даній справі позивач посилається та зазначає вже зовсім інші обставини.

Суд погоджується з доводами відповідачки та аргументами, викладеними нею в відзиві на позовну заяву про порушення принципу "естопель" та вважає, що з його урахуванням доводи та аргументи позивача, викладені ним в позовній заяві та в суді під час слухання справи не заслуговують на увагу, оскільки вони суперечать тій позиції, яку позивач займав раніше, а відтак й не мають належної доказової сили у даному спорі з іншою стороною.

Суд бере до уваги, що принцип «естопель» застосовувався вже у справах №914/2622/16, №914/3593/15, №237/142/16-ц, №911/205/18, №910/19179/17. А також знайшов своє застосування також й в практиці Європейського суду з прав людини ( Справи: «Хохліч проти України», заява №41707/98; «Рефаг парті зі (Партія добробуту ) Туреччини та інші проти Туреччини, заяви №№41340/98, 41342/98, 41344/98 ), на які й посилається відповідачка заперечуючи проти позову. Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 фактично застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується на тому, що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Аналогічних по суті правових висновків дійшов Верховний суд й в інших справах, в т.ч. в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.04.2019 р. у справі №903/394/18 та в Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.11.2018 р. у справі №911/205/18..

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Суд зобов`язаний враховувати правові висновки Верховного суду та висновки, викладені в Рішеннях ЄСПЛ.

За таких обставин суд дійшов про необхідність застосування при розгляді справи доктрини заборони суперечливої поведінки і відмовляє в задоволенні позовних вимог.

Очевидно, що дії позивача, який спочатку сам звернувся до суду та стверджував про неотримання за Договором купівлі-продажу квартири від 21 серпня 2017 року взагалі будь -яких коштів, а згодом, за наслідками відмовим йому судом у задоволенні його позову про визнання цього договору недійсним, пред`являє позов про стягнення з відповідачки боргу, як коштів неповернутих йому після укладання зазначеного договору купівлі-продажу квартири є недобросовісними та суперечать його попередній поведінці. При цьому посилання позивача на те, що спірна квартира належала йому на праві особистої власності суд вважає безпідставними та такими, що не відповідають дійсності й спростовуються матеріалами справи.

Застосовуючи принцип «естопель» суд також враховує правові висновки Верховного Суду про застосування норми права, викладені в Постанові Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.

В залежності від обставин справи суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, які суперечать засадам цивільного судочинства.

Суб`єктивні права, будучи мірою можливої поведінки особи, мають певні межі за змістом і за характером їх здійснення. Як наголошує Верховний Суд, межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права (постанова Верховного Суду від 29.05.2019 р. у справі № 914/692/18).

Поведінка сторони повинна бути економічно обґрунтованою та відповідати загальноприйнятим уявленням про честь і совість (тобто схвально оцінюватися суспільством на предмет засобів і методів, які використовують для досягнення переслідуваних сторонами цілей) (постанова Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі № 521/17654/15-ц).

Стаття 13 Цивільного Кодексу України визначає межі здійснення цивільних прав і встановлює заборону зловживання правом.

Як пояснює Верховний Суд, якщо сторона договору реалізує формально належне їй суб`єктивне право, але при цьому діє всупереч меті такого права або в порушення своїх зобов`язань, які виникають із договірних правовідносин, вона зловживає правом (постанови Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі № 521/17654/15-ц; від 29.05.2019 р. у справі № 914/692/18).

Заборона зловживання правом як у цивільних, так й у сімейних правовідносинах, а також і при укладанні та виконанні договорів, що укладаються між подружжям, в т.ч. й на підставі доручення, по суті випливає з відповідних норм, встановлених не лише нормами Цивільного Кодексу, а й нормами Сімейного Кодексу України.

Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Судом встановлено та не заперечується сторонами, що на момент укладання Договору купівлі-продажу 21 серпня 2017 року позивач та відповідачка були чоловіком та дружиною. Вказаний факт позивачем не оспорюється.

З урахуванням цього суд вважає доречними та такими, що заслуговують на увагу доводи відповідачки про те, що застосування норм Цивільного Кодексу України при вирішенні даного спору, в т.ч. посилання позивача на необхідність видачі йому його дружиною розписки про повернення йому коштів після продажу нею квартири на підтвердження її дій, як повіреною, без врахування того факту, що усі події та обставини відбувалися в межах однієї сім`ї та між чоловіком й його ж дружиною, без урахування та застосування норм Сімейного Кодексу України, а лише на підставі норм ст. 1003 -1006 Цивільного Кодексу України, на які посилається позивач було би занадто формальним та суперечить суті сімейних відносин.

Застосування зазначених норм можливо лише у їх системному зв`язку з іншими нормами, які регулюють спірні правовідносин, в т.ч. й нормами Сімейного Кодексу України, якими не передбачено вимоги видачі розписки при вчиненні правочинів однім з подружжя іншому. Не передбачено цього також й звичаями української сім`ї. В зв`язку з чим суд погоджується з відповідними про це доводами відповідачки.

Ст.11 Сімейного Кодексу України врегульовано питання врахування судом звичаїв при вирішенні судом сімейних спорів.

1. При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Така заява зроблена відповідачкою в її відзиву.

Нормами ст.8 Сімейного Кодексу України законодавцем врегулювано застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного кодексу України.

1. Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Відповідно законодавець при застосуванні норм Цивільного Кодексу України обумовлює це нормою, якщо це не суперечить суті сімейних відносин.

Суть сімейних відносин та інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку відрізняються особливістю, яка втілюється зокрема в нормах ст.9 Сімейного Кодексу України, згідно яких сімейні відносини можуть бути врегульовані в т.ч. і за домовленістю сторін, що й передбачено ч.2 ст.7 Сімейного Кодексу України.

ч.1 ст.9 Сімейного Кодексу України також визначено, що подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Правовідносини, що виникають із договору доручення, є представницькими й фідуціарними і також засновуються на особливій довірі.

Судом встановлено та позивачем не заперечується, що 10 березня 2006 року він у встановленому законом порядку оформив нотаріально та видав відповідачці ОСОБА_2 Довіреність (а.с.5), якою уповноважив її в т.ч. управляти та розпоряджатися всім його майном, з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилося, в т.ч. розпоряджатися й його коштами.

Вказане доручення на момент виникнення спірних правовідносин було чинним та у встановленому законом порядку скасовано не було. Відповідачка мала права отримувати та розпоряджатися коштами позивача, докази чого були надані нею та містяться в матеріалах справи.

За нормами ч. 3 ст. 61 Сімейного Кодексу України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Позивач, користуючись своїми процесуальними правами 23.11.2020 року звернувся до суду з уточненою позовною заявою, в який просить суд тягнути з ОСОБА_2 на його користь борг в сумі 765 000 грн. після укладеного нею договору купівлі-продажу, а також три процента річних в розмірі 68 850 грн та інфляційні втрати з 22 серпня 2017 року по 22 серпня 2020 року в розмірі 150 552 грн., а усього : 997 587,50 грн.

При цьому доказів існування між сторонами будь-яких боргових зобов`язань, зокрема наприклад договору позики, ним не надано. Відповідно позивач безпідставно посилається та вимагає стягнути борг та вказує на боргові зобов`язання відповідачки. Зазначене одночасно також свідчить, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту своїх прав та інтересів.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на неповернення йому відповідачкою коштів після продажу квартири. При цьому у якості доказів ним до його позовної заяви суду надано лише копію Свідоцтва про право власності на квартиру, копію довіреності від 10 березня 2006 року, копію договору купівлі-продажу квартири від 21 серпня 2017 року, копію Постанови касаційного суду від 12.03.2020 року у справі №№ 759/14137/17, а також не підписаний Розрахунок інфляційних збитків. Будь-яких інших доказів ним не надано.

Нормами ст.81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно норм ст. 83 визначено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

У частині 2 статті 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 12 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Позивач стверджує про неповернення йому 21.08.2017 року коштів відповідачкою після продажу нею квартири. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

З приводу цього Верховний Суд висловив вже висновки у Постанові від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17.

Вірогідність доказів як новела у стандарті доказування вже застосовується судами наприклад у господарському судочинству, але не міститься в ЦПК України.

Але, жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, керуючись своїм внутрішнім переконанням, суд вважає позов позивача недоведеним, а доводи, докази та аргументи відповідачки такими, що заслуговують на увагу.

Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Оцінюючи надані позивачем докази суд вважає їх недостатніми для задоволення позову позивача. Розрахунок інфляційних витрат взагалі не містить підпису позивача. Доводи позивача зводяться лише до цитування ним окремо узятого абзацу з Постанови касаційного суду від 12 березня 2020 року у справі№ 759/14137/17. Але суд касаційної інстанції в силу норм ст.400 ЦПК України не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково збирати докази.

Обов`язок подання доказів процесуальним законом покладений на сторони.

Позивач посилаючись на обставини неповернення йому коштів після продажу квартири відповідачкою повинний довести це у суді та надати відповідні докази. У випадку їх ненадання саме останній у цьому випадку несе ризик настання пов`язаного з цим процесуального наслідку у вигляді відмови в позові.

Суд не може ухвалювати рішення виходячи з припущення.

Позивачем належними та допустимими доказами не доведено стверджувальної ним обставини про відсутність передання йому 21.08.2017 року коштів відповідачкою після продажу квартири.

Стверджуючи у суді про неповернення коштів відповідачкою позивач посилається лише на абз.2 арк.9 Постанови касаційного суду від 12 березня 2020 року у справі№ 759/14137/17.

Позиція Позивача будується тільки на аргументі, що немає розписки про передання йому відповідачкою коштів за продану квартиру. Однак, під час судового розгляду спростовуючи цей аргумент відповідачка стверджувала, що твердження позивача не відповідають дійсності та зазначає, що ст.1006 ЦК України не містить обов`язку складання розписки. А містить лише норму негайного передання всього одержаного у зв`язку з виконанням доручення. Одночасно нормами ч.1. ст. 206 ЦК України також передбачено, що усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення.

Відповідачка стверджує, що вона негайно після отримання передала усі кошти позивачу. Вказані обставини підтверджені нею у письмових поясненнях , а також підтверджені нею та іншими свідками, допитаними у суді.

Судом встановлено, що 21 серпня 2017 року було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .

Ціна продажу квартири, як зазначено в п. 2.2. договору (а.с.6-8) становить 765 000 грн. Відповідачка та третя особа по справі позов не визнали, зазначили в відзиву, що позивач приховує від суду дійсні факти та обставини, що мають істотне значення, а саме :що гроші після продажу квартири негайно були передані позивачу та у подальшому, за його ж на то згодою, були витрачені на сина та погашення боргів сім`ї, на підтвердження чого надали суду докази, які наявні у справі.

В наявних також в матеріалах справи письмових поясненнях (а.с.225) відповідачка вказує :" ….кошти я йому негайно передала, після чого ми поїхали до нотаріуса та оформили всі документи. Після оформлення ми повернулися до кіоску, показали чоловіку документи, він їх оглянув, передав мені кошти і попросив поїхати розрахуватися по боргам, що я й зробила."

Допитані у суді свідки також підтвердили, що після продажу квартири зазначені кошти негайно були передані позивачу.

Так, свідок ОСОБА_6 підтвердила, що вона чула виразно їх розмову й бачила що, дочка показала ОСОБА_1 документи, він їх оглянув, дав гроші ОСОБА_2 і сказав, щоб вона негайно розрахувалася з боргами, про що нею зазначено також письмово в її письмових поясненнях, які є наявні в справі. Вона свідчила у суді, що 21.08.2017 року до кіоску, в якому вона працює, приїхала відповідачка з ОСОБА_3 та її чоловіком. Вони усі підійшли до відповідача, який був там. Вона чуло їхню розмову, що відповідачка сказала позивачу сховати гроші, бо вони поїдуть переоформляти квартиру. Вона також підтвердила, що позивач дав гроші відповідачці й сказав, що би вона негайно розрахувалася з боргами.

Вказані докази співвідносяться з іншими доказами у справі.

Так свідки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 підтвердили у суді надання ними коштів у борг на лікування позивача і відповідача та їх повернення їм відповідачкою 21.08.2017 року. Гроші були повернути в повному обсязі.

Свідок ОСОБА_9 підтвердив у суді повернення відповідачкою позивачу 21.08.2017 року негайно усіх коштів після продажу квартири, а також зазначив, що позивач під різними та надуманими приводами звертається до суду та ним подано вже 17 позовів до відповідачки та його ж доньки.

Відповідачкою також були надані письмові пояснення, які підтверджують це.

Будучи допитаною у суді за її згодою у якості свідка відповідачка ОСОБА_2 також підтвердила повернення нею відповідачу 21.08.2017 року негайно усіх коштів після продажу квартири та його друге доручення до неї віддати за рахунок цих же коштів борги сім`ї.

При цьому усі доводи, аргументи та докази, надані відповідачкою та свідчення свідків позивачем не спростовано.

Застосування принципу змагальності сторін виключає можливість застосування концепції негативного доказу.

Суд також бере до уваги, що протягом 3 років після продажу квартири позивач не оскаржував дій повіреної, в т.ч. й щодо повернення йому коштів і погашення за рахунок коштів від продажу квартири боргів сім`ї.

Тобто позивач фактично прийняв та схвалив дії повіреної ним особи, оскільки не заперечував проти оплати нею за його лікування та повернення боргів сім`ї. В справі є наявними розписки позикодавців про повернення їм коштів, узятих у них у борг відповідачкою на лікування та на потреби сім`ї.

Ці ж самі обставини були підтверджені й свідками.

Відповідно до статті 241 ЦК правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Суд вважає, що позивач своїми фактичними конклюдентними діями протягом 3 років схвалив дії повіреної та підтвердив належне виконання відповідачкою обов`язків, як повіреної, в т.ч. й щодо негайного передання всього одержаного у зв`язку з виконанням доручення.

За таких обставин, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності, суд вважає позов не обґрунтованим., а вимоги позивача про стягнення з відповідачки боргу у сумі 765 000 грн. такими, що не підлягають до їх задоволенню.

Оскільки усі інші позовні вимоги позивача щодо стягнення 3 процентів річних та інфляційних втрат є похідними від основної вимоги, в задоволенні якої суд відмовляє, вони також не підлягають до задоволення.

Враховуючи відмову у задоволені позову та звільнення позивача від сплати судового збору судові витрати компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

З урахуванням вищенаведеного, оцінюючи зібрані по справі докази в їх сукупності та співставленні, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача є недоведеними та такими, що не підлягають до їх задоволення у повному обсязі.

На підставі викладено, керуючись ст.ст.7,8,9,11,21, 60,61,Сімйеного Кодексу України, ст. 13 206, 368, 1006 Цивільного Кодексу України, ст 2,12,76-83, 89, 90,92,95,259, 263- 265,268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 про визнання дій відповідачки неправомірними - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, - у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення - якщо така адреса відсутня.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.

Суддя: Л.М. Шум