Справа № 464/1583/18
пр.№ 2/464/137/20
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
10.04.2020 року м. Львів
Сихівський районний суд м. Львова
в складі головуючого судді Рудакова І. П.,
за участю секретаря судового засідання Захарчук О. Ю.,
справа № 464/1583/18,
учасники справи:
позивач ОСОБА_1 з`явився,
відповідач ОСОБА_2 з`явилась,
розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири,
за участю представників учасників справи: представник позивача ОСОБА_3 , представник відповідача ОСОБА_4 - з`явились,
в с т а н о в и в:
позивач звернувся у суд із позовною заявою, у якій з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 05 липня 2018 року, просить визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між сторонами, посвідчений 08 серпня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського округу Орач Х. І. та зареєстрований у реєстрі за № 700.
В обґрунтування позову покликається на те, що з 2003 року сторони перебували у шлюбних відносинах, які припинились за рішенням суду у 2016 році. У 2010 році ним придбано спірну квартиру за договором купівлі-продажу. Для купівлі спірного житлового приміщення частково взяв кредит в установі банку та самостійно сплачував до травня 2016 року. Сторони дійшли усної домовленості про укладення договору дарування квартири в інтересах їх спільної дитини, натомість відповідачка не матиме жодних матеріальних, фінансових претензій до позивача та не пододавати на стягнення аліментів на утримання їх спільної дочки, що підтверджено обставинами викладеними у позовній заяві про розірвання шлюбу. Відповідні умови не були прописані у спірному договорі, адже ОСОБА_2 будь-якими способами намагалось уникнути зазначення про це в договорі. У 2018 році відповідачка звернулась до суду із позовом про стягнення аліментів на утримання спільної дитини, порушивши тим самим усну домовленість з цього питання перед укладенням спірного договору. Вважає, що під час укладення договору дарування відповідачка вплинула на його психіку та спонукала до укладення правочину, знаючи, що буде вимагати грошові кошти у майбутньому на утримання дитини, а тому при таких обставинах не укладав би договору дарування, який погіршив його матеріальне становище. Відносно вказаних обставин помилявся на момент укладення договору, а тому при його укладенні мала місце помилка. Строк позовної давності до даної категорії справи становить три роки у відповідності до ст. 257 ЦК України. Згідно з ст. ст. 203, 229, 717 ЦК України просить позов задовольнити.
02 травня 2018 року відповідачем подано до суду відзив, який містить заперечення на позов. Просить застосувати строк позовної давності в один рік, який стосується розірвання договору дарування, про що було відомо позивачу, що є підставою для відмови у позові. Стороною договору купівлі-продажу був позивач, однак фактично кошти на придбання квартири надані її матір`ю, яка продала власну квартиру за кілька днів до купівлі спірної. Окрім цього, отримувався кредит для придбання квартири позивачем, оскільки не була офіційно працевлаштована. Також кошти позичались у фізичної особи. Разом із тим, позивачу залишився автомобіль, який придбаний під час шлюбних відносин, а тому в компенсацію Ѕ його вартості зобов`язався сплачував кредит. Всі ці обставини були відомі позивачу, що підтверджено відсутністю спору між сторонами про поділ майна подружжя. Жодної усної домовленості перед укладення спірного договору щодо подальшого не стягнення аліментів на утримання дитини між сторонами не укладено. Обставини викладені у позовній заяві про розірвання шлюбу не є даними, які не потрібно доводити у розмінні вимог чинного цивільного процесуального законодавства. Квартира на момент придбання була спільною сумісною власність подружжя, а не особистою, як про це вказує відповідач. Питання про визнання недійсними договору дарування у Ѕ частині та в межах строку позовної давності один рік. Просить у позові відмовити.
31 травня 2018 року від представника позивача подано до суду відповідь на відзив. Стверджує, що між сторонами укладено усну домовленість про відсутність у майбутньому майнових претензій та вимоги щодо стягнення аліментів на утримання дитини, яке у подальшому не було дотримано. У зв`язку із тим, мета спірного договору не відповідала причинно-наслідковим наслідкам, які б мали настати внаслідок його укладення. Вважав, що виконав вимоги ст. 190 СК України. Оскільки відповідачка його обманула звернувся до суду із позовом за захистом свого порушена права шляхом визнання спірного договору недійсним, а не про його розірвання. Помилку відповідач усвідомив коли дізнався про подання позивачкою позову про стягнення аліментів на утримання дитини. Доказів продажу квартири матір`ю відповідачки та надання вилучених за це коштів на придбання спірної квартири не подано. Позивач працював та отримував заробітну плату. Жодних претензій до змісті договору не було. Просить позов задовольнити.
30 жовтня 2018 року у засіданні відповідачем подано заперечення на відповідь на відзив. Стверджує, що жодних усних домовленості щодо не стягнення аліментів на утримання дочки між сторонами не було. Укладення договору дарування не було в рахунок не стягнення вказаних аліментів. Квартира придбана за грошові кошти матері, яка іншого житла немає окрім цього, а погашення кредиту відбувалось у рахунок компенсації Ѕ частини автомобіля, який залишився позивачу після розірвання шлюбу. Позовна заява про розірвання шлюбу була лише підписана нею, у зв`язку із чим не читала її змісту. При укладені договору було роз`яснено усі наслідки укладення договору дарування, повідомлено про строки позовної давності, жодних застережень щодо не подання позову про стягнення аліментів; набуття позивачем квартири за договором купівлі-продажу за час шлюбу між сторонами, надання коштів на її придбавання матір`ю - всі ці обставини є підставою для відмови у позові повністю.
05 квітня 2018 року ухвалою судді прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Призначено підготовче засідання, яке неодноразово відкладалось з поважних причин.
21 червня 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження.
У судовому засіданні сторона позивача підтримала заявлені позовні вимоги з підстав викладених у заявах по суті. Просять позов задовольнити.
У судовому засіданні відповідачка та її представник заперечили проти позову повністю та просить у такому відмовити з підстав викладених у заявах по суті.
Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши дійсні обставини справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов наступного.
Суд установив, 21.06.2003 сторони зареєстрували шлюб та перебували у шлюбних відносинах, які припинені за рішення суду від 19.09.2016 № 464/6501/16-ц у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу /арк. спр. 58/. Від шлюбних відносин у них народилась дочка. Суд враховує спільну позицію сторін з встановлених обставин.
29 липня 2010 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 . Ціна продажу предмету договору, становить 112000,00 доларів США. Сторонам роз`яснено зміст норм ст. ст. 57, 61. 65, 74 Сімейного кодексу України щодо прав особистої приватної та спільної сумісної власності (п. п. 1.1, 2.1, 9.1 договору) /арк. спр. 54-56/.
Надалі, 08 серпня 2016 року ОСОБА_1 уклав договір дарування придбаної квартири на користь ОСОБА_2 , який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського округу Орач Х. І. та зареєстрований у реєстрі за № 700 / арк. спр. 5/. Тобто сторони договору перебували у сімейних відносинах, як чоловік і дружина.
У спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_6 (мати відповідачки), ОСОБА_2 (відповідачка) та ОСОБА_7 (дочка сторін), що підтверджено довідкою з місця проживання про склад сім`ї і прописку від 16.07.2015 № 52 /арк. спр. 37/.
Так, позивач заперечуючи дійсність правочину від 08.08.2016 наводить аргументи вчинення такого під впливом помилки при цьому посилаючись на низку обставини, у зв`язку із чим звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Згідно з ст. 203 цього Кодексу загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Таким чином, аналіз наведених норм наводить на висновки, що договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до правової позиції викладеної у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України « Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та з застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Частиною першою статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Повертаючись до матеріалів справи, яка розглядається суд відмічає, що ОСОБА_1 наводить стверджувальні аргументи, що помилився відносно обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо прав та обов`язків сторін, адже між сторонами укладено усну домовленість відсутності фінансових та матеріальних претензій до позивача, зокрема щодо відмови від сплати аліментів. Тобто, вважає, що такі обставини існували на момент укладення спірного договору.
Відсутність взаємних претензій обґрунтовує посиланням на зміст позовної заяви від 28.08.2016 про розірвання шлюбу, складеної після укладення спірного договору, яка містить обставини щодо відсутності спору про поділ майна подружжя та участі в вихованні дочки, матеріальний претензій до ОСОБА_1 не має, адже останнім подаровано квартиру в інтересах спільної дочки /арк. спр. 6/. Таким чином, суд приймає аргументи, що позивач не помилявся щодо природи спірного договору про що також не стверджував у суді; позбавив себе права власності на спірну квартиру в інтересах рідної доньки, а не в інтересах чужої для нього людини. Інші наведені обставини, суд не приймає до уваги, оскільки не стосуються предмету доказування, адже основним аргументом визнання недійсності правочину є питання утримання спільної дитини, про що не зазначено жодних даних у цій заяві.
Стверджуючи про намір укладення спірного договору позивач розраховував від відповідачки на неподання останньою позовної заяви до суду про стягнення аліментів на утримання їх спільної дитини.
Попри те, після укладення спірного договору в 2018 році відповідачка звернулась до суду про стягнення з позивача аліментів на утримання їх спільної дитини. Суд враховує спільну позицію сторін з цього питання висловлену у суді. Таким чином, на думку позивача, саме це стало безмовним доказом порушення усної домовленості, а відтак і помилкового укладення договору дарування.
Суд прийшов переконання, що під час розгляду справи про оспорювання зазначеного правочину з підстав визнання такого недійсним, який вчинено внаслідок помилки, сторони попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства щодо недійсності угод, і що такий укладено останніми, розуміючи значення своїх дій, що має важливе значення для визначення того, що позивач на момент укладення правочину в повній мірі усвідомлював його правову природу та юридичні наслідки, що підтверджено умовами договору. Дарування здійснюється дарувальником ( ОСОБА_1 ) добровільно, без будь - яких погроз, примусу чи насильства як фізичного так і морального. Дані обставини підтверджено змістом спірного договору /арк. спр. 5/.
Таким чином суд прийшов висновку, що укладаючи оспорюваний договір дарування квартири, сторони договору мали повну уяву про предмет договору та досягли згоди щодо всіх істотних умов, а твердження позивача, про те, що він помилявся щодо прав та обов`язків сторін, адже відповідачка подала до суду заяву про стягнення аліментів на утримання дитини через два роки після укладення спірного договору незважаючи на усну домовленість з цього питання досягнуту до укладення спірного договору, є його особистим твердженням, адже жодними доказами не підтверджено у відповідності до ст. ст. 76-81 ЦПК України.
Окрім цього, суд зазначає, що утримання дитини є обов`язком батьків у відповідності до норм СК України та визначається за домовленість між батьками. Припинення права на аліменти на дитину у зв`язку із набуттям права власності на нерухоме майно регулюється ст. 190 СК України шляхом укладення відповідного договору і лише у цьому випадку відповідачка могла самостійно брати участь в утриманні дитини. Відповідних обставин суд не встановив при розгляді даної справи.
Відтак, суд прийшов висновку, що усна домовленість між сторонами про утримання їх спільної дитини відповідачкою, що вплинуло на рішення позивача укласти спірний договір, не доведено позивачем будь-якими даними, а відтак не встановлено юридичного характеру впливу такої домовленості на обсяг прав та обов`язків сторін договору дарування, а тому не може бути безумовною підставою для укладення спірного договору під впливом помилки.
Щодо аргументів позивача про придбання квартири за власні кошти (вартість квартири 112000,00 дол. США) та отримання для цього додатково кредиту в банку у розмірі 160000,00 грн з подальшим його сплатою та відсотків за користування ним у сумі 111013,08 грн, що підтверджено довідкою із банку від 01.03.2018 № 1058/12-01-2БТ, особисто, адже не проживав з червня 2014 року із відповідачем однією сім`єю, суд оцінює критично, виходячи з наступного.
Аналізуючи законодавчі положення щодо набуття права спільної сумісної власності суд відмічає, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом набуття його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна (ст. 60 СК України). Застосовуючи цю норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.До такого правового висновку дійшов Верховний Суд України, виклавши його у Постанові Верховного Суду України від 25 листопада 2015 року №6-2333цс15.
Разом із тим, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти які належали їй, йому особисто.
Суд повторюється, що сторони перебували у шлюбних відносинах з 21.06.2003.
Рішення суду при розірвання шлюбу набрало чинності 29.09.2016, що у відповідності до ст. 114 СК України є моментом припинення шлюбних відносин.
Договір купівлі-продажу спірної квартири укладено у 2010 році за ціною 112000,00 доларів США, що становило 884038,40 грн / арк. спр. 56/.
Кредитні кошти отримано у розмірі 116000,00 грн /арк. спр. 7/.
Факт належності особистих коштів за які в подальшому придбано квартиру обґрунтовує довідкою з місця праці за період з 2006 року по 11.11.2016 року у ДТЕП «ІСТ-ЗАХІД» із зазначенням відомостей про розмір заробітної плати починаючи з 2006 року всього у розмірі 4333,94 грн із збільшенням протягом усіх років до 2014 до загального розмірі 32256,94 грн за рік.
Таким чином, враховуючи, що позивачем не доведено у відповідності до ст. 76-81 ЦПК України, що спірна квартира придбана за особисті кошти, а кредитні кошти були витрачені на придбання спірної квартири
З тих же підстав суд не приймає аргументи сторони відповідача про надання коштів на придбавання спірної квартири її матір`ю у розмірі 75000,00 дол. США, які остання отримала від продажу іншого нерухомого майно та укладення матір`ю договору позики грошових коштів для придбання зазначеної квартири, адже не доведено що отримання таких коштів було витрачено на придбання спірної квартири. З цього питання суд оцінює, як окремо так і в сукупності із іншими доказами показання свідка ОСОБА_6 , безпосередньо наданих у суді, яка є матір`ю відповідачки.
Разом із тим, суд критично оцінює аргументи відповідача про усну домовленість між сторонами щодо зарахування вартості Ѕ частини автомобіля, який був придбаний за час шлюбних відносин /арк. спр. 66-83/ та залишений після розірвання шлюбу позивачу, в рахунок погашення кредиту отриманого 29.07.2010, який сплачував відповідач, адже такі не підтверджено жодними належними, допустимими доказами.
Враховуючи наведене вище, суд прийшов переконання, що позивачем не доведено факт придбання спірної квартири за власні кошти, а тому не може вважати його особистою приватною власністю у розумінні ст. 57 СК України.
Відтак, такі обставини були відомі позивачу на момент укладення спірного договору дарування, а тому суд не встановив, що позивач помилявся про такі обставини на момент укладення договору дарування.
Щодо стверджувальних аргументів позивача про скрутне матеріальне становище, у зв`язку із укладенням договору дарування то жодних даних із цих обставин суд не встановив.
Щодо посилання позивача про відмову зазначення у договорі дарування про відсутність будь-яких майнових і фінансових претензій, в тому числі відмову від сплати аліментів, то встановлення таких обов`язків не притаманне для договору дарування у відповідності до ч. 2 ст. 717 ЦК України.
Будь-яких інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження під час розгляду справи не встановлено.
Згідно з частиною 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до частин 1, 6 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Враховуючи наведене вище, суд прийшов переконання, що на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених поданими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд прийшов висновку, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин, суд прийшов наступного.
Згідно з ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
Згідно з ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивний (сам факт порушення права) так і суб`єктивний (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. Така правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6 - 267 цс 15 та постанові від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-152 цс 14, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов`язковою для всіх судів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю три роки. Встановлення спеціальної позовної давності до спірного договору порівняно із загальною суд не встановив.
Повертаючись до матеріалів справи, яка розглядається суд відмічає, що договір дарування укладено 08.08.2016, позивач дізнався про порушення свого права у зв`язку із подання позивачем до суду 08.02.2018 заяви про стягнення аліментів на утримання дитини, про що стверджував у заявах по суті та в суді; із заявою про захист свого порушеного права про визнання недійсним договору дарування подано до суду 23.03.2018, що підтверджено штампом вхідної кореспонденції суду.
Таким чином, суд прийшов переконання, що строк позовної давності необхідно обчислювати не з моменту його укладення, про що зазначає відповідач, а з момент коли особа дізналась про порушення свого права, про що стверджує сторона позивача та таке відповідає законодавчо визначеним вимогам ЦК України.
Відтак, суд прийшов переконання, що у зв`язку із поданням відповідачем у лютому 2018 року позову щодо стягнення аліментів, відповідно для позивача розпочався строк позовної давності, адже саме тоді останній дізнався про порушення свого права, а тому звернувся до суду за захистом свого права у межах строку позовної давності, а відтак у клопотанні сторони відповідача з цього питання необхідно відмовити, оскільки не знайшло свого підтвердження у суді, а отже відсутні підстави для застосування ч. 4 ст. 267 ЦК України щодо наявності відмови у позові.
Щодо аргументів відповідача про застосування спеціального строку позовної давності до даної справи тривалістю один рік у відповідності до п. 5 ч. 2 ст. 258, ч. 1 ст. 728 ЦК України (до вимог про розірвання договору дарування застосовується позовна давність в один рік), суд оцінює критично адже спірні правовідносини не стосуються розірвання договору у зв`язку із його порушенням, а визнання такого недійсним у зв`язку із недодержанням сторонами при укладенні договору вимог закону.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд прийшов наступного.
Щодо розподілу судових витрат у виді витрат на професійну правничу допомогу, суд прийшов наступного.
Згідно з ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 133 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаннях з розглядом справи, до яких зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 2 ст. 137 цього Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
При цьому, за приписами частини 3 наведеної статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Тобто, витрати на правову допомогу відшкодовуються лише у тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася у справі тими особами, які одержали за це плату.
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Згідно ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 цього Кодексу розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Відповідачем подано до суду клопотання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15096,00 грн, у разі відмови у позові.
Повертаючись до матеріалів справи, яка розглядається, суд відмічає, що 03 травня 2018 року між відповідачкою та адвокатом Роюк Л. І. укладено договір про надання правової допомоги.
Гонорар адвоката погоджується за взаємною угодою сторін та орієнтовно визначено суму 1000,00 грн (п. п. 3.2, 4.1.6 договору).
Відповідно до акта виконаних робіт адвокат надав відповідачу наступні юридичні послуги: надання усної консультації, вироблення правової позиції та підготовка до судових засідань, підготовка процесуальних документів по справі (відзиву, клопотань, запитів), представництво у суді першої інстанції.
Розмір фактично понесених витрат підтверджено рахунком квитанцією від 16.02.2020 № 0113 та вказано у загальній сумі 15096,00 грн.
Враховуючи наведене вище, суд прийшов переконання, що відповідачем ОСОБА_2 надано документи, що свідчать про понесення витрат на професійної правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Однак, суд прийшов переконання, що витрати у зазначеній сумі не є неспівмірним із складністю цієї справи, вирішенням справи по суті, професійністю адвоката, адже свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю отримав у 1997 році, наданим обсягом послуг адвокатом у суді, загальною тривалістю близько 6 годин, затраченим ним часом на дання послуг щодо підготовки процесуальних документів (відзиву, клопотання про витребування доказів, заперечення на відповідь), які містяться у матеріалах справи, розумності їхнього розміру в порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг, не встановлення судом зловживань процесуальним правом позивачем при поданні позову до суду, а тому суд прийшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн, а врешті вимоги клопотання відмовити за недоведеність понесення таких.
У відповідності до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, понесені позивачем ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 704,80 грн необхідно покласти на останнього.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 17, 76-80, 137, 141, 259, 265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд
у х в а л и в:
у позові, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 05 липня 2018 року, ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який посвідчений 08 серпня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського округу Орач Х. І. та зареєстрований у реєстрі за № 700 - відмовити повністю.
Судовий збір, сплачений позивачем при подані заяви до суду, покласти на ОСОБА_1 .
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати понесені на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн, а в решті вимоги - відмовити.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.
Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню короновірусної хвороби (COVID-19) процесуальний строк на апеляційне оскарження продовжується на строк дії такого карантину.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Учасники справи:
позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_2 , РНОКППФО НОМЕР_1 ;
відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_3 , РНОКППФО НОМЕР_2 .
Повне судове рішення складено 15 квітня 2020 року.
Суддя І. П. Рудаков
