Постанова
Іменем України
25 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 234/9296/17
провадження № 61-25865св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 15 січня 2018 року у складі судді
Літовки В. В. та постанову апеляційного суду Донецької області від 14 березня 2018 року у складі колегії суддів: Груіцької Л. О., Жданової В. С., Хейло Я. В.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Краматорського міського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (далі - Фонд) про відновлення страхових виплат.
Позовні вимоги мотивовані тим, що до жовтня 1999 року він проживав
у м. Донецьку, надалі виїхав на постійне місце проживання в Ізраїль, де перебуває на обліку в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль.
05 травня 1981 року з ним стався нещасний випадок на виробництві, у зв`язку
з чим від підприємства він отримував виплати у зв?язку із втратою працездатності.
Для відновлення страхових виплат у зв`язку з трудовим каліцтвом на підставі складеного на підприємстві акта Н-1 від 21 серпня 1991 року № 6 його особову справу Комбінат будівельних виробів ДВАТ «Трест Донецькшахтобуд» за актом від 02 жовтня 2002 року № 575 передав до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - ВВД ФССНВ) у Куйбишевському районі м. Донецька.
ВВД ФССНВ у Куйбишевському районі м. Донецька відповідно до довідки лікувально-трудової експертної комісії від 12 липня 1996 року № 248548, серія
2-18 АЗ, якою встановлено 80 % втрати працездатності, з 01 квітня 2001 року призначено безстроково та продовжено страхові виплати.
У зв`язку з проведенням на території Донецької області антитерористичної операції із січня 2014 року страхові виплати йому призупинено. 17 серпня
2015 року він звернувся до ВВД ФССНВ у м. Краматорську Донецької області із заявою про відновлення страхових виплат, проте листом ВВД ФССНВ
у м. Краматорську Донецької області від 15 вересня 2015 року № 01-05/2027 йому в поновленні страхових виплат відмовлено.
У зв`язку з цим просив зобов`язати відповідача поновити йому страхові виплати з 01 січня 2014 року у розмірах відповідно до законодавства.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 15 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції керувався тим, що позивач постійно проживає в державі Ізраїль, серед підписаних Україною договорів відповідного договору
з державою Ізраїль немає, а тому на підставі частини першої статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» страхові виплати йому припинені. Крім того, відповідно до Порядку надання страхових виплат, фінансування витрат на медичну та соціальну допомогу, передбачених загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території і районів проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 11 грудня 2014 року № 20, зареєстрованого
в Міністерстві юстиції України 12 січня 2015 року за № 6/26451 (далі - Порядок), особи, які тимчасово переміщені, мають право на призначення та/або продовження раніше призначених страхових виплат, страхових витрат на медичну та соціальну допомогу відповідно до Закону № 1105безпосередньо
в робочих органах виконавчої дирекції Фонду за фактичним місцем проживання (перебування), що підтверджується довідкою про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції. Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Краматорського міського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області не є належним відповідачем у справі, оскільки позивач перебуває на обліку в Управлінні виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Куйбишевського районного міського відділення м. Донецька, яке і припинило йому виплати.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Донецької області від 14 березня 2018 року рішення Краматорського міського суду Донецької області від 15 січня 2018 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення висновок суду про неналежність відповідача - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо відмови
у задоволенні позову на підставі частини першої статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Також зазначив, що оскільки ОСОБА_1 проживає у державі Ізраїль, тобто за межами України, то Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України
в Донецькій області є належним відповідачем у справі, оскільки уповноважене здійснювати щомісячні платежі особам, які проживають за межами України, відповідно до наказу Фонду від 23 лютого 2015 року № 51 «Про здійснення щомісячних страхових виплат особам, які проживають в інших державах».
Аргументи учасників справи
У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Краматорського міського суду Донецької області від 15 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Донецької області від 14 березня 2018 року,
в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просив оскаржені судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що оскаржені судові рішення є незаконними та необґрунтованими. Зазначав, що не врегулювання питання на законодавчому рівні щодо страхових виплат громадянам, які постійно проживають за кордоном та яким страхові виплати здійснювались за місцем останнього проживання
в Україні на тимчасово окупованій території України або району проведення антитерористичної операції, за практикою Європейського суду з прав людини породжує дискримінацію громадян (рішення від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України»).
У грудні 2018 року Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області подало відзив на касаційну скаргу,
в якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на безпідставність вимог касаційної скарги.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
16 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві Краснощокову Є. В.
Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Суди встановили, що відповідно до акта про нещасний випадок на виробництві, складеного 20 серпня 1991 року Комбінатом будівельних робіт ДВАТ «Трест Донецькшахтобуд», з ОСОБА_1 05 травня 1981 року стався нещасний випадок на виробництві.
Відповідно до листа ВВД ФССНВ у Куйбишевському районі м. Донецька від 15 травня 2006 року № 1056/02 для відновлення страхових виплат у зв`язку
з трудовим каліцтвом на підставі акта Н-1 від 21 серпня 1991 року № 6 особову справу ОСОБА_1 . Комбінат будівельних робіт ДВАТ «Трест Донецькшахтобуд» за актом від 02 жовтня 2002 року № 575 передав до ВВД ФССНВ
у Куйбишевському районі м. Донецька.
ОСОБА_1 до жовтня 1999 року проживав у АДРЕСА_1 .
ВВД ФССНВ у Куйбишевському районі м. Донецька відповідно до довідки лікувально-трудової експертної комісії від 12 липня 1996 року № 248548, серія
2-18 АЗ, якою встановлено 80 % втрати працездатності, з 01 квітня 2001 року призначено безстроково.
Позивач отримував страхові виплати до січня 2014 року, після чого страхові виплати йому призупинені.
22 липня 2015 року ОСОБА_1 подав заяву до Фонду, у якій підтвердив, що
з 2013 року виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, де перебуває на обліку в консульському відділі посольства України в державі Ізраїль.
17 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до ВВД ФССНВ у м. Краматорську Донецької області із заявою про відновлення страхових виплат.
Листом ВВД ФССНВ у м. Краматорську Донецької області від 15 вересня 2015 року № 01-05/2027 ОСОБА_1 в поновленні страхових виплат відмовлено з тієї підстави, що згідно з частиною першою статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Серед підписаних Україною договорів відповідного договору з державою Ізраїль немає.
Крім того, страхові виплати призначаються робочими органами виконавчої дирекції Фонду за наявності необхідних документів, що підтверджують право особи, яка тимчасово переміщена, на ці виплати, відповідно до Порядку за місцем її фактичного перебування, яке підтверджується довідкою про взяття на облік. Зняття з обліку особи не підтверджує його фактичного мешкання на відповідній території, тому особа втрачає право на отримання страхового відшкодування від робочого органу виконавчої дирекції Фонду.
Щодо юрисдикції спору
У пункті 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Згідно з пунктами 6, 7 статті 6 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» рішення правління Фонду, прийняте в межах його компетенції, є обов`язковим для виконання, у тому числі всіма страхувальниками та застрахованими особами, яких воно стосується. Рішення правління Фонду оформляється постановою, відповідно до закону
є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Тобто Фонд є суб`єктом владних повноважень, наділений владними управлінськими функціями.
Ураховуючи функції Фонду та зміст зазначених норм права, цей спір за предметом та суб`єктним складом є публічно-правовим, а отже, підлягав розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Аналогічні правові висновки щодо застосування зазначених норм процесуального права викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 280/1539/15-ц (провадження № 14-87цс18), від 25 квітня 2018 року у справі № 360/1438/16-а (провадження № 11-350апп18), від 28 листопада 2018 року у справі № 405/5366/17 (провадження
№ 11-876апп18) та від 05 травня 2020 року у справі № 761/21898/16-ц(провадження № 14-5цс20).
Разом із цим питання юрисдикції за цим позовом ОСОБА_1 вирішувалось
у справі № 234/17129/16-а, в якій Донецький апеляційний адміністративний суд 24 травня 2017 року постанову Краматорського міського суду Донецької області від 05 січня 2017 року скасував, провадження у справі закрив; роз`яснив позивачу, що цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства
(а. с. 27 - 28).
Скасування судових рішень та закриття провадження у справі, яка розглянута
з порушенням предметної юрисдикції, незалежно від доводів касаційної скарги, прямо передбачено законом (частини перша та друга статті 414 ЦПК України). Однак це правило не може вважатися безумовним.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Зокрема, відповідно до першого речення частини першої статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною пункту 1 статті
6 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 § 27?28 та № 23654/08, § 38?40, від 09 грудня 2010 року; Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06
§ 23?26, від 01 грудня 2011 року; Mosendz v. Ukraine» заява № 52013/08,
§ 122?125, від 17 січня 2013 року; Shestopalova v. Ukraine, заява № 55339/07,
§ 18?24, від 21 грудня 2017 року). Зокрема ЄСПЛ вказує, що заявники були позбавлені права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції та ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними
й адміністративними судами.
Ураховуючи наведене та пріоритет забезпечення принципу правової визначеності, колегія суддів вважає неможливим закриття провадження у цій справі з мотивів лише порушення правил юрисдикції, оскільки юрисдикційний спір у цій справі був вирішений судовим рішенням, що набрало законної сили,
і сторони не оскаржують судові рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції.
Щодо застосування частини першої статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування»
Відповідно до частини першої статті 10,частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
У статті 173 Кодексу законів про працю Українивизначено, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, пов`язаним
з виконанням трудових обов`язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до статті 1 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування загальнообов`язкове державне соціальне страхування ? це система прав, обов`язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та
в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
Законодавство про соціальне страхування складається із Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, Кодексу законів про працю України, Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», інших законодавчих актів та прийнятих відповідно до них інших нормативно-правових актів. Завданням законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування є встановлення гарантій щодо захисту прав та інтересів громадян, які мають право на пенсію, а також на інші види соціального захисту, що включають право на забезпечення їх у разі хвороби, постійної або тимчасової втрати працездатності, безробіття
з незалежних від них обставин, необхідності догляду за дитиною з інвалідністю, хворим членом сім`ї, смерті громадянина та членів його сім`ї тощо (стаття
2 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування).
У статті 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування визначено, що право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою Україна.
Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» відповідно до Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров`я.
У частинах першій, п`ятій, шостій статті 47 цього Закону передбачено, що страхові виплати провадяться щомісячно в установлені Фондом дні на підставі постанови цього Фонду або рішення суду, потерпілому - з дня втрати працездатності внаслідок нещасного випадку або з дати встановлення професійного захворювання. Страхові виплати провадяться протягом строку, на який встановлено втрату працездатності у зв`язку із страховим випадком. Страхові виплати провадяться протягом строку, встановленого МСЕК або ЛКК.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 46 цього Закону страхові виплати
і надання соціальних послуг припиняються на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
У частині п`ятій статті 48 цього Закону встановлено, що у разі виїзду потерпілого або осіб, які мають право на страхові виплати, на постійне місце проживання за межі України визначені на зазначені цілі суми переказуються Фондом соціального страхування України на їх адресу в порядку, передбаченому міждержавними угодами.
Згідно з пунктом 1 Порядку здійснення страхових виплат, призначених у зв`язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, які спричинили втрату працездатності, особам, що виїхали за межі України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 серпня 2001 року № 998, він застосовується у разі, якщо міжнародними договорами України не встановлено інші правила здійснення страхових виплат, призначених у зв`язку
з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, які спричинили втрату працездатності, особам, що виїхали на постійне місце проживання за межі України.
Тому колегія суддів вважає, що частина перша статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» передбачає наявність саме двосторонніх договорів між Україною та державою місця проживання отримувача страхових виплат у відповідній сфері соціального забезпечення, відповідно до якої право на отримання страхових виплат, в тому числі призначених безстроково у зв`язку з втратою працездатності внаслідок нещасного випадку на виробництві, громадянами України, які проживають за кордоном, фактично залежить від наявності відповідного міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України.
Водночас у пункті 4 Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V (набрала чинності з 01 лютого 2007 року), встановлено, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов`язуються вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх
і багатосторонніх угод або в інший спосіб і відповідно до умов, визначених
у таких угодах, для забезпечення:
рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін;
надання, збереження та поновлення прав на соціальне забезпечення такими засобами, як сумарний залік періодів страхування або роботи, що були здійснені за законодавством кожної зі Сторін.
Відповідно до статті 46 Конституції Українигромадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття
з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Згідно із статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Піклування та захист громадянам України, які перебувають за її межами, гарантовано у частині третій статті 25 Конституції України.
Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (стаття 64 Конституції України).
У частині другій статті 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, громадяни України мають право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав, в тому числі і права на соціальне забезпечення.
Аналогічні припиненню страхових виплат правові наслідки у вигляді припинення виплати пенсії на весь час перебування (проживання) громадянина України за кордоном передбачені також у пункті 2 частини першої статті 49, статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України зазначені норми були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).
У наведеній справі Конституційний Суд України, зокрема, зазначив, що «оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, ? в Україні чи за її межами».
У цьому рішенні Конституційний Суд звернув увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність із Конституцією України положень інших законів, що регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору,
а також прийняття закону про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними.
Колегія суддів зауважує, що пенсійні виплати та виплати за іншими видами загальнобов?язкового державного соціального страхування за правовою природою є тотожними, адже здійснюються в межах окремих видів такого страхування, передбачених частиною першою статті 4 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування.
У частинах першій, четвертій статті 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності
є непорушним.
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
ЄСПЛ у справі Pichkur v. Ukraine (№ 10441/06, § 41?43, 47?49, 53, від
07 листопада 2013 року) зазначив, що якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства. Хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат
з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14. Сторони провадження не оскаржували того, що якби заявник продовжив проживати на території України, він і надалі отримував би пенсію. Із цього випливає, що інтереси заявника належать до сфери застосування статті
1 Першого протоколу та права на майно, яке вона гарантує. Суд зазначає, що заявник скаржився на відмінність у ставленні на основі місця його проживання, що для цілей статті 14 Конвенції становить аспект його особистого статусу. Практикою Суду встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, якою мірою відмінності
в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення. У зв`язку з цим Суд зазначає, що органи влади не надали ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном. У цьому контексті Суд зазначає, що Уряд не посилався на міркування щодо міжнародного співробітництва з метою обґрунтування поводження
з пенсіонерами, які проживають в Україні, в інший спосіб, ніж з тими, які проживають за кордоном. У будь-якому випадку Суду не забороняється визначати на підставі Конвенції більш високі стандарти ніж ті, що містяться
в інших міжнародних юридичних документах. Суд неодноразово повторював, що Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися «з огляду на умови сьогодення» (Tyrer v. the United Kingdom, Series A № 26, § 31, від 25 квітня
1978 року). Підвищення мобільності населення, більш високі рівні міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років».
Результат аналізу наведених положень Конституції України, Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» та практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що:
право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;
держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;
громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності;
реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);
не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.
У справі, яка розглядається, враховуючи характер відповідних страхових виплат, які призначені позивачу безстроково у зв`язку з втратою працездатності, відповідач не наводить аргументів про те, що наявна вина позивача
у припиненні виплати страхових виплат або існує закон, який зобов`язує позивача вживати будь-які дії для їх поновлення, або позивач має альтернативний механізм отримання (компенсації) цих виплат, зокрема за кордоном.
При цьому колегія суддів вважає, що частина перша статті 46 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», яка передбачає припинення страхових виплат на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, суперечить частинам першій, другій статті 24, частині третій статті 25, частинам першій, четвертій статті 41, частині першій статті 46, частині першій статті 64 Конституції України, тому суд її не застосовує.
З урахуванням того, що позивач звернувся до належного органу соціального страхування на території України, колегія суддів визнає відмову у відновленні страхових виплат, призначених позивачу безстроково у зв`язку з трудовим каліцтвом, лише за самим фактом проживання позивача в державі Ізраїль,
з якою Україна не підписала міжнародний договір про страхові виплати
і надання соціальних послуг, необґрунтованою і такою, що порушує конституційні гарантії позивача на соціальне забезпечення у зв`язку з втратою працездатності.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним та зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову
ОСОБА_1 кщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт,
а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України (частина шоста статті 10 ЦПК України).
Керуючись статтями 10, 400, 402, 411, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Краматорського міського суду Донецької області від 15 січня 2018 року і постанову апеляційного суду Донецької області від 14 березня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про відновлення страхових виплат задовольнити.
Зобов`язати Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області поновити ОСОБА_1 страхові виплати з 01 січня 2014 року в розмірах відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Краматорського міського суду Донецької області від 15 січня 2018 року та постанова апеляційного суду Донецької області від 14 березня 2018 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
