Постанова
Іменем України
10 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 207/41/17
провадження № 61-14757св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа за первісним позовом - приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Лариса Леонідівна,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 липня 2018 року в складі судді Тюлюнової В. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року в складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Красношлик Л. Л. про встановлення факту проживання однією сім`єю без шлюбу та поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він та ОСОБА_2
з жовтня 2003 року проживали однією сім`єю без шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та були пов`язані спільним побутом.
За час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбали
у спільну сумісну власність житловий будинок
АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 14 грудня 2007 року, після реєстрації шлюбу придбали квартиру
АДРЕСА_2 .
Вказував, що вищевказане майно (будинок та квартира) є спільною сумісною власністю подружжя, проте ОСОБА_2 без згоди ОСОБА_1 за договорами дарування від 05 вересня 2016 року та від 06 вересня 2016 року відчужила належний їм будинок на користь ОСОБА_3 , тому ці правочини підлягають скасуванню.
На підставі викладеного ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив: встановити факт його проживання із ОСОБА_2 однією сім`єю без шлюбу в період з жовтня 2003 року до 14 грудня 2007 року; визнати житловий будинок АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя;
у порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за
ним право власності на квартиру
АДРЕСА_2 ; стягнути із ОСОБА_2 компенсацію різниці вартості спільного майна у розмірі 10 000 грн; визнати недійсними договори дарування житлового будинку від 05 вересня 2016 року та від 06 вересня 2016 року, укладені між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
У березні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю подружжя, поділ майна подружжя.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що з 14 грудня
2007 року вона перебувала у шлюбі із ОСОБА_1 , проте почали
спільно поживати однією сім`єю у належному їй будинку
АДРЕСА_1 за пів року до реєстрації шлюбу.
Під час шлюбу ОСОБА_2 за особисті кошти, які отримала у борг за договором позики, придбала квартиру
АДРЕСА_2 .
Сторони за зустрічним позовом під час шлюбу придбали автомобілі Renault Logan та Газ 24, які після фактичного припинення їхнього спільного проживання однією сім`єю та розлучення знаходяться у володінні та розпорядженні ОСОБА_1 , тому позивач за зустрічним позовом має право на грошову компенсацію частки у спільному сумісному майні.
Зазначала, що сторони за зустрічним позовом не могли проживати однією сім`єю без шлюбу з жовтня 2003 року до 2006 року та набувати у спільну сумісну власність майно, оскільки ОСОБА_1 у цей період перебував у шлюбі з іншою жінкою.
На підставі викладеного ОСОБА_2 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: визнати квартиру
АДРЕСА_2 її особистою приватною власністю, на яку не розповсюджується режим спільної власності подружжя; визнати спільним майном подружжя автомобілі Renault Logan та Газ 24; виділити ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності подружжя автомобілі Renault Logan та Газ 24; стягнути із ОСОБА_1 грошову компенсацію за розподіл майна подружжя у розмірі 1/2 вартості автомобілів Renault Logan та Газ 24, що становить 78 868,50 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття
Рішенням Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 липня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без шлюбу в період з червня 2007 року до 14 грудня 2007 року.
У задоволенні решти позивних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Визнано квартиру АДРЕСА_2 ; автомобілі Renault Logan і Газ 24 спільною сумісною власністю подружжя.
Виділено ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності подружжя автомобілі: Renault Logan і Газ 24.
Виділено ОСОБА_1 зі спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за розподіл майна подружжя у частині вартості 1/2 частки автомобілів: Renault Logan і Газ 24, у розмірі 78 868,50 грн.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 у порядку розподілу судових витрат 640 грн.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у порядку розподілу судових витрат 1 015,15 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 до
2006 року перебував у шлюбі з ОСОБА_4 , тому не підлягає встановленню факт його проживання разом із ОСОБА_2 однією сім`єю без шлюбу у період придбання останньою спірного будинку. Отже позивач за первісним позовом не довів придбання у спільну сумісну власність подружжя житлового будинку АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу від 28 травня
2004 року.
Разом з тим, зібраними у справі доказами підтверджено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без шлюбу у період з червня 2007 року до 14 грудня 2007 року, а також набуття ними у спільну сумісну власність подружжя квартири
АДРЕСА_2 та автомобілів Renault Logan і Газ 24, тому вказане майно підлягає поділу між ними.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що ОСОБА_2 не довела належними та допустимими доказами, що спірна квартира придбана за її особисті кошти у період шлюбу із ОСОБА_1 . Позивач за первісним позовом не був стороною договорів дарування спірного будинку, який належав на праві особистої власності ОСОБА_2 . Оскільки ОСОБА_1 не довів, що був співвласником спірного будинку, то внаслідок укладення вищевказаних правочинів його права не порушені.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення первісних позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали однією сім`єю без шлюбу з жовтня 2003 року. Спірний будинок
АДРЕСА_1 фактично був придбаний за кошти позивача за первісним позовом, цей будинок був у незадовільному стані, тому останній переобладнав вказане нерухоме майно, зробив ремонт та проживав у ньому тривалий час. Проте ОСОБА_2 .
Крім того, до вищевказаного будинку було перевезене належне ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності майно, яким він позбавлений можливості користуватися внаслідок неприязних відносин між сторонами за зустрічним позовом.
Позивач за первісним позовом довів належними та допустимими доказами, що будинок АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, тому укладені без його згоди договори дарування будинку порушують права та інтереси останнього, отже мають бути визнані недійсними у судовому порядку.
Оскільки ОСОБА_2 мешкає у будинку, то їй необхідно виділити це майно, а ОСОБА_1 - квартиру. Вартість будинку на 20 000 грн більша за вартість квартири, тому на користь позивача за первісним позовом необхідно стягнути різницю у вартості зазначеного майна.
Позиція іншого учасника справи
ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказувала, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами заявлені у справі вимоги, зокрема факт проживання разом із ОСОБА_2 однією сім`єю без шлюбу з жовтня 2003 року та набуття у спільну сумісну власність подружжя будинку
АДРЕСА_1 . Позивач за первісним позовом з 1978 року до 2006 року перебував у шлюбі з ОСОБА_4 , тому не міг проживати у цей період однією сім`єю із ОСОБА_2 . Позивач за первісним позовом обрав не правильний спосіб захисту порушеного права.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 31 липня
2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 з 1978 року до 2006 року перебував
у шлюбі з ОСОБА_4 .
ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 28 травня 2004 року придбала житловий будинок
АДРЕСА_1 .
З 14 грудня 2007 року ОСОБА_2 перебувала у шлюбі із ОСОБА_1 , який розірвано рішенням Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 08 листопада 2016 року
у справі № 207/2437/16-ц.
До реєстрації шлюбу (протягом шести місяців) ОСОБА_2 та
ОСОБА_1 проживали разом у вищевказаному житловому будинку.
У будинку АДРЕСА_1 з 24 червня 2006 року зареєстрована
ОСОБА_2 , а з 16 грудня 2008 року - ОСОБА_1 .
У період шлюбу із ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 27 квітня 2015 року ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 .
Відповідно до пункту 1.5 договору купівлі-продажу від 27 квітня 2015 року продавці ознайомилися зі змістом заяви чоловіка покупця - ОСОБА_1 , щодо його згоди на укладення та підписання цього договору, вказана заява зареєстрована у реєстрі нотаріальних дій.
За договорами дарування від 05 вересня 2016 року та від 06 вересня
2016 року ОСОБА_2 подарувала житловий будинок
АДРЕСА_1
ОСОБА_3 .
Згідно з даними Територіального сервісного центру від 30 травня 2017 року за період перебування у шлюбі із ОСОБА_2 за ОСОБА_1 зареєстровано автомобілі Renault Logan та Газ 24.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказував, що він проживав однією сім`єю без шлюбу разом із ОСОБА_2 з жовтня 2003 року, а 14 грудня 2007 року між ними зареєстровано шлюб. 28 травня 2004 року вони набули
у спільну сумісну власність житловий будинок АДРЕСА_1 , а 27 квітня 2015 року - квартиру АДРЕСА_2 . Вказане майно є спільною сумісною власністю подружжя, отже, відповідач за первісним позовом не мала права розпоряджатися цим майном без згоди позивача за первісним позовом.
Заперечуючи проти заявлених у справі вимог, ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, а також вказувала, що вона та ОСОБА_1
не могли проживати однією сім`єю без шлюбу з жовтня 2003 року
до 2006 року та набувати у спільну сумісну власність майно, оскільки останній у цей період перебував у шлюбі з іншою жінкою. Отже придбаний у 2004 році житловий будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , відповідно, вона мала право дарувати це майно ОСОБА_3 без згоди
ОСОБА_1 . Зазначала, що за особисті кошти, які отримала у борг за договором позики, 27 квітня 2015 року придбала квартиру АДРЕСА_2 , тому це майно є її особистою власністю. Сторони за зустрічним позовом за час шлюбу придбали автомобілі Renault Logan та Газ 24, які після фактичного припинення спільного проживання однією сім`єю та розлучення знаходяться у володінні та розпорядженні ОСОБА_1 , тому позивач за зустрічним позовом має право на грошову компенсацію своєї частки в указаних автомобілях.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто
з 01 січня 2004 року.
За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
Положення Кодексу законів про шлюб та сім`ю України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають
у шлюбі між собою. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.
Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17 (провадження № 61-43499св18),
від 28 жовтня 2020 року у справі № 280/705/17 (провадження
№ 61-37425св18).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму
статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: час набуття майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Частиною третьою статті 10 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовами) визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Аналогічна за змістом норма викладена у частині третій статті 12 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій).
Статтею 25 СК України передбачено, що жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.
Разом з тим, ОСОБА_1 з 1978 року до 2006 року перебував
у шлюбі з ОСОБА_4 .
Судами також встановлено, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що він та ОСОБА_2 з жовтня 2003 року до 14 грудня 2007 року проживали однією сім`єю без шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет та були пов`язані спільним побутом, а за час спільного проживання придбали у спільну сумісну власність житловий будинок
АДРЕСА_1 .
При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Як на підставу для розірвання договорів дарування житлового будинку позивач за первісним позовом посилався на те, що ці договори вчинено без його згоди, тому вони є недійсними.
Відповідно до частин першої та другою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Встановивши, що спірний будинок належить ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, суди дійшли правильного висновку, що згода ОСОБА_1 на розпорядження цим майном не є необхідною. При цьому суди також правильно зазначили, що позивач за первісним позовом
не є стороною спірних правочинів та його права не порушенні внаслідок відчуження зазначеного майна на користь ОСОБА_3 .
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 проживали однією сім`єю без шлюбу з жовтня 2003 року та до моменту укладення шлюбу між ними, оскільки у період до 2006 року останній проживав у шлюбі з іншою жінкою та не довів належними і допустимими доказами, що перебував у фактичних шлюбних відносинах із ОСОБА_2 у цей період.
Разом з тим, суди правильно встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без шлюбу в період з червня 2007 року до 14 грудня 2007 року. Вказані обставини не спростовані належними та допустимими доказами.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що спірний будинок АДРЕСА_1 фактично був придбаний за кошти позивача за первісним позовом, будинок був у незадовільному стані, тому останній переобладнав це нерухоме майно, зробив ремонт та проживав у ньому тривалий час, оскільки вказані обставини не підтверджені належними та допустимими доказами.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом), так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України (у редакції, чинній на час вирішення справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій). Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено,
а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги, що до спірного будинку було перевезене належне ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності майно, яким він позбавлений можливості користуватися внаслідок неприязних відносин між сторонами за зустрічним позовом, не заслуговують на увагу, оскільки такі доводи не підтверджені матеріалами справи, а предметом цього спору не
є витребування майна, такі вимоги не були предметом спору.
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною
в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження
в судах з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду.
Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення
з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Баглійського районного суду міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 липня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
В. А. Стрільчук
