У Х В А Л А
27 квітня 2020 року
м. Київ
Справа № 447/455/17
Провадження № 14-64цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
перевірила дотримання порядку передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду
цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненим права на користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя,
за касаційною скаргоюОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Шандри М. М., Левика Я. А., Струс Л. Б. та
УСТАНОВИЛА:
У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати припиненим право ОСОБА_2 користуватися житловим будинко АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_2 звільнити вказаний житловий будинок.
Позов мотивовано тим, що з 19 лютого 2007 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 . Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 20 грудня 2016 року, яке набрало законної сили 03 січня 2017 року, шлюб між ними розірвано.
У період шлюбу вона за власні кошти на підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 25 жовтня 2012 року, посвідчених приватним нотаріусом Миколаївського районного нотаріального округу Львівської області Алексєєвою Г. М. і зареєстрованих у реєстрі під № 2740 і № 2742, набула право власності на зазначені об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , які є її приватною власністю, що вбачається зі змісту вказаних договорів та на що ОСОБА_2 дав письмову згоду.
З дня укладення договорів у будинку зареєстровані та проживають вона з сином. Водночас, відповідач зареєстрований за місцем проживання своїх батьків за адресою: АДРЕСА_2 . Вона надала усний дозвіл ОСОБА_2 на проживання у ньому на тій підставі, що він був її чоловіком. Після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим будинком. Однак, ОСОБА_2 відмовився звільнити будинок і до цього часу продовжує проживати у ньому.
Позивачка вважала, що подальше перебування відповідача у будинку є неможливим, оскільки будинок складається лише з двох житлових кімнат, однією із яких користується син, а в іншій вона не може проживати з відповідачем, оскільки вони не є подружжям, що перешкоджає їй володіти і користуватися власним будинком.
У квітні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, у якому просив визнати житловий будинок з господарськими будівлями за адресою: АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Зустрічний позов мотивовано тим, що після придбання житлового будинку ОСОБА_2 в інтересах сім`ї уклав договір позики грошей для його реконструкції. Він виконав будівельні роботи на суму понад 150 000 грн, зокрема: влаштував відмостку навколо будинку, побудував нові паркан, вбиральню, доріжку, замінив двері, вікна у будинку тощо. За рахунок цього житловий будинок значно покращився, змінилась його характеристика та істотно збільшилася його вартість.
Зазначені обставини надають можливість визнати житловий будинок об`єктом спільної сумісної власності.
Ухвалою Миколаївського районного суду Львівської області від 07 квітня 2017 року позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження для спільного розгляду.
Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року у складі судді Карбовніка І. М. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненим право ОСОБА_2 на користування житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та зобов`язано звільнити його. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку за вказаною адресою, тому відповідно до положень статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має право вимагати усунення перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном. Зустрічний позов залишено без задоволення, оскільки ОСОБА_2 не надав доказів про істотне збільшення вартості житлового будинку за час шлюбу.
Постановою Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 лютого 2019 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 і стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 1 280 грн скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 зберігає право користування спірним житловим приміщенням і після припинення сімейних відносин з ОСОБА_1 відповідно до частини четвертої статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), тому суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин норми статей 319, 321, 391 ЦК України та зробив необґрунтований висновок про наявність правових підстав для визнання припиненим права ОСОБА_2 на користування житловим будинком. При цьому, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позивачем за зустрічним позовом не надано жодних належних, допустимих та достовірних доказів про істотне збільшення вартості спірного житлового будинку внаслідок спільних трудових чи грошових затрат.
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення суду апеляційної інстанції. Просила рішення апеляційного суду в частині відмови у первісному позові скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд помилково не застосував до спірних правовідносин вимоги статей 319, 395, 406 ЦК України щодо захисту права власності та не врахував, що правовою підставою для проживання ОСОБА_2 у спірному будинку були їхні шлюбні відносини, з припиненням яких припинилася й підстава для проживання останнього у будинку.
Ухвалою від 21 листопада 2019 року суддею Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за вказаною касаційною скаргою.
Ухвалою від 20 лютого 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду в складі колегії з п`яти суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою від 18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав зазначену справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки неможливо ухвалити судове рішення у цій справі без відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, а тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.
Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, з обґрунтуванням підстав, визначених у частині п`ятій статті 403 ЦПК України (частина четверта статті 404 ЦПК України).
Колегія суддів вказала, що відповідно до частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужим нерухомим майном в певних межах, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна можливості володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду вважає, що особа, яка вселилася у житло в якості члена сім`ї власника житлового будинку набуває право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом. Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України та зазначає, що подібні висновки висловлював і Верховний Суд у своїх постановах, зокрема, від 08 травня 2019 року у справі № 601/1114/18 (провадження № 61-3916св19), від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження 61-38672св18) та інших.
На думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду це свідчить про існування різної практики суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Наявність глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці, неспроможність правової системи держави подолати їх призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Саме на державу покладається обов`язок створити у своїй правовій системі ефективні механізми, що нададуть можливість подолати можливі розбіжності в судовій практиці рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Брезовець проти Хорватії (Brezovec v. Croatia, заява № 13488/07, 29 березня 2011 року).
ЄСПЛ зазначає, що відсутність механізму, який забезпечує узгодженість практики національних судів, утворює стан постійної невизначеності (рішення у справі Тудор Тудор проти Румунії (Tudor Tudor v. Romania, заява 21911/03, 24 березня 2009 року, параграф 31).
Колегія суддів Касаційного цивільного суду вважає, що незважаючи на закріплення права членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом нормою ЦК України, воно виникає на підставі волевиявлення власника житла, який дозволяє члену своєї сім`ї вселитися до нього. У зв`язку із цим обмеження власника у можливості виселення колишнього члена сім`ї є невиправданим втручанням як у його право власності, так і у право на повагу до його приватного і сімейного життя, до його житла.
Разом з тим, на думку колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, вказаний підхід до вирішення такої категорії справ не узгоджується з положенням частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР, у якій зазначено, що припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє членів сім`ї права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) й колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені у статті 162 цього Кодексу.
Однак, у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16 (справа № 688/63/15-ц) зроблено правовий висновок, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР вбачається, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.
У постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-3095цс15 зроблено правовий висновок про те, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє членів його сім`ї права користування займаним приміщенням.
Колегія суддів Касаційного цивільного суду вважає, що існування протилежних за змістом правових норм, які регулюють наслідки припинення сімейних відносин члена сім`ї з власником будинку (квартири), зокрема, припинення права таких членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом свідчить про наявність виключної правової проблеми.
Оскільки принцип верховенства права передбачає необхідність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду приймає справу для продовження розгляду.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
У частині тринадцятій статті 7 ЦПК України передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
На підставі вказаних вимог справу необхідно розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення її учасників (у порядку письмового провадження).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, статтями 402-404 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
УХВАЛИЛА:
Прийняти для продовження розгляду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання припиненим права на користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за касаційною скаргоюОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 жовтня 2019 року.
Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження на 19 травня 2020 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: вул. Пилипа Орлика, 8, м. Київ.
Надіслати учасникам справи копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. М. Ситнік
Судді: Т. О. Анцупова В. С. Князєв
В. В. Британчук Л. М. Лобойко
Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко
М. І. Гриців В. В. Пророк
Д. А. Гудима Л. І. Рогач
В. І. Данішевська О. С. Ткачук
Ж. М. Єленіна В. Ю. Уркевич
О. С. Золотніков О. Г. Яновська
