Постанова
Іменем України
25 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 204/6292/18-ц
провадження № 61-17873св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», Державна казначейська служба України;
третя особа - Міністерство юстиції України;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду
м. Дніпропетровська від 15 січня 2019 року у складі судді Самсонової В. В.
та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року
у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», Державної казначейської служби України, третя особа - Міністерство юстиції України, про відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що у період з 18 квітня 2014 року по 16 липня 2016 року він утримувався у державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» - установі для тримання осіб під вартою,
в якій були вкрай неналежні умови. За час його тримання під вартою він утримувався у камерах № № 788, 772, 423, 306, які не провітрювалася, вікна
у камерах не відкривалися, а штучна вентиляція ніколи не працювала.
При цьому його співкамерники постійно курили, а тому у камерах стояли клуби тютюнового диму, внаслідок чого він фактично був пасивним курцем. Камери знаходились в антисанітарних умовах, стіни покривала цвіль, водилися миші, щури, клопи, воші, таргани, були відсутні необхідні санітарні зручності. Крім того, харчування було одноманітне, неналежної якості,
у зв`язку з цим їжа часто була непридатною до вживання. Незважаючи на його неодноразові скарги в усній формі, ніяких заходів щодо приведення камери в належний стан, покращення харчування адміністрацією установи вжито не було.
Вказував, що умови утримання його в установі є такими, що принижують
його гідність, суперечать положенням національного законодавства
та статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод,
у зв`язку із чим йому завдано моральної шкоди, яку він оцінював у розмірі
160 тис. грн
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Державної казначейської служби України за рахунок Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на його користь 160 тис. грн на відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська
від 15 січня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)»,
в умовах якої ОСОБА_1 утримувався під вартою у період з 18 квітня
2014 року по 16 липня 2016 року, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а тому положення статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України у цьому випадку не підлягають застосуванню, у зв`язку з чим обраний позивачем спосіб судового захисту є помилковим.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 15 січня
2019 року - без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також
вказав, що позивачем невірно обрано спосіб судового захисту його прав,
так як державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», в умовах якої позивач утримувався під вартою у період з 18 квітня 2014 року по 16 липня 2016 року, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування, а тому положення статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України, на які посилався позивач, як на підставу позовних вимог, у цьому випадку застосуванню не підлягають. При цьому відповідач
є юридичною особою і згідно з частиною першою та другою статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у малозначній
справі відкрито касаційне провадження з підстав, передбачених
підпунктом в) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України,
та витребувано її матеріали з Красногвардійського районного суду
м. Дніпропетровська.
У листопаді 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.
Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи
між суддями від 09 листопада 2020 року справу передано судді-доповідачеві
у зв`язку зі звільненням у відставку попереднього судді-доповідача.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», Державної казначейської служби України, третя особа - Міністерство юстиції України, про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 15 січня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 серпня 2019 року призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що посадові особи державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» відносяться до Державної кримінально-виконавчої служби України і під час виконання своїх службових обов`язків керуються відповідними положеннями, які закріплені у Законі України
«Про Державну кримінально-виконавчу службу України», Законі України «Про попереднє ув`язнення», Кодексу етики та службової поведінки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, співробітники державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» є службовими особами державного органу виконавчої гілки влади, а, відтак, майнова та моральна шкода, яка завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні своїх повноважень, відшкодовуються державою відповідно до статті 56 Конституції України. Зазначений висновок також підтверджується судовою практикою, у тому числі, Верховного Суду.
Зазначає, що його позов є обґрунтованим, ґрунтується, у тому числі, на положеннях статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і відповідній прецедентній практиці Європейського суду з прав людини.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив Міністерства юстиції України на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законним та обґрунтованим, а доводи касаційної скарги - безпідставними.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 у період з 18 квітня 2014 року по 16 липня 2016 року утримувався під вартою у державній установі «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», загалом повних 2 роки і майже 3 місяці, що підтверджується листом державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)»
від 21 травня 2018 року за № 3/15-93-18/Ж-100 (а. с.17).
Позивач вважав, що тримання його в умовах державної установи «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)» було таким, що принижує його гідність, а поводження з ним таким, що порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції
до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частини першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної
інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою
для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального
чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
ОСОБА_1 звернувся до суду, мотивувавши позов тим, що тримання його
в умовах державної установи «Дніпровська установа виконання покарань
(№ 4)» було таким, що принижує його гідність, а поводження з ним таким, що порушує статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У зв`язку з цим йому завдано моральної шкоди, яку він оцінював
у розмірі 160 тис. грн.
Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що положення статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України у цьому випадку не підлягають застосуванню, у зв`язку з чим обраний позивачем спосіб судового захисту, а саме відповідальність держави, є помилковим.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право
на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями,
діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Аналогічне положення закріплене також у статтях 1173, 1174 ЦК України, які передбачають, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування,
а також їх посадовими чи службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи посадових осіб.
До суб`єктів відповідальності згідно з положеннями статей 1173, 1174 ЦК України належать органи державної влади і управління, які реалізують надані державою функції та повноваження у сфері управління, їх виконавчі органи, посадові або службові особи вказаних державних органів. Основними ознаками органів державної влади є: органи держаної влади є складовою частиною апарату (механізму) держави, уповноважені на здійснення завдань і функцій держави, наділені повноваженнями від імені держави (державно-владними повноваженнями). Наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але на відміну від органів державної влади не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов`язками щодо реалізації державної влади.
У пункті 10-1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня
1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» судам роз`яснено, що норми статті 56 Конституції України не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових
чи службових осіб.
Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження.
Статтею 4 цього Закону встановлено, що діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов`язаний поважати гідність людини, виявляти до
неї гуманне ставлення. Непередбачене законодавством обмеження прав
і свобод людини та громадянина неприпустиме і тягне за собою відповідальність згідно із законом.
У частині шостій статті 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» зазначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальні органи управління, установи виконання покарань, слідчі ізолятори, навчальні заклади, заклади охорони здоров`я, підприємства установ виконання покарань, інші підприємства, установи
та організації, створені для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в установах банків.
У пункті 6 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 28 серпня 2018 року
№ 2823/5, зазначено, що установи виконання покарань відповідно
до статті 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»є юридичними особами і мають печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Зазначене узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 570/1472/19, провадження № 14-629цс19.
Отже, Державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№4)» (ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств
і організацій України 14316882) є юридичною особою та за організаційно-правовою формою є державною організацією (установою, закладом).
Державні організації (установи, заклади) на відміну від державного органу
не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та виступають частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно-визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому, така організація має власний кошторис.
Відповідно до частини першої та другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.
До подібних правових висновків про те, що установи виконання покарань
є юридичними особами і самостійну несуть відповідальність у передбачених законом випадках також дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 квітня 2020 року
у справі № 460/482/19, провадження № К/9901/36386/19.
З огляду на викладене, суди дійшли вірного висновку про те, що ОСОБА_1 невірно обрано спосіб судового захисту його прав, так як державна установа «Дніпровська установа виконання покарань (№ 4)», в умовах якої він утримувався під вартою у період з 18 квітня 2014 року по 16 липня 2016 року, не є органом державної влади або органом місцевого самоврядування,
а є юридичною особою, яка самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями, а тому положення статті 56 Конституції України та статей 1173, 1174 ЦК України, згідно з якими відповідальність несе держава, на які посилався позивач, як на підставу позовних вимог, у цьому випадку застосуванню не підлягають.
Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а фактично зводяться до невірного розуміння положень закону.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів, розглянувши касаційну скаргу у межах доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська
від 15 січня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 27 серпня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Ю. В. Черняк
