ПОСТАНОВА

Іменем України

28 квітня 2020 року

Київ

справа № 200/2166/19-а

адміністративне провадження №К/9901/32578/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2019 року (суддя Аканов О.О.) та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року (судді Гайдар А.В., Казначеєв Е.Г., Компанієць І.Д.) у справі № 200/2166/19-а за позовом ОСОБА_1 до прокуратури Донецької області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до прокуратури Донецької області (далі - відповідач), в якому просив:

- визнати протиправним і скасувати наказ в.о. прокурора Донецької області Лівочки О.В. від 22 грудня 2018 року № 1084-к про звільнення прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 юриста 1 класу ОСОБА_1 з посади в органах прокуратури за дії, що порочать звання прокурора та одноразове грубе порушення правил прокурорської етики (пункти 5, 6 частини 1 статті 43 Закону України «Про прокуратуру»);

- визнати протиправним і скасувати наказ в.о. прокурора Донецької області Лівочки О.В. від 08 січня 2019 року № 10-к про перенесення дати звільнення прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 юриста 1 класу ОСОБА_1 з 22 грудня 2018 року на 08 січня 2019 року;

- поновити юриста 1 класу ОСОБА_1 на посаді прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 Донецької області;

- стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 08 січня 2019 року по дату прийняття рішення судом про поновлення на роботі.

На обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 вказував, що на підставі рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 05 грудня 2018 року № 545дп-18 відповідач видав спірний наказ від 22 грудня 2018 року № 1084-к, яким звільнив позивача з посади в органах прокуратури за дії, що порочать звання прокурора, та одноразове грубе порушення правил прокурорської етики (пункти 5, 6 частини 1 статті 43 Закону України «Про прокуратуру»). 08 січня 2019 року наказом в.о. прокурора Донецької області Лівочки О.В. № 10-к у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю на день звільнення позивача та надання ним відповідних листків непрацездатності перенесено дату звільнення з 22 грудня 2018 року на 08 січня 2019 року. Позивач вказував, що його звільнення є незаконним, оскільки звільнення відбулося у період його тимчасової непрацездатності, що прямо заборонено частиною третьою статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). При цьому, оскільки тимчасова непрацездатність позивача настала в період перебування у щорічній оплачуваній відпустці, то по виходу на роботу - 08 січня 2019 року його відпустка мала бути продовжена. Крім того, позивач зазначав, що відповідач у порушення вимог пункту 2 частини другої статті 61 Закону України «Про прокуратуру» прийняв спірний наказ про звільнення за відсутності остаточного рішення Верховного Суду про відмову у задоволенні позову про визнання протиправним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 05 грудня 2018 року № 545дп-18. На підставі викладеного ОСОБА_1 стверджував, що відповідач грубо порушив установлені законодавством про працю гарантії.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Донецький окружний адміністративний суд рішенням від 19 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Першого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року, в задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що рішення про накладення на позивача дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з органів прокуратури прийнято Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів 05 грудня 2018 року, в той час, як оскаржуваний наказ про звільнення видано відповідачем 22 грудня 2018 року, тобто виключно на виконання вказаного рішення Комісії. Крім того суди встановили, що обставини перебування позивача у період з 13 по 22 грудня 2018 року на лікарняному стали відомі відповідачу лише після прийняття наказу про звільнення, про що свідчить табель робочого часу за грудень 2018 року. Разом із тим, з моменту виявлення та офіційного підтвердження факту перебування позивача у відповідний період на лікуванні відповідачем вчинено дії, спрямовані на відновлення порушених прав та інтересів позивача, допущених унаслідок приховування останнім істотної для органу прокуратури, як роботодавця, інформації. Стосовно перенесення днів щорічної відпустки ОСОБА_1 суди зазначили, що позивачем не було подано до відповідача заяву про продовження або перенесення відпустки, а тому питання про надання чи продовження відпустки вирішено не було. Водночас, відповідачем було компенсовано ОСОБА_1 невикористані 5 днів зазначеної відпустки, тобто відповідачем здійснені всі заходи щодо реалізації права позивача на відпустку або отримання компенсації за її невикористання.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

На вказані судові рішення ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Скаржник вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій взагалі залишили без оцінки його доводи щодо порушення установленого Законом України «Про прокуратуру» та Положенням про організацію кадрової роботи в органах прокуратури, затвердженим наказом Генеральної прокуратури України від 18 грудня 2017 року № 351, порядку звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень. Зокрема, в частині першій статті 51 Закону України «Про прокуратуру» відсутні такі підстави для звільнення (як поодинці так і в сукупності) як рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, накладення дисциплінарного стягнення у виді звільнення з органів прокуратури за дії, що порочать звання прокурора, та одноразове грубе порушення правил прокурорської етики. Також залишилось без уваги суду недотримання відповідачем вимог закріплених у частині третій статті 62 Закону України «Про прокуратуру» щодо звільнення прокурора виключно на підставі та в межах подання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів чи Вищої ради правосуддя, оскільки такого подання до відповідача не направлялось.

Крім указаного вище, позивач знову ж таки стверджує, що відповідач звільнив його з порушенням норм трудового законодавства в період перебування на лікарняному. При цьому, про тимчасову непрацездатність позивача відповідач був обізнаний, що підтверджується табелем робочого часу за грудень 2018 року та електронною перепискою між ОСОБА_1 і посадовою особою відповідача. На думку позивача, відповідач протиправно прийняв наказ від 08 січня 2019 року № 10-к про перенесення дати його звільнення, оскільки трудові відносини між ним і прокуратурою Донецької області були припинені. З цих же підстав позивач не мав можливості звернутися до відповідача із заявою про надання невикористаної частини щорічної відпустки після виходу на роботу з лікарняного.

Таким чином скаржник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій, неправильно застосувавши та витлумачивши норми Конституції України, КЗпП України, Законів України «Про прокуратуру» та «Про відпустки», Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури, рішення Конституційного Суду України, правові висновки Верховного Суду, неповно з`ясувавши обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, дійшли помилкового висновку про правомірність наказів в.о. прокурора Донецької області Лівочки О.В. від 22 грудня 2018 року № 1084-к і від 08 січня 2019 року № 10-к.

Ухвалою від 29 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М. (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюка А.Г. відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Відповідач - прокуратура Донецької області правом подання відзиву на касаційну скаргу не скористався.

У силу положень частини четвертої статі 338 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відсутність відзиву на касаційну скаргу не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Ухвалою від 27 квітня 2020 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В.М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Згідно з наказом від 19 жовтня 2018 року № 833-к позивач призначений прокурором Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури.

Рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 05 грудня 2018 року № 545дп-18 прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та накладено на нього дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури за вчинення дій, що порочать звання прокурора та одноразове грубе порушення правил прокурорської етики (пункти 5, 6 частини першої статті 43 та пункту 3 частини першої статті 49 Закону України «Про прокуратуру»).

22 грудня 2018 року наказом в.о. прокурора Донецької області Лівочки О.В. № 1084-к юриста 1 класу ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 та органів прокуратури Донецької області за дії, що порочать звання прокурора, та одноразове грубе порушення правил прокурорської етики (пункти 5, 6 частини першої статті 43 Закону України «Про прокуратуру»).

Листом прокуратури Донецької області від 22 грудня 2018 року № 1595/961вих18 ОСОБА_1 повідомлено про прийнятий наказ та запропоновано прибути до відділу роботи з кадрами прокуратури області для ознайомлення з наказом та отримання трудової книжки.

Наказом в.о. прокурора Донецької області Лівочки О. В. від 08 січня 2019 року № 10-к у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю на день звільнення прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 юриста 1 класу ОСОБА_1 та надання ним відповідних листків непрацездатності перенесено дату звільнення з 22 грудня 2018 року на 08 січня 2019 року.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Положеннями частини третьої статті 3 КАС України визначено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Отже, касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначені в статті 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Верховний Суд, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить з наступного.

Обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож адміністративні суди мали з`ясувати, чи були дії відповідача здійснені в межах повноважень, відповідно до закону та з дотриманням установленої процедури, а також, чи було його рішення прийнято на законних підставах.

Частиною другою статті 19 Конституції України установлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом пунктів 4, 5 частини першої статті 43 Закону № 1697-VII прокурора може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження з таких підстав, зокрема: вчинення дій, що порочать звання прокурора і можуть викликати сумнів у його об`єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності органів прокуратури; систематичне (два і більше разів протягом одного року) або одноразове грубе порушення правил прокурорської етики.

Притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності не виключає можливості притягнення його до адміністративної чи кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом (частина друга статті 43).

Відповідно до статті 44 та частини першої статті 45 Закону № 1697-VII дисциплінарне провадження здійснюється Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів.

Дисциплінарне провадження - це процедура розгляду Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку.

Згідно із статтею 48 Закону № 1697-VII, рішення про накладення на прокурора дисциплінарного стягнення або рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора може бути прийнято не пізніше ніж через рік із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування прокурора у відпустці.

Частиною першою статті 49 зазначеного Закону обумовлено, що на прокурора можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення: 1) догана; 2) заборона на строк до одного року на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду в органі прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду (крім Генерального прокурора); 3) звільнення з посади в органах прокуратури.

За правилами пунктів 4, 5 частини першої статті 77 Закону №1697-VII Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів розглядає дисциплінарні скарги про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснює дисциплінарне провадження, за результатами дисциплінарного провадження і за наявності підстав, передбачених цим Законом, приймає рішення про накладення на прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної та місцевої прокуратури дисциплінарного стягнення або рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора.

З наведеного вище слідує, що підставою для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності та накладення дисциплінарного стягнення є, з-поміж іншого, вчинення ним дій, що порочать звання прокурора або одноразове грубе порушення правил прокурорської етики. Органом, який в силу закону наділений повноваженнями щодо здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурора та притягнення до дисциплінарної відповідності, є Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів.

За частиною другою статті 61 Закону № 1697-VII, повноваження прокурора, крім Генерального прокурора, у зв`язку з рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора припиняються: 1) з дня, наступного за днем завершення строку на оскарження цього рішення, - якщо рішення не було оскаржено; 2) з дня, наступного за днем набуття статусу остаточного рішенням органу, до якого було оскаржено рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, - якщо рішення було оскаржено, однак скарга була відхилена.

Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 - прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 05 грудня 2018 року № 545дп-18 було притягнуто до дисциплінарної відповідальності та накладено дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури.

Не погодившись із таким рішення, позивач оскаржив його в судовому порядку.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправним та скасування рішення - залишено без розгляду. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 13 серпня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року повернула скаржнику.

Отже, позов ОСОБА_1 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів про визнання протиправним та скасування рішення по суті не розглядався і відповідач не був обізнаний з тим, що позивач оскаржив рішення про накладення на нього дисциплінарного стягнення у судовому порядку.

Таким чином, як станом на час прийняття відповідачем наказу від 22 грудня 2018 року № 1084-к про звільнення ОСОБА_1 , так і після судового оскарження позивачем рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, останнє було чинним.

За змістом частини другої статті 51 Закону № 1697-VII, особами, які в установленому цим Законом порядку приймають рішення про звільнення прокурора з посади, є, зокрема керівник регіональної прокуратури - щодо прокурорів відповідної регіональної прокуратури та прокурорів місцевих прокуратур, які розташовані у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної регіональної прокуратури.

Пунктом 8 частини першої статті 11 Закону № 1697-VII визначено, що керівник регіональної прокуратури у встановленому цим Законом порядку на підставі рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів приймає рішення про застосування до прокурора регіональної та місцевої прокуратури дисциплінарного стягнення або щодо неможливості подальшого перебування його на посаді прокурора

Як убачається з резолютивної частини рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 05 грудня 2018 року № 545дп-18, Комісія вирішила, зокрема, копію даного рішення направити прокурору Донецької області для застосування накладеного дисциплінарного стягнення, ОСОБА_1 , а також керівнику Маріупольської місцевої прокуратури.

На виконання зазначеного рішення Комісії 22 грудня 2018 року відповідач видав наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 та органів прокуратури Донецької області за дії, що порочать звання прокурора, та одноразове грубе порушення правил прокурорської етики (пункти 5, 6 частини першої статті 43 Закону України «Про прокуратуру»).

Тобто, фактично спірний наказ виданий з метою реалізації рішення Комісії про накладення дисциплінарного стягнення на позивача.

Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на те, що до відповідача не направлялося подання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів чи Вищої ради правосуддя про звільнення ОСОБА_1 , оскільки в даному випадку відповідач керувався прямою законодавчою нормою, а саме пунктом 8 частини першої статті 11 Закону № 1697-VII, яка є імперативною та зобов`язує керівника регіональної прокуратури прийняти рішення про застосування до прокурора дисциплінарного стягнення на підставі рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

За таких обставин Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що наказ в.о. прокурора Донецької області Лівочки О.В. від 22 грудня 2018 року № 1084-к виданий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством.

Що стосується доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 звільнено в період його тимчасової непрацездатності, чим порушено вимоги статті 40 КЗпП України, то Верховний Суд зазначає таке.

Так, на обґрунтування протиправності оскаржуваного наказу від 22 грудня 2018 року № 1084-к позивач також зазначав, що цей наказ виданий у період його тимчасової непрацездатності, однак як установлено судами попередніх інстанцій про перебування останнього на лікарняному відповідачу стало відомо лише після прийняття спірного наказу, про що свідчить табель обліку робочого часу за грудень 2018 року. Також у матеріалах справи наявна довідка відділу документального забезпечення прокуратури Донецької області від 27 березня 2019 року про те, що в період з 13 по 23 грудня 2018 року з Маріупольської місцевої прокуратури № 1 до прокуратури області інформація про перебування ОСОБА_1 на лікарняному не надходила.

Посилання позивача на те, що табелем обліку робочого часу за грудень 2018 року підтверджено обізнаність відповідача про його перебування на лікарняному є необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи наявні два табелі обліку робочого часу за грудень 2018 року, перший з яких містить інформацію про те, що 22 грудня 2018 року ОСОБА_1 був на роботі, а другий - коригуючий (після надання лікарняного листка), що був тимчасово непрацездатний.

Доводи скаржника про те, що він повідомляв посадових осіб Маріупольської місцевої прокуратури № 1 про перебування на лікарняному шляхом надіслання повідомлення у месенджері Viber не спростовують того, що прокуратура Донецької області, яка є суб`єктом видання оскаржуваного наказу про звільнення, була не обізнана з даним фактом.

Водночас, ураховуючи факт тимчасової непрацездатності позивача прокуратурою Донецької області здійснено дії спрямовані на відновлення порушеного права позивача внаслідок приховування ним інформації істотної для роботодавця. Зокрема, з моменту виявлення офіційної інформації перебування позивача на лікуванні прокуратурою області видано наказ від 08 січня 2019 року № 10-к, яким змінено дату звільнення ОСОБА_1 на 08 січня 2019 року шляхом внесення змін до первинного наказу від 22 грудня 2018 року № 1084-к.

З приводу доводів скаржника про те, що відповідач протиправно не продовжив відпустку ОСОБА_1 , у якій він перебував у період тимчасової непрацездатності, то Суд також їх вважає необґрунтованими.

Як установлено судами попередніх інстанцій, наказом прокуратури Донецької області від 03 грудня 2018 року № 2406 прокурору Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури № 1 юристу 1 класу ОСОБА_1 надано невикористану частину чергової відпустки за період роботи з 17 липня 2017 року по 16 липня 2018 року тривалістю 6 календарних днів та частину чергової відпустки за період роботи з 17 липня 2018 року по 16 липня 2019 року тривалістю 8 календарних днів, з 04 грудня 2018 року.

Згідно із статтею 10 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов`язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Пунктом 1 частини другої статті 11 Закону № 504/96-ВР передбачено, що щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена в разі тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку.

Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 цього Закону.

Положенням про організацію роботи з кадрами в органах прокуратури України, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 12 жовтня 2016 року № 357, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 07 листопада 2016 року за № 1450/29580 (що було чинним на час виникнення спірних правовідносин, далі - Положення), визначено, що керівники прокуратур усіх рівнів забезпечують своєчасне надання щорічних відпусток працівникам прокуратури відповідно до вимог Законів України "Про прокуратуру", "Про відпустки" та інших нормативно-правових актів, їх використання до закінчення робочого року та з дотриманням затверджених графіків.

Відпустки працівникам надаються на підставі їх заяв, погоджених із безпосереднім керівником та заступником керівника прокуратури згідно з розподілом обов`язків, поданих за 2 тижні до початку відпустки.

Перенесення щорічних відпусток на інший період здійснюється лише у виняткових випадках за наявності нагальної службової необхідності чи інших поважних причин.

Відкликання працівника зі щорічної основної чи додаткової оплачуваної відпустки допускається лише у виняткових випадках за вмотивованим рапортом його безпосереднього керівника для виконання невідкладних і непередбачуваних завдань.

Отже, за загальним правилом, встановленим статтею 10 Закону №504/96-ВР, черговість надання працівнику щорічної основної відпустки визначається графіком, а її конкретний період в межах графіку узгоджується між працівником і роботодавцем.

Стаття 11 Закону №504/96-ВР визначає підстави перенесення щорічних відпусток. Так, безумовною підставою для перенесення працівнику щорічної основної відпустки є тимчасова непрацездатність останнього, засвідчена у встановленому порядку (пункт 1 частини 2 статті 11 Закону №504/96-ВР). У випадку наявності підстав для перенесення працівнику щорічної основної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і роботодавцем.

Тому, оскільки в період з 13 по 27 грудня 2018 року позивач перебував на лікуванні, що підтверджується відповідними листками непрацездатності, а отже виникли підстави, які зумовлювали обов`язкове перенесення його щорічної основної відпустки.

Разом із тим, зважаючи на норми частини 2 статті 11 Закону №504/96-ВР та Положення, для узгодження з роботодавцем нового терміну надання позивачу щорічної основної відпустки останній мав подати відповідну заяву, але позивачем такої заяви подано не було і питання про надання чи продовження йому відпустки не вирішувалося. Проте, відповідачем з метою реалізації права позивача на відпустку або отримання компенсації за її невикористання, було компенсовано невикористані 5 днів зазначеної відпустки.

Посилання скаржника на те, що він не мав можливості подати заяву про продовження відпустки у зв`язку з припиненням трудових відносин між ним і роботодавцем є необґрунтованими, оскільки 08 січня 2018 року, коли ОСОБА_1 надав відповідачу оригінал листка непрацездатності за період з 27 грудня 2018 року по 04 січня 2019 року, він мав можливість подати відповідну заяву про продовження відпустки.

Установлені судами обставини справи та правове регулювання спірних правовідносин дають підстави для висновку про необґрунтованість позовних вимог і відповідність оскаржуваних наказів в.о. прокурора Донецької області Лівочки О.В. від 22 грудня 2018 року № 1084-к та від 08 січня 2019 року № 10-к вимогам чинного законодавства.

Верховний Суд констатує, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи скаржника не спростовують висновків судів і зводяться до переоцінки встановлених у справі обставин.

Отже, підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 19 серпня 2019 року та постанову Першого апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду