РІШЕННЯ

іменем України

22 грудня 2020 рокуСправа №451/824/19 Провадження № 2/451/230/20

Радехівський районний суд Львівської області

у складі головуючого-судді Семенишин О.З.

секретаря судового засідання Табен Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Радехові цивільну справу №451/824/19 за позовом ОСОБА_1 до Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області про визнання незаконним та скасування рішення,-

ВСТАНОВИВ:

12 червня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області про визнання незаконним та скасування рішення.

В позовній заяві зазначає, що 9.06.2009 року виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області виносить рішення №18 від 09.06.2009р., де вказано: 1. Оформити право власності на церкву по АДРЕСА_1 за релігійною громадою Української православної церкви Київського патріархату в с. Дмитрів, Радехівського району. 2. КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» сформувати свідоцтво про право власності на церкву АДРЕСА_1 . 3. Видати свідоцтво про право власності на церкву по АДРЕСА_1 . 4. КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» провести державну реєстрацію права власності на церкву АДРЕСА_1 . Виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради при прийнятті цього рішення перевищив надані йому чинним законодавством повноваження та не мав правових підстав приймати вищезгадане рішення, порушивши норми законодавства України, тому це рішення слід скасувати. Позивач скористалась своїм, гарантованим Конституцією України правом, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради при прийнятті цього рішення перевищив надані йому чинним законодавством повноваження, та не мав правових підстав приймати вищезгадане рішення, оскільки таке набуте з порушення норм чинного законодавства України, що сформувало загрозу правовому режиму власності, встановленому державою Україна і підлягає скасуванню з наступних підстав. Згідно вимог статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 року №987-ХІІ, культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим. На час прийняття цього рішення (09.06.2009р.) про оформлення права власності власності на церкву будинок АДРЕСА_1 не було жодного рішення чи розпорядження Львівської обласної державної адміністрації стосовно передачі безоплатно у власність релігійній громаді Української православної церкви Київського патріархату у с. Дмитрів культової будівлі - церкви за адресою: АДРЕСА_2 . Таким чином Виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради грубо порушив статтю 17 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації», перевищив свої повноваження не маючи правових підстав приймати рішення №18 від 09 червня 2009 року «Про оформлення права власності на церкву будинок АДРЕСА_1 »( копія в додатках) релігійній громаді Української православної церкви Київського патріархату у с. Дмитрів. Покликається на пункт 9.3 роз`яснень Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 № 02-5/109 (витяг п.4 додатків), на повернення культових будівель та майна можуть претендувати релігійні організації того ж самого конфесійного напряму, яким раніше належали ці культові будівлі та майно. При цьому, пунктом 7 Роз`яснень передбачено, що передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї ж конфесії або віросповідної приналежності, якій належала будівля на момент її переходу у власність держави. Доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації, відповідно до п. 9.4. Роз`яснень, можуть бути довідки державних архівних установ. Згідно архівної довідки від 27.05.2013 р. № М-84 будівля церкви Воздвижения Чесного Животворящого Хреста с. Дмитрів від часу побудови - 1877 р., належали Українській греко-католицькій церкві. У 2009 р. будівля церкви Воздвижения Чесного Животворящого Хреста с. Дмитрів перебувала у державній власності і тільки Держава могла передавати цю культову будівлю у власність релігійній громаді на основі рішення Львівської обласної державної адміністрації. Орган місцевого самоврядування, у даному випадку виконком Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області таких повноважень не мав. Натомість, в порушення статті 17 Закону України від 23.04.1991 № 987-ХІІ «Про свободу совісті та релігійні організації», виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради виносить незаконне рішення №18 від 09.06.2009р. про безоплатну передачу у власність релігійній громаді Української православної церкви Київського патріархату с. Дмитрів Радехівського району Львівської області нежитлову будівлю: культову будівлю - церкву за адресою: АДРЕСА_2 . По-друге: Компетенцію Дмитрівської сільської ради, як виконавчого органа місцевого самоврядування визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Жодним положенням Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» станом на час прийняття оскаржуваного рішення не передбачено повноваження виконавчого органу місцевого самоврядування на прийняття рішень про оформлення права власності, видачу свідоцтва про право власності, зобов`язувати обласні реєстраційні організації, КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» формувати свідоцтво про право власності та проведення реєстрації права на об`єкти нерухомого майна. Виконавчий комітет Дмитрівської сільської ради не мав правових підстав приймати рішень стосовно оформлення права власності, видачу свідоцтва про право власності, а тим більше зобов`язувати КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» Формувати свідоцтво про право власності та проведення реєстрації права на об`єкти нерухомого майна, тим самим перевищив свої повноваження, порушив норми ст.19 Конституції України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні». Просить про поновлення строку на оскарження спірного рішення, так як про наявність вищезгаданого рішення дізналася із відповіді Дмитрівської сільської ради від 23.01.2019 р. №24_(копія п.2 додатку) на запит від 18.01.2019 р. (копія п.1 додатку), вважає цю обставину поважною для поновлення строку для оскарження до суду рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради №18 від 09.06.2009 р. Просить суд визнати незаконним та скасувати рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009 р. Поновити строк для оскарження рішення Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області №18 від 09.06.2009р., пропущений з поважних причин. Звільнити її від сплати судового збору згідно зі статтею 8 Закону України «Про судовий збір» (а.с.3-8).

16 грудня 2019 року представником відповідача було надано заперечення на позов, де зазначено, що позивачем жодним чином не обгрунтовано у чому полягає протиправність дій чи бездіяльність Виконкому Дмитрівської сільської ради, а тільки просить суд визнати незаконним та скасувати дане рішення. Покликається на ч.2 ст. 3 ЦПК України (в редакції до 15.12.2017) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи , яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси оскільки передача культових споруд та майна у користування та власність здійснюється лише релігійним організаціям (громадам), то відповідно рішення про передачу у власність могло б зачіпати права лише релігійної громади в цілому тобто, її права релігійної організації, як юридичної особи, проте з позовом в суд звернулася ОСОБА_2 (фізична особа), яка не є членом сільської громади с. ОСОБА_3 . Стосовно, строків подання позову із слів позивачки, вона просить суд поновити строк на оскарження, так як про наявність вищесказаного рішення дізналася із відповіді Дмитрівської сільської ради від 23.01.2019 р. №24 на запит від 18.01.2019 р., та вважає цю обставину поважною для поновлення строку для оскарження до суду рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради № 18 від 09.06.2009 року», проте позивач знала про оскаржуване рішення ще від 2 лютого 2018 р. по справі № 451/482/17 провадження №2/451/64/18 де вона (позивач) виступала як представник позивача. Це значить, що п. ОСОБА_1 свідомо вводить суд в оману і надає суду неправдиву інформацію. Просить відмовити у позові за безпідставністю позовних вимог (а.с.49-52).

13 червня 2019 року автоматизованою системою документообігу суду Д-3 судді Семенишин О.З. передані згадані вище матеріали справи, для розгляду.

ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, однак подала до суду заяву, в якій просила розгляд справи здійснювати без її участі, позовні вимоги підтримала у повній мірі та просила позов задовольнити (а.с.97).

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, однак про день, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином (а.с.96).

Дослідивши подані документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає до задоволення, виходячи з наступних міркувань.

Відповідно до вимог ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За правилами ст.ст.13,19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

На підставі ст.ст.12,81,82 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Суд встановив, що відповідно до Рішення виконавчого комітету Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області від 09.06.2009 року №18 «Про оформлення права власності на церкву будинок АДРЕСА_1 , на підставі заяви релігійної громади с. Дмитрів УПЦКП с. Дмитрів Радехівського району Львівської області «Про оформлення права власності на церкву будинок АДРЕСА_1 , було прийнято рішення: Оформити право власності на церкву по АДРЕСА_1 за релігійною громадою Української православної церкви Київського патріархату в с. Дмитрів, Радехівського району. КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» сформувати свідоцтво про право власності на церкву АДРЕСА_1 . Видати свідоцтво про право власності на церкву по АДРЕСА_1 . КП ЛОР «Червоноградське МБТІ» провести державну реєстрацію права власності на церкву АДРЕСА_1 (а.с.11).

Згідно Архівної довідки від 27.05.2013 року №М-84 греко-католицька церква Воздвиження чесного Хреста, зведена 1877 року. У власності церкви була земля (поле- 21 гектар 54 ари 21 метр квадратний, сіножаті 13 гектарів 21 ар 15 метрів квадратних, пасовиська 21 гектар 9 арів 61 метр квадратний, необроблена земля 6 гектарів 47 арів 52 метри квадратних, город 59 арів 89 метрів квадратних), дровітня і мурований будинок, згідно джерел Шематизм греко-католицького духовенства Львівської архиєпархії на 1931/32. Річник LXXVI 1931, c.169 (а.с.13).

Строк довіреності на представництво інтересів ОСОБА_4 ОСОБА_1 на час ухвалення рішення закінчився і нової редакції суду не було подано (а.с.58).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно ч.2 ст.2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР (далі Закон № 280/97-ВР) місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно ч. 3 ст. 24 Закону № 280/97-ВР органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до ч.1 ст.5 Закону № 280/97-ВР система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; старосту; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально - фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами ст.ст. 19, 140, 143, 144, 146 Конституції України.

З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що ці органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналогічні положення закріплені у ст. 4 Європейської хартії місцевого самоврядування, яка встановлює, що головні повноваження і функції органів місцевого самоврядування визначаються конституцією або законом; органи місцевого самоврядування в межах закону мають повне право вільно вирішувати будь-яке питання, яке не вилучене із сфери їхньої компетенції і вирішення якого не доручене жодному іншому органу; повноваження, якими наділяються органи місцевого самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними.

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону № 280/97-ВР виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

За змістом ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Повноваження, сільських, селищних, міських рад визначені у ст.ст. 25, 26 глави 1 Закону № 280/97-ВР.

В свою чергу, компетенція виконавчих органів сільських, селищних, міських рад передбачена главою 2 Закону № 280/97-ВР. При цьому, повноваження виконавчих органів, зокрема, селищних рад поділяються на власні (самоврядні) та делеговані.

Отже, повноваження сільської ради та виконавчого комітету сільської ради щодо прийняття рішень з конкретних питань розмежовані, і кожен з вказаних органів в межах таких (повноважень) приймає рішення/вчиняє дії, відтак, вони є окремими суб`єктами владних повноважень, дії чи рішення яких можуть бути оскаржені.

Згідно ст. 25 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до п.п.30,51 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»: виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до Закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації: визначення доцільності, порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності: вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади; надання згоди на передачу об`єктів з державної у комунальну власність та прийняття рішень про передачу об`єктів з комунальної у державну власність, а також щодо придбання об`єктів державної власності;

У відповідності до ст.29 глави 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»: до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: а) власні (самоврядні) повноваження: управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарської діяльності та переліку об`єктів, які можуть надаватися у концесію, подання раді письмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна.

Відповідно до ст.40 Закону № 280/97-ВР виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, крім повноважень, передбачених цим Законом, здійснюють й інші надані їм законом повноваження.

Згідно з ч.6 ст. 59 Закону № 280/97-ВР виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради.

У відповідності до ст.17 Закону України від 23.04.1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації», культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Суд приймає до уваги, що відповідач звертав увагу на те, що передача культових споруд та майна у користування та власність здійснюється лише релігійними організаціями (громадами), де зачіпаються права релігійної громади в цілому, тобто права релігійної організації як юридичної особи, а не фізичної особи особисто, яка не є членом Дмитрівської сільської громади.

Натомість позивач у позові та у заявах по суті справи, а саме заяві про усунення недоліків, фактично стверджує, що після прийняття оскаржуваного рішення сільською радою відбулося порушення її прав, посилаючись зокрема на ст.55 Конституції України, де кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб, і у відповідності до її конституційного права вона звертається до суду, оскаржуючи рішення органу місцевого самоврядування рішення Дмитрівської сільської ради №18 від 9.06.2009 року.

Позивач стверджуючи про порушення її прав внаслідок прийняття оскаржуваного рішення не навела та не надала до суду доказів існування в неї прав на звернення до суду саме з таким позовом в інтересах релігійної громади, в даному випадку в інтересах Дмитрівської релігійної громадиї, так як не є її членом, і зокрема членом Дмитрівської сільської громади.

Суд зауважує, що виходячи з предмету даного спору, позивач вимоги щодо захисту своїх майнових прав не висував, та з характеру спірних правовідносин (предмету спору по даній справі) наявності в неї особистого спору щодо права власності на зазначений об`єкт нерухомості не встановлено.

При цьому суд звертає увагу, що позивач оскаржує рішення відповідача, не обґрунтувавши та не підтвердивши належними доказами, як саме останнє на теперішній час безпосередньо порушує її права чи законні інтереси.

Застосування різних способів захисту порушеного права позивача повинно відбуватися з урахуванням конкретних обставин справи в кожному окремому випадку.

Обов`язковою умовою скасування рішення суб`єкта владних повноважень є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відсутність порушеного права та неправильний спосіб захисту встановлюються при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Суд наголошує, що захист прав здійснюється у разі їх порушення.

З цього випливає, що під час розгляду кожної справи суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, адже без цього не можна виконати завдання судочинства.

Якщо позивач не довів факту порушення особисто своїх прав, то навіть у разі, якщо дії суб`єкта владних повноважень є протиправними, підстав для задоволення позову немає.

Звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах.

Об`єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Для розкриття цих категорій необхідно звернути увагу на Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 (справа N 1-10/2004). Системний аналіз, який проведено Конституційним Судом України, свідчить, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

Також, Конституційний Суд, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції, в рішенні від 14.12.11 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України).

Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Суд наголошує, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Встановлення факту наявності порушення права, свободи чи інтересу особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковим під час судового розгляду.

Позивач не навела жодних доказів щодо існування реального негативного впливу безпосередньо на її права та, що відповідач своїм рішенням порушив її права, свободи чи інтереси, та що внеї виникло право на звернення до суду за їх захистом.

Суд не наділений обов`язком відповідати на всі доводи позову, і роз`яснювати як саме має бути захищено те чи інше право сторони.

Суд враховує висновки Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), викладені, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58), відповідно до яких принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Водночас, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (пункт 29).

Відповідно до змісту статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в ст. 16 ЦК.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою слід з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Також обраний спосіб захисту повинен відповідати критеріям ефективності, тобто, повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Відповідно до ч.1 ст.13 діючого ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог, і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що, реалізуючи п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Також Європейський суд з прав людини зазначає, що не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним (Рішення Суду у справі «Жоффре де ля Прадель проти Франції» від 16.12.1992 року).

З практики Європейського суду з прав людини випливає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (Рішення Суду у справі «Артіко проти Італії» (Artico c. Italie) від 13 травня 1980 року).

Отже, враховуючи, що позивач ОСОБА_1 , як фізична особа, яка проживає за адресою АДРЕСА_3 , не довела факту порушення її прав та охоронюваних законом інтересів відповідачем, що є обов`язком позивача відповідно до засад змагальності сторін за ст.12 ЦПК України, суд робить висновки про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

В зв`язку з відмовою в задоволенні позову понесені позивачем судові витрати, згідно ст. 141 ЦПК України, залишаються за позивачем.

Керуючись ст.ст.10,12,13,81,258-259,263-265 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Дмитрівської сільської ради Радехівського району Львівської області про визнання незаконним та скасування рішення - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , жительки АДРЕСА_3 , в користь держави судовий збір в розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 (сорок) копійок до спеціального фонду Державного бюджету України (стягувач - Державна судова адміністрація України; отримувач коштів - ГУК у м. Києві/м.Київ/22030106; код отримувача (код ЄДРПОУ) - 37993783; банк отримувача Казначейство України (ЕАП); код банку отримувача (МФО) - 899998; р/р UA908999980313111256000026001; код класифікації доходів бюджету 22030106.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання через Радехівський районний суд Львівської області апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

ГоловуючийСеменишин О. З.

Рішення суду виготовлене в нарадчій кімнаті 22 грудня 2020 року.