Справа № 522/20394/18
Провадження № 2/522/907/20
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАІНИ
08 грудня 2020 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси, у складі :
головуючого - судді Науменко А.В.
за участю секретаря судового засідання Звонецької І.М.,
розглянувши увідкритому судовомузасіданні вм.Одесі впорядку загальногопозовного провадженняцивільну справуза позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від імені та в інтересах якої діє його мати ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та майнової шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України,-
В С Т А Н О В И В:
До Приморського районного суду м. Одеси 20.11.2018 року звернулась позивачка ОСОБА_1 яка діє в своїх інтересах та в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_2 із позовною заявою до Російської Федерації, відповідно якої просила стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 відшкодування моральної шкоди в розмірі 1100352,47 гривень, що є еквівалентом 35000,00 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання цього позову; а також відшкодування матеріальної шкоди в розмірі 43999,92 гривень, що є еквівалентом 1399,55 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання цього позову, а також стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_2 відшкодування моральної шкоди в розмірі 1100352,47 гривень, що є еквівалентом 35000,00 євро за офіційним курсом Національного банку України на день підписання цього позову.
В обґрунтування позову зазначено, що позивачка ОСОБА_1 , є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила права». В квітні 2014 року, після незаконної анексії Російської Федерацією Автономної Республіки Крим, та на момент початку другої фази збройної агресії Російської Федерації проти України на території Луганської та Донецької областей України, ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала та проживала разом з сином ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 20.03.2007 року, № витягу: 13944252; витягом з Державного реєстру правочинів від 16.02.2007 року, № витягу: 3576168, технічним паспортом на будинок від 10.11.2006 р.
Позивачка зазначає, що негативні наслідки збройної агресії Російської Федерації проти України, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та порушення прав людини на тимчасово окупованій території України, особисто для неї призвели до втрати житла і майна, неможливості проживання на тимчасово окупованій Російською Федерацією території міста Донецьк, стали причиною її вимушеного переселення у лютому 2015 року до підконтрольної Україні території - м. Одеса. ОСОБА_1 зверталася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, за результатами якої рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04.10.2017 року у цивільній справі №522/11620/17, яке не оскаржувалось Російською Федерацією у встановленому порядку та набрало законної сили встановлено факт того, що вимушене переселення ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в листопаді 2016 року з окупованої території Донецької області України, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини Донецької області України.
ОСОБА_1 вважає, що збройною агресією Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області України завдано їй істотну моральну та майнову шкоди. З урахуванням характеру, обсягу та тривалості порушень особистих прав, свобод та інтересів позивачки, вона оцінює моральну шкоду в розмірі 1100352,47 гривень, що є еквівалентом 35000,00 євро за офіційним курсом НБУ на день підписання позову. Аналогічні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди завданої ОСОБА_2 , а саме в розмірі 1100352,47 гривень, що є еквівалентом 35000,00 євро за офіційним курсом НБУ на день підписання позову. З приводу матеріальної шкоди позивачка зазначає, що у зв`язку з неможливістю передати в оренду належний ОСОБА_1 будинок та отримувати відповідний дохід, виходячи з середньомісячної вартості аналогічного житла в Донецькій області, упущена вигода, завдана їй Російською Федерацію, за період з листопада 2016 року по листопад 2018 року становить 43999,92 грн, що є еквівалентом 1399,55 євро за офіційним курсом Національного Банку України на день підписання позовної заяви.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.10.2019 року справа надійшла до провадження судді Науменко А.В.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 07.10.2019 року провадження по справі відкрито в порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого засідання.
30.10.2019 року до суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони позивача.
В підготовче засідання 04.11.2019 року сторони по справі не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04.11.2019 року закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.
11 грудня 2019 року від представника позивача ОСОБА_3 надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12 грудня 2020 року клопотання представника позивача ОСОБА_3 про проведення судового засідання в режимі відеоконференції задоволено.
В судове засідання 18.12.2019 року сторони до суду не з`явився, проведення судового засідання в режимі відеоконференції не можливе у зв`язку з завантаженням Голосіївського районного суду м. Києва.
15 січня 2020 року від представника позивача ОСОБА_3 надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16.01.2020 року судове засідання, призначене на 21 січня 2020 року ухвалено проводити у режимі відеоконференції.
В судове засідання 21.01.2020 року сторони до суду не з`явився, проведення судового засідання в режимі відеоконференції не можливе у зв`язку з завантаженням Голосіївського районного суду м. Києва.
24 лютого 2020 року від представника позивача ОСОБА_3 надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 25.02.2020 року судове засідання, призначене на 03 березня 2020 року ухвалено проводити у режимі відеоконференції.
В судове засідання 21.01.2020 року сторони до суду не з`явився, проведення судового засідання в режимі відеоконференції не можливе у зв`язку з завантаженням Господарського суду м. Києва.
В судове засідання 01.04.2020 року сторони по справі не з`явились, представником позивача надано до суду клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з карантином на території України, розгляд справи було відкладено на 28.04.2020 року.
В судове засідання 28.04.2020 року сторони по справі не з`явились, представником позивача надано до суду клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з карантином на території України, розгляд справи було відкладено на 11.06.2020 року.
03 червня 2020 року від представника позивача ОСОБА_3 надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04.06.2020 року судове засідання, призначене на 11 червня 2020 року ухвалено проводити у режимі відеоконференції.
В судове засідання 11.06.2020 року сторони до суду не з`явився, проведення судового засідання в режимі відеоконференції не можливе у зв`язку з завантаженням Шостого апеляційного адміністративного суду.
В судове засідання 15.07.2020 року сторони по справі не з`явились, представником позивача надано до суду клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з неможливістю прибуття представника позивача у судове засідання, розгляд справи було відкладено на 16.09.2020 року.
В судове засідання 16.09.2020 року сторони по справі не з`явились, повідомлялись належним чином. Розгляд справи відкладено на 07.10.2020 року.
В судове засідання 07.10.2020 року сторони по справі не з`явились, повідомлялись належним чином. Розгляд справи відкладено на 02.11.2020 року.
У зв`язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному, судове засідання призначене на 02.11.2020 року відкладено на 08.12.2020 року.
В судове засідання 08 грудня 2020 року сторони по справі не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причин неявки до суду не повідомили.
Відповідно до ч.6 ст.128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.
Згідно до п.п.6, 7 ч.2 ст.43 ЦПК України учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки та виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч.1 ст.44 ЦПК України учасники судового процесу повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997 року, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Відповідно до ст.268 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання, яким завершується розгляд справи, або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.
Суд, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, додані до неї документи приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 , має зареєстроване місце проживання за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_1 .
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04.10.2017 року по справі №522/11620/17-ц заяву ОСОБА_1 , за участю заінтересованих осіб Міністерства соціальної політики України та держави Російська Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення задоволено. Встановлено факт вимушеного переселення ОСОБА_1 та її сина ОСОБА_2 , у листопаді місяці 2016 року з окупованої території Донецької області України внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацію частини території Донецької області України.
Позивачем разом з позовною заявою також надані зазначені докази на підтвердження обґрунтування позовних вимог.
Звертаючись з даним позовом позивач доводив, що у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України та, в першу чергу, у зв`язку з втратою нею можливості користування своїм майном, вимушеним переселенням з окупованої території на підконтрольну території владі України, втратою зв`язків із рідними, не можливістю відвідувати м. Донецьк, в якому вона постійно проживала, була зареєстрована, їй завдано моральну та майнову шкоду.
Тобто, предметом спору у даній справі є стягнення майнової та моральної шкоди із іноземної держави, а саме: Російської Федерації, яка ОСОБА_4 визначена відповідачем у справі.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ч. 1 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
На підставі ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У відповідності до ст. 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, стосовно якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, наша держава гарантує додержання положень зазначеної вище Конвенції.
Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 1 Закон України «Про міжнародне приватне право» визначено, що приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 79 Закон України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету (недоторканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави. Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні слова - саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права суверенній рівності держав. Як суб`єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом. Правило судового імунітету не поширюється на можливість пред`явлення позову до держави у національний суд цієї держави.
На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред`явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або законом України.
Суд враховує положення ст.11 Європейської конвенції про імунітет держави ETS №74 від16 травня 1972 року(країна-учасник Російська Федерація з 28 лютого 1996 року), в якій зазначено, що країна, яка домовляється, не може посилатись на імунітет від юрисдикції в суді іншої договірної країни, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесні ушкодження або матеріальну шкоду, що викликані фактом, який мав місце на території держави, де проводиться судовий розгляд, і якщо особа, що спричинила шкоду, знаходилась там в той момент, коли цей факт мав місце, однак, враховуючи, що предметом розгляду справи є стягнення моральної шкоди, суд не вбачає за можливе застосування положень даної норми.
Виходячи зі змісту даної конвенції імунітет розповсюджується на вимоги про стягнення з держави завданої моральної шкоди.
Щодо розгляду вимоги про відшкодування матеріальної шкоди суд зазначає наступне. Відповідно до Пленуму Верховного Суду від 27.03.1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 ЦК ( 1540-06 ) шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. Позивач вказує, що у зв`язку з неможливістю передати в оренду належний ОСОБА_1 будинок та отримувати відповідний дохід, виходячи з середньомісячної вартості аналогічного житла в Донецькій області, упущена вигода, завдана їй Російською Федерацію, за період з листопада 2016 року по листопад 2018 року становить 43999,92 грн, що є еквівалентом 1399,55 євро за офіційним курсом Національного Банку України на день підписання позовної заяви.
Суд зазначає, що вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. Крім того, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою відповідача та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки.
Під збитками позивача слід розуміти об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у понесених ним витратах, втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.
Однак позивач не надає належних доказів для обґрунтування суми доходів які він мав отримати. Важливим елементом доказування відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди є доведення того факту, що позивач могла б реально одержати кошти за оренду житла за звичайних обставин, якби її право не було порушене, однак не надає жодних доказів на підтвердження отримання таких доходів до моменту порушення її права. Виходячи з вищевикладеного суд приходить до висновку що позивач не надав доказів щодо доведення факту спричинення збитків, не надав належного обґрунтування їх розміру, та не довів безпосередній причинний зв`язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розміром відшкодування.
Подання відповідних позовів до українських судів в порядку українського цивільного судочинства не може створити жодних правових наслідків для держави Російська Федерація. При цьому за Законом «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (2268-VIII) існує можливість постраждалим особам подавати позови з приводу компенсації проти держави Російська Федерація до українських судів, однак суд зазначає, що це не є ефективним засобом правого захисту порушених прав, з огляду на судовий імунітет держави Російська Федерація від рішень національних українських судів. Суд звертає увагу про існування перепон для реалізації постраждалими особами їхнього права на справедливе судочинство, гарантованого як Конституцією України, так і ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-ЄКПЛ), оскільки при умові ухвалення рішення на користь позивачів виникне питання про можливість його виконання. Стадія виконання судових рішень є невід`ємною складовою права на справедливе судочинство у розумінні ст. 6 ЄКПЛ. Відповідно до концепції позитивних зобов`язань держави, розвинутої в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі-ЄСПЛ), у випадку втрати контролю над частиною території держава не звільняється від обов`язку виконання положень ЄКПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» від 08.07.2004 р., «Катан та інші проти Молдови та Росії» від 19.10.2012р.) та забезпечення реалізації особами, що перебувають під її юрисдикцією, їхніх прав. Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ суди застосовують положення ЄКПЛ та практику ЄСПЛ як джерело права.
В рішенні Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції» (Case of Hornsby v. Greece) суд наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece) (N 1) від 27 серпня 1991 року, серія А, N 209, с. 20, п. 59). Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (995_690) (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року ( 980_086 ), серія А, N 18, с. 16 - 18, п. 34 - 36). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». До того ж Суд уже прийняв цей принцип у справах щодо тривалості судового провадження (див. останні рішення у справах «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) та «Заппія проти Італії» (Zappia v. Italy) від 26 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, c. 1383 - 1384, п. 20 - 24 та с. 1410 - 1411, п. 16 - 20 відповідно). Зазначені принципи набувають навіть більшої ваги в контексті адміністративного провадження при розгляді спору, результат якого має вирішальне значення для цивільних прав сторони. Подаючи заяву про проведення перевірки в порядку судового контролю до найвищого адміністративного суду держави, сторона у спорі домагається не тільки визнання оспорюваного рішення недійсним, а насамперед усунення його наслідків. Ефективний захист сторони у такому судовому процесі та відновлення законності передбачають, що адміністративні органи зобов`язані виконати рішення цього суду. У зв`язку з цим Суд зазначає, що адміністративні органи є складовою держави, яка керується принципом верховенства права, а відтак інтереси цих органів збігаються з необхідністю належного здійснення правосуддя. Якщо адміністративні органи відмовляються або неспроможні виконати рішення суду, чи навіть зволікають з його виконанням, то гарантії, надані статтею 6 стороні на судовому етапі, втрачають свою мету.
Щодо питання про те, який орган іноземної держави компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством конкретної держави. Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відповідач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави. Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави.
Він ґрунтується на суверенній рівності держав, в силу принципу «par in parem non habet imperium» - «рівний над рівними не має влади» і встановлено такі види імунітету держави: 1) імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи; 2) імунітет від попереднього забезпечення позову (майно іноземної держави не може бути предметом забезпечення позову); 3) імунітет від виконання судового рішення (майно іноземної держави не може бути предметом стягнення в порядку примусового виконання судового рішення).
Аналогічної позиції дійшов Верховний Суд в постанові від 23 жовтня 2019 року по справі №914/3360/2012 (бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб).
Відповідно до Постанови Верховного Суду від 28 квітня 2020 року по справі № 357/13182/18 втручання держави у правовідносини, що регулюються приватним правом, зокрема у випадку нанесення шкоди на території іншої держави (деліктні правовідносини), свідчать про виникнення неоднозначного підходу щодо необхідності застосування концепції обмеженого імунітету держави при вирішення спорів, які виникають з вказаних правовідносин.
Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Незважаючи на те, що Посольством Російської Федерації в Україні отримано позовну заяву з додатками, ухвалу про відкриття провадження у справі, виклики в судові засідання, до суду не було надано відзив на позов та інформацію про те, чи надано компетентним органом Російської Федерації згоду на пред`явлення ОСОБА_1 позову до Російської Федерації.
Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 в своїх інтересах та в інтересах свого сина ОСОБА_2 пред`явленого до Російської Федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди, слід відмовити з огляду на принципи міжнародного права з метою недопущення порушення принципу імунітету держави.
Керуючись ст. ст.12,13,76,77,141,259,263,264,265,268,272,273 ЦПК України, -
У Х В А Л И В:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від імені та в інтересах якої діє його мати ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди та майнової шкоди, завданих збройною агресією Російської Федерації проти України відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення із врахуванням положень ЦПК України щодо карантину. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.
Суддя А.В. Науменко
Повний текст рішення виготовлений 18 грудня 2020 року.
Суддя А.В. Науменко
08.12.20
